Січневий заколот большевіків на “Арсеналі”

Січневий заколот большевіків на "Арсеналі"

 

Гібридні методи війни Кремля є незмінними вже понад століття.
Проголошення Незалежності України, Січневий заколот на "Арсеналі", бій під Крутами і Берестейський Мир — четвірка взаємопов’язаних ключових історичних подій України, 100-річчя яких відзначаються цього року.
Одразу після проголошення Незалежності Української Народньої Республіки в Києві спалахнув Січневий заколот большевіків на заводі "Арсенал", цього ж дня на станції Крути відбувся той легендарний бій, в якому студенти змогли ненадовго утримати "красноармєйскую" орду.
Це не просте "совпадєніє", а чітко спланований елемент гібридної війни Совєтів.
За століття методи Кремля не змінились анітрішечки.

 

Війна Совєтів проти України

Війну Україні Совється Россія почала ще до проголошення Незалежності, наприкінці листопада 1917 року. Перший заколот большевіки намагались влаштувати в Києві 30.ХІ.1917, він мав називатись "ноябрьскоє васстаніє".
Большевікі Києва вели аґітацію проти українського уряду та сформували "кієвскій воєнно-рєволюционий комітет (рєввоєнком)" на чолі з киянином кацапом-большевіком Ґєорґієм Пятаковим, що розпочав підготовку до збройного повстання проти Центральної Ради України.
Так званий "рєввоєнком" нараховував понад 7 тисяч вояків "красной ґвардіі" з числа большевізованих частин ще россійсько-імперської армії. Використовуючи сценарій жовтневого перевороту в Пєтроґрадє, планувалося захопити мости через Дніпро, завод "Арсенал", Київський вокзал і телеграф. Метою було не дати проголосити Незалежність, скинути владу Центральної Ради України і встановити "власть совєтов".
Та не сталося як гадалося.
Український уряд завчасно довідався про підготовку заколоту й виявив большевицькі осередки у військових частинах. Увечері 29.ХІ.(11.ХІІ.)1917 Перша Українська Сердюцька дивізія під командуванням Юрія Капкана оточила і на ранок наступного дня роззброїла сім тисяч "красноґвардєйцев".
Майже одночасно з цим з Південно-Західного фронту (І Світової війни, яка ще тривала) на Київ рушив 14-тисячний збольшевізований 2-й ґвардєйскій корпус під керівництвом большевічкі Євґенії Бош (вже через півроку цю "баєвую падругу" товаріщ Нестор Махно приведе до Олександрівська, нині Запоріжжя, і вони разом захоплять місто, утримуючи "власть совєтов" до появи Леґіону Українських Січових Стрільців Василя Вишиваного та Запорожців Болбочана).
На перехоплення корпусу большевічкі Бош вирушив 20-тисячний 1-й український корпус генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, командувача усіма військами Правобережної України. Український уряд наказав розібрати залізничні колії, блокувати ключові станції та роззброювати підозрілі військові частини. Поблизу Жмеринки Скоропадський перехопив "красную ґвардію" та роззброїв.
Роззброєння інших збольшевізованих частин проходило в десяти містах України. Ще в чотирьох містах були розпущені місцеві ради за підготовку до большевістських заколотів, заколот в Одесі було придушено в зародку.
Россійських вояків, котрих роззброїли, запихували у ешелони і відправляли на Москву, вояків українського походження демобілізовували.

Самостійницька політика Центральної Ради України та протидія большевикам загострили відносини з керівництвом Совєтської Росії. 4(17).ХІІ.1917 так званий "совнарком" заявив ультиматум українському уряду, що став приводом для розгортання українсько-совєтської війни.
Совєти стрімко концентрували війська вздовж кордонів від Гомеля до Харкова, і на початок грудня 1917 року мали 160 тисяч живої сили.
22.ХІІ.1917 совєти захопили Харків, де оголосили про створення "Совєтской УНР"!
Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського совєтського — дала змогу Совєтській Россії формально залишатись осторонь війни, представивши її як внутрішній конфлікт.
Класична гібридна війна.
25.ХІІ.1917 з Брянска і Гомеля вирушила друга частина совєтських військ, котрі рухались на Київ з північного сходу, в той час як з Харкова також вирушила красная орда на Київ…
З Києва в бік Крут вирушали студенти…

Січневий заколот большевіків на заводі "Арсенал"

Січневий заколот большевіків на заводі "Арсенал" — збройний виступ у Києві 16 (29) січня — 22 січня (4 лютого) 1918 року, організований "кієвскім комітєтом всєроссійской коммуністічєской партіі большевіков (ВКПб)" проти Української Центральної Ради та Української Народньої Республіки під час наступу військ Совєтської Россії на Київ. Заколот тривав сім днів та прискорив падіння влади Центральної Ради в Києві. Наслідком стала перша большевістська окупація столиці, перший "красный тєррор", тисячі вбитих киян...

Київські большовики заздалегідь (від початку совєтсько-української війни) готувалися до повстання, яке планувалося розпочати з наближенням до міста совєських військ. Подібна тактика використовувалася більшовиками:
— по-перше, для відтягування українських сил із антибільшовицького фронту;
— по-друге, для прикриття прямої аґресії Совєтської Россії проти УНР.
Знайома у ХХІ столітті тактика большевіків у 1918 році полягала в тому, що при наближенні "красной арміі" в українських містах спалахували заколоти ("васстанія пралєтаріата"), керовані большевиками. Це давало можливість стверджувати, що "совєтскую власть" буцім-то "устанавлівалі укрАінскіє рабочіє і крєстьянє, трудящієся і пролєтаріат прі помащі рєволюционной красной ґвардіі". У такий спосіб совєтські окупанти захопили міста: Одесу, Катеринослав (нині Дніпро), Миколаїв, Єлисаветград (Кропивницький). На черзі була столиця Української Народньої Республіки — Київ…

Центром підготовки до збройного виступу проти Центральної Ради України став київський завод "Арсенал". Щоб запобігти збройному виступу, ще 5(18).І.1918 загони Вільного Козацтва вилучили з "Арсеналу" велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста, заарештували низку большевицьких діячів.
Незадовго до цього зник керівник рєввоєнкома Ґєорґій Пятаков, який не зміг провести "ноябрьскоє васстаніє". В певний момент його труп виплив в Дніпрі, тіло містило сліди катувань, за висновком паталогоанатома, головному київському большевіку-кацапу "висверлювали серце шаблею, за яку той хапався і глибоко посік собі долоні". Як довели подальші події, до збочених катувань здатні були лише пролєтарські кацапи. Тож, ймовірно, Пятаков був вбитий як "сакральна жертва" — і за те що зірвав "ноябрьскоє васстаніє" та "нє оправдал довєрія товаріщєй", і для того, аби підбурити рабочіх-пролєтарієв "Арсенала" до негайних рішучих дій в необхідний для Совєтів час. Втім, "совєтская історіоґрафія" (вибачте) скромно замовчувала про "сакральную жертву", наголошуючи на вугіллі, яке хотіли відібрати буржуї.
Справа в тому, що для остаточної ліквідації большовицького осередку на "Арсеналі" планувалося вивезти звідти запаси вугілля, що мало призвести до зупинки виробництва та закриття заводу. Довідавшись про це, 15(28).І.1918 робітники "Арсеналу" провели мітинг, на якому палко обговорювали плітки щодо "петлюровцамі умучєнноґо вусмєрть товаріща Пятакова", і вирішили вчинити опір владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, що охороняли склад конфіскованої зброї, зброю повернули на завод. (Не забуваймо, що большевицькою пропаґандою було просякнуто геть все, а вояки теж з простолюдинів, тож, совєтська пропаґанда брала уверх над українською свідомістю, слабкі волею, недісципліновані та несвідомі вояки швидко находили спільну мову з пролєтаріямі і радо йшли на поступки).
Того ж дня на спільному засіданні "комітєта РСДРП(б)" та "совєта рабочіх і солдатскіх дєпутатов" так звані "арсєнальци" (як їх й дотепер іменує кремлядська пропаґанда) запропонували "начать васстаніє нємєдлєнно!" Присутні на засіданні делегати від двох українських полків пообіцяли його підтримати. Збори обрали для керівництва "реєвком" у складі Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга та інших. Штаб повстання розмістився в будинку № 47 по Великій Васильківській вулиці.

Вранці 16(29) січня 1918 року представники "совєта рабочіх і солдатскіх дєпутатов" вручили Українській Центральній Раді ультимативні вимоги: "пєрєдать всю власть совєтам" і роззброїти українські військові частини.
Центральна Рада відхилила абсурдні вимоги — натомість зажадала беззастережної капітуляції заколотників. З вечора в місті поновилися збройні сутички. Головні сили повсталих зосереджувалися навколо "Арсеналу" на Печерську, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі. Заколотникам вдалося зайняти залізничну станцію Київ-Товарний, звідти вони повели наступ, наближаючись до центру міста — Великої Васильківської вулиці та Хрещатика. Особливо небезпечними були дії "красногвардєйцев" Подолу, яким вдалося захопити Старокиївську поліцейську дільницю на Софійській площі та готель «Прага» на Володимирській вулиці неподалік від будівлі Центральної Ради. 17(30) січня в місті розпочався загальний страйк робітників: припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.

Українська влада виявилася неспроможною навести порядок у столиці. Недалекоглядність політиків-соціялістів, прихильність Віннічєнка до большевізму — все це зіграло зовсім не на користь щойно проголошеній Незалезності… В столиці майже не було надійних військ, які підтримували Центральну Раду, проти большевицьких заколотників воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, Вільне Козацтво. Частина розпропаґованих большевиками вояків українських полків виступила на їхньому боці, інші військові тримали нейтралітет. Не було єдиного командування, військами керували два штаби — коменданта міста Михайла Ковенка і командувача Київським військовим округом Миколи Шинкаря, який пізніше взагалі перейшов на бік большевиків. У Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої россійсько-імперської армії, які лишались нейтральними спостерігачами, чекаючи на прихід "бєлой ґвардіі". Те ж саме стосується і київських мешканців, які в масі своїй співчували большевикам, а не Українцям. (Вони просто ще не знали, що за день-два відчують на собі "красный тєррор"…)

У той самий час, коли Київ запалав "васстанієм пралєтарієв", у Бересті (Брест-Литовському) почались перші мирні перемовини Першої Світової війни, на яких 9.ІІ.1918 за новим стилем було зрештою було визнано дипломатично Незалежність УНР, новостворену країну одразу було виведено з Першої Світової і Україна фактично стала містком між представниками країн Антанти і Центральних Держав, адже саме в українському на той час місті Бересті (Брест-Литовськ) ворогуючи сторони вперше сіли за стіл перемовин. Представники Совєтської Россії, між іншим, постійно наголошували на "васстаніі пралєтарієв" в Києві, на "совєтской УНР" та на "внутрєннєм конфліктє", але все одно зрештою визнали Незалежність УНР.
15–25 січня (28 січня–7 лютого) в Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 19 січня (1 лютого) вона звернулась до киян з відозвою, в якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ. Становище почало виправлятись після 19 січня (1 лютого), коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами совєтських військ, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. Значну роль у придушенні большевицького заколоту зіграли Січові Стрільці під командуванням Євгена Коновальця. 20 січня (2 лютого) заколот на вулицях Києва було придушено, тримався лише його головний "оплот" — завод "Арсенал". Після кровопролитного штурму завод був взятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня (4 лютого) 1918 року. За одними даними (переважно совєтськими джерелами) на місці було буцім-то розстріляно понад триста заколотників, проте, згідно зі свідченнями Всеволода Петріва, соціяліст Cимон Петлюра не дозволив масового розстрілу:
«Коли хочете розстріляти їх – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомости спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю мені!»

Січневий заколот большевиків на "Арсеналі" тривав сім днів,що призвело до численних жертв як серед заколотників, так і серед українських вояків. Лише київський Корпус Січових Стрільців втратив більше 200 стрільців… У ході вуличних боїв було нанесено руйнування місту. Большевицький "рєввоєнком" виконав свою задачу: заколот у Києві затримав нечисленну українську армію в столиці, відтягнув на себе війська з Полтавщини і Чернігівщини, що полегшило просування большевицьких загонів з Совєтської Россії. Заколот почався в день бою під Крутами, що не дозволило українським військам вчасно прийти на допомогу київським студентам, хоча, варто віддати належне, відступ з-під Крут був грамотним і деякі студенти-крутяни ще встигли прийняти участь у придушені Січневого заколоту в столиці. Українські сили, стомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти совєтській орді на чолі з Міхаілом Муравйовим, які вже 22 січня (4 лютого) 1918 року зайняли Дарницю і мости через Дніпро та розпочали обстріл міста з важкої артилерії, випустивши понад півтори тисячі снарядів, застосовували газові атаки, а через чотири дні, 26 січня (8 лютого) 1918 року, повністю оволоділи Києвом, після чого почалась різанина... Патологічний українофоб і наркоман-морфініст Муравйов наказав вбивати за українську мову і вишиванки, по столиці їздив броньовик з написом "Смерть украинцам!" Влаштовувались погроми Українців і Гебреїв, жорстоко катували полонених українських офіцерів і вояків. Під час першої совєтської окупації Києва і першого "красноґо тєррора" загинуло до 5000 киян...

Стрімкі й драматичні події 1918 року в Києві з доволі українофобної точки зору описав в своєму романі "Бєлая Ґвардія" ще один патологічний українофоб і морфініст, кацап Міхаіл Булґаков, (родина якого приїхала з багнищ Мокші та знімала другий поверх в Будинку Листовничого, згодом вже совєтська влада відібрала у справжніх власників будинок за доносом Булґакова, а писака-наркоман отримав свій куток там, тому його все ще вважають "кієвляніном" та носяться з цим українофобом, бо ж він є однією зі "скрєп" кацапського світогляду.).
Кацапи завжди лишаються кацапами, цьому нас вчать уроки історії...

Винниченкова вина

Її Величність Історія завжди все розставляє на свої місця.
Хто був винний в тому, що склалась така ситуація? Винних можна назвати поіменно.

Володимир Винниченко (радше, Владімір Віннічєнко) — соціяліст, голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради, "есер", який випустив з в'язниць київських большевиків, наполягав на розпуску кадрового ще царського війська та видалення з армії "колишніх" офіцерів і генералів царської армії, в першу чергу це був закид в бік Петра Болбочана. До 1917 року Владімір Віннічєнко (любителя Совєтської Россії не варто кликати українськими ініціялами) мешкав у Москві, а після знищення Першої Незалежності України теж повернувся до Москви, прийнявши пропозицію Лєніна про роботу на совєтський уряд. Коли зрадник України Віннічєнко учуяв смажене, подався до Франції, де прожив довге життя, дряпаючи брехливі мемуари про те як Віннічєнко збудував Україну і до останнього, бачте, утримував Незалежність. Але, які б солодко-брехливі мемуари не писав любитель большевізма, Історія викриє побрехеньки.

Саме Винниченко зруйнував збройні сили УНР, наполягаючі на тому, що "нам взагалі не потрібні ніякі армії". Саме Винниченко відправив у відставку Петлюру, Скоропадського, Павленка.
Саме Винниченко, як відомий на той час публіцист, у своїх політичних статтях обливав брудом тих небагатьох українських державників-самостійників, які були так важливі для становлення Самостійної України, в першу чергу творця української армії та ідеолога української державності Миколу Міхновського.
І саме Винниченко доклав усіх зусиль для того, щоб у 1919, після переможного визвольного походу Петра Болбочана, коли легендарний полководець зі своїм Запорожським корпусом за рік звільнив від большевиків майже всю Україну від Полісся до Харкова, включно з повним звільненням Криму, — цього видатного полководця заарештували и стратили... Віннічєнко зіграв у цьому ключову роль, підстьобуючи і зрадника Ємєльку Волоха, і Симона Петлюру. До речі, побратим Болбочана, не менш легендарний полководець Зураб Натішвілі (грузин, ще відомий як Олександр Натієв) теж загинув за доволі дивних обставин: успішного полководця у розпал звільнення Донеччини (Слов’янськ) раптом викликають до столиці, заарештовують, садять до підвалу, потім у вікно напівпідвального приміщення залітає граната… Всім навколо було повідомлено, що Натішвілі раптом вирішив повернутися до Грузії, щоб там очолити визвольний рух. Звісно, в Грузії ніхто не бачив Натішвілі. Точна дата загибелі невідома, частина джерел вказують на загибель десь на Кавказі у 1921 році, частина джерел вказують 1925 рік, інші джерела вважають, що Натішвілі зміг емігрувати і загубитись десь. Та, схоже, віннічєнковими і волоховими інтригами було просто вбито двох найбільш боєздатних полководців української армії добипочатку Визвольних Змагань — Натішвілі і Болбочана…
Тому що Винниченко був "есером", і не просто симпатизував Росії, а співпрацював з большевиками. Все частіше дослідники та історики говорять про доволі значні суми, що отримував від большевиків Віннічєнко.
Окрім Віннічєнка винні у втраті Незалежності — військовий міністр УНР Микола Порш (близький друг Віннічєнка), той самий що підписав прямо під час війни наказ про розпуск кадрової царської армії і заміну її "добробатами" — "народною міліцією". Саме через цей указ Україна лишилася без війська в піковий момент.
Це — командувач фронтом підполковник Капкан — авантюрист і прожектер, який з наближенням "красноармєйцев" просто втік з Києва.
Це — командувач Київською військовою округою штабс-капітан Шинкар, який умів гарно говорити "правильні" популістські промови і тим подобався Віннічєнку та з великою долею вірогідності співпрацював з большевиками, але так само зник з Києва...

Інакше кажучи ,"эсэр" Віннічєнко здав Київ "эсэру" Міхаілу Муравйову, покручу і большевістському кровожерцю Антонову-Овсєєнко і зраднику України, большевику Юрію Коцюбинському.
Перед здачею большевикам Києва, так само Віннічєнко сприяв здачі Харкова, всіляко захищаючи пророссійські виступи "эсэрів", большевиків та пролєтаріяту. Наслідком стали окупація Харкова совєтсько-россійськими військами під командуванням Антонова-Овсієнка, а далі — створення квазідержавних "рєспублік": "Совєтской УНР", "С.С.Р.У.", створення аналогу "ДНР" — "Донецко-Кріворожской рєспублікі", яка перетворилась згодом в "УССР" і Харків став "пєрвой століцей"...
Київ же було втоплено у крові і суттєво зруйновано обстрілами...

17 лютого 1918 року близько 750 трупів заколотників з "Арсеналу" большевики почали помпезно ховати в братській могилі в Маріїнському парку. Вже згодом, коли встановився остаточно совєтський окупаційний режим, у жовтні 1927 року над масовим захороненням заколотників встановили невеликий пам'ятник. В грудні 1967 року на цьому ж місці відкрили новий пам'ятник (із застосуванням руссцкоязичноґо барельєфа з першого пам'ятника — хоча Совєти завжди запевняли, що, мовляв, "укрАінскіє рабочіє пошлі васстанієм протів укрАіснкой буржуазіі", але барельєф у 1927-му приліпили кацапський).

Цей тотемний для совєтських окупантів пам’ятник все ще паплюжить Київ своєю присутністю разом з масовим похованням большевицької нечисті в серці української столиці.
У квітні 1923 року на площі біля "Арсеналу" було відкрито пам'ятник на "В чєсть работніков завода "Арсенал", який також нині не демонтовано хоча б до 100-річчя низки ключових подій…

Пам’ять, сором і ганьба

Взагалі, вельми цікава історія цього пам'ятника "арсєнальцам".
Кам'яний постамент, на якому височіє пушка, було споруджено ще за часів Россійской Імпєріі до "200-лєтія полтавской бітвы" і це був постамент зрадникам України, покручам Іскрє і Кочубєю, які зрадили Гетьмана Мазепу.
У 1918 році, щойно проголосили Незалежність України, покручів знесли, а кам'яний постамент лишився, на нього було встановлено тимчасову гіпсову скульптуру Гетьмана Івана Мазепи. Коли прийшли большевики, першим ділом, гіпсовий пам'ятник українському Гетьману вони розколошматили. А вже за часів совєтської окупації пустий постамент навпроти "Арсеналу" звісно ж використали для пам'ятника "арсєнальцам". Тобто, споруджений ще россійсько-імпєрськими окупантами постамент слугував всім окупаційним режимам кацапів.
Тим паче його необхідно вщент знести!

На жаль, до 100-річчя Незалежності України, бою під Крутами і антиукраїнського заколоту, київська міська влада так і не спромоглась прибрати зі столиці знакові для совєтсько-россійських окупантів, "тотемні" пам'ятники: "арсєнальцам", масове захоронення в Маріїнському парку, де нині кучкуються вже нові пролєтаріі, статую щорсу на коні... Мовляв, і образити нікого не хочеться, і "не на часі"... А те, що сам факт присутності цієї окупаційної гидоти в добу сторічч ключових для України події вже є образою для України і ганебною плямою, схоже, чиновників не особливо й бентежить... Дехто з поміркованих істориків взагалі пропонував не чіпати ту пушку, бо точно такою зброєю володіли і українські війська, і нею ж придушували Січневий заколот на "Арсеналі", тому варто було лиш замінити табличку, на якій вшанувати полеглих під час придушення Січневого большевістського заколоту захисників Незалежності України... Але, з огляду на той факт, що сам постамент є "россійско-імпєрской скрєпой" — все ж, краще зносити його увесь. А пам'ять полеглих під час придушення Січневого заколоту українських вояк краще вшанувати гідним і належним чином, створивши новий пам'ятник.

Сучасне лівацтво також носиться з "арсєнальцамі", немов з кумачовимі флаґамі.
Щороку на поклон до пушки збираються, реконструкциї там, красні бантики…

Взяти хоча б істориків, як це не сумно визнавати…
Все ще частина істориків по-совєтському називає Січневий заколот "повстанням", бо ж "совєтская історіоґрафія" (вибачте) втлумачувала в голови саме про "январьскоє васстаніє рабочіх завода Арсєнал". Повстання, це коли народ повстає проти тиранії чи окупантів, а інспірований зовні збройний заколот це заколот, яким і був большевицький заколот 1918 року проти Незалежної України.
Це була така ж гібридна війна, як і сто років по тóму. Тактика кацапів вже понад сторіччя лишається незмінною: такими тактиками і методами роздмухувалась Велика Війна перед 1914 роком, такими методами роздмухувались совєтські гібридні війни протягом ХХ століття по всій Європі (яскравим прикладом є війна в Іспанії 1936 року), так почалась і війна проти України в 2014 році…
100 років кривавих Совєтів тривають… Велика Війна триває…

Кому, як не історикам належить знати ці очевидні речі і маніпуляції ворожої пропаґанди? Але все одно, частина з них свідомо або несвідомо використовують кремлядські маркери…
В пошуках матеріялу у відкритих джерелах для цієї публікації, по запитам пошуковики видають зазвичай вже широко відомі публікації на «Історичній Правді» за останні роки. І дуже дивно, що такий вельмиповажний та свідомий історичний ресурс, до якого звертаються у пошуках інформації геть всі, від дослідників, до школяриків, — цей поважний ресурс не слідкує за санітарією свого простору.
Що пропонує читачу «Історична Правда»?

Хто підняв збройне повстання в Києві в січні 1918? (18.10.2010 Андрій Здоров "Ліва справа")
Стаття ще 2010 року, сповнена чисельних маніпуляцій і підмін понять. Що робить ця публікація на поважному і авторитетному історичному ресурсі?
Цей же лівацький псевдоісторик вже у 2012 році звинувачує донбасскій режим януковича в "буржуазному націоналізмі" (sic!), бо ж, мовляв, не носили на руцях совєтський тотем "арсєнальцев", як це було в часи совєтської окупації. Січневе повстання в Києві: герої чи зрадники? (30.01.2012 Андрій Здоров "Ліва справа")
Агов, чувак, донбасскіє банюки тупо розкрадали Україну і пхали її під Кремль, їм взагалі чхати на якусь там історію, але кримінальний режим, який по суті був кремлівським окупаційним, звинуватити "украінском националізмє"? Це що, особливий вид шизофренії у ліваків?
З огляду на час публікацій, в добу донбасской кримінальної окупації, ще якось можна зрозуміти в публікаціях історичного ресурсу акценти та реверанси в бік оспіваних Совєтами заколотників. Не варто забувати й про те, що «Історична Правда» є додатком давно зашквареної з усіх боків «Української Правди». Вищезгаданих статей автор, що називає себе істориком, має московітське прізвище, мешкає в Одесі, є членом кремлядської соціалістичної організації "Ліва справа", яка чомусь все ще працює в Україні. Тут же за посиланнями переходимо на сайт цієї організації, пофарбованої в червоні совєтські прапори і бачимо вже післямайданні публікації по темі:
"СІЧНЕВЕ ПОВСТАННЯ: ВАНДАЛІЗАЦІЯ ПАМ'ЯТІ" (Андрій Здоров)
А там у нас увесь набір кремлядських пропаґандистських кліше: "буржуазний майдан", "бандеровскій майдан", "нацисткій мадан", "хунта" і ватэто от усё
Не буде дивно, якщо такі ось "історікі"-соціялісти бігали там в Одесі по Куліковому полю з колорадськими лєнтамі та сєрпасто-молоткастимі кумачовимі флаґамі
І чи не соромно «Історичній Правді» тримати у себе красно-совєтські псевдоісторичні маніпуляції? Зрозуміло, що керівники сайту могли й не знати, що там в авторських колонках пишуть автори сайту, але ж, панове, ну честь, престиж, зрештою, національна свідомість, відповідальність — ви ж історики!..
Далі ще гірше…
Теж «Історична Правда», 2011 рік.
Січневе повстання. "Роля хлопчаків" (Андрій Манчук, 29 січня 2011)
Псевдоісторик почав свій опус віршем блатной пєсні про "пєтлюровцев в аду", потім поплакав, що всі, мовляв, згадують 29 січня студентів Крут, але "позорно молчат о кієвскіх ґаврошах мальчішах-арсєнальцах" і далі густим псевдоісторичним єлєєм поніс больцевіцьку пропаґанду з маніпуляціями.
Цитуючи україномовну газету Центральної Ради, автор перекривляє українську мову, яка була сто років тому, бо ж фразу виніс навіть в заголовок: "Роля хлопчаків". Свідчення ж сторічної давнини про ролю хлопчаків розповідають нам, що методи використання дітей у війні з боку большевіків-пролєтарієв як сто років тому, так і нині, лишились незмінними.
Резюме лівацького опусу 2011 року мало чим відрізняється від сучасної кремлядської пропаґанди. Цитата: "Історія повстання на "Арсеналі" свідчить: події тих днів у Києві були внутрішнім громадянським конфліктом із соціальним підгрунтям - а не "україно-більшовицькою війною", як це намагається змалювати сучасний історичний офіціоз."

Виходить дивне протиріччя у «Історичної Правди»: в останніх публікаціях історики наголошують, що Совєти застосовували гібридну війну ще сто років тому, і якраз, щоби обставити совєтсько-українську війну як "внутрєнній конфлікт", створювали квазірєспублікі, а старі публікації «Історичної Правди» говорять протилежне! Бо статті писали "історікі"-совки! Але пересічний громадянин, чи студент, чи школяр, не буде розбиратись, а просто прочитає і запам’ятає. А інколи й несвідомі вчителі за цими публікаціями готують заняття в школи і потім вкладають дітям в голови те лівацьке комуняцьке лайно, яке опубліковано на «Історичній Правді», бо ж почистити свій сайт від ворожої пропаґанди пан Вахтанг Кіпіані ще не здогадався.
Саме тому доводиться дуже обережно користуватись цим дійсно корисним і важливим історичним ресурсом, аби бува не вступити в яку лівацьку купу лайна чи не підхопити совєтську метастазу…
Ганьба, панове історики на «Історичній Правді»…
Соромно за деяких істориків…

Що ж, бій з совєтською окупацією триває, і хоча від Січневого заколоту до наших днів пройшло вже сто років, проте, совєтських красно-коричневих метастаз все більше й більше. Наше завдання полягає в тому, щоби вичистити Україну від цього лайна!
100 років тому Українці не панькались з совєтською заразою!
Смерть Совєтам!
Смерть кацапам!
Смерть москалям!
Україна переможе!

Dmytro Dzüba
2018.І.28
© «Порохівниця»
Використано матеріяли з відкритих джерел.

2 коментарі до “Січневий заколот большевіків на “Арсеналі”

  1. Сповіщення: Мирні переговори в Бересті – ПОРОХІВНИЦЯ

  2. Сповіщення: Мапи до 100-річчя Берестейського Миру – ПОРОХІВНИЦЯ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *