Листопадовий Чин — 99 років

Листопадовий Чин — 99 років

Листопадовий Чин — українське повстання у Львові 31.Х.— 1.ХІ.1918
1 листопада 1918 року на львівській ратуші був вперше піднятий державний синьо-жовтий Прапор України.

Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив,
Листопадова Національно-Демократична Революція...

Українське повстання в Королівстві Галіції і Лодомерії, коронній землі Австро-Угорської Імперії, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами вояків Леґіону Українських Січових Стрільців на чолі з Дмитром Вітовським з метою встановлення влади Української Держави на етнічних українських землях, на які Українці обґрунтовано претендували.
Утворилась Західно-Українська Народня Республіка, що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918-1919 років для захоплення Галичини і Волині. Румунія розпочала окупацію Буковини, Угорщина зазіхала на Карпатську Україну. Совєти і "бєлая ґвардія Юґа Россіі" топили в крові решту України...

Наприкінці 1918 року, зазнавши поразки у І Світовій війні, Австро-Угорська Імперія була практично розвалена, всі народи імперії проголошували свої національні держави.
Українці також прагнули до державності.
Українські етнічні терени займали межі коронних країв Австро-Угорщини — Королівств Галіції і Лодомерії та Буковини.

Проте Польща не бажала навіть чути щось про самостійність Українців! Польща прагнула відновлення кордонів останньої Речі Посполитої з так званими "сходними кресами", і вважала, що "Львув то є польське място", а Волинь і Галичина "то є польська земля". У свою чергу мадяри зазіхали на Карпатську Україну, а Румунія на Буковину.

16 жовтня 1918 року Цісар Австро–Угорщини Карл І звернувся до своїх народів із маніфестом про перебудову імперії на федеративну державу. На цій основі Українська Національна Рада проголосила 19 жовтня українську територію в Австро–Угорщині Українською державою в складі австрійської федерації. Утім державний уряд не погодився передати владу в Галичині Українцям. 18–19 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту й українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, яка стала представницьким органом українського народу в Австро–Угорщині. Національна Рада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншини включити до Ради своїх представників. Президентом Української Національної Ради обрано Євгена Петрушевича.

Влада новопроголошеної Польщі у свою чергу заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Поляки категорично не бажали визнавати право Українців на державність на свої етнічних теренах згідно принципу самовизначення народів. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу військових частин захопити владу над українськими землями для Польської держави. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

30 жовтня УНРада поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак австрійський намісник Галичини генерал Гуйн відмовився.
31 жовтня представники Української Національної Ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Військовий комітет перейменовано в Українську Генеральну Команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.
Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.
“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”, — емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

1 листопада 1918 року о четвертій годині ранку загони Українських Січових Стрільців захопили ратушу, комендатуру, зайняли і роззброїли міську поліцію, відразу було розташовано першу помічну службу. О 5-ій ранку було відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі вокзали.



Вже на ранок у місті з'явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші було піднято синьо-жовтий прапор. О 7-ій ранку голова Військового Комітету Дмитро Вітовський рапортував голові Української Національної Ради Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат.
Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.


Вдень намісник Австро-Угорщини Гуйн передав всю владу в Галичині своєму заступнику, Українцю Децикевичу, посилаючись на маніфест Цісаря від 16 жовтня 1918 року Українській Національній Раді. Надвечір Генерала Гуйна та чиновників австрійської адміністрації було відпроваджено потягом до Відня. Перед від'їздом генерал Гуйн сказав: “Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди.”

Майже безкровно українська влада була встановлена на всіх українських теренах. Підрозділи Леґіону Українських Січових Стрільців зайняли Станіславів, Тарнопіль, Золочів, Сокаль, Жовкву, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав, Дрогобич та інші міста. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Української Національної Ради до населення міста Львова:

«Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням. Під сею умовою безперечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається.»



Утворилася Українська Держава площею 70 тисяч км².
9.ХІ.1918 було сформовано уряд — Державний Секретаріят.
13.ХІ.1918 Українська Держава отримала назву — Західно-Українська Народня Республіка.
22.І.1919 ЗУНР об'єдналася з УНР, відбувся Акт Злуки Соборної України.

День, що змінив хід історії

1 листопада є однією з найсвітліших дат українського дер­жавотворення в ХХ столітті.
За одну ніч усього півтори тисячі українських військових блискавично та без пролиття крові взяли владу в 200-тисячному Львові, в якому лише польських офіцерів налічувалось понад 600. За словами авторитетного сучасного історика Ярослава Грицака, поляки "проспали" українське національне відродження, адже мешканці Львова, що останнього дня жовтня лягали спати підданими Австрійської Імперії, на ранок прокинулися у зовсім новому державному утворенні.

Проголошення Західно–Української Народньої Респуб­ліки (ЗУНР) є однією із найблискучіших військово–політичних операцій, які будь-коли в історії здійснювали українці. Потім було різне — бої за Львів, в яких романтика й шляхетність українців конфронтуватиме із прагматизмом та, подекуди, цинізмом поляків, тонкі геополітичні ігри на міжнародній арені, які не принесуть користі українцям. А ще потреба боротьби не лише за свою невелику ЗУНР, а й реальна військова допомога армії УНР…
Українці почали звитяжну боротьбу за Волю України...

Польсько-українська війна породила безліч міфів та феноменів з обох сторін. Цікаво, що бої за Львів тривали вдень, а на ніч військові частини розходилися по домівках чи навіть разом грілися біля багать. Траплялося, що Українці відпускали польських полонених із в’язниць на ночівлю додому з тим, що ті наступного дня повернуться до місць утримань. Поляки в мемуарах неодноразово підкреслювали шляхетність українців. Проте сільські хлопці в українських одностроях слабо орієнтувалися у Львові. І цим скористалися польські боївки.

Пізніше, у розпал воєнних баталій, генерал Омелянович–Павленко сказав воякам Укра­їнської Галицької армії: “Нас розсудить залізо і кров!” Того разу залізо і кров було на боці поляків, і Українці на два десятиліття втратили Львів. Але день 1 листопада назавжди залишився символом Перших Визвольних Змагань.

В пам'ять про Листопадовий Чин у центрі Львова названо вулицю.
Щороку, 1 листопада, у Львові відзначають День Листопадового Чину.
Про події Листопадового Чину розповідає чудовий документальний історичний фільм Тараса Химича:
«ЛЕГІОН — Хроніка Української Галицької Армії 1918—1919»

Герой Листопадового Зриву

«Хоч би з нас сотня мала вернутися до дому, ми мусимо виконати свій національний обов’язок»
Дмитро Вітовський

Дмитро Вітовський — український політик і військовик, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР.

Дмитро Вітовський став батьком звичаїв новітнього українського війська. Він щодня вишколював свою сотню. Стрільці з інших відділів, що розуміли потребу самовишколу, зголошувались до переведення в сотню Вітовського. Як наслідок сотня складалась на три чверті з інтелігенції і заслужено вважалась добірною стрілецькою сотнею.
Завдяки звитязі Дмитра Вітовського вдалось вчасно реалізувати українську державність на західних теренах України.

До останнього Дмитро Вітовський боровся за Україну.
В березні 1919 року Вітовський вирушає на світову конференцію в Парижі, де рішуче й переконливо ставить вимоги щодо звільнення від польської окупації західних теренів України.
Прикладними є уривки з листа Вітовського до Президента США Вільсона:

“Удержання польської окупації в Галичині кине ту територію в вир безупинних неспокоїв, збройних розправ, партизанки… Насильства, арешти і розстріли наших людей польськими військами показують, якими методами будуть послуговуватись поляки, щоб удержати своє панування там, де не мають до того ніякого права, хиба право сильнішого…”

Проте 25 червня Найвища Рада конференції надає полякам право зайняти захід України до річки Збруч. (Французи малювали мапу повоєнної Європи на свій розсуд і не бачили ніякої державності для України). Українська делегація, за участі Вітовського, оголошує рішучий протест в якому заявляє: “Український нарід відмовляється прийняти це рішення і обстоюватиме всіма способами незалежність й цілість своєї держави…”

Керівник української делегації мав помилкове і над міру оптимістичне бачення справ. Вітовський, що "ходив у тих днях, як із хреста знятий", вважав своє завдання закінченим і 7 липня виїхав до Кам’янця, щоб особисто повідомити про дійсний стан справ Голову Української Держави Симона Петлюру.

Вітовський свідомо нехтує безпечним шляхом в Україну і вибирає найкоротший – повітрям. Великим п’ятимоторним літаком вилітає з Берліна до Кам’янця. У Бресляві (нині Вроцлав) на борт довантажують скрині з різними документами і українськими грішми. Перед вильотом механіки й інженери оглядають літак та підтверджують його здатність до лету…

Близько 9 години ранку 4 серпня 1919 року на кордоні з Німеччиною під Ратибором (Сілезія) літак українського дипломата обстріляла польська прикордонна сторожа! Прогримів сильний вибух, літак загорівся і у вигляді вогняної кулі впав на німецький бік, залишаючи за собою довгу смугу чорного диму…

Донедавна вважалось, що "літак впав сам" 2 серпня 1919 року, але лише два роки тому українські історики завдяки праці в німецьких архівах встановили точну дату і перебіг подій. Виявилось, що поляки просто збили літак українського дипломата.
Це було зухвале вбивство українського дипломата, яке Польща все ще не визнає…

Дмитро Вітовський: життєпис полковника — «На Скрижалях»

© Dmytro Dzŭba
2017.ХI.1
© «Порохівниця»