Перша совєтська окупація Києва 1918 року

 

Перша совєтська окупація Києва тривала всього три тижні: із 26 січня (8 лютого) до 1 березня 1918 року, але цього вистачило, щоби втопити Київ в крові...

(Всі дати вказано за старим і в дужках за новим стилем, позаяк перехід на новий календар із 1 березня 1918 року).
 

Штурм Києва в січні 1918 року — військова операція по захопленню столиці Української Народньої Республіки у ході першої совєтсько-української війни. Тривав протягом 23 січня (5 лютого) — 26 січня (8 лютого) 1918 року.
Штурм завершився захопленням Києва окупаційними військами "совєта народных коміссаров РСФСР" та їх приспішниками із так званої "Украінской Народной Совєтской Рєспублікі" (УНСР). Уряд Української Народньої Республіки полишив Київ. Наслідком захоплення були також масові розстріли міського населення, українських офіцерів і вояків українських збройних сил та демобілізованих офіцерів колишньої россійської імператорської армії, що перебували в Києві, але не брали участі у цьому збройному конфлікті, зберігаючи нейтралітет.

Передумови

Ще в листопаді 1917 року, до проголошення Незалежності України, РСФСР поставили ультиматум Центральній Раді України, фактично оголосивши війну. Відтак, Совєтська Россія вже через місяць після большевицького "жовтневого" заколоту в Пєтроґрадє оголосила свою першу війну Україні у вигляді ультиматуму. Але де-факто, це була неоголошена війна. І це була перша гібридна війна чєкістів, якою вони започаткували свої постійні гібридні війни по всьому Світові протягом кривавого ХХ століття...

Метою неоголошеної війни Совєтської Росії проти УНР було встановлення в Україні совєтського окупаційного режиму. Загони утворених після "жовтневого" перевороту "революционных войск" із РСФСР протягом грудня 1917 — січня 1918 року захопили тодішні Харківську, Катеринославську і Полтавську губернії (ще існував старий імперський поділ на губернії). На черзі був Київ. Загальне командування большевицьким наступом на Київ здійснював "есер" Міхаіл Муравйов.
14(27) січня 1918 року уряд УНР проголосив стан облоги в місті та призначив військовим комендантом Михайла Ковенка.

Із наближенням до міста совєтських військ, в ніч на 16(29).І.1918 київські большевики розпочали на заводі "Арсенал" збройний Січневий заколот проти Центральної Ради. Посприяв заколоту і голова Центрального Секретаріяту Віннічєнко, який всіма силами не давав створити українську Армію, підтримував тісні стосунки з совєтсько-россійськими большевиками, а напередодні заколоту ще й повипускав з тюрем заарештованих раніше большевиків. Заколот большевиків в Києві тривав 7 днів і лише 22 січня (4 лютого) 1918 року, ціною надзвичайних зусиль, заколот було придушено. Збройний виступ у Києві значно полегшив просування совєтських військ, бо відтягнув на себе нечисленні підрозділи української армії з Полтавщини, Чернігівщини й шлях на Київ фактично лишився відкритим. Героїчно та відчайдушно захищали Україну і Київ козацтво і київські студенти в боях під Крутами і під Літками... Українські військові сили, втомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти совєтським загарбникам, які в цей час фактично вже перебувало на околицях міста.
Фактично, "есер" Віннічєнко" віддав Київ на пошматування "есеру" Муравйову.

Сили сторін

Сили УНР (близько 9 тисяч чоловік):
У Києві кількість військ, що підтримувала Центральну Раду, становила приблизно 9 тисяч чоловік, але здатних до бою з совєтськими окупантами серед них було 1600—1700 вояків. Українські вояки, деморалізовані політикою лідерів Центральної Ради та поразками в боротьбі з большевиками, у бій йшли неохоче та навіть проголошення державної Незалежності УНР IV Універсалом не підняло бойового духу армії. Жоден з українських полків не мав повного складу. Частина військ під впливом большевицької пропаганди оголосила про нейтралітет або перейшла на бік "красных". У критичний момент опорою Центральної Ради стали лише:
— загони Вільного Козацтва під командою особливого коменданта міста — інженера Михайла Ковенка,
— Гайдамацький Кіш Слобідської України волонтера Симона Петлюри — 300 вояків, з них
— 110 вояків — юнкери 2-ї юнкерської школи, колишньої 5-ї Київської школи прапорщиків, так звані Чорні Гайдамаки, та
— 150 вояків — юнкери та офіцери, що прибули з Полтави, на чолі з штабс-капітаном Омеляном Волохом),
— Галицько-Буковинський Курінь Українських Січових Мтрільців Євгена Коновальця (500 вояків),
— полк імені Петра Дорошенка штабс-капітана Олександра Загродського (200 вояків),
— полк імені Костя Гордієнка полковника Всеволода Петріва, що прибув у Київ із Західного фронту з Білорусі (300 вояків).
Не було навіть єдиного командування обороною міста. 18 (31) січня командувати протибільшовицьким фронтом був призначений командувач Київським військовим округом штабс-капітан Микола Шинкар. Фактично ж обороною керував Михайло Ковенко, який виявився цілком безпорадним на цій посаді.

Совєтські окупаційні війська (близько 7 тисяч окупантів):
головнокомандувач (фіктивний) — Юрій Коцюбинський (прапорщик, большевик),
начальник штабу (фактичний керівник військами) — Міхаіл Муравйов (підполковник, лівий "есер"):
"1-ая рєволюционная армія" командарма (полковника) Алєксандра Єґорова
3000 окупантів, 3 гармати, бронепотяг;
"2-ая рєволюционная армія" командарма (полковника) Рейнґольда Бєрзіна
підрозділи 11-ґо Сібірскоґо стрєлєцкоґо полка,
"отряд матросов Балтійскоґо флота" (500 окупантів);
"1-й конный полк красноґо казацтва" Віталія Прімакова (198 окупантів).

Населення Києва, що сягало на той час 450 тисяч осіб (з них до 20 тисяч — військові, солдати та офіцери старої россійсько-імперської армії) у цілому виявилось байдужим до боротьби Українців-незалежників з совєтськими окупантами, більшість вважали що "то нє наша вайна". На півмільйонний Київ свідомих захисників виявилось менше двох тисяч, і це були здебільшого свідомі Українці та юнаки-студенти...
Пророссійськи налаштована київська громадськість спочатку навіть дещо симпатизувала большевикам, бо сприймала їх як патріотов-россіян, що прагнуть "ліквідіровать раскол єдиной Россіі".
Вже через день-другий симпатії "корєнных кієвлян" втопляться в крові...

Бої за Київ

Після боїв під Бахмачем, Конотопом і Крутами, Муравйов звів свої військові формування в три "рєволюционниє арміі". 21.І.(3.ІІ).1918 "1-ая рєволюционная армія" Єґорова і "2-ая рєволюционная армія" Бєрзіна, які разом нараховували до семи тисяч чоловік, рухаючись ешелонами по залізницям, захопили Бровари, а наступного дня, оволодівши станцією Дарниця, вийшли до Дніпра.

23.І.(5.ІІ).1918, о 11:00, за наказом Муравйова розпочалася атака совєтських військ на Київ з лівого берега Дніпра.
"1-ая рєволюционная армія" Єґорова наступала по Ланцюговому мосту, а "2-ая рєволюционная армія" Бєрзіна — по Залізничному. Українські кулеметники спинили і відкинули "красных" на першому мосту, але на другому большевики, маючи бронепотяг під командуванням матроса Андрєя Полупанова, прорвали українську оборону. Незважаючи на прорив, совєтські окупанти відступили і окопалися біля мосту. Налетом захопити Київ не вдалося, проте Муравйов розіслав того дня телеграму, що здобув місто і, мовляв, "асвабаділ" з Київської фортеці 500 полонених робітників, учасників Січневого заколоту.

Наступного дня нападники вирішили брати місто обхідним маневром, з трьох сторін.

24.І.(6.ІІ.)1918, о 2:00, "1-й конный полк красноґо казацтва" Прімакова перейшов Дніпро по кризі й вийшов на правий берег поблизу Вишгорода, навпроти Межигірського монастиря. Не зустрічаючи опору українських військ, полк пройшов через Пущу-Водицю і Куренівку, і близько 10:00 дістався Подолу. Там совєтську кінноту спинили юнкери 2-ї юнкерської школи — Чорні Гайдамаки. Вони тричі відбили наступ "красных", але були змушені відступити на Хрещатик, до будинку Купецьких зборів. Причиною відступу стало втручання солдат нейтрального полку, які погрожували перейти на бік Совєтів, якщо юнкери не залишать Поділ. За день совєтьська кіннота зайняла Куренівку, Поділ і залізничну станцію Пост-Волинський.
Коллабораціонізм, а радше, єдність кацапів в дії: так звані "нейтральні", ще россійсько-імперські солдати діяли спільно з совєтськими "красноґвардєйцамі" тільки з однією метою: вичавити Українців з Києва.

Паралельно з маневром совєтських окупантів, 24.І.(6.ІІ.)1918, "1-ая рєволюционная армія" Єґорова прорвала українську оборону на Залізничному мосту і за день захопила станцію Київ-ІІ. Проте більшість солдатів цієї армії не бажали воювати і розбіглися займатись мародерством та грабунком. Зокрема, повністю дезертував 11-й Сібірський полк. "2-ая рєволюционная армія" Бєрзіна розпочала штурм Ланцюгового мосту. Перший наступ спинили українські кулеметники. Вони посікли червоногвардійців, що наступали в лоб на їхні позиці. Незважаючи на відбиття атаки, Українців зненацька вдарили в спину — декілька десятків большевицьких работніков з "Арсеналу", учасників Січневого заколоту, що укривалися в Києво-Печерській Лаврі, встановили на Лаврській дзвіниці кулемет і з тилу відкрили вогонь по українських позиціях.

О 14:00 до мосту на допомогу Бєрзіну наблизилися частини з Єґорова. Українські війська вирішили, що їх оточили і поступово відійшли до Миколаївського собору, заводу "Арсенал" і Політехнічного інституту. В районі заводу окопалося близько 200 вояків українського полку імені Петра Дорошенка. Дезорієнтована армія Єґорова підтягнула 800 "красных" солдат до "Арсеналу", але на наступ не зважувалася, не знаючи кількість українських військ.

Протягом 16:00—19:00 Ланцюговий міст захопила армія Бєрзіна. О 23:00 совєтські окупанти розпочали наступ на українські позиції силами "Балтійскоґо матросского отряда". Матроси пробралися крізь дніпровські кручі в тил українським захисникам й спантеличили їх раптовою атакою. Дорошенківці були змушені терміново відступити до Маріїнського палацу.

Почався чотириденний артилерійський обстріл міста з важких далекобійних гармат. Батареї, що розташовувалися на лівому березі Дніпра на артилерійському полігоні в Дарниці, постійно били по місту, намагаючись найбільше пошкодити центральні райони — Липки, Хрещатик. Бронепотяг з п'яними матросами курсував поблизу центрального вокзалу і обстрілював центральну частину столиці, зруйнувавши, зокрема, шестиповерховий багатоквартирний будинок Грушевського, в якому знаходився музей народної творчості з унікальними експонатами. Місту було завдано пошкоджень, гинули люди, розпочались пожежі. Намагаючись врятувати історичні пам'ятки Києва від руйнування, делегація представників Міської Думи та політичних партій дісталася в Дарницю для переговорів із командуванням совєтських окупантів про умови припинення бойових дій. Їх прийняв Муравйов і члени так званого "кієвскоґо совєта рабочіх дєпутатов". Але поки вироблялися умови перемир'я, совєтські загони знову розпочали штурм міста.

23 січня (5 лютого) інша група совєтських окупантів увірвалась на Печерськ, зайняла Лавру і фортецю та повела наступ на центр міста, де зустріла опір українських підрозділів. Зайнявши Лавру, совєтські вояки вчиняли там безчинства й насильства: вдиралися до храмів під час богослужінь, здіймали галас і лайку, оскверняли святині, били й знущалися з монахів. Зокрема, 25 січня (7 лютого), матросами-грабіжниками був убитий митрополит Київський і Галицький Володимир.

Два наступні дні точилися жорстокі бої. Були захоплені більша частина Печерська, Поділ, вокзал, залізничні станції Київ-Товарний та Пост-Волинський. Прихильники Центральної Ради трималися в центрі міста та контролювали Брест-Литовське шосе — останній шлях до відступу. За таких умов подальший опір українських частин ставав безглуздим. В ніч на 26 січня (8 лютого), скориставшись з того, що большевики не наважувались наступати в темряві, Михайло Ковенко оголосив евакуацію. Лінія Купецьке зібрання — Хрещатик — Бібіковський бульвар — Брест-Литовське шосе мала утримуватись до кінця. Саме за цим маршрутом розпочали відступати українські частини. Рано-вранці уряд та частина членів Центральної Ради виїхала до Житомира. Зранку бої поновилися й тривали до вечора, коли останні українські підрозділи відійшли Брест-Литовським шосе в бік Ірпіня. З Києва організовано відступило до трьох тисяч українського війська, артилерія, обози.

Того ж дня большовики оволоділи містом. Муравйова зустрічала на Думській площі делегація Міської думи на чолі з міським головою Рябцовим. Совєтським комендантом міста був призначений матрос Андрєй Полупанов, той, що з бронепотягу розстрілював місто. І хоч населення дотримувалося нейтралітету під час боїв, а прихильники Центральної Ради майже всі виїхали, Муравйов влаштував у столиці криваву вакханалію. Ще перебуваючи в Дарниці, він видав наказ, в якому закли́кав нещадно знищувати усіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх "враґов рєволюциі".

"Красный тєррор"

Лєнін знайшов, схоже, одного з найбільших виродків у Пєтроґраді, наркомана з патологічною українофобією.
Київ потрапив до хижих пазурів кінченого наркомана і психопата Муравйова, який не виринав з опіумного і морфієвого дурману.
Розлючений героїчним опором студентів під Крутами, кацап жадав кривавої помсти.
"Кровью заплатят они нам" — верещав Муравйов після бою в Крутах.
І Київ заплатив кров'ю...

Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям... бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты... Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!
Міхаіл Муравйов

Це є унікальний випадок, певно, єдиний у світовій історії, коли військовий керівник, не тільки не намагався приховати використання хімічної зброї, забороненої Гаазькими конвенціями, а, більше того, вихвалявся її використанням! За допомогою хімічної зброї Муравйов захопив мости через Дніпро та подолав оборонні укріпення захисників Києва. На жаль, інформації щодо кількості постраждалих від використання задушливих газів у місті нічого не відомо.
Але є історичні фотографії, зроблені, певно, самими большевиками: зафіксовано газову атаку іпром і артилерійські обстріли міста з Маріїнського парку.

У захопленому Києві совєтські окупанти організували класовий терор.
Відбувалися грабежі, насильства, гебрейські і українські погроми, масові вбивства.
Вбивали за українську мову (якою розмовляли більше половини киян), за українську вишиванку (яку носили більше половини киян), за українські документи чи українську мову в документах. Були насамперед розстріляні полонені захисники столиці, українські вояки, юнкери, офіцери, представники української інтеліґенції та цивільні громадяни.
П'яні большевики їздили по Києву на броньовику з написом "Смерть украинцам!"

За різними підрахунками жертвами різанини стали від 2 до 3 тисяч киян, деякі джерела свідчать цифри до 6 тисяч киян, точні дані невідомі... Серед загиблих під час триденного "красноґо тєррора" були генеральний секретар земельних справ Української Народньої Республіки Олександр Зарудний, член Центральної Ради України Ісак Пугач. Було страчено близько тисячі офіцерів та генералів. Після переїзду квазі-"уряду" "Украінской Народной Совєтской Рєспублікі" з Харкова до Києва, українське совєтське керівництво виявило розпад армії й тисячі трупів у парках Києва.

Берестейський Мир

Доки Київ з останніх сил утримувався, в Бересті-Литовському тривали складні перемовини між Центральними Державами, УНР і РСФСР. Совєти переконували Центральні Держави, що Київ вже впав, що "нєт нікакой Украйны, єсть Совєтская Украіна", але українська делегація твердо стояла на своїх позиціях і апелювала до проголошеної Незалежності.
Щоправда, українській делегації все ж довелось на декілька годин приховати отриману телеграфом інформацію про те, що Центральна Рада евакуювалась зі столиці, до підписання Берестейського Миру.

9.ІІ.1918 (за новим стилем) Українська Народня Республіка підписує з Німецькою Імперією, Австро-Угорською Імперією, Османською Імперією і Болгарським Царством Берестейський Мир. За цим договором: УНР виходила з Першої Світової війни; УНР було визнано Незалежною, рівноправною державою; Холмщина та Підляшшя увійшли до складу УНР; Німецька Імперія і Австро-Угорська Імперія зобов'язувались допомогти УЦР звільнити територію УНР від большевиків; УНР зобов'язалась постачати в Німецькій Імперії та Австро-Угорській Імперії їжу, що була потрібна для населення.

У Києві були покинуті Генеральний штаб, штаб протибільшовицький фронту і військове міністерство (військовий міністр Порш втік). У Гнатівці 10 лютого був затверджений новий в.о. військового міністра УНР — підполковник Олександр Жуківський і новий начальник Генерального штабу — генерал Олександр Осецький.

Звістка про Берестейський Мир викликала радість вояків, чотирирічна кривава війна, здавалося, була закінчена.
Однак колишній "прем'єр", соціяліст, а радше большевик за переконаннями Вінніченко, який під час втечі з Києва оголосив про відставку, в знак протесту проти Берестейського Миру, не вірячи в перемогу України, змінивши прізвище і зовнішність, втік з дружиною з Житомира. Згодом Віннічєнко опиниться в Москві по запрошенню Лєніна і навіть плідно попрацює для Совєтської Россії, але відчувши вітер змін і сморід чєкістських чісток, Віннічєнко встигне втекти до Франції, де й доживе до глибокої старості, вибрехуючи в чисельних мемуарах, як він "рятував" Україну.
Незадоволений Берестейським Миром був і соціяліст Симон Петлюра. Щоправда, укладений ним у 1920 році Варшавський договір з Польщею кардинально відрізнявся від Берестейського Миру і був ще більш принизливим, бо ж, замість допомоги у звільненні України від совєтської окупації Польща спочатку відтяла Галичину і Волинь, потім використала залишки Армії УНР, а потім Польща за спиною УНР укладає сепаратний договір з РСФСР і шматує Україну з Совєтами, загнавши обезкровлені залишки Дієвої Армії УНР в Трикутники Смерті та в польські концтабори... Певно цей договір Петлюра вважав кращим за Берестейський Мир...

Тим часом, Київ оговтувався від першої совєтської окупації.
За буремні чотири роки Визвольних Змагань влада в столиці зміниться ще півтора десятки разів...
Але перша, найкоротша совєтська окупація виявилась чи не найкривавішою.
Тисячі трупів киян лежали просто неба у парках, скверах, тисячі трупів було поховано в парках, один Маріїнський чого вартий... Над масовими похованнями большевиків згодом, вже після остаточної совєтської окупації, Совєти набудували купу тотемних пам'ятників, зробивши ці могильники обов'язковим місцем поклоніння. Більшість цих могильників в серці столиці все ще знаходяться разом із совєтськими тотемними пам'ятниками.

Київ, аерофотозйомка 1918 року
Центр столиці, Хрещатик, стара забудова, на місці нинішнього Майдану Незалежності ще знаходиться будинок Київської Думи.