Микола Міхновський — ідеолог Самостійності України

Микола Міхновський — ідеолог Самостійності України

✠ «Україна для Українців!»

«Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна»

1900 року у Львові видається брошура під назвою «Самостійна Україна» накладом у тисячу примірників — маніфест з ідеями самостійності України, автором якого був харківський студент з Полтавщини Микола Міхновський, котрий вперше обґрунтував концепцію і принципи створення Самостійної Соборної Української Держави.
3 травня 1924 року, вже в окупованій Совєтами Україні, в Києві Миколу Міхновського було знайдено повішеним — вбивство під виглядом самогубства скоїли чєкісти ҐПУ (НКВД)...

 

Вельми трагічно склалась доля чи не найбільш ключової персони в історії боротьби за Самостійну Соборну Україну.
Міхновський першим закликав до Самостійності України від Карпат аж до Кавказу ще у 1900 році!
Міхновський — автор брошури «Самостійна Україна» (1900), підготував проект Конституції України (1905).
Міхновський показав приклад ліквідації кацапських пам'ятників-ідолів ще за сотню років до того, як це стало мейнстрімом!
Міхновський склав "10 заповідей" українського націоналізму, заклавши підвалини національної свідомості!
Міхновський показав приклад правильної української пропаґанди!
Міхновський став на чолі організації українського війська!
Міхновський намагався попередити й виправити помилки тодішніх політиків і політиканів, рятуючи Самостійність України від недолугої політики соціялістів, насамперед, огидного зрадника Винниченка...
Міхновський до останнього боровся, навіть на окупованій совєтами українській Кубані...
Проте, на жаль, більшість сучасників Миколи Міхновського не оцінили його потенціялу...
 


 

Нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з XVII століття, Микола Міхновський народився 19(31) березня 1873 року в сім'ї сільського священика в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині належить до Київської області). Його дитинство пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у "самостійницькому дусі". Батько Миколи — Іван — свято беріг національні традиції і сміливо правив богослужіння українською.
Освіту Микола Міхновський здобув у Прилуцькій гімназії.
Закінчивши гімназію, у серпні 1891 року вступив на юридичний факультет Київського імператорського університету Святого Володимира (нині Київський Університет імені Тараса Шевченка).
 

«Братство тарасівців»

 

Зростання національної свідомості Українців наприкінці XIX століття призвело до розмежування української інтелігенції. Старше покоління віддавало перевагу у вирішенні "українського питання" культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ, які б скасували національно-культурні обмеження для Українців в Россійской Імперії. Революційну ж молодь приваблювали соціялістичні ідеали. Молодь вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціяльне, через спільну боротьбу разом із іншими націями проти існуючого в Россійской Імперії соціяльного ладу.
Та несподівано, на початку 1890-х років, в українському русі з'явилася зовсім нова течія.
Її започаткувала молода людина, студент Микола Міхновський, який відкрито кинув "божевільний" на той час заклик до державної Самостійності Української Нації. Юний Українець сміливо почав проповідувати, що тільки шлях боротьби за здобуття державної Самостійності України є єдиним шляхом, на який мусить ступити Український народ.

Уже будучи першокурсником Київського імператорського університету Святого Володимира, Міхновський долучився до українського національного руху і став членом «Молодої громади». Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його.
Радикально налаштований юнак шукає однодумців.
1891 року Микола Міхновський став одним із засновників таємної студентської організації «Братство тарасівців», її ідеологом і провідником. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою “Credo молодого Українця”. Політична програма «Братства тарасівців» – “Profession de foi молодих українців” була написана у співавторстві із Миколою Міхновським та іншими братчиками.
Тарасівці проголосили своєю метою “боротьбу за Самостійну Суверенну Соборну Україну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу, вільну між вільними, без пана і хама, без класової боротьби, федеративну всередині”. Далі йшлося про шляхи досягнення поставленої мети:

“Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціялізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму.”

Це була перша спроба сколихнути сонне плесо політичного життя на східноукраїнському просторі.
Програма “Profession de foi молодих Українців” була досить революційною і містила деякі положення українського політичного націоналізму.
Терміни “націоналіст” і “націоналізм”, які народилися 1869 року на сторінках англомовної газети Чарльза Діккенса «Daily News» і означали: “захисник інтересів нації”, “захист інтересів нації” — ці терміни й досі так лякають усіх "запліднених марксистсько-лєнінською ідеологією", більшість з котрих плутають націоналізм з нацизмом.
Микола Міхновський понад 100 років тому надав цим поняттям інтеґрованого-всеохоплюючого, всепідвладного характеру:

“Нація понад усе!”
“Україна – українська, Соборна – понад усе!”
“Україна понад усе!”

 

«Братство тарасівців» проіснувало недовго: 1893 року було розгромлене царською охранкою, частину тарасівців було кинуто за ґрати або вислано в села.
Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту. Він закінчив навчання в 1895 році й почав працювати в одній із адвокатських контор Києва, водночас не полишав громадської діяльності. 1897 року він їздив до Львова, де встановив тісні взаємини з галицькими діячами і закупив значну кількість заборонених видань, у тому числі твори Михайла Драгоманова та Івана Франка. Россійсько-імперська поліція вважала його "крайнімъ за убѣждѣніямі украінофиломъ с грубымі і крайнѣ нѣсімпатичнымі мѣтодамі і формамі і направлѣніємъ бѣзусловно антідѣржавнымъ".
 

Маніфест «Самостійна Україна» 1900

 

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що було пов'язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом із нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти. Шлюб не склався, і Міхновський так і лишився неодруженим.
Він зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору й невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат.
Енергійно й швидко Микола Міхновський завоював авторитет серед української громадськості Харкова.
Вже на початку 1899 року студентська громада під його проводом влаштувала в Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського. 19 і 26 лютого 1900 року Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві та Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу. Учасники зборів зустріли цей заклик скептично, але була молодь, яка захоплено слухала промови.

Приблизно в той самий час, у січні 1900 року, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у становленні Революційної української партії (РУП) — першої самостійницької партії в Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі.
 


 

«Самостійна Україна» була видана у Львові накладом у тисячу примірників.
Значну її частину становив екскурс до історії москалізаторської великодержавної політики царизму.
Міхновський вважав за необхідне і правомірне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Московією (Россійской Імпєрієй), які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Московією (Россійской Імпєрієй). Це давало право Україні на відмову від союзу з Россійской Імпєрієй і повернення до статусу самостійної держави.

З самого початку, автор поставив 7 запитань (цитується мовою ориґіналу):

«…Яким правом російське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян або змоскалізуваних ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації..? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?»

Констатуючи трагічний факт бездержавності України, Міхновський робить висновок:

«Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!..»

Міхновський не обурюється закидом, що український народ, мовляв, некультурний, безсилий та інертний, а навпаки, розцінює цей закид як «найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!»

На підставі висловлених думок, Микола Міхновський у кінці брошури робить висновок:

«Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби…
Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи…
Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі.
Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!…
Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас!…
Україна для Українців
, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя…
Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!»

Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики.
Малоросійська інтелігенція, вихована на россійській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже.
(В наші дні ситуація ще гірша, позаяк за ці 100 років кацапська окупація перетворила практично всіх на покручів, і тепер "малороссійская русскоґоворящая інтєліґєнция" теж вороже спримає будь-що українське! Бо всі ж такі "внє палітікі", "протів крайнєґо националізма і украінскава шовінізма" і взагалі "ґолубі міра"!)
Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до такого модного в той час соціялізму.
Як наслідок, Міхновського звинуватили "в ориґінальнічаніі, надмірному радикалізмі та шовінізмі"...
 

Незважаючи на шквал критики, Микола Міхновський наприкінці 1900 року, у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському в Полтаві, від імені тієї ж РУП написав «Одвертий лист до міністра Сипягіна», який закінчувався словами:

“Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації.”

 

Українська Народня Партія

 

У відповідь на поширення в суспільстві марксистських настроїв, байдужих до національних потреб поневолених націй, Міхновський розгорнув енергійну діяльність із консолідації прихильників ідеї самостійності. Коли в РУП почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції (автономія у складі соціалістичної Россійської Республіки, котра мала постати після нової революції й повалення монархії), Міхновський покинув РУП і заснував партію, котра проголосила своєю метою боротьбу за Незалежність України.

1902 року у Харкові заснована Українська Народня Партія (УНП) — перша українська націоналістична партія, засновниками якої стали Микола Міхновський, брати Микола, Володимир і Сергій Шемети.
Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів.
Серед членів УНП переважали військові та юристи.
Політичне кредо партії сформульовано Міхновським у його творі «Десять заповідей УНП» (1903), що проголошували «самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій».
Найбільшого поширення набув маніфест самостійників «Десять заповідей УНП», написаний 1903 року й широко відомий в Україні та за кордоном. «Десять заповідей УНП» — політичне кредо УНП — один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським.
Гасло «Україна для Українців» трактувалося таким чином, що саме український народ має бути господарем на своїй землі.
Мовою ориґіналу «Десять заповідей УНП» виглядають так:

«Десять заповідей УНП»
1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.
2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.
3. Україна для Українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

 


 

У 1904 році, коли "Россійская Імпѣрія праздновала 250-лѣтіе прісоедінѣнія Малоросіі", УНП на знак протесту вирішила підірвати в Харкові пам'ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити в повітря пам'ятники російським імператорам. Акцію в Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України». На місці понівеченого пам'ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до "боротьби за своє національне визволення".

У вересні 1905 УНП запропонувала свій проект Конституції України.
Після поразки Революції 1905-07 партія зазнала жорстоких переслідувань і пішла в глибоке підпілля аж до початку Першої світової війни.

У 1906 році на так званому "Лубенському процесі" двох українських діячів — братів Миколу та Володимира Шеметів — засудили до страти за створення у 1905 році Лубеньської Республіки — Самооборона міста Лубни з представників українських національних сил.
За спробу організації фактично першого українського державного утворення Россійская Імперія влаштувала показовий суд з вимогою страти організаторів.
Але завдяки майстерності адвоката Міхновського брати Шемети були виправдані та звільнені!
До самої загибелі Миколи Міхновського брати Шемети залишаться його вірними друзями й соратниками.
 


 

Незважаючи на свою нечисленність, самостійники вперто шукали шлях до сердець широкого загалу, використовуючи підкреслено демонстративні і навіть епатажні форми і методи впливу. Це робилося з єдиною метою: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу зі славним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійності України. Ці ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував із невпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони: «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912–1913).
Міхновський прагнув використовувати всі наявні можливості для агітаційної роботи.

Останні п'ять-шість років перед Першою Світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових та хліборобських кіл Слобожанщини та Донецького басейну і брав участь у організації соляних промислів у Слов'янському районі на Донбасі. Підтримував тісні зв'язки з родиною Алчевських.
 

І Світова війна і Українська Революція

 

З початком І Світової війни Микола Міхновський перебував на фронті, хоча сам, будучи давнім ворогом Россії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив у чині поручика в Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з'явилася ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Він вважав, що кожен вояк россійсько-імперської армії, який є Українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії. Знаючи, якого по той бік фронту в Австро-Угорській Імперії розмаху і впливу набрав Легіон Українських січових стрільців (УСС) під командуванням Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного), Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки ні в кого...
 

У своєму прагненні дійти до народних мас, до широких верств української інтелігенції, самостійники мусили долати опір не лише царської бюрократії та зкацапленої культурної еліти. Як і раніше, вони стикалися з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціялістичних, і поміркованих українських діячів.
Усі тодішні авторитети були їхніми опонентами:

Михайло Грушевський вбачав у Міхновському людину "зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії";
Симон Петлюра критикував його на сторінках часопису «Україна», звинувачував у "обмеженості і вузькості";
Володимир Винниченко в одному зі своїх ранніх гумористичних оповідань "Поміркований та щирий" створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, в якому можна впізнати риси Миколи Міхновського;
Поза досить вузьким колом своїх однодумців Міхновський залишався небажаним, незрозумілим і його вважали навіть небезпечним. Від цього легко було впасти у відчай, відмовитися від своїх ідеалів та перейти на позиції "поміркованого українства". Та Микола Міхновський був не з тих, що легко здаються.

Зовсім по-іншому сприймали Міхновського його друзі та однодумці. Один з них, Варфоломій Євтимович, так характеризував його:

Микола Міхновський — це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття.

З початком Української Революції навесні 1917 року Міхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Української Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення в розколі "українського табору", або приєднатися до легітимної Української Центральної Ради — у надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. У результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року самостійники Міхновського увійшли до складу УЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що в дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська.
 

Розбудова українського війська і конфлікт з соціялістичною Центральною Радою

 

Полуботківці під час демонстрації у День свята революції, 16(29).ІІІ.1917

 

З ініціативи Миколи Міхновського в Києві в березні 1917 року відбулися три військових віча, останнє з яких 11 березня ухвалило рішення про формування 1-го українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.
100-річчя створення Першого українського полку відзначається саме в ці дні.
Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути Незалежність Україні — автономістів серед них майже не було.
16 березня 1917 року було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію россійської армії, тобто формування в її складі українських частин; створення в частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19.ІІІ.1917 в Києві.

Про діяльність Українського військового організаційного комітету Микола Міхновський доповідав на Українському Національному конгресі (6 — 8 квітня 1917). На той час комітет вів перемовини з командуванням россійської армії про формування двох українських бригад. Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І Всеукраїнському військовому з'їзді (5 — 8 травня 1917) Микола Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.
 

Соціяліст-большевік Віннічєнко з великою недовірою ставився до українського війська і вважав, що військо взагалі не потрібне! Соціалістична національна демократія України негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що "у крайньому випадку народ сам збереться у народну міліцію".
Організацію українського полку відстоювали представники Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. Саме завдяки наполегливій праці Клубу Полуботка і було сформовано Перший український козачий полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Соціялістів Віннічєнка, Грушевського та Петлюру лякали національно свідомі українські військові.
Серед керівництва Центральної Ради посилювалася недовіра до Міхновського, популярність якого в армії зростала щодня. Відчуваючи недовіру з боку лідерів українського парламенту, Микола Міхновський вийшов зі складу УГВК, де фактично був позбавлений можливості впливати на вироблення політичної лінії.

Проте тоді самостійники не здавалися.
У червні 1917 року силами Військового клубу імені Полуботка була сформована військова частина, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані россійською владою (Україна ще була у складі Россійской Рєспублікі), ані Центральною Радою. Останню взагалі налякала поява у Києві самостійницького війська. Соціаліст Вінніченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і "вирушити на фронт захищати єдину Россію". Також було дане розпорядження інтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням, зброєю. Так Віннічєнко прирік козаків на голод, бо провізія перестала постачатись зовсім і військові банально хотіли їсти...

3(16).VІІ.1917 полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду:

«Ми, Українці-козаки не хочемо мати свободи лише на папері, або півсвободи. Після проголошення Першого Універсалу (Другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку в Україні. Для цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують роботу Українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським Урядом».

Центральна Рада відкинула самостійницькі вимоги полку імені гетьмана Павла Полуботка і вкотре закликала "від'їхати на фронт захищати єдину Росію".

У відповідь на це в ніч з 4-го (17-го) на 5-те (18-те) липня 1917 року полуботківці вдалися до спроби військового заколоту з метою проголошення незалежної України. Існував план повстання, імовірно, складений самим Міхновським, ризикований і певною мірою авантюрний. Вийшовши з казарм, полк здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти політичним шляхом української автономії в складі "єдіной Россіі".

Ренеґат Віннічєнко віддав наказ силами полку імені Богдана Хмельницького, створеного самими ж полуботківцями, роззброїти повстанців. Також, окремим наказом командувача полку імені Хмельницького, Юрія Капкана, було звільнено з в'язниць російських військовиків, які за наказом київського військового коменданта Обєручєва оточили казарми полку імені Полуботка у Грушках і розпочали обстріл полуботківців з гармат та рушниць!
А соціалістична Центральна Рада через пресу ширила чутки про виступ полуботківців як про "бунт дезертирів, які боялися іти на фронт за єдіную Россію щоб врятувати свою шкуру"!
3(19).VІІ.1917 повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня 1917 року. Керівники повстання, бачачи безпорадне становище, дали згоду, щоб полк імені гетьмана Павла Полуботка пішов на Румунський фронт і відзначившись, намагався "при першій нагоді залишити фронт і пробиватися в Україну". Таким чином повстанці вбачали можливість змити із себе тавро боягузів.
На фронті їх відразу кинули у м'ясорубку... Полуботківці зазнали страшних втрат: станом на 9 лютого 1918 року полк імені Павла Полуботка становив 5 чоловік...
Що ж до богданівців, котрі підтримали полуботківців, то їх було тяжко покарано — 13 липня 1917 року козачий полк імені гетьмана Богдана Хмельницького слідом за полуботківцями був відправлений на фронт. Біля станції Пост-Волинський, на виїзді з Києва, їхній ешелон був несподівано, із засідки, розстріляний россійськими кірасирами. Було вбито 16 козаків, 30 чоловік поранено, усі інші — заарештовані та побиті. Порушена Центральною Радою справа з приводу цієї провокації так і не була завершена.

Після невдалої спроби полуботківців проголосити Незалежну Українську державу, "пацифістська" та соціялістична Центральна Рада почала з підозрою ставитись до будь-яких українських військових патріотично налаштованних частин і намагалась позбутись українських вояків, відправляючи на фронт "воювати за єдіную Россію"...
 

Прямих доказів участі Миколи Міхновського в повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, "авантюриста", Українській Центральній Раді треба було усунути з Києва. На прохання ренеґата Віннічєнка та Симона Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багато інших самостійників.

Соціялістична Центральна Рада Віннічєнка увесь час намагалась якось здихатись національних українських військ, постійно закликаючи вояків "відправлятись на фронт воювати за єдіную Россію"!..
Ця недолуга політика соціялістичних політиканів згодом коштувала забагато для України...
 

Гетьманат

 

У 1917 році спроби М. Міхновського організувати національний рух, у тому числі й серед військових, за створення української національної держави наштовхнулись на лютий спротив з боку М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри. За спогадами П. Скоропадського, щоб усунути з політичного поля М. Міхновського, його було відправлено, не без участі С. Петлюри, на фронт.

На Румунському фронті Микола Міхновський пробув аж до Жовтневого перевороту і краху Россійской Імпєріі.
До України він повернувся пізньої осені 1917 року, оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. Саме в цей час на Полтавщині набирала сили нова політична партія — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), єдина несоціалістична партія в Україні. Її засновниками були давні друзі Міхновського — брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. Обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою; виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від українських есерів, вважала за необхідне збереження приватної власності на землю, орієнтуючись на міцне фермерське господарство. Микола Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні, і тепер, відкинувши соціалістичні ілюзії, пов'язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобської програми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні.

Нова сторінка його біографії розпочалася після переїзду до Києва, вже окупованого німецькою армією. УДХП, яка виступила з гострою критикою політики Української Центральної Ради, підтримала державний переворот 29 квітня 1918 року. Проте стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським також виявилися непростими.

У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на якусь посаду в уряді. Сам Скоропадський не міг зрозуміти чому до Міхновського таке майже однодушне негативне ставлення. Сам він «у Міхновському нічого поганого не бачив окрім його крайньо шовіністичного українського напрямку».

Попри це, Гетьман серйозно розглядав Міхновського як кандидатуру на посаду прем'єр-міністра Української Держави. Йому імпонували його антисоціалістичні погляди і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Павло Скоропадський і того, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Української Центральної Ради. Про ці події Скоропадський згадував так:

“З Полтавської губернії від декількох повітів прибуло до Києва декілька сотень хліборобів, що належали до УДХП, на чолі, здається із Шеметом, і рішучо вимагали змін до Третього Універсалу, в якому, як відомо, приватна власність на землю була ліквідована. Поява непідробних селян, людей землі, людей переконаних … викликало сильне враження в Києві. З однієї сторони усі противники УЦ Ради підняли голову … з другого боку, у колах Ради з'явилась ще більша розгубленість … ці селяни були найпереконаніші українці-самостійники школи Міхновського. … Створення Вільної України і дрібна земельна власність були їхнім девізом, все інше вони відкидали.”

Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем'єр-міністром, і він запропонував йому посаду "бунчужного товариша", тобто свого особистого радника. Від цього амбітний Микола Міхновський, звичайно, відмовився. Разом із УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.
Микола Міхновський доклав чимало зусиль, щоб трансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу. Особливо, зважаючи на той факт, що Гетьман Скоропадський все ж був принципово "русскоґоворящім ґєтьманом і сторонніком монаршеґо союза с єдіной Россієй", що, зрештою, й відвернуло від колишнього ад'ютанта россійськоґо імпєратора Скоропадскоґо всіх прихильників.
Міхновський був автором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади.
Не довіряючи соціялістам, Микола Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. Коли ж воно розпочалося і розгорнулася боротьба між республіканським військом Симона Петлюри та залишками гетьманських формувань, був серед тих, хто виступав за примирення сторін, утворення коаліційного українського кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною Міхновським, в Одесу до командування експедиційних військ Антанти вирушила українська делегація на чолі з Сергієм Шеметом. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін. Водночас Міхновський із тією ж метою виїхав до Харкова, де перебувало одне з найкращих формувань республіканських військ — Запорізький корпус. Але обидві місії скінчилися провалом…

Рокова невдача і останні роки життя

 

Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціялістичний режим своїм недолугим політиканством приведе до подальшої анархії в сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед большевістською Совєтской Россієй.
Наприкінці 1918 — на початку 1919 року становище УНР стало критичним!
«Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні! Держава наша загине», — заявляв на нараді керівництва УДХП Микола Міхновський. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбоєздатніших з'єднань української армії — Запорожського корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця — встановити в Україні військову диктатуру.
Рішення УДХП було однозначним — «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього».

Окрім того, Міхновський хотів запропонувати Болбочану поповнити його частини "добровольцями-хліборобами", яких на той час налічувалося близько трьох тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тисяч чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада большевіків несе їм повне знищення.

Сповнений рішучості і надій, Микола Міхновський не здогадувався, що місія до Болбочана стане його останньою політичною акцією. Запорожський корпус він застав аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу Петлюри Петра Болбочана було заарештовано. Микола Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися большевіки, Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції. Навіть дехто з большевіків пам'ятав його виступи на судових процесах на захист селян. Проте, вже було запізно сподіватись на порятунок України...
Соціялісти усунули і легендарного полководця Болбочана, якого невдозві буде розстріляно за наказом Петлюри...
Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом Григор'євим. Є відомості, що йому належало авторство головних відозв, з якими отаман звертався до українського селянства.
 

Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений із політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань.
Ще етнічно українська Кубань вже була окупована большевіками, тривало протистояння з бєлоґвардєйцами, встановлювався совєтський режим, починався "красный тєррор"...
1920 року Микола Міхновський опинився в Новороссійську, звідки марно намагався емігрувати. Коли денікінці під тиском "красной арміі" евакуювались морем, Міхновський спробував скористатись нагодою і виїхати з ними, але його, як "ізвєстноґо нєпрімірімоґо враґа Россіі" на корабель не взяли.
Чотири роки Микола Міхновський жив на Кубані. Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати, якийсь час служив у кооперації. Є неперевірені свідчення, що він також викладав в Учительському інституті.

Приблизно в цей час в кубанській станиці Полтавській почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Тим більше, що "це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли", — свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий Українець із великим досвідом організаційної роботи.
 

На той час минуло вже два роки як в Україні було остаточно встановлено совєтський режим.
1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був одразу ж заарештований чєкістами ҐПУ ("Ґосударствєнноє Політічєскоє Управлєніє" — одна з назв майбутнього НКВД). Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито "дєло Міхновскоґо", відомо лише, що після кількох днів допитів його раптом відпустили.
Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував...
Позаяк в окупованій столиці врятувати ідеолога Самостійності України вже було фактично нікому, чєкістам вдалось легко вбити одну з найбільш ключових фігур в історії України...
Інсценуючи самогубство, чєкісти поклали в кишеню вбитому "прощальну записку", начебто написана рукою самого Миколи Міхновського. Згідно даних у 1998 році свідчень сина Володимира Шемета — Ждана Шемета, текст "записки" був таким:
"Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола."
 

Микола Міхновський, який віддав понад 30 років свого п'ятдесятилітнього життя боротьбі за Самостійність України, маючи беззаперечний та колосальний авторитет серед Українців та заслужене реноме ворога россійсько-совєтського шовінізму й імперіалізму, після свого повернення до історичної столиці України-Руси — золотоверхого Києва, становив неабияку потенційну загрозу для окупаційної совєтської влади. Автор гасла «Самостійна Україна — від Сяну по Кавказ», який покликав до життя тисячі борців за Незалежність України, повернувшись з Кубані до Києва був "національним динамітом", який міг здетонувати у Всеукраїнському масштабі...

Саме тому кацапський совєтський окупаційний режим зреагував миттєво і вбив ідеолога Самостійності Соборної України!
Поховали Миколу Івановича Міхновського в Києві на Байковому кладовищі...
Вже скоро совєтський режим знищив всі сліди могили...
 

Міхновський все життя мусив відстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Був розкритикований, осміяний, відторгнутий. Його вважали "радикалом", "ориґіналом". Михайло Грушевський вважав "амбіційним інтриганом і демагогом", Симон Петлюра розкритикував і звинувачував у "обмеженості і вузькості", Винниченко висміяв його у своїх паскудних большевістських "фельєтонах", цькування підхоплювала преса... Він був приречений весь час іти "проти течії". Робив це гаряче, безкомпромісно. Вирізнявся непоступливим, упертим характером. Здобув стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Надзвичайна вимогливість звужувала коло його друзів: близьким ставав лише той, хто поділяв політичні погляди. Міхновський залишив зовсім невелику за обсягом спадщину. Його публіцистика, політологічні статті та програмні документи могли б скласти лише один невеликий том. Натомість вони склали цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки.
Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував:

Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України.

Українська емігрантська (та гетьманська) преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам'яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління української молоді в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії.
 


 

За часів совєтської окупації України ім'я Миколи Міхновського з ідеологічних мотивів було заборонене, а пам'ять про нього — майже стерта. Відтак, офіційна Україна довгий час не влаштовувала заходів на честь Міхновського, не було ні пам'ятників, ні меморіальних дощок тому, хто все своє життя поклав на вівтар її Незалежності. Донедавна було невідоме та вважалось втраченим навіть місце поховання видатного українського діяча. Та все змінилось за останні 10 років.

Нині могилу ідеолога української державності знайдено на Байковому кладовищі в Києві. У 2002 році в редакції газети «Хлібороб» (засновники газети 1905 року брати Володимир, Сергій і Микола Шемети та Микола Міхновський) була створена група пошуку могили Миколи Міхновського. Дослідники перевіряли різноманітні версії і шукали хоч якусь інформацію про його поховання в архівах, мемуарах, спогадах живих очевидців, активно листувалися з представниками української еміграції. Пошуки значно активізувалися, коли кореспондент газети «Україна молода» Михайлина Скорик знайшла публікацію хорунжого армії УНР, активного члена Військового клубу імені Павла Полуботка Віктора Павелка, яку було опубліковано в часописі «Краківські вісті» 1944 року. Павелко був одним із небагатьох присутніх на похороні Миколи Міхновського і у своїй публікації детально описав його останні дні та вказав на кладовище, де поховали діяча.

Після цього, у 2007–2008 роках пошуки розпочалися безпосередньо на кладовищі. Велику практичну допомогу надав дослідникам Петро Лабут (1927 року народження), який походить з династії охоронців кладовища (його дідусь і батько стерегли Байкове ще до революції), та Ждан Шемет, що малим хлопцем також брав участь у похороні. Нарешті, навесні 2008 року, коштами Міжрегіональної академії управління персоналом на могилі Миколи Міхновського встановлено пам'ятник.
 

«Україна для Українців» Миколи Міхновського

 

— Україна для Українців!
— Нацизм! Фашизм! Махровый укрАінскій шовинизм!
— То Ви заперечуєте гасло "Україна для Українців"?
— Канєшна пратєстую! У нас мнаґанацианальная єдіная страна! У нас палавіна насєлєнія руссаязычныя!
— До чого тут це? Заперечте саме гасло "Україна для Українців".
— Я нє панімаю а чём рєчь! Па-руссцкі ґаваріть нєльзя?
— Я Українець, в рідній Україні розмовляю рідною українською мовою. Ви не розумієте української? Заперечте саме гасло "Україна для Українців". За законами логіки. Прошу побудувати заперечення цього гасла.
— Я нє панімаю вапрос! Чьто пєрєчіть?
— Я допоможу. "Україна ДЛЯ Українців", а логічне заперечення буде звучати "Україна НЕ ДЛЯ Українців". Безглуздо, правда?
— Вот толька нє нада пєрєдёрґівать! Ватэта уже слішком! Правільнєє будєт "Украіна нє толька для украінцев"!
— Помиляєтесь. За законами логіки це є заперечення іншого твердження: "Україна ТІЛЬКИ для українців". Але цього Міхновський не говорив.
— Ой-лі! А чьто же он ґаваріл?
— Те, що має на увазі Іспанець, коли говорить "España para los Españoles" — "Іспанія для Іспанців", зрештою замість Іспанця візьміть когось іншого. Твердиться, що на етнічних землях Українців має будуватися українська незалежна держава, в якій, до речі, Українці нададуть повні громадянські права всім національним меншинам, забезпечать їх культурні потреби.
— Да нєужелі? Можна падумать, мноґа сдєлалі!
— Щодо культурних потреб, то вже багато чого зроблено. Відкрито національні школи для всіх національних меншин, а в Криму до окупації — для Кримських Татар. А щодо громадянських прав, то мабуть, Вам ясно, що Україна ніколи б не виселила Киримли, як це було у 1944, коли півострів був у складі РСФСР, і зараз все повторюється...
— Давайтє нє будєм про Крим і Данбасс! Вот, нас, руссцкаґаварящіх ущємляют, мову сваю навязьівают.
— Та невже? І що, всі 25 років вас "ущємлялі"? І зараз, коли 99% медіяпростору на мові окупантів — це теж "ущємлєніє"?
Якраз це і є "Україна НЕ ДЛЯ Українців, а для окупантів!

Отже, гасло Міхновського виявилося «Україна для Українців» виявилось правильним і є актуальним.
А вам, чужинцям-окупантам, час вже забиратись геть з України!
Інакше з'явиться інше гасло, більш радикальне:
«Гарний окупант — мертвий окупант! Побачив окупанта — вбий!»
 

© Дмитро Дзюба
2017.V.3
© «Порохівниця»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *