Вірю, дитинко

Він знав, що помирає. Та й не лише він. Так і лікар сказав. Хороший хлопчина – молодий, але справжній, такий, що коли дає клятву Гіппократа, по-юнацьки в неї вірить. Таких тепер мало. То й сказав, відводячи очі, бо ж якось незручно казати герою, що йому хіба кілька днів лишилось.
Старий плакав. Він був самий і тепер вже не треба було приховувати сльози, не так багато йому їх лишилось. Та не через скору смерть, то річ неминуча, ще ніхто від неї ніде не сховався - і так Бог благословив довгим життям і волячим здоров’ям. Плакав через неньку. Скільки сил поклав, скільки побратимів життя за неї віддали, все, до крихти, а воно бачиш, як, - вже й війна ця клята… Ой, соколят скільки загинуло, а в місто як приїдеш, ніби й не Україна.
Та що там місто, навіть рідні діти й онуки, всі «городськими» стали. Вдома ще стидаються трохи, говорять, як з дитинства вчив, а як тільки хто в хату, то одразу по-російськи. Щоб не думали, бува, що й вони теж селюки якісь темні.
Скоро приїдуть, мати вчора дзвонила. Він чув, хоч і тихо говорила, не хотіла, щоб дізнався. Боялась, що обуриться, скаже, - що не можете дочекатись мене поховати, бісові діти? Та він не скаже. Їй найтяжче. Все життя між ним і дітьми розривається. «Що ти з ними так суворо, ніби й не рідні», каже.
Він і хотів би по-іншому, але ж як, коли син думає, що він зі своєю вічною боротьбою та спогадами про полеглих друзів анахронізм якийсь. «Анахронізм», тьху, слово-то яке вигадав. Але так і сказав. «Ви, тату, анахронізм, зараз вже так категорично не можна. Треба якось жити разом, ми ж єдіная страна. Он скільки патріотів російськомовних і на Донбасі, і волонтери. Їх теж поважати треба, вони за Україну вболівають не менше вашого».
І як йому язик не відсох? Зітхнув тяжко, закашлявся. Не буде діла. З такими думками зовсім згублять Україну, все будуть прилаштовуватися, в люди вибиватися, поважати зайд. А тим лише того і треба. Вони-то нікого ніколи не поважали, боятися ще можуть, це він добре пам’ятав. І вимолювати і підлабузничати до сильного. Це так. А поважати – ні. До чого не торкнуться, все знищують. «Країна ваша не справжня, ви її вигадали, і народ ваш теж не справжній, а землю - так це взагалі ми вам подарували. І мову теж, бо добрі дуже, дозволили діалект нашого великого і могутнього «язика» створити».
Сльози вже й не витирає, це останні. Не встиг побачити Україну сильною і вільною, як мріяв. Все був готовий за це віддати, а не зміг. Єдіная страна, ех, синку, то ж окупанти, або діти їх й онуки. Чи не бачиш, що вони з країною зробили, як її ґвалтують, як мову паплюжать, вже зовсім ніде не почуєш, окрім як у нас в селі?
Та у сина власне життя, він багато працює, поважна людина, не хоче собі репутацію псувати з партнерами, бо ж гроші на родину треба якось заробляти. Що тільки люди за гроші не зроблять. Не так було в нашу молодість, ой, не так. Ті, хто за гроші продавався, зрадниками вважались, могли і на гілляку за таке…
Спогади перервалися, бо надвір в’їхала машина сина, а за нею і друга – онука. Ця поскромніше, ще на таку як у батька не заробив, але він пронира, такий ніде не пропаде, заробить. Зайшли в хату, привіталися. Дивляться на нього, ніби вже мрець, не знають, що й казати. А що скажеш помираючому? Порожні питання: «Ти як, діду?»
Онук виріс у місті, він на «ти», у них же демократія. Син за звичкою «викає»: «Вам не краще, тату, що лікар каже? Може відвеземо вас у місто, що вони тут знають, то хіба лікарі?». Нічого не сказав, лиш головою похитав. Хіба вони зрозуміють, що справа не в місті - в людях. Цей новий лікар сам з міста приїхав. Ідейний, хоче Україну піднімати. З іноземцями працює, он, обладнання якогось нового навіз. Це, каже, гуманітарна допомога. Хабарі не бере, а спробуєш дати, - так на тебе гляне, хоч крізь землю провались. Може воно й гріх, але інколи дивився на нього і думав, от, мені би такого онука. Тоді й помирати не страшно.
Так і просиділи – син з онуком час від часу гомоніли про щось своє, аж доки жінки не накрили вечерю. Після вечері, яка пройшла, ніби поминки, завів розмову, хоч і знав, що не сподобається. Та мусив, з цим не міг піти: «Я вам лише таке скажу, хоч і боляче мені, та бачу, що дарма я прожив своє життя. Не навчив я вас нічого. Те, що хату покинули та поїхали по світу, то таке, кожен сам свою долю будує. А от що Україну зрадили, то нема мені прощення. Не догледів. Та я що, я своє віджив. Все, що міг, зробив. Чи добре, чи погано, а душу віддав за неньку. Тепер вам жити. Вже праправнуки мої напевне і знати не будуть, що колись була якась Україна».
Він замовк, подивився з-під похмурих брів важкими очима. Не так, ой не так уявляв він собі свої останні дні. А тут ніби свої всі, а ніби й чужинці. Син важко сопе, але мовчить. Не сміє сперечатися з помираючим батьком, але свого погляду не змінить. Дружина його, та взагалі «городська цяця», для неї сюди приїхати – що каторгу відбути, з неї-то що візьмеш.
Онук з жінкою, - ті, як вітер подує: «Не всі ж можуть бути такими патріотами, діду, ми звичайні люди, від нас нічого не залежить. І взагалі, головне, - щоб людина була хороша…». І тільки правнучка закриває ручками личко і тихенько шмигає носом. Любить прадіда, але ж не він її виховував, то не знає ще й сама хто вона така.
Вона любила слухати його оповідки, хоч і не часто навідувала, бо батьки не любили сюди їздити. Дивилася своїми величезними оченятами, - такі карі та глибокі, точно як у прабабусі. В них же він колись у молодості і втонув назавжди, лишень побачив її біля колодязя. Як глянула на нього, то й слова мовити не зміг, так і стояв, очима кліпав. Довго вони потім над тим сміялись. Вона й зараз гарна, кращої немає. І тяжка доля її не зломила і не зістарила. Струнка, статна, сивина їй пасує, вона її ніколи й не зафарбовувала, приймала вік з гідністю. Кохання моє, як же тяжко тебе полишати.
Стогін вирвався з його грудей. «Ви, якщо країну протринькали, хоч про матір подбайте», - сказав. Син сіпнувся, ніби вдарили його: «Як ви можете, тату!». «Та так і можу, бо правду кажу. Чи самі не бачите? Ті, кого ви російськомовними патріотами називаєте, то ж діти-онуки тих, хто вбивав, нас вбивав, навіть за те, що насмілювалися себе українцями вважати. Дітей на штики брали, нікого не жаліли! Або пристосуванців, які вислужувались перед комуняками за пайку і пару чобіт. Їм Україна до біса не потрібна! Та вони вже вас переконали, що нема ніякої різниці, що ви братські народи. А ви і раді! Хороші люди?! Та яка ж хороша людина буде знищувати цілий народ і його мову, ще й патріотом себе називати? А ваші голови де? Коли ж самі навчитесь думати, коли очі протрете? Де ваша гідність, чи так я вас виховував?!» - голос від напруги зірвався і він затрусився від кашлю, аж тіло скрутило.
«Ладно, йдіть вже, не треба відбувати повинну, помру я, помре й Україна» - і встав, повернувся йти. Аж тут правнучка скочила з місця, підбігла, і аж вчепилася в нього: «Ні, дідусю, рідненький не помре, не помре, я обіцяю, все не дарма! Ти тільки знай, що все недарма, я буду говорити українською, чесно, до самої смерті, як ти». І плаче, аж заливається слізьми, і трясе його, ніби хоче, щоб почув, щоб зрозумів, що вона йому каже.
Не втримався від несподіванки, так і сів знову, як підкошений, а потім, ніби лавина з гір скотилась, таке відчув полегшення. Недарма прожив, не дарма таки! Обняв її бережно, погладив зашкарублою долонею по голівці, як в дитинстві, коли вона падала, і тихо, щоб лише вона чула, прошепотів на вухо: «Вірю, дитинко. Тобі - вірю». І хоча зморене серце відраховувало останні удари його життя, під сивими вусами, вперше за ой, який довгий час, народилася посмішка…

Коментарі

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *