Чому українці соромляться власної мови?

102865
Українську мову вважають рідною 67,5 % мешканців України, – стверджує перепис населення 2001 року. Приблизно такі самі цифри протягом останнього десятиліття показують різноманітні соціологічні дослідження. Втім, коли опиняєшся на вулицях українських міст, складається зовсім інше враження: звідусіль лунає російська мова, тексти російською – на рекламних оголошеннях та обкладинках друкованої преси.
Виникає закономірне питання: якщо українська мова є рідною для більшості населення, чому ж українці соромляться нею розмовляти?

Відповідь на це питання спробує знайти ресурс «Безкоштовні курси української мови».

«Мова обмеженого вжитку»

Відповідь на це питання, насамперед, слід шукати в десятиріччях послідовної русифікаторської політики. Головний зміст цієї політики полягав не в забороні української мови, а в суворій регламентації її використання. Тобто створювали резервацію, де українська мова могла не так існувати, як прикидатися, що існує, і тим давати підстави комуністичній верхівці демонструвати «повноцінний розвиток національних культур в СРСР».

Такою резервацією, найперше, був фольклор. Естрадні та народні пісні, фільми-концерти, музичні програми – все це повинно було демонструвати, що українська культура квітне. Але водночас і показати, що ця культура – суто сільська, несучасна, нецікава для молодої аудиторії. А от сучасна естрада (головно – дешеві копії західної музики) могла бути лише російськомовною. Як і популярні телевізійні шоу. Як і кінематограф. Як наука і техніка. Українській же залишали роль «мови обмеженого вжитку» – мови минулого, яка не сьогодні-завтра повністю вийде з ужитку «за нєнадобностью».

І, звісно, було ще величезне україномовне гетто – село. Відірвані від благ тодішньої цивілізації колгоспники, які й паспорти отримали лише в 1958 році, слугували яскравим прикладом нерозвиненості, відсталості та безперспективності української мови. Переїжджаючи до міста, вони намагалися якнайшвидше позбутися цієї «колгоспної» мови, щоби не виглядати «селюками».

За такої мовної ситуації Україна і вступила в добу незалежності: мешканці великих міст розмовляють російською, вважають цю мову «міською», вищою за «відсталу» «сільську» українську мову; мешканці сіл та містечок, хоча й розмовляють українською, не бачать цінності цієї мови і визнають «вищість» російської.

«Ето смєшно!»

Ситуація, з якою зіткнулася Україна, не є чимось небаченим в історії. З такою самою проблемою стикалась більшість постколоніальних країн, де колонізатори намагалися утвердити власну мову як панівну. Ми вже розповідали про Чехію, де свого часу освічені верстви населення спілкувалися виключно німецькою, а чеську вважали «мовою селян». Можна навести численні приклади, як в колоніях Великої Британії панувала англійська, Франції – французька, Нідерландів – голландська. І щоразу, отримавши незалежність, молоді країни докладали серйозних зусиль, щоб відновити повноцінне функціонування рідної мови.

Але в нашій ситуації є суттєва відмінність. Велика Британія не прагне повернути панування над Індією, а Франція – над Алжиром, чого не можна сказати про ставлення Росії до України. Звідси – кровна зацікавленість Росії в збереженні «статус-кво» української мови як мови «селюків».

За роки незалежності українською вийшло чимало наукових праць, белетристики, книжок у жанрі «нон-фікшн». Але значна частина аудиторії просто їх не бачить у тіні величезного російськомовного медіа-ринку, що активно пропонує і власний продукт, і перекладені російською книжки західних авторів. Тому й продовжує звично вважати українську мовою «відсталою».

Ситуацію ускладнює і традиційне байдуже ставлення влади до мовного питання. Наші посадовці щиро вважають, що оголосивши колись українську мову державною, вони зробили все, що могли. Не на користь української мови працює й телебачення. Всі давно звикли до формату розважальних шоу, коли з чотирьох членів журі один розмовляє українською, а інші російською (який там відсоток згідно з переписом вважає українську рідною?). Так само звикли й до заїжджих «метрів журналістики», які роками працюють в Україні, але не вважають за потрібне вивчити українську мову.

У підсумку «маємо, що маємо»: українська мова дуже важко і повільно позбувається ярликів, накинутих русифікаторською колоніальної політикою. Частина населення як ставилась до неї, як до мови «другого ґатунку», так і продовжує ставитись. Яскравою ілюстрацією може слугувати інтерв’ю колишнього гравця київського «Динамо» Артема Мілевського, коли він у 2009 році заявив: «Раньше ходил в кино, но когда начали показывать фильмы на украинском языке, ходить перестал. Я его понимаю, но не знаю, как можно смотреть серьезные фильмы на нем. Это смешно».

Здавалось би, як один переклад може бути кращим за інший? Переклад будь-якою мовою є вторинним щодо оригіналу. А от виявляється є «правильний» переклад і «неправильний»! І скажіть-но, чи почне людина розмовляти мовою, яку вважає смішною? Звичайно ж ні! Тим паче, що у нас є всі умови преспокійно жити і працювати, не знаючи державної мови.

Чи треба соромитися помилок?

На завершення потрібно згадати про ще одну причину, котра стримує людей від спілкування українською. Це сором. Але не сором мови, а сором власного низького рівня володіння нею. Людина поважає українську мову, знає її, але у процесі мовлення виникають проблеми – то не там наголос поставив, то забув потрібне слово. І от, щоби не потрапляти в незручні ситуації, людина вирішує взагалі українською не розмовляти.

Тут можна сказати лише одне – не помиляться той, хто нічого не робить. Без практики навичка мовлення сама не з’явиться. І як тепер – через побоювання помилок все життя лише «поважати» українську мову і не спілкуватися нею? Однієї такої «поваги» замало! Потрібно відкидати хибний сором і починати спілкуватись українською!

 

Андрій Поляков, спеціально для «Безкоштовних курсів української мови»
© «Безкоштовні курси української мови»