«Масковскіє ґості, або “Трі наґі у ґуся!”»

13319847_290442617957920_8294670948662044859_n

«Масковскіє ґості, або "Трі наґі у ґуся!"»

 

Пам'ятаю, в дитинстві дядько з Маськви свою жонку привозив 🙂
Це був перший і останній раз коли батьків двоюрідний брат приїздив в Україну зі своєю маськовскай жоной і зовсім малим тоді ще синком. Їхали вони поїздом до Мелітополя, це вже потім дядя Юра ще двічі-тричі приїздив сам на авто. Бо однієї подорожі "на Украйну" для "карєнной масквічкі хватіла с ґалавой"!

 

Зустрічати "дараґіх ґастєй" Батько поїхав у Мелітополь нашим стареньким "Москаликом", бо іншого авто, звиняйте, не було. Виблискуючий хромом, як новий, блакитний "Москвич-407", та ще й з синьо-жовтим прапорцем України на торпеді, одразу шокував "карєнную масквічку".

Тьотю Вєроніку шокував той факт, що "встрєчают на какой-то рухляді дапатопнай", а ще більше шокував прапорець України. Для "карєнных масквічєй" це був шок, бо Савєцкій Саюз щойно розпався, Україну як суверенну і незалежну державу вони ще взагалі не сприймали (а коли вони сприймали?)
— Э-э.. Вот вы тольк' нє абіжайтєсь, как-бы эт сказать, проста вот увідєть ваочію ваш жолто-блакітний ...ммм... нєпрівычна, но вы же тєпєрь НЄЗАЛЄЖНЫЄ! — зверхньо, па-масковскі кривила свою мордашку "маладая карєнная масквічка".
— Да какая там нєзалєжнасть! Всєґда былі і будєм аднім народам! — реготав дядя Юра.

 

Здогадуєтесь, який саме наголос і як саме вони вимовляли слово "нєзалєжныє"?

Звичайно, початок 1990-х, тоді взагалі навіть і уявити нереально було, що буде війна... То ж, практично не придавалось особливого значення та не зверталась увага на масковські тези про "адін-нарот", на змаскаленого дядю, який говорив з маасковскім акцентам, хоча народився в Україні. У нього був показовий маасковскій акцент, він вельми пишався тим, що працював "в крємлёвскіх ґаражах" водієм.
Втім, ми на їх зверхні погляди просто не звертали уваги, а щиро раділи гостям. Так, дещо дратувало, та намагались поводитись чемно. Але нічого поганого навіть і не думали.
Ну з Москви, і що?

 

Коли їхали через чисельні села, в кожному з яких тоді ще було безліч корівників, свинарників, курятників та інших господарств, звісно ж, окрім свіжого повітря і ароматів польових трав в салон автівки потрапляли й інші "аромати". Бо селяни ж не думали, що "карєнныє масквічі" будуть їздити повз наші села, тому подекуди смачно пахло звичайним навозом.
Найменший "карєнной масквіч" Міхаіл, "чєтырёх лєт от-роду", з зацікавленністю розглядав все навколо. Охайні села, біленькі хатки.
— Сматрі-сматрі-сматрі, кааарррова!
— Сматрі-сматрі-сматрі, авцааа!
Аж раптом на узбіччі коло якоїсь крайньої хати селяни вантажили купу навозу у причеп.
— Оооой, фуууу! Эт чєм так пахнєт?
— Эт родіной так пахнєт, Мішутка! Украіна так пахнєт! — пояснив своєму "отпрыску" дядь Юра та заржав.

 

Ну, звісно ж, Україна для таких, як він лиш лайном пахне...
Тоді всі ми сміялись, вважали це дотепним випадком, це зараз трішки ширше усвідомлюєш...
Втім, як казав батьків же дід Левко «Там де воняє там і пахне!»

 

Українську мову тётя Вєроніка ніц не розуміла. При тому, що здебільшого між собою ми всі розмовляли нашим запорожським суржиком, а з ними, звісно, переходили на "общєпанятный".
Під вечір масквічка трішки інтуїтивно почала щось розуміти.
Звичайно, спочатку їх відвезли до безпосередньої рідні — батькова тітка, себто сестра Бабусі Дусі, мешкала в сусідньому залізничному будинку, а пообіді, згадую, масквічі прийшли до нас.

 


Маськвічам все було дивно!
— Чёйта, а как эта, і квартіра єсть, і рядом фазєнда єсть, і эта, как её, лєтняя кухня — харашо тут у вас НА Украйнє! — розглядала все навколо маськвічка, — А зараслєй сколька буяєт!
— Дык у ніх в хахляндіі вон, палку в землю воткні і будєт расті! — пояснював жонє місцеві особливості наш змоскалений родствєннік.

 

"У НІХ!" Ніби не в Україні воно само народилось і виросло.

 

Процес виростання палок вельми зацікавив "карєнную масквічку" тому потягнула "паказать вашу фазєнду". Вони, надивившись "Рабиню Ізауру", все навколо, — будь це хата з двором, город це чи садок, — називали словом "фазєнда".
Пішли на город.
— Эт фазєнда тут ваша?
— Так, "фазенда".
— Ой, а чёйта?
— Буряк.
— Чё?
— Ну... БУРЯК!
— Дык, это же свєклá! В дєрєвнЯх такое вот растёт. А чё, её едят?
— Ну, так. Борщ з нього готують.
— Чё?
— Ну... (нє, щі це не то...) Вот, для вінєґрєта.
— А, я п'нялА! Эт чёб каґда рыбу пад шубай дєлаєшь, чёб бурый майонез делать, да?
— Ой... да...
— А эт чё?
— Синéнькі.
— Неп'нялá...
— Ну, синéнькі. Баклажан!
— А-а-а! Дык вот как он растёт! "Ікра заморская, баклажанная!" А ватэт вот чё?
— Кабак!
— Нєпанятна... Дык эт же цукіні!
— Не знаємо шо то за цукіні, а це кабачок звичайний, якраз зараз посмажимо вам їх, смачно буде. Вкусно.
— Сматрі-сматрі, Мішутка, аґурцыыы! Вот чёйта, ані вот так эдак вот растут? Па всєй зємлє распалзлісь! Ах, сматрі-сматрі, жёлтенькім цвєтёт! Прєлєсть какая! Ой, кааак іх тут мноґа! Маханькія... Эт нєжинскія, да? Мішутк, Мішутка, сабірай, сабірай!
— Та вони ще зелені! Зєлёныє, кажу, нєспєлыє!
— Мішутка, выбрасі, выбрасі!!!
— Ох...
— Ой, а чёйта? Стручкі?!
— То горох.
— Да ты чё!? Эт такой вот, как в банках, да? Зєлёный ґарошек? "Ґлобо"?
— Ну да. Зелений горох.
— Мішутк, паді сюда, Мішутка, сматрі-сматрі! Ґарох! Зєлёный ґарошек! Мішутка, сабірай-сабірай!
Воно, як з голодного краю, кинулось збирати й пхати собі до рота та плюватись.
— Дык, бєсталачь ты, Мішутка, лузґать нужно!
— Разлузґай, ну разлузґай! — почало воно скиглити.
Вже х'тілось бігти за обрій, високо запрокинувши голову і галасно кричати "А-а-а-а-а....." Так це я ще сам був малим, але вистачило півгодини з масквічамі.
— Ой, а чёйта?
— Де?
— Ну дык вот, чёйта растёт?
— Морква.
— Чьто?
— Морква. МААРКОВЬ!
— Да ты чё!?!
— Да, а шо?
— Ма-арковь!? Дык чё, вот так марковь растёт, чёлі?
— А як їй ще рости???
— Эка нєвідаль... Как травка... А чё, карнєплод в зємлє?!?
— Ну да!
— Да ты чё!?! Я-та думала, чьто марковь такімі кустікамі растёт і с кустіков свісаєт, ну как тамат!
— Як шо?
— Ну, тамат! Во, вот же он, только эт зєлёный, а на картінкє красный.
— Так це ж помідор! Томат це ...паста. Морс.
— Дык какой-такой "морс"? Вот дєрєвня вы тут всє! Тамат! Яґада такая!
— Та це ж помідор, яка ж це "яґада"! Це пасльонове...
— А я ґаварю яґада! Вот і áрбуз тоже яґада! У мєня два высших абразаванія, я знаю!
— Та хіба кавун це ягода? Це ж бахча! — сміялись ми, — Та й не "áрбуз", а кавун! А гарбуз це гарбуз!
— Какой єщё "ґарбуз"?
— Осьо!
— Дык, эта ж тыква!!! Дєрєвня вы! Ну, тыква, как в сказкє пра Золушку!
— То був гарбуз!..
— Нєт-нєт, нє было у Шарля Пьєро нікакова áрбуза! Áрбуз эт яґада!

 


Звісно, за кавун-ягоду вона була права, хоч ми й сміялись, а ось помідори точно не ягідне сімейство. Кавун для неї так і лишився "áрбуз". Гарбуз категорично відмовилась визнавати, "ібо эт же тыква!"

 

Пішли в садок.
— Ой, кака-бальшая-маліна!!! Ой, Юр, Юр, пазаві скарєй Мішутку, тут у ніх тааак мноґа вішні, маліны, зємлянікі...
— Це полуниця.
— Полу... Чё?
— Полуниця!
— По-лу-ны-тца..
— Да клубніка эт, Вєра, клубніка! — рятує нєокрєпший масковскій мозґ наш змоскалений дядя Юра.
— Ой, чёйта чёрнає?
— Шовковиця!
— Как?
— Шовковиця!
— Шел-ка-вíца...
— Ооох...
— Ой, а чёйта? Эт' ж яґада! Ой-какая-крупная-чёрная-яґада! Эт чё, эт вішня, да!
— Це черешня!
— Чэ-э.. Чё?
— Вішня, вішня...

 


Зрештою, їх Мішутка так обжерся "зєлёнава ґарошка", "шелкавíцы" та "вішні"-черешні з "клубнікай"-"малінай", що невдовзі обісравсь і срачка тая у бідолахи продовжувалась до вечора. Змученого маленького маскалика ледь врятували, зупинивши таки "нєожиданность" і "подлую подласть ат істарічєскай родіны атца", та воно, бідолашне, заснуло.
А ще якби був абрикос не зелений та багато іншого, взагалі б мабуть і померли б тут масквічі від срачки!..

 

...Того вечора святкова вечеря на честь "высокіх гастєй" була, звісно, вдома у бабусиної сестри, тітки Ніни — красивої, ще зовсім не літньої білявої жінки з надзвичайно красивою косою, як у фільмах. Вона була наймолодша серед сестер у Бабусі по батьковій лінії, тому звали ми її тітка Ніна. Втім, вона ж першою і померла від раку мозку невдовзі... До речі, на похорон матері свого чоловіка "карєнная масквічка" категорично їхати не забажала...
Втім, повернімось в той проміжок часу, про який ця розповідь.
Проте, коли трішки відволіклись, зауважу — мамина Мама, Бабуся Марія, 1913 року народження, яка вважала москалів "страшним злом", не схотіла зустрічатись з "масковскімі гастямі".
— Ото коли взяв за жінку кацапку, то біда буде! Не можна в хату кацапку заводити.
Сказала, як відрізала.
Ох, як же Бабуся мала рацію...

 

 

 

...Другого дня сімейна святкова вечеря була призначена вже у батькової Мами. Вона тримала своє господарство, ще за сільською звичкою — свиня, гуси, індовутки, качки, кури, голуби. Все було домашнє, від яєць до м'яса.

 
Бабуся Дуся приготувала гуску. Здорова така, жирна гуска!
Перед тим, як подати на стіл, порізала для зручності: крильця, лапки, шийка, тощо.
Занесла, поставила посередині святкового столу.
От ця масквічка сиділа, сиділа та й видає:
— Ой, а чёйта? У ґуся развє трі ноґі?
Ми всі переглянулись.
— Чого це три?
— Ну дык, вот же! Вот одна, вот вторая ноґа, а вот трєтья ноґа! (тицяє на велику культяпку крила).
Ми почали посміхатись, а Батько мій, гуморист ще той, з таким серйозним обличчям веде далі дискусію.
— Ну да, Вєра, а ти шо, не знала, шо у гуски три ноги? А у гусака чотири, бо він мужик! 🙂
Ми всі посміюємось стримано.
— Да ты чё-о? — здивовано робить очі по 8 копійок масквічка, — Нє может такова быть! Я вот зімой єзділа пад Владімір в дєрєвню к бабушкє, дык там відєла ґусєй — ані на адной ноґє стоялі! Всєґда счітала, чьто у ніх адна наґа! — серйозно заявила масквічка Вєроніка.
Тут вже ми дивуємось!
А Батько далі продовжує:
— Так зима ж, холодно. Вони остальні ноги ховають під себе, у пір'я, а на одной стоять, і міняють ногу, як затерпне чи замерзне!
— Да ты чё? Эк нєвідаль! Вот, тєпєрь буду знать! Эт ж нада! Всєґда счітала, чьто у ніх адна наґа! А у ніх аказываєцца у самкі трі, а у самца чєтырє! — дивувалась масквічка, — А эт самка ілі самєц?
— Ну, раз три ноги, значить самка, самка! — посміхається Батько — Ти бери, Вєра, не стісняйся.
— А можна я сєбє трі ножкі вазьму? Вот мнє, значітца, Юрію і Мішуткє малєнькую вот эту вот...
Бабуся Дуся, ледь стримуючись:
— Та беріть, там ще одна в духовці дожидається! Наші, домашні гуси, вистачить всім.
Ми стримались, щоб не сміятись... Принаймі, доки їли за столом... Всім було цікаво, як довго протримається інтрига. Всі переглядались один з одним, перемигувались, давились від сміху й стримувались, щоб не заржати. Дядя Юра теж вирішив підіграти і не видавав "секрету Полішенеля". Зрештою, Мішутка помурижив крильце та кинув, дядь Юра взяв собі те крило, яке масквічка не визнала "ногою".
Ну, масквічка зрештою таки зжерла всі "трі наґі ґуся"!
Та все примовляла "Эк нєвідаль! Падумать толька! Трі наґі у ґуся!"

На секундочку.
Дві вищіх освіти у тёті, вже працювала в масковскам банкє...
Звісно, довго не стримались, почали реготати вже коли тендітна масквічка доїдала другу ніжку, тримаючи напоготові "трєтью-ножку"-крильце.
Бо Бабуся порушила тишу: "Може хто соромиться їсти гузнечко, то лишайте мені, я люблю гузнечка".
— А чьто такоє "ґузнєчко"? — зацікавилась масквічка, пережовуючі "трєтью-ножку".
— Жопа, Вєра, это жопа! — підказав їй муж!
— Юрій, как нє стыдна! Да єщё прі рєбьёнкє! — заверещала ватэта.
З огляду на те, що вона може миттєво влаштувати скандал, Мама вирішила розрядити ситуацію:
— Хвостик це. Так краще.
— А, дык эта хвостік! Ну, хвостік-та у ґусєй адін! — вже впевнено заявила карєнная масквічка, — Вєдь да?
Ну, тут вже всі просто вибухнули від сміху. 🙂

Реготали хвилин п'ять, Бабуся до сліз!
— Та якби було два гузнечка, я б і два з'їла!
Коли зрештою карєнной масквічкє пояснили, що з нею стався казус, і, насправді у гуски не три, не чотири, і не одна лапа, а дві, як і у інших птахів, масквічка "вазнєґадавала"!
— Вы чьто, іздєваєтєсь?
— Та Вєра, нічого страшного, ну смішно ж було!
— Да как вы маґлі нада мной так пасмєятца!?
— Вєра, та не над тобою сміялись, а над ситуацією. Ну шо ж тут такого? Ну звідки ти могла знати, ти ж москвічка, та воно тобі й не нада, — заспокоювали навіжену, з перекошеним обличчям "карєнную масквічку".

 

Вона за ту гуску образилась на все життя! 🙂
Вона так і не пробачила того факту, що "какіє-та хахлы нада мной смєялісь".
І вже не знаю, чи їла вона в подальшому м'ясне, чи ні.
Але коли двічі мої Батьки приїздили у Москву, вона закривалась у окремій кімнаті і не виходила. Вже не кажучи про якусь там вечерю чи накритий стіл. Втім, Батьки й не вимагали, і не потребували. Та й більше доби у "масковскіх родствєнніков" не затримувались.
На щастя, всі зв'язки з "масковскімі родствєннікамі" перервались після загибелі Батька. Остаточно.
В Україну, на могили своїх батьків дядя Юра теж давно не їздить.
Коли мої Батьки вдруге і востаннє їздили до них, він займав якусь керівну посаду в аеропорту Домодєдово, а той дрібний засранець Міхаіл вже в наш час, казали, ніби пішов до школи ФСБ. Тож, на щастя, в Україну їх точно не випустить сама РФ, хіба що "по заданію".
Щодо мене, то спілкування з "настаящімі масквічамі" стало тією першою вакциною, яка в подальшому вже допомагала мені чітко бачити різницю між Українцем і москалем.
І, так — вони дійсно тупі...

 

А ще я люблю старий анекдот:
— Чоловіче, не пий з того ставка воду, бо туди з усього села помиї ллються!
— Чьто? Я нє панімаю вашу хахляцкую мову!
— Я ґаварю, двумя, двумя рукамі чєрпай, тут вадіца живітєльная!

 

«Особисті історії»
© Дмитро Дзюба
05.06.2016

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *