Олександр Удовиченко

Олександр Удовиченко

130 років тому, 20 лютого 1887 року народився Олександр Удовиченко — генерал-полковник Армії УНР, віце-президент УНР в екзилі, легендарний отаман Третьої Залізної Стрілецької Дивізії Армії УНР.

100-річчя подій/людей Перших Визвольних Змагань?
Держава не робить висновків з уроків Історії, не приділяючи належної уваги історичним постатям і тим подіям, з яких власне і почалися події сьогодення.
Адже ключ до усіх подій сьогодення лежить саме там, на початку Великої Війни...
Ми прості Українці, ми самотужки зараз вивчаємо сторінки історії, які від нас стільки років ретельно приховувались.
Тож, хоч і з запізненням, сайт «Порохівниця» публікує матеріял...

 

Олександр Іванович Удовиченко (Удовидченко) — (20.II.1887, Харків — 19.IV.1975, Ментенон, Франція) — військовий і громадський діяч, генерал-полковник Армії Української Народної Республіки, у 1917 році начальник штаба Гайдамацького Коша Слобідської України, у 1918 році отаман 2-ї дивізії Окремого корпусу Січових Стрільців, у 1919 році отаман Третьої Залізної Стрілецької Дивізії Армії УНР, віце-президент УНР в екзилі в 1954 — 1961 роках.

"Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму"
Олександр Удовиченко

Олександр Удовиченко народився у Харкові, походив із селянської родини. Його батько, дослужившись у россійській армії до звання підполковник і отримав персональне дворянство. До 1917 мав прізвище Удовидченко.

Виховувався Олександр в дитячому притулку принца Ольденбурзького.
Закінчив Військово-топографічне училище (1908), служив у корпусі топографів россійської армії.
У роки Першої світової війни 1914-1918 — на фронті. У званні полковника командував 129-м піхотним Бессарабським полком, у складі якого брав участь у бойових діях, був поранений.У 1917 закінчив перший прискорений курс Миколаївської військової академії в Петрограді. У 1917 — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії і старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу Південно-Західного фронту, штабс-капітан. Нагороджений Георгіївською зброєю.

Після більшовицького заколоту 1917 року й повалення монархії Олександр Удовиченко брав активну участь в українському національному русі, у тому числі у з'їзді воїнів-українців 3-ї армії в місті Несвіжі і в I і II Всеукраїнських військових з'їздах. У серпні-вересні 1917 — голова української ради 3-го Кавказького корпусу, брав участь в українізації частин III Кавказького корпусу й очолював Українську корпусну раду. Після погроз з боку більшовиків був змушений виїхати в Київ.

У жовтні 1917 Олександр Удовиченко на запрошення Симона Петлюри очолив штаб Гайдамацького коша Слобідської України, у січні 1918 був помічником отамана штабу Гайдамацького Коша Слобідської України. Входив до складу відділу формування війська при Генеральному штабі Армії УНР. На початку 1918 як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за "Арсенал" у Києві.

З 12 березня по 1 квітня 1918 — командир 3-го Гайдамацького полку армії УНР.
За Гетьманату – офіцер Генерального штабу Збройних сил Української Держави — помічник начальника розвідувальної частини (Василя Тютюнника) оперативного відділу Української держави (за гетьмана Скоропадського). У червні 1918 підвищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української Держави.

Восени Олександр Удовиченко 1918 приєднався до антигетьманського повстання. Призначений командиром 2-ї дивізії Окремого корпусу Січових Стрільців. Із 26 грудня 1918 — генерал-квартирмейстер Холмсько-Галицького фронту військ Директорії, потім — Правобережного фронту Дієвої Армії УНР. З березня 1919 — начальник штабу Гуцульського коша Дієвої Армії УНР. З 6 червня 1919 — начальник 16-го піхотного загону Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин. 17 червня 1919 загін був перейменований у 3-ю Окрему стрілецьку дивізію (потім третя Залізна піхотна дивізія — одна з найбоєздатніших частин армії УНР).

У червні 1919 відзначився як командир Третьої Залізної Стрілецької Дивізії у боях під Вапняркою.
26-27 липня 1919 Третя Стрілецька Дивізія Армії УНР переможно завершила тяжкі бої за вузлову станцію Вапнярку на Поділлі проти чисельно переважаючих її військ більшовиків. За цю вдало проведену операцію 3-я дивізія була офіційно удостоєна назви Третя Залізна Стрілецька Дивізія Дієвої Армії УНР.

Постер з серії ✠ «УКРАЇНА — Ціна Незалежності 1917 — 2017»

У серпні 1919 призначений командувачем групи українських військ (9-та Залізна, 9-та стрілецькі дивізії, 11-та Стрийська бригада УГА), яка успішно протистояла більшовицькій 12-ї армії.
У грудні 1919 потрапив у полон Добровольчєской Арміі Юґа Россіі (Дєнікін), захворів на тиф і був вивезений до Одеси. Командування військ Антанти запропонувало Олександру Удовиченку очолити оборону міста Одеса, до якого підступила 14-та більшовицька армія, однак у зв'язку з протестом денікінського генерала Шілінґа переговори було перервано.

Зрештою, Удовиченко втік з бєлоґвардєйскоґо полону, дістався Могильова-Подільського і відновив Третю Залізну Стрілецьку Дивізію, якою командував до відступу Армії УНР за Збруч (листопад 1920).
Під час конфлікту між головним отаманом Петлюрою і частиною генералітету підтримував першого.
Влітку-восени 1920 очолював Праву групу Армії УНР на більшовицькому фронті.
Із 5 жовтня 1920 — генерал-хорунжий.
Із грудня 1920 — генеральний інспектор армії УНР, перебував з інтернованими частинами у таборі м. Каліш (Польща) де очолював Військову групу Армії УНР в яку входили інтерновані вояки 3-ї Залізної та 2-ї Волинської дивізій Армії УНР.
Із весни 1921 — член Вищої військового ради УНР.
У 1921 очолював 3-тю Залізну дивізію Армії УНР інтернованої на території Польщі, яка займала головне місце у складі повстанських сил у ході підготовки до загального повстання на території "УССР", у 1921-1923 входив до складу Вищої військової Ради при Головному отаманові С.Петлюрі.

Генерал О.Удовиченко складає рапорт польському головнокомандувачу Й.Пілсудському та Головному Отаману С.Петлюрі. Праворуч від Петлюри — командувач Армії УНР генерал М.Омелянович-Павленко (тримає в руках бінокля), генерал О.Загродський.
Станіслав, залізничний двірець, 5 вересня 1920 року

Нагородження Хрестами Симона Петлюри ветеранів Визвольної війни 1917–1921 років, що мешкали у Франції, 1936 рік, м.Везін-Шалет.
Сидять (зліва направо): підполковник Олександр Свенціцький, сотник Петро Пашин, голова української громади Юрій Бацуца, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко, лікар Микола Левицький, санітарний поручик Павло Бушило, хорунжий Д. Долотій, М. Ковальський.

В екзилі

У 1924 Олександр Удовиченко переїхав з табору в Каліші (Польща) до Франції, де працював робітником на шахтах у Франції. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити.
У Франції включився в громадську і комбатантську працю: з 1927 входив до складу Генерального штабу Армії УНР, який таємно діяв у Варшаві; з 1936 очолив управу Товариства вояків Армії УНР в еміграції; з 1937 був заступником голови Об'єднання вояків Армії УНР на чужині; з 1953 голова Європейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військових справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент УНР в екзилі (1954 — 1961).

1957 рік. Після 16 з'їзду Союзу Українських ветеранів у Парижі.
Зліва на право: генерал-полковник Олександр Удовиченко, генерал-полковник Михайло Омелянович-Павленко, колишній командарм Армії УНР і колишній голова Виконавчого органу полковник, інженер С.Сазонів. Далі – делегати зїзду.

Під час Другої Світової війни 1939-1945 як член Уряду УНР задекларував підтримку антигітлерівській коаліції.
За плідну працю і активне співробітництво з Національною федерацією комбатантів Франції 1933 йому вручено Diplome d'Honneur.
Автор книг «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна Дивізія» (Нью-Йорк, 1971).
Помер у французькому місті Ментеноні під Парижем 19 квітня 1975 року...

Олександр Удовиченко у своїй книзі «Україна у війні за державність» написав:
"Україна та її армія вже другий рік люто і запекло билися з ворогом. Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров'ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували. Замість того щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення держави Антанти вживали всіх зусиль, щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III інтернаціоналом.
Чи то ж з власної вини Українська Армія не мала успіху? Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європі, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати.
Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму".

Продовження військових традицій України

Бойовий шлях легендарної Третьої Залізної Стрілецької Дивізії Армії УНР знайшов своє продовження і в сучасній Україні.
Так, Патріарх УАПЦ Мстислав (у миру Степан Скрипник), який змолоду брав участь у визвольній боротьбі та проходив службу у Залізній дивізії, протягом багатьох років зберігав священну реліквію – бойовий прапор Третьої Залізної Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР.
24 серпня 1992 року в урочистій обстановці Степан Скрипник передав прапор 1-му полку Національної гвардії України.
Цей величний символ непереможного з'єднання українських вояків, які до останнього залишились в лавах борців за Українську державність, нині можна побачити серед експонатів Центрального музею Збройних Сил України в Києві.

Учасники українських збройних Визвольних Змагань

Рішення Президії Української Національної Ради Української Народної Республіки від 8 березня 1957
1. Українські вояки, які були учасниками Дієвої та Галицької Армій УНР із 09.05.1917 до 21.11.1921.
2. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу з радянською владою на теренах України із 21.11.1921 до 22.06.1941.
3. Учасники збройних формувань на теренах Карпатської України із 04.11.1938 до 01.09.1939.
4. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу проти московсько-комуністичної та гітлерівсько-нацистської окупаційних влад із 22.09.1941 до 09.05.1945.
5. Учасники регулярних формувань Української Національної Армії, які вели боротьбу проти Червоної армії на теренах України та інших держав із 15.02.1944 до 09.05.1945.
6. Учасники різних повстанських військових формувань, які боролися на теренах України з московсько-комуністичною владою із 09.05.1945.

"Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради (Директорії), Української Народної Республіки (УНР), Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони "Карпатська Січ", Організації Українських Націоналістів (ОУН), Української Повстанської Армії (УПА), Української Головної Визвольної Ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності"
(Указ Президента України від 28.01.2010 N75/2010)

У наш час всі учасники І та ІІ Визвольних Змагань визнані Українською державою і суспільством.

Імена учасників боротьби за незалежність України у XX столітті увійшли до героїчних сторінок української історії, вони вшановуються сучасними громадянами України, на прикладі їх героїчних вчинків виховується молоде покоління. Результатом їхньої боротьби стало відновлення у 1991 році самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Слава Україні!
Героям слава!

Світлини:
© «Ukrainian Military Honor»
Постер:
© Дмитро Дзюба
© «Порохівниця»

2 коментарі до “Олександр Удовиченко

  1. Сповіщення: Марко Безручко — Українець, який врятував Європу – ПОРОХІВНИЦЯ

  2. Сповіщення: 100-річчя регулярної Армії УНР – ПОРОХІВНИЦЯ

Коментувати не дозволено.