Один день з життя маленької стоматології.

Я приходжу на роботу на початку восьмої. Це, якщо в мене перша зміна. Стоматологія вже відчинена – раненько приходить жінка глибокого пенсійного віку, щоб прибрати і вимити все перед початком роботи лікарів.

-Добрає утро! – зустрічає вона мене.

-Доброго ранку! – відповідаю.

Ритуал звичний і незмінний. Сьогодні поруч з Оленою Іванівною якась жінка, такого ж похилого віку. Очевидно, якась знайома чи місцева сусідка. На моє «Доброго ранку!» вона відповідає не одразу, а потім, з притиском, відповідає:  Добрає Утро!  І неприязно дивиться на мене. Та мені байдуже до її поглядів. Демонстративно задерши носа, йду до роздягальні.

В кабінеті , де приймає головлікар, завжди грає радіо. Спочатку я просто казилася від нього, бо нічого жахливішого від «Русского радіо. Україна.» ще й не чула. По-перше: всі старезні пісні, абсолютно беззмістовні і російською мовою – невимовна наруга для вух! Згадалося, як протестували власники радіостанцій проти українських пісень і виконавців – «Нєт качєствєннава кантєнта!» А оце, значить, «качєствєнний» - Шура, з єдиною піснею «тварі дабро», якщо вслухатись в слова цієї «пісні», закипає мозок; безкінечний ПотапзНастєй, ну й решта такого ж самого, вже й не знаю, як вони називаються.  Я намагалась перемикати на іншу хвилю, але хтось вперто повертав назад і, врешті, на інших хвилях те ж саме, з невеликою різницею. І я навчилась просто «не чути»  огидне радіо.

О восьмій починається прийом. Головлікар, що зазвичай говорить українською, тобто суржиком, але не жахливим, скоріше говіркою, з пацієнтами переходить на російську. Ну, йому так здається, що то російська – акцент жахливий, як в більшості русскоязичних, так що незрозуміло, якою ж мовою говорить людина. І так всі лікарі, їх небагато, всього четверо. Єдина жінка, наскільки я зрозуміла, росіянка. Почувши мою українську, питає:

-А ви всєгда українскім разгаваріваєтє?

Відповідаю ствердно.

-Ой, прашу вас, гаварітє са мной всєгда так! У мєня рєбьонок в школє, всьо на українском, а я плохо єво знаю.

Гм, а вона мені симпатична))).

Пацієнти йдуть один за одним, майже всі говорять русскім. Невідомо, чи то завжди, чи то тільки на людях. Навіщо??? Якого це надає статусу? Невже аргумент «я плоха знаю українскій» виправдовує вжиток такого ж препоганого русского?

Я абстрагуюсь від усього, наскільки це можливо в такому закладі. З головою поринаю в рутинну щоденну роботу – стерилізація, заготовка перев’язувального матеріалу, асистування лікарям, ведення документації.  Заповнюю українською, хоча дві мої колеги пишуть російською. В документах каша. Я вперто тримаюся свого. Досить умовний статус старшої медсестри дає свої переваги – ніхто не сміє мені щось заборонити, навпаки, я встановлюю правила. Ну, а слава висококваліфікованого спеціаліста, що прийшла поперед мене, змушує всіх, лікарів в тому числі, ставитися до мене з повагою. До речі, власник клініки при першому знайомстві, схвально поставився до моєї української: «О, це добре, що ви говорите українською!»   І це трохи мирить мене з незрозумілою мовною атмосферою в стоматології. Врешті, таке в Миколаєві скрізь, а кількість «вати» в військовому шпиталі, де я донедавна працювала, мало не знищила мене морально. Бо до чого-чого, а до такого я була не готова в такому місці.

Шестигодинна робоча зміна закінчилась і я йду додому.  На щастя, живу в п’яти хвилинах помірної ходи. І я вдома, в рідній, звичній, україномовній атмосфері –малесенькій  Україні  серед півмільйонного русскоязичного міста…

 

Коментарі

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *