Це потрібно не їм — це потрібно нам…
Тоді їх міг врятувати хліб…
Тепер нас врятує пам’ять…

Мені Бабуся про Голодомор розповідала…

 

…Ми всі чули розповіді бабусь про ті страшні роки…
Скупі, небагатослівні розповіді… З сухими сльозами на очах…
Наші бабусі завжди тримали вдосталь наготовані крупи, сіль, господарське мило та сірники… “Раптом голод!”

З раннього Дитинства закарбувались розповіді Бабусі про Голодомор… Закарбувались в підсвідомості, ніби розпечене тавро навіки вкарбувало ці страшні свідчення…

Моя Бабуся, Марія Теодорівна Дзюба, 1913 року народження, також завжди тримала такий запас…
Постійно готувала власноруч локшину — зі смачного прісного тіста ножем різала довгі локшини, які потім сохли на рушникові, а згодом суха локшина складалась у білі самоткані мішечки.
— То лóкша на зиму.
— А нащо так багато локші нарізала та насушила, Бабусю?
— А раптом голод, або війна, не дай боже!..

Я потайки тягав по одній локшині — м’яка локша пахла яєчним жовтком і була вельми смачна…
— Шибеник, ти мені всю локшину потягаєш! — всміхалась Бабуся, але дозволяла тягати, адже можна було знову замісити тіста й нарізати нової локші…
— Їж, кошеня, їж… Борошна вдосталь в хаті…

…Бабуся пережила усі війни та три страшних голоди Великого Голодомору…

 

Лише коли почалась війна РФ (Россії Фашистської) проти України, я вперше за три десятки років, від Мами дізнався, що у нашої Бабусі було дев’ятеро дітей! Лишилось троє після Голодомору, Мама народилась вже набагато пізніше.
Отже, виходить, Бабуся розповідала мені лише про двох втрачених у 1933 році дітей, хоча загалом втратила п’ятеро…

Свідчення своєї Бабусі, Дзюби Марії Теодорівни, я опублікую в цю Ніч Пам’яті, і ще раз розповім, через що довелось пройти нашим незламним бабусям та дідусям…

❖ ❖ ❖

 


…Про Голодомор Бабуся майже не розповідала…
Лише завжди у куток під іконостас ставила на рушничок цукерницю з домашніми пряничками, цукерками та яблучками. „То діткам…“
Яблучка не їла до Спасу:
— Не можна мені до Спасу яблучок, бо діткам не вистачить, а після Спасу вже можна. Ви беріть, беріть яблучка й цукерки, ви ж дітки, вам можна! — і лагідно всміхалась…

Частіше і довше всього у Бабусі знаходився я. Можливо тому моє ставлення до нашого коріння, до пам’яті, до України кардинально відрізняється від ставлення мого молодшого брата, який, на жаль, більше вірить кремлівській пропаганді, а не близьким… Та й решта родичів з ватою в головах, на жаль…
Всі притомні тримають для нас Небо…

 

Батьки моєї мами…
Лагідні й найдобріші Бабуся Маша та Дідусь Міша, як ми їх називали у Дитинстві…
Марія Теодорівна Дзюба-Лоза (❃ 13.VII.1913 — ✞ 31.VIII.2003) і Михайло Моїсейович Лоза (❃ 10.X.1913 — ✞ 18.I.2002).

 

Складно навіть уявити собі, ЩО і СКІЛЬКИ вони пережили!!!
Народившись у 1913 році — за рік до «Титаніка» та “за царя Миколку”, вони пережили і Першу Світову війну, і втрату Незалежності України, і Визвольні Змагання (чи як було прийнято казати за Совєтів, “ґражданскую вайну”), а далі були — перший Голодомор 1921-1923, Голодомор 1932-1933, Друга Світова війна, та “страшна голодовка” 1946-1947…
Три голоди Великого Голодомору…

 

Бабуся народилася у містечку Токмак, десь на східній околиці, “коло Вознесенського храму”.
Коли їй виповнилося 7 років, її мати померла, і діти лишилися одні у хаті, та розбрелися “по наймам”
У бабусі Марії було дві сестри — Христя, Оляна та небога, племінниця Маня.
Бабу Христю я добре пам’ятаю — дожила майже до 100 років, хоча й була старше за мою Бабусю років на 13. І наймолодшу бабу Маню теж пам’ятаю — навідували її на хуторі Грозному, де бабця самотньо мешкала на околиці села в старій мазанці зі справжньою солом’яною стріхою. На жаль, більше відомостей про рідних Бабусі, і навіть як звали її матір — невідомо — адже раніше ані паспортів у людей не було, нічого… Не розповідала за минуле, а ми й не питали, дурні…
Від рано померлої матері дівчатам лишився нехитрий скарб — всілякі рушники-вишиванки та ікони, врятовані з того самого Вознесенського храму, коли його у 1920 році вперше грабували вже більшовики й тодішні “луґандонскіє пролєтаріі” під командуванням луганського слюсаря Кліма Ворошилова… Тоді банда Ворошилова розстріляла в місті Токмак більше 300 містян, тіла яких поскидували в ями під центральним храмом, в сучасному міському сквері. Меморіалу, звісно ж, не існує…
..Хто зна, можливо саме тоді й загинули батьки моєї Бабусі, бо за них вона зовсім нічого ніколи не розповідала, лиш зітхала важко та сумно схиляла голову і куточком хустки потай втирала очі…

Згодом моя Бабуся Марія “пішла у прийми” у передмістя до німецького села Хамбéр, а може до села Кліппенфельд (зараз частина села Стульнєве). В селах німецьких колоністів можна було “вдало пітти у прийми” — фольксдойче залюбки приймали працелюбних Українців, часто селили у своїх хатах, а інколи навіть ставились як до рідних.
У Хамбéрі Бабуся знайшла і першого чоловіка Івана.
За цей час вони пережили “голодовку” 1921-1923 — ледве пережили той перший страшний голод Великого Голодомору…

Попереду було ще два голоди та війна…
Про Голодомор 1933 року Бабуся майже не розповідала, нічого, лише зітхала сумно та очі наповнювалися вологою….
Казала лиш, що тяжко дуже було…
Хліб пекли з лободи, з соломи, з навозу…
Їли грицики, лободу, траву, ЗЕМЛЮ ЇЛИ…
Пухли з голоду…
Ловили ховрахів в полі, збирали грицики й колоски, ховаючись від НКВДістів, які з автоматами та рушницями охороняли поля. Ходили на станцію вночі віковирювати з вагонів мерзлу картоплю та кормові буряки, але щоб не попастися на очі коменданту. Повзали “на пузі” у поле, виковирювати з мерзлої землі залишки цукрового буряку…
Одного разу п’яний НКВДіст помітив і почав гемселити з автомату по полю — ледве не постріляв!
Іншого разу ледве врятувались від красноармєйцев, коли потайки тікали полями з вимерлого німецького села у місто…
Свідчення Бабусі про Голодомор вельми важко переповідати…

— Страшний голод у 1933 був, дитинко, і зима люта-люта…
А діти ще малі, від року до п’яти, їсти хочуть… А що ж їм дати, як немає нічого?…
— крізь сльози посміхаючись, розповідала бабуся…
Посміхалась, щоб мене не дуже налякати, але — ДЯКУЮ ЇЙ, що розповідала!!!

Я ще малий, років п’яти був, коли вперше почув про грицики…
— А со таке глицики? — з дитячою зацікавленістю питав я.
— Котичку, котичку, та ліпше тобі й не знати… — зітхали Бабуся і Дідусь…
Розповідали інколи, і у п’ять, і у сім років, і пізніше, звісно ж…
І зараз з усіх цих фрагментів я й складаю мозаїку важливих свідчень… Не для себе, а щоб Світ знав…

 
— Ми тоді недалеко від Токмака, у Гамбургі жили (так Бабуся називала село Хамбéр), одна вулиця з десятком хат. Хутори німецькі. За полем станція Стульнєво, кілометри два десь йти полем навпростець. Там на елеваторі зерно, яке у нас в селах чєкісти забирали, у вагони вантажили.
На полях вже не було чого збирати, все визбирали, а що й лишалось, чи картопля, чи буряк кормовий де гнилий та мерзлий — не можна було, бо могли встрелити за те…
То ми й ходили на станцію, просилися у коммісара щоб зерно пріле, буряки гнилі та мерзлі збирати попід вагонами, але нас гнали красноармєйці з автоматами. А інколи і вдавалось встигнути щось підібрати…
А вже листопад, перші морози. Влітку ми хоч з грициків баланду варили, або “тирсяники” з опилок — гілок з дерев напиляємо, натовчемо, тілько з вишень погані були, бо клеєм тхнули… А бува діти з усього села зберуться, — скілько їх там, з десяток і було, — наловлять бабаків, ховрахів або й щурів — то вже й на все село м’ясо є!.. Котів і собак давно вже не було… Ворон їли, огидне, але м’ясо, щури… А взимку ж ні трави, ні листя, ні бабаків нема… А з хат геть усе позабирали — і зерно, і всю худобу, все все забирали.
Казали “продразвьорстка”.
Навіть врожай буряків на полі заборонили збирати і змусили зорати. Буряки кормові, для худоби. Колхоз зорав ті поля.
І от ми з дітьми, вночі полізли у поле назбирати гнилих мерзлих буряків, бодай хоч яку баланду зварити. Повземо з торбами пустими полем вздовж посадки, щоб втекти швидко, коли що, піднятися не можна, бо красноармєйці охороняють. Ото ми вже підповзли до поля, хтось з хлопчиків навіть два буряка знайшов і у мішок поклав, аж ось…
Звідки вони гаспиди взялися? П’яні мабуть, йдуть, регочуть понад посадкою, та мабуть чи почули шарудіння, чи побачили і як давай у наш бік стріляти з автоматів. Якби не рівчак, то може б і повбивали. Ми скотилися миттю у той рівчак, зарилися у гілляччя та у хмиз. Лежимо, ані пари з вуст, а вони добігли та почали поруч ходити понад посадкою. Регочуть, матюкаються. Набридло шукати, пішли…
Ми ще довго у рівчаку лежали…

 

Після Голодомору 1933 попереду вже чекали війна і третій Голодомор…
Про війну теж майже нічого не розповідала, казала лише що німці були не такі страшні як “наші”
У війну переховувалася з дітьми у сестри на хуторі Грозному.
Чоловік Іван Стулєнь “пропав бєз вєсті на фронті” у 1943 році… У той час народився найменший син Митро… Старшими лишалися Іван та Шурко…
За Голодомор 1946-1947 теж страшні свідчення розповідала Бабуся Марія.

 

— У 1946 теж страшний голод був.
Та я вже навчена була. Запаси були заховані та закопані у схронах — мило, сірники, сіль… Небагато, але на перший рік вистачило розтягнути якось… Голод, всі чорні ходять, брудні, смердючі, з вошами, а мої діточки чистенькі і без вошей. Тільки їстоньки хочуть… Все біжать у поле колоски збирати, або як буряк знайдуть який гнилий — раді, несуть додому, та крадькома по дорозі понадгризують той мерзлий буряк чи гарбуз… Це поки ще не гнали звідти…
На станцію ходити страшно було, бо красноармєйці, як і у 1933, стріляли без попереджень!..
А потім знов з осель вигребли геть усе: худобу, зерно, нехитрий домашній скарб який там був… Все ікони шукали, весь город палками й ломами перетикали, так і не знайшли. А ікони ми в яру в схроні закопали…

А на зиму Гамбургі вже не було чого їсти, хіба шо одне одного…
Влітку хоч грицики, трава, якусь баланду наколотить можна було, а взимку? Треба було йти в місто, у Токмак… Але ж як? Навколо усі дороги були закриті, ні поїздом, нічим не можна було… Поїзд якщо і “єсть та не про нашу чєсть”. Тільки пішки, крадькома, вночі… І не по шляху, не по селам — дітей же покрадуть та поїдять!!! Тільки по полю — ото вздовж залізниці ми й пішли пішки вночі…
Ми йшли тільки вночі, ховались у лісопосадці, бо по полям на конях або навіть на машині їздили НКВД.
Йдем, Шурко з Іваном несуть торби з одягом, а я малого Митра на руках… А Митро плаче постійно — треба рота затуляти, бо недайбоже ж почують…
І почули. Це сталось на роз’їзді якраз, вони там сиділи, охороняли залізницю. Побачів красноармєєць нас, що ми повземо понад залізницею, та почав стріляти з рушниці… Ми скотились на інший бік насипу й побігли — біжимо, я з малюком на руках, хлопчаки з торбами. Кажу їм “Киньте торби, тікайте!” Покидали оклунки, біжимо без нічого. Добігли до переїзду вже. На щастя, Іван гепнувсь в яму в густих бур’янах та натрапив на якусь трубу під тим переїздом, крізь яку вода стікала з полів — ми в ту трубу й шугонули, там і сховалися. Вона вузька, холодна, бридка… Сиділи ми в тій трубі, боялись дихнути, доки чєкісти бігали навколо. Їх мабуть тілько привезли, й вони не знали що тут і де. Це нас і врятувало. Так до ранку й просиділи в тій трубі, ані пари з вуст. А малюку рота рукою затуляла — воно плаче, а я його душу рукою, ротика затуляю, щоб не було чутно… Врятувало те, що високим бур’яном та труба заросла, тому вони нас вночі і загубили… А потім весь день до ночі в тій ямі сиділи, щоб вночі знов на Токмак йти…

 

Загалом Бабуся втратила п’ятьох дітей під час трьох голодів Великого Голодомору…

 

Після війни та Голодомору в живих залишились лише старший Шурко, середній Іван та молодший Дмитро…
(Моя Мама народилась вже набагато пізніше, після війни).
У Токмаку, вже після Другої Світової війни, працюючи прибиральницею на заводі, моя Бабуся зустріла мого Дідуся — майбутнього маминого Батька. Вони почали жити разом, хлопці вже стали дорослими, хто з армії прийшов, хто оженився, а хто в армію пішов — розлетілися у різні боки… А Марія й Михайло тихо розписалися, згодом у них народилася моя Мама… Збудували собі невелику хатку на місці землянки на тодішній околиці міста — по вулиці Городня,205 (у тому будинку я й народився, до речі). Вже пізніше перебрались ближче до станції, де й дожили віку, де й я провів Дитинство…
Дідусь за голод намагався не розповідати… Він взагалі про себе мало що розповідав, не визнавав нізащо свого гебрейського походження, хоча по-батькові був Моїсейович і знав напам’ять єврейські пісні “Тумбалалайка” та “Хава Нагіла”, які вправно виконував на баяні, а також цурався родичів і братів: “Вони в коммуняки пішли! Бодай їх чорти забрали!”.
Дідусь разом з Бабусєю у свої бальзаківські роки були душею будь-якої кампанії та грали на вечорницях і весіллях. Він — баяніст, Бабуся — з бубном невеликим та з дзвониками, і співали разом!..

 

Не дивлячись на такі важкі випробування, вони лишилися світлими, добрими, тихими…
Ніколи не лаялися, навіть між собою не сварилися. Жодного разу я не почув від них лайливих слів, а тим паче, кацапського матюжжя! Кацапів завжди називали тільки презирливо: “кацапи”, “москалі”, “коммуністи кляті”, “коммуняки”. Лайливим також вважалось слово “ворошилов”, бо як припече бува взимку Дідові в уборну, то крекче невдоволено: “От дідько, клім ворошилов ззаду повзе! Бодай його, трясця… В такий мороз…”
А я, мале, реготав, думав що то якийсь смішний недолугий крадій, що лазить по сараям і все “ворушить”.
А вони з мене реготали…
Ще Дідусь не випивав ніколи, лиш винця “символічно” — можливо тому, що не був на фронті через поганий зір та грижу, та й не сприймав він той алкоголь… Але вирощував виноград і виготовляв вельми файне домашнє вино.

Бабуся була завжди охайною господинею. У хаті чистенько, хата біленька й підведена, вугли та вікна пофарбовані у синьо-жовті кольори (тільки синьо-жовті, і ніякі інші), на вікнах фіранки й рушники вишивані, на столі величезна домашня запашна паляниця!!! А на печі — борщ свіжий, вареники завжди, сальце, м’ясо індички, півня чи курки завжди (“зляжу, але без м`яса й хліба сидіти не будемо!”), домашнє печиво, пироги, пиріжечки з гарбузом, смаколики…

І завжди, завжди в хаті був бабусин домашній хліб.
Велика духм’яна, запашна паляниця, яку я, малеча, не міг обійняти руками. Ще спав, а в ноги о п’ятій ранку Бабуся вже клала замотані гарячі паляниці, які смачно пахли. Я прокидався, але робив вигляд що сплю, а Бабуся робила вигляд, що не помітила, як я прокинувся. І доки вона оберталася до пічі поратись з іншою паляницею, я швидко і тихо вставав відщипнути духм’яний гарячий окраєць паляниці. Бабуся знов робила вигляд, що ніби-то не помічає і лише всміхалась тихесенько собі у куток хустини…
Розбишака… Їж, кошеня, то святий хліб…

А у коморі — запаси: мішки з сушеними фруктами, мішок муки та цукру обов’язково! Крупи всілякі та локша у самотканих біленьких мішечках — локшину Бабуся завжди робила сама — це була найсмачніша локша, яку я завжди “крав”, доки вона сохла на столі!
У комоді — багато господарського мила зі штемпом “72%” та сірники й сіль у пачках!

— Бабусю, ну нашо тобі скільки тих сірників і мила? — завжди питав я, коли малим залазив у комод — То ж багато!

— А як ГОЛОД прийде — ото все й згодиться! Мило — шоб вошів не було, сірники розтягнемо надовго, сіль, муку, крупи та локшу!.. Коли голодовка остання вже була — у моїх хлопчиків навіть вошей не було, бо встигла запастись милом хоч трохи…

 

Я тоді майже нічого не розумів…

А ще я не розумів, чому Бабуся не їсть яблука. Ну ось же — свіжі яблучка, красиві… А бабуся погані на сушку різала, а красиві — складала у “холодну кімнату”…
При тому, що у садку були яблука, винограду декілька сортів, вишні, черешня, навіть персик Бабуся посадила — ткнула у землю кісточки, вони й виросли — не поливалося, не здобрювалося… Потім вже доглядали той персик — з невеликого дерева за сезон збирали по два-три відра персиків!
А яблук було — декілька сортів завжди.
Проте до Спасу — зась! Бабуся жодне яблучко не їла…
— Не можна… То я діткам своїм померлим лишаю яблучка, а на Спас посвятю, от тоді можна буде…

Набожною дуже Бабуся не була, та вона навіть читати не вміла, а до церкви любила ходити хіба що на великі свята — Паска, Спас, Маковій, Покрова, Різдво — та й то, поклони там не била, просто втішалася красою церкви та співом хору. Але головне для неї було — посвятити паски на Великодень та на Спас мед і яблучка…

І коли вже нарешті можна було їй скуштувати те яблучко, вона сумно-сумно так складала найкрасивіші яблука у стару скляну цукерницю на вікно (для мене), а сама брала найгірше, пом’яте, сідала на ґанок, різала яблучко на шматочки й тихенько їла… Про щось думаючи, або тяжко зітхаючі…
Але не плакала…

Я зараз розумію — нічім було плакати…

І Бабуся їла лиш одне яблучко, а решту вже не чіпала…
Одне яблуко в рік…
Ну, коли не коли вдасться вмовити її “за кумпанію” з`їсти…
Мене Бабуся Марія дуже-дуже любила…

 
…Це був 2001 рік, після терактів у Нью-Йорку…
Дідусь вже був слабким, перестав слухати, як раніше, своє “радіво” та слідкувати за новинами, телевізор вони взагалі принципово ніколи не мали, а слухати сама радіо Бабуся не полюбляла.
Про те, що в Світі відбувається Бабуся дізнавалась від нас, бо щодня ми навідувались з сусідньої вулиці.
Розповіли, звісно ж, бо всі навколо про це мову тоді вели.

Засумувала раптом Бабуся…
Діти наші й онуки на біду ростуть. Не скінчилось ще те, що ми пережили… Не знищено те лихо болотяне, повернеться ще… Не дай боже, але, ці діти наші всі на війну ростуть… Скільки ж лиха ще вони побачуть…

Бабуся, 1913 року народження, навіть неписемна була й читати не вміла…
Але вельми мудрою була…
Ми тоді того не розуміли…
Сміялись “Да какая война? Откуда?”
Зараз дуже соромно…
ЩО вони пережили? НАВІЩО так багато?
Хіба може людьске життя осягнути таку кількість страшних подій?
У них же не життя було, а пекло!..
А вони лишилися тихими, добрими та лагідними…
Дідусь помер на 89 році життя, тяжко помирав…
А Бабуся дожила до 90 — разом відсвяткували, понакупляли їй морозива улюбленого, солодощів, смаколиків — та все, що вона хотіла…
А після Дня Народження невдовзі Бабуся тихо пішла… Лягла спати й у ві сні пішла від нас…
Як же Вас не вистачає…
Сильне покоління! Пережити стільки всього!..
Тепер таких міцних людей немає…
Вічна Вам пам’ять…

 
Ваш онук
Дмитро Дзюба
2015.11.28

 

 

Постери з серії ✠ «УКРАЇНА — Ціна Незалежності 1917 — 2017»

 

P.S.:
…Мабуть це на краще, що наші бабусі не дожили до сьогодення і не бачуть цієї війни…

…Ніколи, ніколи не буде прощення ні за той Голодомор, ні з сьогодняшню війну РФ проти України…

Ми не маємо морального права пробачити…
#Бабуся_про_Голодомор_розповідала

Коментарі

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *