Своя мова

OLENA TATYANCHENKO

 

У кожного народу своя мова. Так повелося на землі з давніх-давен. І немає мов кращих чи гірших, є лише рідні. І світ тримається на любові до своєї мови й повазі до чужої. Може комусь смішно звучить в’єтнамська чи таджицька, турецька чи яванська. Але для в’єтнамців і таджиків, турків і яванців то найкращі мови на світі, бо вони їхні. Так само й українська – рідна для вуха, для серця, для душі української і чужа для чужинського.
Комусь із іноземців вона може видатися ніжною і мелодійною, іншим – незвичною і дивною, а от для декого вона – загроза, тому, прикриваючи власний страх, називають вони її селянською, телячою, смішною, вигаданою. А насправді дивуються: як могла вистояти така кумедна і нікому не потрібна мова стільки століть, стільки заборон, стільки втрат витримавши. Саме це і вселяє у них острах і лють, бо знають її силу дивовижну - нашу силу, а насмішками намагаються зламати, принизити,посіяти сумніви.
Хтось, знаючи, що правда на його землі, в його країні - за ним, лише посміхається на таке жалюгідне скиглення «старшого брата», і робить своє. Але для цього треба мати неабияку внутрішню силу, повагу до себе і свого вибору. Адже по суті неважливо, хто ти є. Навіщо сперечатися кого саме вважати українцем? Головне – ким людина сама себе вважає. Можна бути в сотому поколінні українцем за походженням і запопадливим малоросом за духом, а можна мати батьків росіян і при цьому, з поваги до землі, яка дала притулок твоїй родині, ідентифікувати себе як справжнього громадянина України.
Отут і заритий славнозвісний собака. Громадяни і населення – це не одне й те саме. Населення просто населяє територію, приблизно як пліснява покриває шматок хліба. Їм байдуже яку, головне – добре влаштуватися, щоб було комфортно. Таким – що мова, що Батьківщина, що совість і відповідальність – порожні слова. На хліб не намажеш, в банку не покладеш, в городі не закопаєш.
Громадяни ж, з якогось дива небайдужі до долі та мови своєї Вітчизни – землі, де вони народилися, чи яку вибрали своїм домом, весь час каламутять воду і життя не дають населенню. Все їм не так: і газети-журнали подавай українською, і радіо-телебачення, і освіту, і обслуговування. «Це що, тепер і радіо не послухати і телевізор не увімкнути, і Пушкіна лише під ковдрою при світлі лампадки почитати можна?» - обурено питає населення.
Це я все до чого? До того, з чого почала – у кожного народу своя мова. В українського народу – українська мова. Тому якщо ти – населення, якому «злиє бандєравци запріщают гаваріть на русскам» і «заставляют гаваріть на украінскам», не називай себе українцем.
Скажи чесно: «Я – росіянин. Я нащадок тих, хто вас убивав, або приїхав сюди на місце убитих. І я – такий самий, як мої предки, бо я точнісінько як і вони відмовляю вам у праві на вашу мову і країну, а хочу створити тут свою. Ви мені заважаєте, тому я боротимуся з вами усіма доступними мені методами, я буду брехати і маніпулювати, а якщо випаде нагода, то з легкістю стрілятиму у вас.»
Якщо ж ти – добровільний манкурт і вибрав роль раба самостійно, теж не називай себе українцем, не паплюж цієї землі та пам’яті загиблих героїв, не знецінюй зусиль тих, хто й сьогодні не воює за територію, де йому комфортно, а захищає саме Україну на всіх фронтах. Скажи чесно: «Я – зрадник і запроданець. Не судіть українців по мені.»
© OLENA TATYANCHENKO