Дмитро Вітовський — Провідник Листопадового Чину

Дмитро Вітовський — Провідник Листопадового Чину

життєпис полковника

«Хоч би з нас сотня мала вернутися до дому, ми мусимо виконати свій національний обов’язок»
Дмитро Вітовський

1 листопада — 99 річниця Листопадового Чину.
Дмитро Вітовський — Провідник Листопадового Зриву, український політик і військовик, сотник Леґіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР.
Історія недовгого життя Провідника Листопадового Чину претендує на гостросюжетний блокбастер.
До 130 річниці з народин Дмитра Вітовського...

"Щонайменше 4 рази він має згадуватись у підручниках з історії України та Східної Європи" — пише пластовий історик Юрій Юзич.
Дмитро Вітовський, між іншим, був пластовим виховником у Пласті Станиславова. І не дивно, адже найбільш сміливих і звитяжних Українців концентрував в собі саме Пласт. Отже, учасник бою за гору Маківка і Провідник Листопадового Чину:
1⃣ Організував втечу з в'язниці Мирослава Січинського, який ліквідував лютого українофоба, намісника Галичини, польського графа Анжея Потоцького;
2⃣ Нагороджений офіцерським військовим Хрестом за заслуги ІІІ класу австрійської армії, хоч за австрійськими законами добровольці не могли ставати офіцерами;
3⃣ Провів збройний перехід влади в руки Українців, без жодного пострілу. Ця подія отримала назву Листопадовий Чин;
4⃣ Будучи держсекретарем військових справ ЗУНР, наполіг на об'єднанні з УНР, і став одним із тих, кому ми завдячуємо Святом Соборності України.
Варто зазначити також, що як дипломат, Дмитро Вітовський до останнього подиху боровся за Україну на світовій конференції в Парижі, повертаючись з якої до України літаком, був збитий поляками над німецьким містом Ратибор...
«На Скрижалях» опубліковано життєпис легендарного полковника з його звитяжною і трагічною долею...

Дитячі та юнацькі роки

Народився Дмитро Вітовський 8 листопада 1887 року в селі Медуха, недалеко колишньої княжої столиці Галича, в родині бідного селянина.

Здібного сина батько віддає до польської (за відсутності української) гімназії в місто Станіслав, яке тепер зветься Івано-Франківськом. За браком коштів Дмитро змушений оселитись в дешевій Миколаївській бурсі, що підтримувалась россійським урядом і відтак насаджувала любов до московського народу (москвофільство).

Дмитро Вітовський був середнім учнем, захоплювався історією та літературою, читав багато белетристики, але важко розумів математику і фізику. Професори шанували його за те, що висловлював відкрито свої думки. Друзі характеризували його як запального, товариського і відважного юнака, що спонукав інших до різних культурних починів.

Захоплення привели юного Дмитра в таємний український гурток самоосвіти, що підпільно поширював серед українських гімназистів історичну та політичну літературу з своєї бібліотечки. Дмитро нишком опановує історію козаччини та українську літературу, відтак противиться москвофільській облуді своїх покровителів і відкрито називає себе Українцем. За це москвофіли, названі в народі кацапами, виганяють п’ятикласника Вітовського і кількох його друзів зі своєї бурси.

Вигнанець оселяється в українській Педагогічній бурсі і для оплати проживання змушений заробляти приватними лекціями, які забирають дорогий час і шкодять самоосвіті. Попри це Вітовський бере дієву участь в дискусіях таємного гуртка і виявляє себе вправним оратором. Готує доповіді на улюблені літературні теми. Розпочинає писати поезії та оповідання під псевдонімом Гнат Буряк, дописує до галицьких й наддніпрянських часописів і журналів. Залюбки, завжди успішно готує та проводить гімназійні свята на честь Тараса Шевченка.

Революція 1905 року в Росії пробуджує свідомість українського селянства в Надніпрянщині і тим запалює серця галицької молоді. Гуртківці пильно стежать за культурними і політичними подіями в Надніпрянщині та стають переконаними соборниками. Доповіді і дискусії на політичні теми спонукають членів таємного гімназійного гуртка до дієвої політичної праці. Гуртківці твердо стають на шлях революційної боротьби за визволення української нації.

Шовіністичні вибрики польських гімназійних професорів зміцнюють характери українських учнів. Наприклад, одного разу ці професори організовували поїздку учнів до Кракова. Велика більшість Українців відмовились від своєї участі в цьому задумі. Професор Сорочинський, член україножерної "партії вшехполяків", заявив при цій нагоді в одному класі, що хто не йде з ними, поляками, той є проти них, а таких своїх противників вони знищать. Тоді він закликав встати тих учнів, що відмовились їхати до Кракова. Члени таємного гуртка негайно встали, а за ними піднялись учні з обох українських бурс міста, Селянської та Педагогічної, та майже всі приватники. Кацапи залишились сидіти на своїх місцях. Поляків заскочила така рішучість і відвага Українців, він сказав якусь непереконливу погрозу і продовжив свою лекцію.

Восени 1906 році в гуртку зародився план рільничого терору проти польських політиків-дідичів, щоб змусити їх відступити перед домаганнями Українців. Для здобуття революційної літератури і відповідних порад, гурток відрядив Дмитра Вітовського до земляка Михайла Лозинського, редактора авторитетного львівського тижневика “Діло”. Останній розбив їхні задуми і порадив спершу завершити навчання. Так з‘явилась недовіра до старшого покоління українських політиків.

На вихідні дні, разом з іншими членами гуртка, гімназист Вітовський постійно виїжджає до близьких сіл. Для селян гуртківці зачитували і пояснювали вибрані місця з книжок та часописів, або представляли театральні вистави. Окрім читалень “Просвіти”, об’єктом поїздок були москвофільські читальні товариства імені Качковського. Це викликало лють місцевих кацапських діячів. Весною 1907 року, в зв’язку із кацапським доносом учням найвищих класів гімназії була зачитана осторога директора. Дійшло, мовляв, до його відома, що декотрі учні займаються в сільських читальнях політичною агітацією. Такого роду виступи їм заборонено. Кого спіймають, той буде гостро суворо покараний.

Гуртківці вирішили далі продовжувати свою підпільну працю, але обережніше. Від’їзджаючи на села доповідачами, вони знімали свій гімназійний однострій і переодягались в цивільне вбрання. Однієї неділі Вітовського зустрів знайомий поляк з восьмого класу і запитав куди він іде в цивільному вбранні. Дмитро блискавично придумав якесь пояснення таки поїхав до сільської читальні.

Студентське життя

Улітку 1907 року Вітовський закінчує гімназію і поступає на правничий факультет Львівського університету. Матеріальна скрута заставляє працювати в адвокатській канцелярії Станіслава, а до Львова приїжджає тільки для здачі іспитів. Попри це Вітовський буквально поринає у вир політичної і громадської праці. Вступає до радикальної партії, промовляє на політичних вічах за нову виборчу систему, входить до складу партійного проводу, організовує сільські осередки товариств “Січ” і “Просвіта”.

У 1909 році Вітовський відбуває однорічну службу в австрійському війську та завершує її як молодший офіцер в ступені хорунжого.

Українські студенти хотіли навчатись в українському університеті. Окупанти всіляко перечили цьому. Боротьба загострилась настільки, що 1 липня 1910 року поляки убили одного з провідників українського студентства Адама Коцка. На студентських зборах Вітовський виголошує палку промову, в якій довів необхідність провести нелегальне віче в будинку університету. Польські студенти намагались розігнати це віче, але воно скінчилось коридорними барикадами і стріляниною. У відповідь – судовий процес, виключення з університету, втрата військового ступеня і в’язниця.

Повернувшись на волю, Дмитро успішно завершує навчання в Краківському університеті та очолює таємний студентський комітет, що готує втечу Мирослава Січинського зі станіславської в’язниці. Всі Українці схвально і захоплено вітали вчинок молодого студента, який застрелив лютого українофоба і цинічного ворога нашого народу, цісарського намісника Галичини, польського графа Анжея Потоцького — за постійні утиски Українців і фальсифікацію виборів. (Про це писала вся європейська преса). Мирослав-Іван-Андрій Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку австрійський Цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув'язнення. Успішну втечу соціал-демократа Мирослава Січинського спланував і провів активіст конкуруючої Радикальної партії Дмитро Вітовський.

Одного осіннього вечора 1911 року, утаємничений в справу наглядач провів Січинського в парк, що розміщувався навпроти в’язниці. Вітовський саме був на стійці. Він попровадив утікача на підготовлену квартиру в другому кінці міста, де той переодягнувся в селянський одяг і зник. Вітовський залишився в Станіславі та переховувався обережно. Поліція бігала містом і оглядала кожного перехожого. Польська преса скаженіла і нападала на Українців за вдало проведену втечу. Поляків аж рвало, але не змогли вичислити організатора викрадення. Розшуки залишились без результатів.

Коли інші потопають в безлічі питань, Вітовський перебирає провід і успішно завершує розпочаті справи. Події самі висували його на провідне місце, бо він орієнтувався в кожночасній політичній ситуації краще як інші та подавав доцільніші способи діяння. Вітовський вмів коротко з’ясувати свою думку, терпеливо вислухати інших і швидко вирішити справу. Його промови були повні поезії та глибоких думок.

Провідник Січових Стрільців

З вибухом першої світової війни в 1914 році Українська Бойова Управа призначає Вітовського командантом першого львівського куреня Леґіону Українських Січових Стрільців (УСС), який розміщувався в Академічному Домі. Кожна нагода використовується для добра справи. Навіть промова 19 серпня, присвячена цісарським уродинам, стала приводом до поширення нашої визвольної справи.

Початок бойових дій призводить до переміщення УСС в Стрий. Тут з 10000 Українців, що зголосились зброєю виборювати свою державу, вимушені залишитись тільки 2500 добровольців, та ще й скласти присягу на вірність Австрії. Стрілецтво воліє розійтись домів, аніж прийняти ці умови. На таємній старшинській нараді, що відбулась 2 вересня 1914 року в городі одного стрийського міщанина, Вітовський переконливо довів, що навіть якщо з цієї війни вернеться сотня Українців, вони мають виконати свій національний обов’язок – стати основою національного війська. Стрільці склали ту ж присягу, що її складали австрійські вояки. Одначе наступного дня, з волі Вітовського, стрілецтво присягає на вірність Україні перед заслуженим громадським діячем і композитором о. Остапом Нижанківським.

Незабаром курені УСС розмістились в Закарпатті. Австрійська влада пригадала, що колись позбавила Вітовського старшинського ступеня, і дозволила йому керувати лише сотнею. Перешкоди тільки зміцнюють характер.

Дмитро Вітовський став батьком звичаїв новітнього українського війська. Він щодня вишколював свою сотню. Стрільці з інших відділів, що розуміли потребу самовишколу, зголошувались до переведення в сотню Вітовського. Як наслідок сотня складалась на три чверті з інтеліґенції і заслужено вважалась добірною стрілецькою сотнею.

Вишкіл дався в знаки. Коли розпочались військові дії Вітовський писав: “Ночуємо на горі… вітер, мороз і мряка не дають на місці лежати. Вкритися нічим, постелити нічого, вогню розложити не вільно… Ночуємо знову на горі, в мряці, студені і дощі… Мої хлопці відбивають наступ москалів, як старі вояки. Вже стріляють не лежачи, але стоять випружені вперед і пражуть з крісів москалів, які вже зблизились на 10-15 кроків. Ідуть на багнети сміло, безстрашно…”

На одній з небагатьох світлин Дмитро Вітовський зафіксований в шоломі штурмовика австрійської армії — такі шоломи були не у багатьох в ті часи, подібну амуніцію отримували найбільш ефективні військові формації австрійської армії, серед яких були і УСС.

Сотня Вітовського особливо вирізнялась у розвідці. Одна стежа зайшла горами у глибоке вороже запілля і привела звідтіля десятьох бранців. Стрілецькі стежі приносили важливіші і точніші повідомлення, ніж навіть австрійські старшинські стежі. Стрільці стали очима австрійських бригад.

Вітовський пильно дбав про сотню. Інколи звечора подавав він Стрільцям до відома, що найближча ніч буде спокійною, без сполохів і збірок. Тоді дозволяв він зробити порядок з білизною та наплічниками і спати роздягненими. Відтак сотня завжди була в добрій формі і в настрої, готовою виконувати важливі завдання.

Вітовський був вродженим виховником. Провини які потрібно було карати за правилами австрійського війська передавав він на суд сотні. Так сотня краще розуміла потребу бездоганної поведінки і відповідальності за свої вчинки. Стрільці відчували себе вартіснішими за австрійських вояків.

Вітовський уникав патріотичних промов. Чин для добра справи сильніший за будь-яку промову. Одного разу в поході сотня заспівала сороміцьку пісню. Наказ сотника зупинив спів. Вітовський відкликав чотових і наказав карну вправу на близьких зораних полях. По виправі звертався він до втомлених та заболочених Стрільців пояснив їм, що вони, українське військо, тільки взірцевою поведінкою зможуть високо підняти свій прапор.

Вітовський розумів, що військо має бути надпартійним, бо репрезентує всю націю. Тому завжди відповідно діяв і промовляв. Стрільці, котрі мало орієнтувались в політиці, навіть вважали його позапартійним.

Січовики любили свого сотника. Коли прийшов наказ творити в сотнях двадцятки для ведення партизанської війни в запіллі московського війська, Вітовський вибрав комендантів цих відділів, а Стрільці зголошувались хто до кого бажав. Коли ж незабаром спитав, хто зголошується до його двадцятки, всі хто ще мав вільний вибір, станули перед ним у довгому ряді. Сотник сказав, що якась завелика двадцятка, відчислив з того ряду 20 Стрільців, а велика більшість змушена була відійти.

Високі провідницькі якості Вітовського вшанувала і команда австрійського війська. У грудні 1914 року йому повернули ступінь хорунжого. Незабаром досвідчений старшина Степан Шухевич залишав команду куренем УСС, а на своє місце покликав найкращого сотника – Вітовського. Дмитро знову став курінним, але коли помітив, що на цю посаду має велике бажання інший старшина, він добровільно залишив її.

Вітовський і кращі Стрільці з його сотні часто збирались на таємні сходини, де обговорювали питання стрілецької ідеології. З часом на ці зустрічі запрошувались старшини з інших стрілецьких сотень. Так творився новітній дух українського війська. Так творилось переконання, “що який би не був вислід війни, на них і лише на них спаде весь тягар національної роботи”. Вони вже тоді усвідомлювали, що незабаром саме вони “будуть корчувати те, що нас нищить, а насаджувати те, чого нам треба, щоб стати народом “залізним”. Обидві цитати наводяться за листом Дмитра Вітовського до Союзу Визволення України від 1 квітня 1915 року.

Коли весною 1915 року Стрільці кропили своєю кров’ю схили гори Маківки, сотня Вітовського становила дивізійний запас, проте допомагала як могла. Охотники з її рядів стежкою, що була під сильним гарматним обстрілом, постачали на Маківку скриньки з набоями. Всього на цій горі полягло 46 Стрільців.

Після боїв на Маківці розпочався загальний наступ австро-німецьких військ на схід. Сотня Вітовського 27 червня 1915 року займає славне місто Галич. Вітовський наказує вивісити на ратуші старої княжої столиці блакитно-золотий український прапор. Цей його вчинок наробив багато шуму у вищих військових командах, а мадярський парламент в Будапешті провів спеціальні слухання з цього приводу. Голова мадярського уряду зажадав пояснень від головної команди австрійського війська. Вся справа закінчилась погрозою Вітовському з боку військової влади, що йому знову відберуть старшинський ступінь, якщо подібне повториться. Вартісних провідників цінують всі.

1 листопада 1915 року на річці Стрипі, коло села Семиковець, москалі прорвали фронт. Втративши втричі більше друзів, як на Маківці, Стрільці у важкій триденній битві зупинили ворожий наступ. Це була остання фронтова битва УСС, в якій брав участь Вітовський. Його було поранено в ногу і він відбув на лікування.

Лікувався Вітовський в запіллі УСС, яке стрілецтво називало кошем. Тут він часто обговорював стрілецькі справи з кошовим та з іншими старшинами запілля, вивчав їхню працю і труднощі. Вважав їхню працю значно складнішою в порівнянні з польовою.

Вже в середині грудня Вітовський вертається на фронт. Тут він кладе край внутрішнім суперечкам, що зродились від безділля, і започатковує тісну та плідну співпрацю між двома запільними і фронтовими частинами стрілецтва. Для перейняття команди над своєю сотнею забракло часу.

Освітня праця у волинських селах. У кінці грудня, стараннями українських політичних кіл, головна команда австрійського війська ввела до складу частин, які відвоювали в москалів Волинь, трьох стрілецьких старшин. Вітовський був одним з них і, як інші, мав офіційне завдання – відбирати добровольців до лав УСС з поміж Українців цього краю, тільки в межах Ковельщини.

В перших днях лютого Вітовський приїхав у Ковельщину. Офіційне завдання засадничо було провальне, бо всю нашу молодь мобілізувало відступаюче московське військо. Завдання ускладнювалось і тим, що його нереальність розуміла і місцева військова влада. Вітовський навіть не починав цієї справи. За кілька перших днів свого перебування в Ковелі Вітовський з’ясував, що тут відсутній бодай один свідомий Українець.

В листі від 1 квітня 1916 року Вітовський писав: “товчусь по селах, як Марко по пеклі, їду в село по два і три рази… тут треба робити, робити, робити…” За винятком кількох сіл, зайнятих виселеними польськими родинами, Вітовський об’їхав і обійшов ввесь свій округ. Він знав його краще, як всі управлінці військової влади разом взяті. Від Вітовського вимагали швидких результатів, він вважав, що всякий допис в часописі потягає за собою протизахід, кожна сальва отуманює і обманює, а всякий крик радості зовсім непотрібен, бо безуспішний.

З початком червня 1916 року, коли було проведено всю підготовчу працю, Вітовський відкриває 11 українських народних шкіл. Місцева військова австрійська влада в захоплені присягає допомагати цій добрій справі. Коли у вересні до Ковеля приїхав Головний командувач австрійського східного фронту, сотника Вітовського запрошують на прийом для високих і найвищих старшин. Командувач фронту мав довгу розмову з простим українським старшиною. До часописів, про ці успіхи, Вітовських принципово відмовлявся писати.

Восени 1916 року Вітовський кілька тижнів провів у відпустці в Галичині. Тут сталась важлива подія в його особистому житті – він одружився. Чи знав тоді, яка доля спіткає його сім’ю після його смерті?…

Брусилівський прорив призвів до того, що Ковельську округу заполонили родини українських втікачів. Окружна військова команда створила окрему референтуру в справах виселенців на чолі з Вітовським. У одному з листів Дмитро писав: “збіжжя мало, виселенців багато, роботи дуже багато”, водночас “справа шкільна іде зовсім добре”. Планів безліч – відкриття курсів для неписемних і ще кількох шкіл, видання «Волинського Альманаху»…

У квітні 1917 року, стараннями впливових польських політиків, військова влада раптово відкликала всіх Стрільців з Волині. Як і передбачав Вітовський, вони дізнались про успіхи розгорнутої УСС праці і доклали відповідних зусиль для їх знешкодження. Українські політики почали було протестувати, але їх полонили революційні події, що смерчем насувались зі сходу.

Знову на полі бою. З середини квітня Вітовський знову в коші УСС. Наростання українського національного руху в Російській імперії, а також наявність українізованих частин царської армії з другого боку фронту, призвели до довгих дискусій про дальшу долю УСС. Для вирішення цього питання, 27 травня 1917 року відбулась таємна старшинська нарада представників всіх трьох частин УСС – з фронту, вишколу і коша. Ведення цих важливих і поважних зборів стрілецтво доручило Вітовському. У результаті було вирішено, що з політичних причин УСС має існувати далі. Подальших хід подій довів правильність цього рішення.

Улітку Вітовський розбиває вщент, безглузду думку, що почала опановувати голови стрілецької старшини, про можливу еміграцію після війни. “Таж у нас майже вся молода інтелігенція вигинула, так само, коли не гірше і по другім боці”.

У жовтні 1917 року з вишколу на фронт прибув новий стрілецький курінь на чолі з отаманом Мироном Тарнавським, ад’ютантом в якого був сотник Вітовський. Листопад приніс проголошення майже незалежної Української Держави по той бік фронту. Вітовський укладає листа до корпусної команди, з проханням відсвяткувати цю важливу подію. Лист підписали всі старшини УСС, включно з отаманом.

Коли в грудні фронтові частини УСС розмістились близько річки Збруч як запас, в сусідньому селі Гуштин відбулась таємна нарада стрілецьких старшин. Пропонувалось на знак протесту проти небезпеки приєднання Галичини до новостворюваної автономної польської держави, зректись Австрії і перейти на службу Українській Державі. Вислід наради вирішив виступ Вітовського. Стрілецтво залишилось здобувати Незалежність українських земель, що ще залишались в складі Австрії.

Першого дня різдвяних свят 1918 року стрілецтво прощались з отаманом Тарнавським, якого військова влада змістила з посади за потурання державницьким настроям старшин УСС. Вітовський завчасно застеріг всіх стрілецьких старшин щодо вживання виключно української мови. Жодного німецького слова! Новий комендант мав побачити твердість стрілецьких переконань і зректись навіть думки про запровадження австрійських порядків. За святковим столом старий отаман передав слово свому ад’ютанту. У промові Вітовський наголосив, що УСС є організацією наскрізь політичною і це має завжди пам'ятати новий отаман.

З отаманом Тарнавським залишив фронтові частини УСС і його вірний ад’ютант. Та вже через місяць Німеччина та Австрія підписали з молодою Української Державою першу мирну угоду в цій Першій Світовій війні — Берестейський Мир. Союзні держави зобов’язались допомогти Україні побороти нових окупантів – большевіків Совєтської Россії. Сотнику Вітовському доручено створити з кращих Стрільців УСС окрему сотню, для наступу далеко перед австрійськими частинами з метою роз’яснення політики союзних держав щодо України. Цю нагоду Вітовський використав виключно для національного освідомлення українського селянства і тлумачення програми Центральної Ради.

Через три тижні австрійська військова влада зорієнтувалась, що большевіцькі сили малі, а селянство спокійне. Окрему сотню було розформовано, а Вітовського підпорядковано помічником підполковнику Тарнавському, що був тоді референтом цивільних справ австрійської команди в Жмеринці.

Австро-Угорська Імперія високо оцінила фронтові звитяги Дмитра Вітовського.
Хоча за барикадні бої у львівському університеті 1910 року австрійці понизили його до фельдфебеля, але за бойові заслуги на передовій змушені були нагородити офіцерським військовим Хрестом за заслуги ІІІ-ї кляси австрійської армії, хоч за австрійськими законами добровольці не могли ставати офіцерами.
В УСС Дмитро Вітовський пішов, до речі, із своїм гуртком в Пласту в Станиславові, де був виховником.
І не дивно, адже найбільш сміливих і звитяжних Українців концентрував в собі саме Пласт!

Провідник Листопадового Чину

Українське повстання в Королівстві Галіції і Лодомерії, коронній землі Австро-Угорської Імперії, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами вояків Леґіону Українських Січових Стрільців на чолі з Дмитром Вітовським з метою встановлення влади Української Держави на етнічних українських землях, на які Українці обґрунтовано претендували.
Утворилась Західно-Українська Народня Республіка, що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918-1919 років для захоплення Галичини і Волині. Румунія розпочала окупацію Буковини, Угорщина зазіхала на Карпатську Україну. Совєти і "бєлая ґвардія Юґа Россіі" топили в крові решту України...

Наприкінці 1918 року, зазнавши поразки у І Світовій війні, Австро-Угорська Імперія була практично розвалена, всі народи імперії проголошували свої національні держави.
Українці також прагнули до державності.
Українські етнічні терени займали межі коронних країв Австро-Угорщини — Королівств Галіції і Лодомерії та Буковини.

16 жовтня 1918 року Цісар Австро–Угорщини Карл І звернувся до своїх народів із маніфестом про перебудову імперії на федеративну державу. На цій основі Українська Національна Рада проголосила 19 жовтня українську територію в Австро–Угорщині Українською державою в складі австрійської федерації. Утім державний уряд не погодився передати владу в Галичині Українцям. 18–19 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту й українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, яка стала представницьким органом українського народу в Австро–Угорщині. Національна Рада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншини включити до Ради своїх представників. Президентом Української Національної Ради обрано Євгена Петрушевича.

На основі цісарської відозви з 18 жовтня 1918 року, викликаної наростанням національно-визвольних рухів в Австро-Угорщині, всі народи імперії утворили свої Національні Ради, які одразу проголосили створення самостійних національних держав.

Проте Польща не бажала навіть чути щось про самостійність Українців! Польща прагнула відновлення кордонів останньої Речі Посполитої з так званими "сходними кресами", і вважала, що "Львув то є польське място", а Волинь і Галичина "то є польська земля". У свою чергу мадяри зазіхали на Карпатську Україну, а Румунія на Буковину.

Представник Української Національної Ради 20 жовтня звертається до УСС з проханням, щоб Дмитро Вітовський очолив підпільну організацію українських військових в австрійському війську, яка з вересня діяла в місті Львові. На таємних старшинських зборах, що відбулись 24 жовтня в Чернівцях, стрілецтво прийняло пропозицію Національної Ради і обрало Вітовського комендантом підпільної української військової організації.

Через чотири днів в Кракові створюється так звана "польська ліквідаційна комісія", яка проголошує всю Галичину частиною польської держави і зверхність над усіма державними та громадськими установами краю. Українська Національна Рада протестувала та продовжувала чекати ласки з Відня.

Дмитро Вітовський приїжджає до Львова 29 жовтня і одразу перебирає провід над підготовкою українського збройного виступу. Вже наступного дня Національна Рада заслуховує його звіт про осбяги праці військової організації і попри небезпечну політичну ситуацію просить зачекати з переворотом.

30 жовтня УНРада поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак австрійський намісник Галичини генерал Гуйн відмовився.

Ранком 31 жовтня газети повідомили, що польська влада призначила для Галичини свого комісара і вже наступного дня до Львова приїжджає "польська ліквідаційна комісія" для повного перебрання влади. Вітовський вирішує цієї ж ночі роззброїти всі військові частини Галичини і опанувати становище в краю. Для цього негайно скликає засідання керівників військової організації, на якому розробляє план перевороту, і розсилає відповідні накази до підпільних окружних військових команд.

Обідом цього ж дня у львівському Народному домі зібралось надзвичайне засідання Української Національної Ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським. Більшість її членів далі тримаються думки, що потрібно зачекати. Тільки рішучість Вітовського вирішує справу: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”

Увечері, о 18:00, в Народному Домі Вітовський провів нараду всіх українських старшин, що були тоді в місті Львові. Частина з них вагається, але рішучість сотника знову бере верх, всі розійшлись із чіткими вказівками до дій.

Листопадовий Чин. О 4.00 ранку 1 листопада 1918 року, українські вояки словом і зброєю перебрали владу в місті Львові. За кілька годин Галичина належала Українцям. Ранком того ж дня Вітовський висилає телеграму до Києва, на адресу Українського національного союзу: “Зайнятий українськими військами Львів посилає поклін Києву, столиці Соборної України!”

Здобуття влади це лише половина шляху до волі. Своє право бути вільним треба довести. Першого листопада це право треба було доводити польським шовіністам, які того ранку стріляли нам в спину у Львові, а за кілька днів розпалили війну в центрі Європи. Вітовський був заскочений таким ходом подій, бо прагнув миру з польським народом. Вже 2 листопада він зголошує про відставку, а наступного дня наполягає на своєму рішенні: ”Кожен має робити те, що в нього виходить найкраще!”

Військовий Секретаріят ЗУНР

Під умовою негайного ухвалення злуки західних і східних українських земель, Вітовський погоджується стати секретарем військових справ Тимчасового Державного Секретаріату Західно-Української Народньої Республіки (ЗУНР), який 9 листопада отримав від Національної Ради всю владу в краї.

Вже 13 листопада військовий секретар встановлює розпорядок покликання на військову службу, що чітко оформлює заклик Генеральної Військової Команди з 5 листопада і налагоджує справи військової бранки. Для прискорення допомоги оборонцям Львова, 18 листопада Вітовський видає відповідний наказ державним комісарам і військовим командантам ЗУНР цього ж дня виїжджає до Станіслава, Коломиї і Тернополя.

Мобілізація йшла поволі, бо зі Світової війни вернулось дуже мало вояків. Проте вже в грудні, з 4 мільйонів Українців, що мешкали в Галичині, Вітовський організував понад стотисячне військо – Українську Галицьку Армію (УГА).

З усього Державного Секретаріату ЗУНР, що після відступу зі Львова тимчасово осів в Тернополі, найкраще працював військовий секретар. Коли в кінці грудня 1918 року Секретаріат переїхав до Станіслава і оселився в приміщені колишньої дирекції залізниць, то для роботи військового секретаріату було відведено ціле крило будівлі. Для належного забезпечення фронту Вітовський досконало організував працю мобілізаційного, муніційного, технічного і санітарного відділів.

Вітовський прагнув негайного об’єднання двох тогочасних українських державних утворень і створення спільного війська. Більшість державних секретарів ЗУНР противилась цьому. В такій ситуації прихильники соборницької ідеї вирішують проголосити диктатуру на чолі з військовим секретарем. Дмитро Вітовський пристав до цієї думки, проте узалежнив свою згоду від одобрення Головного отамана Симона Петлюри. Вітовський негайно виїхав автомобілем до Вінниці, але Петлюра заперечив проголошення диктатури.

У перших днях січня Вітовський виніс на засідання Ради Державних Секретарів проект закону в справі здійснення соборності. Проти нього рішуче виступили декотрі секретарі. В такій ситуації, Вітовський заявив, що коли вони відкинуть його пропозицію, він звернеться з цією справою до війська, яке однозначно його підтримає. Відтак Секретаріат ухвалив закон про злуку, а за кілька днів відрядив делегацію, що 22 січня 1919 року взяла участь в проголошенні соборності України на Софіївському майдані в Києві. Сповнилась те, чого Вітовський прагнув ще з юних літ – того дня він заслужено брав участь в урочистостях біля собору Святої Софії.

Стараннями деяких державних секретарів, в кінці січня 1919 року УГА провело безуспішний військовий похід в Закарпаття. Приводом послужило прохання кількох селян тамтешніх сіл, що несли збитки від мадярів, які грабували їх і забирали в них худобу. Вітовський категорично виступив проти такої ідеї. Угорщина на ту мить була так би мовити "єдиним союзником" в боротьбі з поляками. Хоча союзниками України мадяри, звісно ж не прагнули бути і при першій же нагоді увійшли в конфронтацію, адже зазіхали на Карпатську Україну. Війна з мадярами відкрила ще один фронт.

Згадані та подібні їм непорозуміння в уряді ЗУНР призвели до того, що 13 лютого 1919 року Вітовський вимушений залишити посаду військового секретаря.

За Україну до останнього подиху!

Дмитро Вітовський боровся за Україну до останнього подиху!

Дипломатична праця в Парижі. У березні 1919 року Державний Секретаріят відряджає полковника Вітовського до складу української делегації на світову конференцію в Парижі. Вітовський вирушає в дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я.
В Парижі Дмитро Вітовський рішуче й переконливо ставить вимоги щодо звільнення від польської окупації західних теренів України.
Прикладними є уривки з листа Вітовського до Президента США Вільсона:
“Удержання польської окупації в Галичині кине ту територію в вир безупинних неспокоїв, збройних розправ, партизанки… Насильства, арешти і розстріли наших людей польськими військами показують, якими методами будуть послуговуватись поляки, щоб удержати своє панування там, де не мають до того ніякого права, хиба право сильнішого…”

Проте 25 червня Найвища Рада конференції надає полякам право зайняти захід України до річки Збруч. (Французи малювали мапу повоєнної Європи на свій розсуд і не бачили ніякої державності для України). Українська делегація, за участі Вітовського, оголошує рішучий протест в якому заявляє: “Український нарід відмовляється прийняти це рішення і обстоюватиме всіма способами незалежність й цілість своєї держави…”

Керівник української делегації мав помилкове і над міру оптимістичне бачення справ. Вітовський, що "ходив у тих днях, як із хреста знятий", вважав своє завдання закінченим і 7 липня виїхав до Кам’янця, щоб особисто повідомити про дійсний стан справ Голову Української Держави Симона Петлюру.

Вітовський свідомо нехтує безпечним шляхом в Україну і вибирає найкоротший — повітрям. Вітовський поспішав додому в Україну побачити новонародежного сина! Великим п’ятимоторним літаком вилітає з Берліна до Кам’янця. У німецькому Бресляві (нині Вроцлав) на борт довантажують скрині з різними документами і українськими грішми. Перед вильотом механіки й інженери оглядають літак та підтверджують його здатність до лету…

Близько 9 години ранку 4 серпня 1919 року на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) літак українського дипломата обстріляла польська прикордонна сторожа! Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…
Дмитро Вітовський загинув разом із вірним ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом (1895—1919)…

Донедавна вважалось, що "літак впав сам" 2 серпня 1919 року, але лише два роки тому українські історики завдяки праці в німецьких архівах встановили точну дату і перебіг подій. Виявилось, що поляки просто збили літак українського дипломата.
Це було зухвале вбивство українського дипломата, яке Польща все ще не визнає…

Похований Дмитро Вітовський був у Берліні 14 серпня 1919 року на цвинтарі Гугенотів.
1 листопада 2002 прах Дмитра Вітовського із його вірного ад'ютанта Юліяна Чучмана урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова; перепохованням опікувався багатолітній Пластун, член куреня «Ватага Бурлаків», ветеран першої української дивізії Української Національної Армії «Галичина» Юрій Ференцевич.

Гідний син гідного батька!

Не менш трагічною виявилась і доля єдиного сина Дмитра Вітовського…
Дмитро Вітовський загинув 4 серпня 1919 року, так і не побачивши довгоочікуваного сина.

Дмитро-Ярослав Вітовський народився 7 липня, за місяць до загибелі батька. Мати вийшла вдруге заміж за відставного польського офіцера і переїхала до Вільнюса (окупований Польщею називався Вільно), де й пройшло дитинство Дмитра і де в 1937 році він завершив гімназію. Файний світловолосий блакитноокий юнак став пластуном українського Пласту, виростав на пластових ватрах "Сокола", учасник пластового новацького табору в Підлютому, волонетрив обозним (бунчужним) на новацьких пластових таборах Остодору, де став виховником.

У 1938 році Дмитро-Ярослав Вітовський переїжджає з Литви до Львова і до червня 1939 навчається на географічному факультеті Львівського університету. Одразу приєднується до національного руху, стає членом Організації Українських Націоналістів. Навесні 1939 року стає організаційним референтом географічного факультету і керує осередком ОУН.
Після окупації Західної України Совєтським Союзом Дмитро-Ярослав Вітовський у лютому 1940 року був мобілізований до "красной арміі". Навчався у авіаційному училищі в місті Енґельс біля Саратова. В березні 1941 закінчив училище у званні молодшого лейтенанта та був відправлений для несення служби у 273-тю спеціальну ескадрилью.
Влітку 1941, напередодні совєтсько-нацистської війни, отримує відпустку і приїжджає до Львова, де відновлює зв'язок із ОУН і більше не повертається до "красной арміі". Працював на господарських посадах у лісництві митрополита Андрея Шептицького.
Влітку 1943 Дмитро-Ярослав Вітовський вступає до лав Української Повстанської Армії, стає ад'ютантом командира Старшинської школи УПА «Олені».
В листопаді 1944 року Дмитра Вітовського призначають комендантом Військово-польової жандармерії УПА воєнної округи УПА «Говерля». Дмитро-Ярослав Вітовський був автором дисциплінарного статуту УПА.
У травні 1945 року функції Військово-польової жандармерії було передано Службі безпеки ОУН, у зв'язку з чим його призначають командиром Тактичного відтинка «Маківка».
В жовтні 1945 року хорунжий УПА Дмитро-Ярослав Вітовський — командир Першого словацького рейду, завданням якого було провести пропаґандистську роботу на теренах Словаччини та налагодити співпрацю із місцевим антикомуністичним підпіллям.
19 березня 1946 біля села Кам’янка Сколівського району Львівської області важко поранений, у непритомному стані заарештований большевиками. Важко пораненого, але ще живого Дмитра Вітовського чекісти забрали із собою і протягом кількох місяців надавали медичну допомогу в тюремній лікарні. Більшовики сподівались отримати від нього цінну інформацію, тому лікарі врятували йому життя. "Слідство" тривало з 25 червня по 16 грудня 1946 року. Дмитро-Ярослав Вітовський заявив під час судового процесу:
«Ціль наша і завдання — безжальна боротьба з органами безпеки СРСР, в звинувачувальному висновку неправильно вказано, що ми боролися проти "красной арміі"
4 лютого 1947 Дмитро-Ярослав Вітовський був розстріляний совєтськими окупантами.
Гідний син гідного батька!

Ось такі славетні Українці боролись за Волю України в буремному і кривавому ХХ столітті...
Про події Листопадового Чину і значну роль Дмитра Вітовського в цих ключових історичних подіях розповідає чудовий документальний історичний фільм Тараса Химича:
«ЛЕГІОН — Хроніка Української Галицької Армії 1918—1919»

Матеріял за першоджерелом:
© «На Скрижалях» — Дмитро Вітовський: життєпис полковника
2017.ХI.1
© «Порохівниця»
© Дмитро Дзюба

3 коментарі до “Дмитро Вітовський — Провідник Листопадового Чину

  1. Сповіщення: «ЛЕГІОН — Хроніка Української Галицької Армії 1918—1919» – ПОРОХІВНИЦЯ

  2. Сповіщення: «Порохівниця» — 2017 – ПОРОХІВНИЦЯ

  3. Сповіщення: 1919: Україна на Паризькій мирній конференції – ПОРОХІВНИЦЯ

Коментувати не дозволено.