„Яка різниця – якою мовою?“


Ірина Рубанова

Мовне питання, попри те, що десятиріччями нас переконували у його «неважливості», «неактуальності», «невчасності» і ще чомусь там «НЕ», завжди висіло у повітрі, але останнім часом загострилося, принаймні для мене, і вже точно з того моменту, як я, від народження і до 39 років абсолютно, тотально і винятково російськомовна людина, вирішила наступити на горлянку власним лінощам, інертності, нерішучості, поблажливості – всьому тому, що тримає в зоні комфорту – і спромоглася вивчити, нарешті, мову дідів, а відтак змогла відчути себе українкою, хоч і не зовсім в Україні. Точніше в Україні, але такій, де, як зауважив знайомий поляк, важко зрозуміти, що ти в Україні, бо ж яка найперша ознака, за якою іноземець визначає, до якої країни потрапив? Саме так – мова, яку він чує на вулицях міст! І от з цього дня, а саме з 1 січня 2013 року, у мене почалося "нове життя" – сповнене сюрпризів, і не завжди приємних, маю зізнатися. Дивовижно, як можна жити десятки років і не помічати стількох речей навколо себе! Ну приблизно так, як ми не помічаємо "паралельних світів", чи того ховраха у полі, якого ми не бачимо, хоч він там і є! Втім, про все це якось іншим разом, якщо буде цікаво. Додам лише, що внаслідок цього експерименту я раптом відчула на собі всі принади "української толерантності", яка вилилася у те, що україномовна людина в Україні мусить постійно виборювати своє право на рідну мову. Складнощі чекають навіть там, де не мали б за визначенням.

Ну от, наприклад, коли ви спілкуєтеся з нібито патріотично налаштованими співвітчизниками. Уявімо, що хтось щиро вболіває за вітчизняного товаровиробника. Настільки вболіває, що цілий рік збиває ноги у пошуках українських товарів, аби максимально прибрати зі свого життя іноземні, а потім ще й виливає цей досвід у книжку. Логічно припустити, що така людина усвідомлює не лише важливість підтримки вітчизняної промисловості, а й свідома того, що захисту в Україні потребує все без винятку українське, починаючи з мови, що є, як відомо, кров'ю нації. Звісно, намагатися рятувати все і одночасно не під силу нікому, але чекаєш, що принаймні поважати все це така людина точно би мусила. Аж ні! Книжку вона пише іноземною мовою, ну бо, напевно, їй так зручніше - буває... Погодьтеся, трохи нелогічно - книгу про те, як обійтися протягом року без усього іноземного, писати іноземною мовою – хіба ні? Отже, до усвідомлення важливості зміцнення вітчизняної промисловості ми доросли, бо це – робочі місця, ріст економіки, навіть просто предмет гордості – купувати своє тому, що воно найкраще! А от сподіватися рівно такого ж усвідомлення щодо культурних, духовних цінностей, національної спадщини не завжди можна. Тобто сподіватися ви, звісно, можете, але з власного досвіду я би радила бути більш обережними з очікуваннями. Як казав усім відомий дотепник: "мухи окремо, котлети окремо", і роль мух цілком може дістатися саме "гуманітарним цінностям". Тут і "2/3 нашей страны говорит по-русски", і "не читайте". Зробити темою наступного дослідження щось на кшталт "Як прожити в Україні рік, послуговуючись винятково українською мовою" така авторка не спробує, бо "какая разница, на каком языке?". А різниця таки є, і неосяжно велика. Шкода, що душі і мізки мільйонів українців здрібніли настільки, що не вміщають великих, хоч і прописних істин.

© Ірина Рубанова
Публікується за згодою автора