Міфи “лагідної українізації”

OLENA TATYANCHENKO

 

Ми всі неодноразово чули заклики до «м’якої, лагідної українізації». Ними полюбляють оперувати ті, хто шукає будь-який привід НЕ розмовляти українською мовою незалежно від свого походження, в тому числі й ті, для кого вона колись була рідною, а також – безхребетна, байдужа частина населення, яка прикривається маскою «ввічливості» і «толерантності».
Хіба можна силою змушувати людей переходити на українську? - обурено вигукують вони. І ми умовляємо, пояснюємо, мотивуємо, закликаємо, шукаємо факти, розповідаємо про тяжку долю української мови... Інколи такий підхід спрацьовує, принаймні з тими, хто має внутрішню готовність і розуміє, що мова – це значно більше ніж набір слів, але часто й ні, бо завжди знаходяться «принципові», навіть такі, хто спеціально переходить на російську, щоб підтримати своїх «зацькованих» українськими «нациками» друзів.
І от я думаю, і правда, яка нелюдська жорстокість з нашого боку ПРОСИТИ український бізнес, публічних осіб, викладачів, письменників, науковців, журналістів і, страшно подумати, державних службовців (!) надавати послуги та інформацію, виступати на радіо і телебаченні, вести сторінки на публічних ресурсах і навіть, ви тільки вдумайтесь, розмовляти українською мовою!!! Ні, немає виправдань такому звірству!
Інша справа – встановлення панування російської мови, яке продовжувалось століттями і не завершилося й донині. Тут використовувалися дуже «гуманні» методи: розстріли, голодомори, фізичне знищення, залякування, депортації, репресії, тортури, масове завезення неграмотних, недалеких селян з відсталих російських губерній, яких деякі теперішні украінци, які «с раждєнія» говорили російською гордо іменують своїми предками.
Отак мають вчиняти справжні «люди»: відмовилися харківські студенти здавати іспит російською мовою – розстріляти, щоб іншим «нєповадно било». Приїхали бандуристи і лірники на з’їзд народних співців – вивезти їх вночі, і тишком-нишком повбивати разом із поводирями, щоб не сміли розповсюджувати українське слово. Бунтують х*хли по селах – голодом їх заморити. І головне, все це м’яко так, по-доброму, заради нашого же блага.
Не останню роль зіграло в цьому лінгвоциді й законодавство – сотні різноманітних постанов та указів про спалення книг, заборону видань і викладання українською мовою, шкідливість і небезпечність українського освітянства для московії, закриття друкарень і навчальних закладів, арешти українських науковців і духовенства, розстріли і заслання інтелігенції. Та й зараз, як наслідок жахливого минулого, рясніють наші закони статтями про захист «вєликава і магучєва», який ніяк не бажає здавати своїх позицій.
Саме тому я проти «лагідної» українізації, бо це лише ще один вид маніпуляції з боку тих, чия задача знищувати будь-які паростки українськості. Я за те, щоб всі ті, хто зараз з пафосом і зверхністю розповідає нам про своє походження, свій внесок, свої заслуги, свій «справжній» (на відміну від нашого, вигаданого) патріотизм, хто хоче жити в Україні, але підтримує домінування російської мови, були законодавчо змушені говорити українською в усіх публічних сферах – в школах і вишах, на базарах і в магазинах, в транспорті, у сервісних закладах, кафе і ресторанах, на радіо і телебаченні, у фільмах і серіалах.
Інакше – ніяк. Тут все просто: або ми – або вони. Ви їм сьогодні лагідно посміхаєтесь і захищаєте, а вони вже зараз готові повертати свої кулемети проти вас. Не вірите, думаєте, я перебільшую і “нагнітаю”, впевнені, що такого не станеться? Ну що ж, жителі колись мирного Донецька теж не вірили…
Тому й не існує третього варіанту, як би цього не хотілось шукачам компромісів. Якщо не поступляться вони, будемо й надалі поступатися ми, і хтозна як довго ще почуватися чужинцями на вулицях своїх міст і сіл. Сором’язливо просити обслуговувати нас, будь ласочка, українською, вислуховувати глузування, насміхання, хамство, зневажливі зауваження і з надією та упованням чекати, коли ж змилостивляться прихильники м’якої українізації врешті-решт поблажливо перейти на державну мову.
Такого дива може й не статися, але чим більше українців вимагатимуть поваги до себе на кожному кроці, тим гірше працюватиме підхід «і вашим, і нашим», тим меншим буде коло впливу тих, хто досі вважав себе «лідером думки» про непотрібність української, бо всі «і так паймут».
Вже зараз бачимо, як починають хитатися ще нещодавно непорушні речі. Так - мало, повільно, з величезними зусиллями, які не дорівнюють поки що досягнутим результатам, але є зрушення. Язикатий монстр все ще пручається, шукає будь-які шпаринки, не гребує жодними засобами щоб утриматися, задушити Україну, втримати у своїх пазурах, але вже відчуває початок своєї агонії. І в наших силах – наблизити її, щоб встигнути ще за власного життя побудувати по-справжньому незалежну, україномовну Україну.
 
© OLENA TATYANCHENKO