КАСЯ

КАСЯ

 

Вона прожила з нами 12 років — улюблениця всієї родини, рідна, ласкава, ніжна, пухнаста...
Примхлива, Незалежна, з Характером, Сама по собі, і в той же час — ручна, кімнатна, любляча ласку й тепло...
Кася...

 

Бабуся Дуся принесла цей клубочок вовни у 1996 році — крихітна, обліплена блохами, брудна... Викуповували, вичісували, знов викуповували у шампунях, позбавили від паразитів і брудний клубочок вовни перетворився в крихітну білу пушинку... Так і назвали — Пушинка. Правда, з часом ім'я трансформувалося в більш зрозуміле для кішки — Кася...

Улюблениця усієї родини.
Допитлива, розумна, грайлива дитинка в юності й мудра панянка пізніше...
Втім, спочатку ми до неї ставилися просто як до звичайної кішки...
 

...Коли загинув Батько і у двір притягли остов цієї автівки, лив дощ — страшенна злива. У будинку метушня, приготування до похорону, купа родичів, натовп народу...
Кася не розуміла, що відбувається останню добу.
І тут вона побачила батькову автівку... Те, що від неї залишилося...
Через розбите лобове скло Кася забралася в салон понівеченого авто. Я побачив це й поспішив забрати звідти кішку. Але вона вирвалася і все-одно туди полізла! Сіла на водійське сидіння і почала ретельно язиком вилизувати водійське сидіння — місце, де був Тато... Злива, салон авто заливає дощем, але кішка все-одно сидить і лиже сидіння...
Я змок, витягнути не виходить, вона чинить опір. Нервує, злиться!
Витягнув, забрав у бунгало, де сиділи Мама і Бабусі наші.
Все, посадив на ліжко — сиди!

І аж тут ми всі дивимося, а у кішки з оченяток — крап... крап...
— Та чи плаче вона? — запитала Бабуся Дуся.
— Коти все розуміють, наймудріші створіння! — зауважила Бабуся Марія.
— Та ні, злива ж страшна, в авто намокла, ось і капає з неї... Вся ж мокра, мов плющ!
— Та ні ж, дивись, їй-бо, плаче!!!

Ми всі уважно дивились на кішку, котра сиділа поміж нами на ліжку...
З очей Касі одна за одною сльози — крап... крап...
 

...Коли привезли додому Батька, занесли в будинок, настав уже вечір, залишилися тільки свої — в квартиру забігла Кася. Прибігла, мовляв, полишили мене одну, де ви усі? Залізла до мене на руки, звісно... І тут побачила Тата!
Надалі ми всі мовчки спостерігали моторошну картину: кішка встрибнула легенько на краєчок труни, з котячою легкістю присіла акуратно на лікоть Батька й почала лизати татову руку...
І сидить, плаче...
Сльози одна за одною...
Мама й Бабусі розплакались...

Ледве відтягли — довелося закрити кішку в сусідній спальні...
Вона не дерлась, як зазвичай, у двері, а мовчки лягла у самий куток мого ліжка та так до ранку нерухомо там і пролежала...
 

З тієї миті Кася не просто утвердилася як член сім'ї, а стала, мабуть, головним членом родини!

З тієї миті особисто я кардинально змінив свою думку про тварин! Повністю!!! Я не смію навіть крикнути на кішку або собаку! Тому що тварини — набагато розумніші людей...
 

...І вже трохи згодом ми дивувалися — яким чином Кася знаходила дорогу й бігала від нашого будинку через залізницю до Бабусі Дусі, або на сусідню вулицю до Бабусі Марії.
Прибіжить собі до Бабусі Марії, полещиться, поспить у неї на руках, поваляється в затінку під хатою, "поспілкується" і додому!..
Ми з Мамою все ще дивуємось, наскільки Кася була розумною!..
 

І як сильно ми боялися її втратити...
Якось спекотного літа у Касі стався сонячний удар, ми кинулися до ветеринара, в нашій глушині немає нікого, об'їздили з кішкою на руках все що можна в місті — скрізь однин й той же "совєт": "Так может давайтє усыпім єйо?"
Ось в ту мить я почав реально ненавидіти людей!!!

Ми виходили нашу дівчинку... Вкривали змоченою марлею, поливали водичкою зверху, компресики, а ще ж поруч пищали новонароджені кошенятка, які навідріз відмовлялися смоктати молоко з піпетки... До вечора Кася поповзом переповзла в коробку до кошенят...
Нагодувати...
Бо ж Мамця!..

Кася з улюбленим ліхтариком 2008.І.25

 

Але все ж, ми її втратили...
Ні, не від старості вона померла...
Просто знайшлися "дабражелатєлі", котрі гірше за будь-яких виродків, незважаючи на всю їх позірну "святість" і богомольність... Нишком побити вагітну кішку в під'їзді лише тому, що маєш скотинячу неприязнь до її господарів — це вчинок властивий тільки виродка! Виродка, який проповідує "слово Божеє" і водночас торгує наркотою! Виродка, який втягує в "церкву" якихось-там-адвентистів всіх підряд і має "крышу" в місцевій мєнтовкє, розділяючи дохід від торгівлі ширкою і травою, продаючи цю погань "на районє" підліткам. Виродка, який зі своїм молодшим братиком, ще більш нишковим виродком, разом самостверджувались, стріляючи з вікон своєї квартири по сусідським котам і собакам — нишком... Ще вони разом спідтишка полюбляли познущатись над беззахисними тваринами і вбити просто задля задоволення... Латентні гомофобні виродки, який ненавидять мене за мою відвертість, сміливість і Свободу! Та який боявся мене, вважаючи, що я зможу при бажанні знайти спосіб і накрити його наркобізнес разом з його "мєнтовськой крышей"...
Виродок, чиї родітєлі із завезених в Україну кацапів, десь з-під мєщорскіх лєсов, з характерним рязанскім "аканьєм".
Вкотре отримав доказ, що кацапи це навіть не люди, а звичайні недолюдки!
Саме така понавезена бидлота мешкає всюди на "дамбассє"!
Зі страху й ненависті ці виродки спочатку втруїли нашого, ще Бабусиного песика Тобіка, а через декілька місяців нишком вдарили й кішку Касю... Бо рипнутись відкрито недолюдки завжди боялись, краще вдарити беззахисних...
Нехай живе в страху, недолюдок!..
Я не забув, і ніколи не забуду!..
 

Касю вдарили сильно...
Довелось нам з Касею сісти в потяг і подорожувати аж до Мелітополя, в приватну ветклініку. Кася слухняно сиділа, зацікавлено поглядала у вікно потяга, спокійно сиділа на руках...
Ветеринар, обстеживши її, сказав, що відбиті внутрішні органи. Але так, як на той момент кішка ще не сильно страждала, порадив приспати, коли їй стане гірше... Однак, гірше їй стало раніше, ніж я думав... А найближчий ветеринар знаходився кілометрів за 60...
 

Померла вона вдома одразу після Різдва, через три місяці, на моїх руках, віддано дивлячись мені в очі...
9 січня 2009 року в 00:20...
 

...Тепер Кася разом з Батьком... З Бабусями й Дідусем...
І вони постійно, ледь не щодня приходять в мої сни...
І я радий з зустрічатись з ріднесенькими...
 

...Біжи по райдужці, донечко моя, наша Пушинка і перлинка... тепер тобі не боляче...
Там на веселці затишно й спокійно котикам...

Світлини: 2007.V.13; 2008.І.25. Текст: 2011.І.08

P.S.:
... Коли ми вперше помітили, що кішка веде себе неприродно, кричить, потім стався викидень — стало зрозуміло, що сталося щось недобре. Довелося їхати в сусідній Мелітополь в приватну ветеринарну клініку. Подорож Кася перенесла спокійно, але після огляду ветеринар повідомив, що всі внутрішні органи відбиті — ймовірно били дуже вагітну кішку...
Жити їй залишалося недовго, тому ветеринар запропонував відразу приспати.
Я відмовився — Кася ще не виглядала зовсім вже погано і вела себе майже як завжди. Навіть обстеження перенесла напрочуд спокійно. Тоді ветеринар запропонував у разі ускладнень або погіршення стану приїхати за уколом і зробити вже вдома самостійно (щоб не возити знову змучену кішку сотню кілометрів).
Однак, зовсім вже погано Касі стало 6 січня, і саме в той день повалив жахливий снігопад. На наступний день вже всі дороги були закриті і з'їздити за снодійним просто не було можливості...
Залізниця і автошляхи були заблоковані, маршрутки, навіть потяги не ходили...
Саме тому вона і вмирала у нас на руках...

Ми вирішили поховати нашу улюбленицю біля Батька і Бабусь...
...Пам'ятаю ранній зимовий ранок 9 січня 2009 року.
Касю ми поклали в підготовану красиву дерев'яну коробочку, яку в той вечір я зробив зі старої дідусевої валізи минулого століття. Коли ще було темно (щоб покидьки-сусіди не бачили) я вийшов з дому із великою сумкою й саперською лопаткою, потопаючи по коліно в снігу. До цвинтаря пішки через глибоку балку й ліс потрібно було йти кілометрів зо три-чотири, підіймаючись на сусідній пагорб. І я побрів в сутінках, пробиваючи дорогу в снігу, несучи в великий дорожній сумці труну з Касею...
На цвинтарі близько півгодини розгрібав сніг, збивав лід, а вже потім пару годин довбав мерзлу землю. Там і влітку земля особливо не копається — на цьому пагорбі глина, дутик, пагорб височить над містом і копати там неймовірно складно.
Але я виконав це завдання і гідно поховав нашу улюбленицю там, де ми вирішили.
Навесні на тому місці ми розбили клумбу і я створив кам'яний сад із завезених каменів.
 

А з будинку, де наша родина прожила майже 30 років, ми назавжди з'їхали у 2011 році.
Сусіди деґрадували настільки, що жити там стало просто неможливо. Коли перемагає бидло, то нормальні люди змушені ставати біженцями.
І вже у 2014 році, коли почалася війна РФ (Россії Фашистської) проти України, вкотре в цьому пересвідчився... Ось так і ми від бидлоти тікали, тільки ще до війни... Та й зараз тут, серед покручів та бидлоти мешкаємо ніби в окупації...
Що таке стати біженцем і втратити Бáтьківщину (в розумінні — рідний дім, рідні стіни), я дізнався трохи раніше, ніж почалася війна...
При цьому я затямив важливі уроки.
Кацапи — це недолюдки!
Від бидла і вати краще триматися подалі.
Та й взагалі, від людей тримаюся подалі...
Коти й собаки кращі за людей.
А Касю ми не забудемо ніколи...

℗ D.O.S. 2015.I.9