«Лиш в снах додому повертаюсь…»

«Лиш в снах додому повертаюсь...»

 
...свіжий сніг рипить під ботами...
Я перший заходжу в наш двір — цього зимового ранку ще ніхто з сусідів не встиг ні вийти, ні виїхати з двору. Я повертаю в двір і чомусь починаю дуже хвилюватись, ніби я тут не був вже багато років... Та вчора ж тільки був...

 
Я озираюсь...
Навпроти, через залізницю, яку я щойно перейшов, стоять два величні сторічні топóлі з неосяжними кронами, окутаними білою казковою сніговою шапкою. Білі топóлі... Колись таких велетнів на станції було багато — їх саджали німці при будівництві нашої Велико-Токмаківської залізниці в 1914 році. Залишились лиш ці два дідугани...

Залізничні будинки ще сплять. Ще трішки, останні метри і я нарешті піднімусь на другий поверх та тихенько відкрию двері затишної батьківської квартири — тихенько, щоб нікого не побудити.

Раптом з-під старої верби назустріч вибігає наша кицька Кася. Біла й пухнаста — її просто непомітно на білому снігу. Кася завжди зустрічає з радістю і одразу проситься на руці. Та цього разу Кася повела за будинок, до нашого літнього бунгало. Я вирушив за нею...

З-за рогу будинку вже видніється наше вщент вкрите диким виноградом бунгало. Влітку це суцільна зелена казка, а взимку це суцільна біла казка. Справжні хащі, як у фентезі. Щоправда, завжди доводиться щодня збирати по цеберці опалого листя, окрім зимової пори, то ж це фентезі хоч і красиве зовні, проте сміття з нього... Втім, взимку замість листя прибирається сніг. Так, треба буде прибрати сьогоднішній сніг...
Дивно, але такої ранньої пори біля бунгало вже стояв наш сімейний "Москалик" — старий олдтаймер "Москвіч-407" блакитного кольору з блискучим хромом. Батько забув поставити на ніч в гараж? Чи куди зібрались так зранку?
То ж, Кася не дарма повела одразу сюди?

Різна залізна хвіртка, схована у виноградних заростях, була відкрита — отже, хтось тут таки є.

З бунгало вийшов Батько і посміхнувся...
Посміхаюсь у відповідь і рушаю назустріч, але Батько повертається і знову зникає в глибині виноградних хащів.
Мені хочеться чомусь обійняти Батька та порозмовляти. Не знаю, про що, але хочеться. Може, вибачитись... Я гукаю, у відповідь тиша. До відчуття хвилювання додалась якась туга...
Я сідаю на холодну засніжену лаву, дивлюсь на нашого "Москалика". Ми, певно, кудись зібрались їхати, отже, зараз з-за рогу будинку вийде Мама.
Кася нечутно заплигнула на лаву поруч зі мною та почала лещітись. Вона полюбляє, коли я її обіймаю, пестю, чухаю за вушками та пузико.

— Ти рано прийшов...
Це голос Батька з глибин виноградного бунгало...
— Та я думав ви ще спите...
Мені подумалось, що Батько зараз почне лаяти мене за те, що я десь довго був, а вони переймались через це...
— Не спимо...
— А ми кудись їдемо зараз?
У відповідь тиша...
— Па...

Батько раптом вийшов з бунгало.
— Та ні... Вже всі вдома.
Посміхнувся...

Нічого не розумію...
Несподівано Кася сперлась мені на руку і лизнула язиком у обличчя! Гарячім та шершавим язиком, відчув це знайоме і давно забуте відчуття...
 

...я знову прокинувся...

Щодня повертаюсь додому в снах... запам'ятати хочу сни...
Завжди маю можливість побачити рідних, які вже пішли у Вічність... Батько, Бабуся Дуся, Бабуся Марія, Дідусь Михайло і наша Кася мені сняться постійно... Хоча я практично не думаю про покинуті рідні стіни та намагаюсь зайвий раз не згадувати, не тривожити думками рідних...
Але я щасливий, що Ви приходите у снах.
Я безмежно щасливий...

Сни — це місточок у Минуле, місточок до рідних, які вже не поруч. І якщо є зв'язок, то цей місточок відкритий...
Навіть коли вже немає можливості повернутись в рідні стіни, навіть коли старі білі топóлі-велетні вже знищені, навіть коли Час вже знищив все навкруги — сни лишаються тим місточком, який приводить до рідних людей, до рідних стін.
Запам'ятовуйте Ваші сни...
 

Цикл оповідань «Особисті історії»
© Дмитро Дзюба
2016.VI.4