Навіщо гегемонія української мови?

fullsize

 

Більшість російськомовних українців не мають ідеологічних причин опиратися українізації в будь-якому її вигляді. Основні суперечності, можна сказати, лежать у сфері звички. Ця звичка означає не відданість, а швидше зручність. Якщо українська не забезпечує, скажімо в інтернеті, потрібної кількості інформації або послуг в україномовному секторі, то користувач іде автоматично в російськомовний або англомовний сегмент. Те саме стосується книг чи бізнесу.

Русифікована частина України — це переважно данина політиці Російської Імперії та СРСР у XIX-XX століттях

Є дві протилежні міфологеми:
- Одна вважає, що українська мова – це штучна проблема, що в нас всі всіх розуміють і мовної проблеми немає. Головне, так би мовити, ідеологія та економіка. Важливо, мовляв, на чиєму ти боці, а не володіння українською. При чому частина людей вважають, що цю проблему штучно мусують націоналісти, а інша – Москва, тобто питання політизують, а насправді – це симулякр.

- Інша вважає, що українська – це найголовніше, за що потрібно боротися. Україна повністю тотожна мові. Битися за українську треба до останнього. Нехай хоч пів-України відпаде.

 

Майдан розщепив Україну десь на 60-70% «за» і 20-30% «проти». Питання про мову, котре все ще висить як дамоклів меч, остаточно не вирішили, і це може провокувати розкол. Переважна кількість долучиться, природно, або до однієї, або до іншої думки щодо української, розщеплюючи тим самим уже сам промайданівський електорат.

 

Можна було би сказати, що тут потрібен компроміс. Взаємна терпимість, мовляв, необхідна. Ось як у Європі. Та ніби ж терплять один одного гетеросексуали і секс-меншини, ґеї і трансґендери, титульна нація живе разом із національними меншинами, любителі поїсти м’яса терплять веганів, а автомобілісти, знехотя, – велосипедистів. А, може, просто вдарити лихом об землю і запровадити другою офіційною англійську (як щодо іспанської, китайської? Чому б ні, раз така справа?)

Але у нас не вийде так, як у Європі. Он хтось говорив про бідність і толерантність до ЛҐБТ. Так і з мовою: коли є серйозні проблеми, завжди шукають винного. Добре, що у нас поки винний у всьому "Путін", а не ті самі мови (для когось російська, для когось українська). Питання може стати руба і зовсім скоро. Звісно, не в сенсі, або одна мова, або інша. Але очевидно і те, що відкладати роками, а фактично десятиліттями, проблему мови не можна. Варіантів небагато: чи визнати російську офіційною, чи змусити Україну в більшості (головно в побуті, а не на держслужбі, у школах, на іспитах та інших офіціозах) заговорити українською.

Третє – тобто, варіант "ні риба, ні м’ясо" – може ще тривати, але недовго. Цей третій варіант був, напевно, правильним доти, доки ніякої виразної стратегії у можновладців не було.

 

Тепер про саму мову. Мову, звісно, на хліб не намажеш. Мова не замінить вирішення економічних проблем чи проблем безпеки. Українізація особливо не додає можливостей для прориву у сфері модернізації та економіки. Хоча у сфері інформаційної безпеки дає певні бонуси.

Однак мова загалом грає символічну й інформаційну роль. Вона не може вплинути на покращення інфраструктури або на підвищення надоїв. Але, безумовно, навіть російськомовний українець ототожнює Україну з українською, яку він чує на радіо і по телевізору. Україна – це, звичайно, далеко не одна мова, але неможливо виключити українську як важливу частину, багато в чому ключову, у конструюванні ідентифікації і самоідентифікації громадян України (незалежно від рівня володіння українською кожним із них).

Коротше, не можна змішувати різні посили. Економіка як Реальність і мова як частину Символічної і Знакової системи інформаційного простору перетинаються. Але все-таки це різні сфери, де кожна вимагає своєї політики. Мова не побудує сама по собі заводів і не виграє війну, але й економіка не створить мови, не сконструює потрібне інформаційне середовище.

 

Отже, русифікована частина України – це переважно данина політиці Російської Імперії та СРСР у 19-20 столітті. Це звичка утворилася лишень за одне-два покоління. Але ця звичка не змогла би закріпитися, якби російська мова не була би пов′язана з індустріалізацією, модернізацією і кар’єрним зростанням. Так само, як українська – із селом чи глибокою провінцією. За часів СРСР, на відміну від Російської імперії другої половини 19 ст., жодної явної політики заборони української не було. Відбувалося повільне витіснення української переважно шляхом русифікації переселенців із села в місто; містяни в першому поколінні не мали змоги закріпити свою українську і, навіть попри чисельну більшість майже в усіх містах (крім міст Донбасу), промисловий південний схід України перейшов на 80% на російську. Що це було? Такою була таємна політика влади – зменшити українські школи і класи у 70-80-і. Вища школа була тотально русифікована ще від завершення періоду українізації, тобто з кінця 30-х. Те саме стосувалося технікумів і профтехучилищ. Крім істфаку й української філології. ніде більше українська була не потрібна. Виробництво і значна частина документообігу в держустановах послуговувалися російською.

 

Чи можна назвати це асиміляційним тиском? Безперечно. Але це не робили силоміць у буквальному сенсі слова. Це було політикою російської мовної гегемонії, домінування. До речі, згадаймо, що до 18 ст. у Східній Європі культурно домінувала польська, з 19 до 20 ст. – російська. Чи не здається вам, що настала і наша черга?

 

Я не бачу способу швидко українізувати жителів Південного Сходу. На жаль. Це недемократично, нетолерантно. Крім того, це ще один привід для розколу України. Синтезом суперечностей, вирішенням проблеми є політика української мовної гегемонії. Це і буде відповідь на пропозицію запровадити другу російську. Казки про те, що мовний кордон між переважно російськомовною і україномовною Україною можна закріпити, залишимо дітям, немовлятам. У всьому світі відбувається боротьба за гегемонію в мовній сфері. На різних рівнях, по-різному, але від неї нікуди не втекти. Одні мови витісняють, і вони зникають, інші перемагають. Звісно, треба поважати один одного. Але мовна гегемонія якраз і не передбачає насильства щодо іншомовного населення. Гегемонія передбачає, що не російська, а українська мова асоціюватиметься тепер з модернізацією і прогресом. У виробництві, бізнесі, освіті, науці. У театрі і в кіно. Скрізь! Це має стати неформальним трендом. Жодного насильства щодо російської мови від держави. Російська хай буде. Навіщо насильство, якщо мода на українську здатна зробити це без насильства. За одне-два покоління можна повернути в міста Південного Сходу українську мову і закріпити її в Києві.

 

Що це означає для мови? Українська не може тільки бути недорікуватістю офіціозу, мертвою мовою бюрократичних документів. Мовою нудної української літератури. З мовою потрібно працювати, модернізувати. Створювати, якщо хочете, «новояз». Потрібно міняти шкільні програми, робити їх цікавими. Потрібні культурні стартапи. Креатив і творчість теж має асоціюватися з українською, впливати на українську і зрештою робитися українською.

 

Нам потрібна не лише модернізація промисловості. Потрібна модернізація мислення, а значить і мови, якою мислимо. Оскільки російську все частіше асоціюють з літературою навіть не 20, а 19 ст., з "духовними скрєпами" і літературними міражами богобудівництва, "почвенніцтва і толстовства" кінця 19 ст., українська має гарний шанс зайняти у Східній Європі панівне становище. Йдеться про конкуренцію за Майбутнє, за тип свідомості, а не лише за мову. Шанс української в тому, щоб відійти від провінційності і стати мовою високої культури. Мовою нової культури. Тобто треба дивитися не назад на козаччину або міфічне Трипілля, а тільки вперед. Шанс української в тому, що українська – мова майбутнього, мова майбутньої гегемонії, а російська – мова минулого. Зрозуміло, російська з ужитку нікуди не подінеться. Для прихильників двомовності нагадаю, що це не право не знати української, це активне володіння обома мовами. Так що російська залишиться для того, щоб хоча би «допитувати полонених». А вона і справді за 10 останніх років перетворилася на справжню «мову війни».

Власне, це те, що заповідав нам класик Микола Хвильовий усередині 1920-х, коли писав про «Азіатський ренесанс» України і Східної Європи. Цивілізаційний прорив або смерть.
 

Автор – Сергій Волошин
Переклад – Катерина Мельник

© «Безкоштовні курси української мови»
Оригінальна публікація