„Хлібний Мир“

«ХЛІБНИЙ МИР»

 

100-річчя Берестейського Миру.
До уваги вельмишановного панства вельми цікаві витяги з наукової монографії «Українське питання в роки Першої Світової війни» про хід перемовин в Бересті-Литовському і перший дипломатичний дебют Української Народньої Республіки — підписання Берестейського Миру, або „Хлібного миру“.

«Українське питання в роки Першої Світової війни» — Володимир Головченко, Валерій Солдатенко.
У монографії на основі новітніх досягнень вітчизняної і зарубіжної історіографії, з широким використанням різноманітних джерел зроблено спробу комплексного аналізу українського питання як одного з найгостріших і, водночас, найзаплутаніших феноменів доби підготовки і здійснення Першої Світової війни. Об’єктивно опинившись в епіцентрі глобального воєнного протистояння і катаклізму, Україна стала одним із головних об’єктів реалізації далекосяжних планів ворогуючих коаліцій, ключовим центром визрівання масштабних суспільних потрясінь, у ході яких визвольний рух переріс в українську національно-демократичну революцію, прискоривши процес відродження нації в різних сферах життя.
Читати повну монографію

 

„Хлібний Мир“

Дипльоматичний дебют Української Народньої Республіки

Хоч як намагались антантівські кола схилити на свій бік провід УНР (чим, дійсно, зробили вагомий внесок у вироблення його самостійницької позиції), всупереч їм діяли інші міжнародно-політичні чинники. Й останні виявилися потужнішими. Сталося так, що з перших днів свого існування УНР потрапила в епіцентр світової політики, стала одним із найбільш притягальних об’єктів міжнародної дипльоматії. Підвищений інтерес до України поспішили виявити не лише країни Антанти, а й Центральні Держави Четверного союзу. Розпочавши 19.ХІ.(2.ХІІ.)1917 переговори з Совєтською Росією (РСФСР) (вже 24 листопада в Бресті сторонами було укладено 10-денне перемир’я на Західному й Північно-Західному фронтах), Німеччина й Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій в національних регіонах свого партнера. Протидія встановленню там "власті совєтов", факти конфронтації з пєтроґрадським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи совєтсько-россійської делегації, змусити її згодитися представляти не країну в колишніх імперських рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусь і країни Балтії.
Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, з якими Німеччина й Австро-Угорщина розв’язували світову війну, почасти з оцінки ситуації в Росії, що уявлялася критичною, сприятливою для тиску на ленінський "Совнарком". Однак представники Совєтської Росії на переговорах, рахуючися з реальним фактом відроджуваної польської державності, згоджувалися на вилучення з-під свого впливу і, відповідно, меж обстоюваних інтересів, лише однієї Польщі.

Українське ж керівництво впритул приступило до вирішення проблеми війни і миру 21.ХІ.(4.ХІІ.) 1917...
Засіданням Малої ради більшістю голосів (29 проти 8) було ухвалено запропоновану українськими соціал-демократами й есерами резолюцію, що передбачала відрядження урядових представників "на фронти для ведення переговорів в справі перемир’я", а головне — звернення від імені УНР "як до союзних, так і ворожих держав з пропозицією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома нейтральних держав". Члени Малої ради знову наполягали на тому, що "справу миру від імені всієї Російської Республіки може вести лише центральний соціялістичний орган федеральної влади", але вважали за потрібне повідомити ленінський "Совнарком" і "правительства інших республік Росії для координації ведення цеї справи".

Уже 26.ХІ.(9.ХІІ.) 1917 у Фокшанах за участю делегатів Генерального Секретаріяту — товариша генерального секретаря внутрішніх справ есера Івана Красковського і члена Українського генерального військового комітету, соціал-демократа Миколи Левитського на Румунському фронті було підписане тимчасове перемир’я між россійськими імперськими арміями Д.Щербачова й німецько-австро-болгаро-турецькими військами під загальним командуванням генерал-фельдмаршала Августа фон Макензена (1849–1945). В угоді зазначалося, що перемир’я втрачає свою чинність у тому разі, коли буде укладено мир на всьому фронті від Балтійського до Чорного моря між Верховним командуванням союзних Центральних Держав, з одного боку, та Верховним россійським командуванням за згодою з румунським, з іншого. Тобто йшлося про укладання в майбутньому загального миру між усією Россією та країнами Четверного союзу, а тому "Генеральний Секретаріят все ще не втрачає надію на створення єдиного федеративного уряду Росії".

Наступним кроком Генерального секретаріату було рішення, "поки виясниться, де саме перебуватиме мирна конференція, в Бересті чи Стокгольмі, послати до Берестя з інформаційною метою поручика Левитського, Любинського і Севрюка (насправді третім делегатом став особистий ад’ютант С. Петлюри — штабс-капітан Юрій Гасенко (1894–1933) — Ґеорг де Гасенко), а також "оповістити генерала Щербачова, що Генеральний Секретаріат признає силу Брестського договору про перемир’я на em>Українському фронті (створений рішенням уряду УНР шляхом об’єднання Південно-Західного й Румунського фронтів).
Уже наступного дня в Бересті відбулася неофіційна зустріч делегатів Центральної Ради з представниками Німеччини — головнокомандувач Східного фронту принц Леопольд Баварський (1846–1930), його начальник штабу генерал-майор Макс Гофман (1869–1927) і дипломат граф Вільгельм фон Мірбах (1871–1918) — з питань підписання перемир’я.

Та шлях Центральної Ради у велику політику був затьмарений її конфліктом із "Совнаркомом". Особливе роздратування російських большевиків, як уже зазначалося, викликало те, що українське керівництво не визнавало "Совнарком" за загальноросійський уряд, тому Смольний, у свою чергу, хоча й припускав право УНР на існування, але теж не визнавав Центральної Ради як її правомочного представника. Щоправда, на виборах до Всеросійських установчих зборів у середині листопада 1917 року за українські партії, які входили до Центральної Ради, було загалом подано 75% голосів і лише 10% — за большевиків. Коли ж стало реальністю здійснення Україною декларованого большевиками права націй на самовизначення, але в небажаному для Смольного варіянті, на Центральну Раду було покладено відповідальність за розпалювання в державі "ґражданской войни"...

Політичний конфлікт із Пєтроґрадом на кілька днів відволік увагу Києва від перемовин в Бересті-Литовському.
Лише 7(20).ХІІ.1917 Генеральний Секретаріят заслухав звіт М. Левитського і Ю. Гасенка про поїздку до Берестя. Українські делегати повідомили, що на час їхнього прибуття на переговори 3 грудня угода про перемир’я вже була підписана (попереднього дня, до кінця року), але представники РСФСР відмовилися пояснити їм окремі деталі домовленості, зокрема щодо заборони "перекидання військ з одного фронту на другий", яка унеможливлювала повернення українізованих частин і підрозділів на батьківщину.
Зате несподівано обнадійливим виявилося спілкування з командуванням німецького Східного фронту, зокрема М. Гофман уже тоді приватно повідомив, що "коли Німеччина буде мати офіціальне повідомлення від українського правительства про те, що
"Совєт народных комиссаров" воно не вважає правительством всієї Росії, тоді Німеччина не буде говорити з делегацією "Совета народных комиссаров" про українські справи". А представники Австрії цікавились поглядом українського правительства на Галичину і Буковину, навіть турки виявляли інтерес до України і висловили бажання "одержувати правдиві і точні інформації про Україну".
Наступного дня, 8 грудня, вже на засідання Малої ради М. Левитський додав, що "німці бажають миру, але якого, про це ще не було розмови, і щоб на конференції були наші представники.". Крім того, наголосив майбутній посол УНР у Стамбулі, "німці знають уже про ультиматум петроградського правительства Україні" (від 3.ХІІ.1917) і дуже цікавляться цією справою. Дивувались дуже, що українці не турбуються, а навіть втішені. "Чого ви тішитесь?" — питали.

Таким чином, майже в дусі "Randstaatentheorie" чільні представники військової верхівки Другого Німецького Райху спонукали українське керівництво до самостійної участі в берестейському переговорному процесові щодо вироблення мирної угоди. Вже близько до півночі 9(22).ХІІ.1917 Мала рада заслухала оприлюднену О. Шульгиним ноту уряду УНР в справі миру, адресовану всім воюючим та нейтральним державам. У ній чітко зазначалося, що "Українська Народня Республіка в особі Генерального Секретаріяту стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії та не буде розмежовано міжнародного представництва між правительством Української Республіки і федеральним правительством майбутньої федерації".
Тому, з огляду на одноосібне підписання совєтсько-россійською делегацією перемир’я й початок нею повномасштабних мирних переговорів із Центральними Державами в Бересті без участі представників Центральної Ради, в ноті на майбутнє декларувалася участь УНР "нарівні з іншими державами у всіх мирових переговорах, конференціях (нарадах) та конгресах (з’їздах)". І оскільки "влада" РСФСР, як слушно наголошувалося в документі, не поширюється не лише на Україну, а й на всю територію власне Россії, Генеральний Секретаріят задля "найскорішого наближення демократичного загального миру" вважав "конче потрібним мати своє представництво на конференції в Бересті-Литовському, сподіваючись разом з тим, що остаточно справу миру буде довершено на міжнародному конгресі, до участі в якому правительство Української Республіки закликає всіх, що тепер воюють". Мирне урегулювання, на думку О. Шульгина, "мало спиратися на визнання права націй на самовизначення, відмову від анексій і контрибуцій, матеріальну допомогу потерпілим у війні народам".

Вже 11(24).ХІІ.1917 на пропозицію О. Шульгина Генеральний Секретаріят розглянув питання про відрядження урядової делегації на берестейські мирні переговори.
Було ухвалено "послати в Берестя мирну делегацію Генерального Секретаріяту, незалежно від делегації Совіта народних комісарів... Повідомити Любинського, що в Берестя виїжджає самостійна делегація правительства Української Народньої Республіки. В склад мирної делегації обрано генерального секретаря Порша, генерального секретаря Голубовича, товариша генерального секретаря Мацієвича, поручника Левицького, М. Любинського, О. Севрюка і спеціалістів в справах економічних, фінансових, торговельних".

Це рішення українського уряду жодним чином не вступало в протиріччя з ленінським "Дєкрєтом о Мірє" від 26.Х(8.ХІ.)1917, де були чітко обґрунтовані такі принципи зовнішньої політики, як право народів на самовизначення аж до повного відокремлення й створення окремої незалежної держави, невтручання у внутрішні справи інших держав і повага до їхнього суверенітету. Будь-який примус і насильство цим базовим законом Совєтської Россії рішуче засуджувалися, а таємна дипломатія ліквідовувалася. Розв’язання питань війни та миру ставилося, таким чином, під контроль народів відповідно до їхніх інтересів та волі. А отже, виходячи з букви й духу ленінського "декрету", Українська Центральна Рада, щоб не залишитися за бортом миру, вислала й собі до Берестя мирну делегацію.

Ступаючи на шлях мирних переговорів із Центральними Державами, українське керівництво зверталося до практики західноєвропейської демократії.

Заради утвердження національної державності Центральна Рада України змушена була вдатися до міжнародного аспекту політичного суверенітету України, взявши участь у Берестейських перемовинах, які велися між Совєтською Россією й Центральними Державами. Вбачаючи, що делегація "Совнаркому" затягує переговори, Центральна Рада вирішила розпочати їх незалежно від РСФСР.

Уже через дві доби — 13(26).ХІІ.1917 у відповідь на ноту Генерального Секретаріяту з Берестя надійшла телеграма від уповноважених делегацій країн німецько-австрійського бльоку із запрошенням представникам УНР взяти участь у мирних переговорах. Центральні Держави тим самим сподівалися на піддатливість большевиків.
"Державний секретар фон Кюльман і я, — писав генерал-майор Макс Гофман у своїх спогадах, — радісно прийняли Українців, бо їх виступ уможливлював нам вигравати цю нову делегацію проти делегації петербурзької".

15(28).ХІІ.1917 VІІІ сесія Центральної Ради підтвердила безпосередню участь УНР у Берестейських мирних перемовинах і сформувала повноважну делегацію на чолі з генеральним секретарем торгівлі й промисловості Всеволодом Голубовичем (1885–1939). До її складу увійшли також голова фракції УПСР у Малій раді Олександр Севрюк (1893–1941), секретар Ради народів, член Малої ради від УПСР Микола Любинський (1891–1938), член Центральної Ради, лівий український есер Михайло Полоз (1891–1937) і член Центральної Ради від
УСДРП М. Левитський, економічним радником виступав доцент Київського комерційного інституту Сергій Остапенко (1881–1937).
По суті, ця делегація стала першою закордонною дипломатичною установою нової зовнішньополітичної служби України.
Отже, Центральні Держави охоче сприйняли перспективу появи української делегації на Берестейській мирній конференції...

О. Севрюк пізніше свідчив:
"Мали ми конференцію з головою Центральної Ради М. Грушевським, говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, Східну Галичину. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити". У разі ж незгоди Австро-Угорщини поступитися належними їй західноукраїнськими землями, припускав голова Центральної Ради, українські делегати мали добиватися створення з них автономного коронного краю.

Вихід УНР на широку арену дійсно міжнародної діяльності вимагав інституціоналізації відповідного зовнішньополітичного відомства, задля чого 22.ХІІ.1917 (за старим стилем, 4 січня за новим стилем) до Малої ради подано законопроект «Про створення генерального секретарства міжнародних справ».

Того ж дня — 22.ХІІ.1917 сталася ще одна подія, знакова для становлення новітньої української дипльоматії: в будинку генерального секретарства внутрішніх справ (вул. Інститутська, 40) відбувся офіційний прийом В.Винниченком комісара Французької Республіки при уряді УНР бригадного генерала Ж. Табуї — колишнього французького представника при штабі Південно-Західного фронту, а також новопризначеного французького віце-консула у Києві Арке та військових аташе полковників Ваньо і Денса.
Перша зустріч В.Винниченка із Ж.Табуї відбулася дещо раніше — 5(18)ХІІ.1917, коли той склав голові Генерального Секретаріяту заяву, в якій зазначалося, що "країни Антанти ще не прийняли офіціального рішення щодо України", але він отримав наказ зробити запит стосовно "фінансової й технічної допомоги, яку б Франція могла дати Україні". Після Ж.Табуї В.Винниченка відвідав колишній британський консул в Одесі Піктон Багге (1877–1967) й у присутності О. Шульгина подав ноту, де йшлося про призначення його "представником Великої Британії на Україні".

Обидва керівники уряду УНР у розмові з П.Багге цілком відверто наголосили, що представники Центральної Ради вже розпочали мирний діалог із Центральними Державами й мають намір довести його до логічного завершення. Дилема мала вирішитися на конференції союзників у Парижі 10(23).ХІІ.1917 за участю глави "кабінету перемоги" Франції — "тигра" Жоржа Клемансо (1841–1929), його міністра закордонних справ Стефана Пішона (1857–1933), французького посла в Британії П’єра Камбона (1843–1924), начальника французького генштабу Фердинанда Фоша (1851–1929), а також військового міністра Британії лорда Мільнера, заступника міністра закордонних справ лорда Роберта Сесіла й інших посадовців. Глава британської делегації лорд Мільнер прямо наголосив, що "їх послали, аби вивчити з французьким урядом ситуацію в Россії і доречність надання допомоги різним місцевим урядам, котрі, здається, налаштовані на опір большевикам".

Заступник глави британського зовнішньополітичного відомства виявив неабияку обізнаність, коли в порядку обміну даними зауважив, що "Україна багата; вона налічує тридцять мільйонів жителів. Саме з цієї країни Россія одержує більшу частину своїх харчових ресурсів". Якщо виявиться, що Україна може стати бар’єром на шляху експансії Центральних Держав, "очевидно, що ми повинні її підтримати", — заявив лорд Сесіл. Але якщо Україна не зможе відновити боротьбу проти Німеччини, що дозволило б урятувати від розгрому Румунію, тоді, розмірковував британський дипломат, "можливо, було б корисніше шукати встановлення дружніх стосунків із большевиками і підтримати їх у важких переговорах з Німеччиною?"

Британська делегація припускала перетворення УНР на продовольчий тил для воюючої на боці Антанти Румунії за збереження Києва від військово-політичного впливу Німеччини й ставила перед французьким союзником питання руба: "Чи Україна може забезпечити необхідним Румунію і чи справді можлива реорганізація України?". Відповідь Ж.Клемансо була чітка й недвозначна: "Україна має можливість опору. Для нас надзвичайно важливо якнайдовше зберегти центр або ядро опору". Тоді британська делегація запропонувала проект спільного меморандуму, що передбачав "фінансову підтримку України" з боку Франції, щоб спільно з большевиками перешкодити, по змозі, "районам-виробникам хліба, таким, як Україна, опинитися під владою Центральних Держав".
Тому лорд Сесіл вважав за можливе збереження неофіційних зносин з урядом УНР, як утім і з большевицьким Пєтроґрадом, але С.Пішон, який симпатизував українській справі, наполягав на тому, що союзники "повинні виявляти більше симпатії Раді, ніж большевикам". З таких позицій ним було складено й телеграму французьким представникам у Пєтроґраді (посол Ж. Нулансі генерал А. Ніссель) та Яссах (генерал Анрі Бертельо) для подальшої передачі Центральній Раді.
Документ починався з того, що:
1) "французький уряд поки що не може визнати офіційно український уряд без попереднього погодження із союзниками".
2) "дайте добре зрозуміти у розмові зі Шульгиним і представниками України, — наполягав французький міністр закордонних справ Франції, — що Франція, вірна праву на самовизначення, яке мають народи, дуже схильно підтримає український національний рух, надасть йому всю потрібну матеріальну і моральну допомогу".
3) "Союзні уряди вивчають спільно умови, в яких автономія України буде ними визнана".

Того ж дня — 23.ХІІ.1917 (за н.ст.) учасники англо-французької конференції ухвалили розроблену генералами Фошем і Мак-Доноу «Угоду щодо дій у Південній Росії». Згідно з нею, "дії, керовані Францією, розгортаються у Північному Причорномор’ї (проти ворога). Дії, керовані Англією, розгортаються на південному сході від Чорного моря (проти турків)... Кожному з урядів визначено такі зони впливу:
— Англійська зона: козацькі території, територія Кавказу, Вірменії, Грузії, Курдистану.
— Французька зона: Бессарабія, Україна, Крим."

14(27).ХІІ.1917 телеграмою з Парижа бригадному генералові Ж.Табуї було повідомлено рішення союзної конференції про готовність Франції неофіційно визнати УНР, призначення його "Комісаром при Уряді Української Республіки" й доручення встановити з Генеральним Секретаріятом дипломатичні стосунки де-факто. 16(29).ХІІ.1917 генералові було відправлено належну акредитаційну грамоту для вручення урядові УНР, але, як відразу ж з’ясувалося, очільники Генерального Секретаріяту України були справедливо незадоволені, оскільки "сподівалися на посла при уряді Української Народної Республіки".
"З нами поводяться, як із кафрами і зулусами!"
Ж. Нуланс заявив Л.Троцкому в Пєтроґраді про "невизнання Францією УНР на підставі відсутності в останньої ознак незалежної державності".

20.ХІІ.1917 (2.І.1918) Ж.Табуї, що перебував у нерішучості, телеграфував керівництву в Париж: "Ситуація надалі критична і може віддати (український уряд) у владу ворожих Франції переговорів. Визнання і матеріальну підтримку український уряд розглядає взаємопов’язано. Якщо внаслідок наших вагань Шульгина буде усунуто від влади, а фінансову допомогу нададуть австрофільські елементи, то справу буде безповоротно програно".
Наступного ж дня Ж.Табуї офіційно повідомив генерального секретаря закордонних справ "антантофіла" О. Шульгина про своє призначення представником Франції в УНР, а на офіційному прийомі в Генеральному Секретаріяті 22.ХІІ.1917 (за ст.ст.) торкнувся можливості надання Парижем допомоги Україні: "Франція, яка перша робить цей урочистий жест, підтримає всіма своїми силами, моральними і матеріальними, всі зусилля, які робитиме Українська Республіка, щоб іти тим шляхом, який намітили собі союзники, і по якому вони й далі непохитно йтимуть у повній свідомості свого права і свого обов’язку перед демократіями всього світу й людськістю".

У ніч на 23.ХІІ.1917 (5.І.1918) міністр закордонних справ Франції С.Пішон надіслав послам у Пєтроґраді, Лондоні, Вашинґтоні, Римі та Яссах телеграми, в яких зазначалося, що "уряд Третьої республіки підтримує з Генеральним Секретаріятом Центральної Ради справжні відносини, які після недавнього призначення генерала Табуї комісаром Французької Республіки ще більше покращились... Ми не можемо зволікати довше — щодо України треба виробити остаточну і чітку позицію. Отже, — наголошував міністр, — я маю намір попросити генерала Табуї повідомити українському урядові, що уряд Французької Республіки радий визнати його фактично незалежним урядом".
Зрештою, 27.ХІІ.1917 (9.І.1918) французьке МЗС повідомило через послів Афіни, Берн, Гаагу, Лісабон, Мадрид, Пекін, Токіо й Корфу, що "французький уряд офіційно визнав незалежність Фінляндії та України".

Але голослівні заяви вже не задовольняли керівництво Центральної Ради й Генеральний Секретаріят, це добре усвідомлював французький повноважний міністр у союзній Румунії Огюст де Сент-Олер, чия телеграма надійшла до Парижа 12.І.1918 (за н.ст.). Дипльомат висловив побоювання, щоб Україна не схилилася до німецьких пропозицій на Берестейських мирних переговорах, зокрема тих, які торкалися "ефективної допомоги і водночас захисту від загарбницької Польщі". Тому, на переконання міністра, не можна було гаяти ні хвилини, тобто, "не відкладаючи надовго, дати знати урядові в Києві, чого ми очікуємо від України і що ми можемо дати їй взамін, якщо ми не хочемо, щоб нас остаточно випередили наші вороги".

Але часу для дипломатичних маневрів у керівництва УНР вже не залишилося, про що й натякнув Табуї Михайло Грушевський під час зустрічі 31.ХІІ.1917 (13.І.1918), коли голова Центральної Ради зауважив генералові, що президент США Вудро Вільсон у своїх "Чотирнадцяти пунктах", виголошених перед Конґресом США 8.І.1918 (за н.ст.), "не згадує ні про Росію, ні про різні нації, з яких вона складається". Довгоочікувана зустріч не зблизила обидві сторони, а ще більше переконала українське керівництво в нещирості країн Антанти стосовно дипломатичного визнання України й міжнародного утвердження її державності.
Аналогічний ефект справила й чергова зустріч Ж.Табуї з О.Шульгиним, коли французький комісар відмовив главу зовнішньополітичного відомства УНР від намірів затягнути мирні переговори з Центральними Державами в Бересті, після чого Україна мала б узяти у Франції позичку (500 мільйонів франків) і набути статусу озброєного нейтралітету.

Таким чином, саме практична бездіяльність провідних країн Антанти, особливо Франції, за умов "тріумфальної ходи" совєтських окупантів (вже були захоплені Харків і Січеслав) змусили Генеральний Секретяріат остаточно зробити вибір на користь Центральних Держав. Місія Ж.Табуї зазнала провалу, хоча 5.І.1918 французький уряд схвалив запропонований генералом проект договору про співпрацю, що давав шанс на "офіційне визнання Української Республіки". По суті, документ передбачав встановлення французького контролю у військовій, фінансовій, торговельно-економічній і міжнародній сферах діяльності УНР, вимоги ж Центральних Держав у Бересті, про що йтиметься далі, були незрівнянно м’якші.

Тоді ж завершилися безплідні переговори в Яссах між делегацією УНР, очолюваною заступником М.Любинського — Артемом Галіпом і главою фінансового департаменту генерального секретарства міжнародних справ Євгеном Голіцинським, і представниками Британії, Італії, США та Франції. Українські дипломати звернули увагу західних колег на скрутне економічне становище УНР, яке унеможливлювало визнання договорів, укладених царською Россією (тобто, її боргових зобов’язань). Крім того, офіційний Київ не мав наміру допускати втручання інших "рандштатів" до своїх внутрішніх справ, хоча й не виключав можливості формування з ними в майбутньому федерації.

Зрештою, українська делегація висунула три вимоги до держав Антанти як передумову збереження з нею партнерських взаємин:
1) юридичне визнання незалежності України Антантою й призначення повноважних представників до Києва;
2) фінансова підтримка українського уряду;
3) пільги з боку Антанти в постачанні УНР товарною продукцією.
Але на всі вимоги представники союзних держав відповіли відмовою, натомість зобов’язавши Генеральний секретаріат "не укладати окремого миру, навіть якщо УНР не може з фінансових міркувань вести війну", а також "не вступати в економічні зносини з нашими ворогами". У кінцевому підсумку, на переконання антантівських дипломатів, "український уряд мав увійти в контакт з іншими автономними державами Россії, а також з Румунією з метою протиставлення міцного заслону центральним імперіям", а для цього — ще й поставити свої Збройні сили під контроль військових місій союзників.

Про людське око, переговори були відкладені, щоб українська делегація змогла проконсультуватися зі своїм урядом, а британський уряд 16(29).І.1918 повідомив французьких колег, що не зможе фінансово допомогти урядові вже юридично самостійної УНР, якщо вона погодиться постачати продовольство ворогові. Таким чином, Центральна Рада й уряд УНР з об’єктивних причин виявилися не в змозі виправдати сподівання Антанти й протистояти Німеччині та її союзникам, натомість українське керівництво пришвидшило переговорний процес у Бересті, що, зрештою, призвело до повного розриву з Антантою. Але хоча Центральна Рада і Генеральний секретаріат з часуоприлюднення ІІІ Універсалу неодноразово заявляли про намір здійснювати міжнародні відносини самостійно, а не через посередництво РСФСР (начебто сигналізуючи про готовність узяти участь і в Берестейській мирній конференції), остаточне рішення їм далося нелегко. Зокрема, українське керівництво усвідомлювало, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну, а й юридичну державну самостійність.
Нездоланна ж інерція політичного мислення, незнищенна віра у федералістські ідеали не давали змоги зважитися на рішучий крок. Жевріла надія й на замирення з большевиками — адже двостороння дипломатична активність щодо подолання совєтсько-українського конфлікту не знижувалася.

Водночас керівництво УНР бентежило те, що Центральні Держави також добре розуміли складність ситуації і з перших же контактів почали тиснути на Київ із тим, щоб він офіційно проголосив самостійність УНР.

Спочатку це викликало опір частини українського проводу. Так, на засіданні Генерального Секретаріяту 26.ХІІ.1917 (за ст.ст.) О.Шульгин говорив: "Незалежність нам підсовують німці і тому її не треба оповіщати", пропонував "помиритися з большевиками". А прибічникам негайного проголошення самостійності глава зовнішньополітичного відомства тоді УНР відповів: "Німці признають незалежність України, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецького боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися на всі живі сили Россії — нові республіки. Самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить. А одночасно прийдеться вести дужчу війну з Россією; в цій війні треба буде опертися на Германію, на її військову силу, а в результаті Україна буде окупірована Германією".

Неважко було передбачити й те, що можливості для маневрів на Берестейських переговорах у делегації УНР буде небагато...
Та й відповідних потребам моменту кандидатів до делегації внаслідок природних причин (повної відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено здебільшого молодих людей: В. Голубовичу (голові делегації) було 32 роки, М. Левитському — 37, М. Любинському — 26, М. Полозу — 27, О. Севрюку — 24 роки.
Не дивно, що, попри всі їхні потенційні особисті якості, на момент Берестейської конференції вони об’єктивно були малопідготовленими до прямого зіткнення, жорстокого протиборства з ґрандами європейської дипломатії. Певною мірою це компенсувалося тим, що членів делегації двічі консультував Михайло Грушевський, який як вчений не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб’єктів переговорного процесу, а й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто українських проблемах, національних інтуїціях, ймовірних шляхах їх реалізації. Отже, принаймні частина лідерів Української Революції були реалістами. І якщо вони робили відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були впевнені у правильності здійснюваних кроків, але альтернативи не знаходили чи не могли її реалізувати.

Офіцерський клуб і казино на території Берестейської фортеці, січень 1918-го.
Тут вели мирні перемовини представники Австро-Угорщини, Німеччини, Болгарії, Османської Імперії, Української Народньої Республіки та Совєтської Росії.
Українська делегація жила в одноповерховому будинку навпроти клубу. У цьому ж домі було помешкання міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Оттокара Черніна.

По прибутті до Бересті на попередній зустрічі з делегаціями Центральних Держав 24.ХІІ.1917 (6.І.1918) В.Голубович виклав вищеозначену позицію своєї делегації в територіальному питанні, але міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін з обуренням заявив, що Відень погодиться визнати самостійність України (як необхідну умову для підписання нею мирного договору) в тому разі, коли Київ погодиться на дотримання таких умов:
1) завершення мирних переговорів у Бересті, а не в Стокгольмі, як це пропонував глава совєтської делегації Адольф Йоффе;
2) визнання за державний кордон між Австро-Угорщиною і УНР лінії проходження колишнього австрійсько-російського кордону;
3) невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої.

В.Голубович повідомив, що відповість пізніше, а після прибуття до Бересті "наркома закордонних справ РСФСР" Л.Троцкого, який замінив на чолі большевицької делегації А.Йоффе, виступив із промовою на другому пленарному засіданні 28.ХІІ.1917 (10.І.1918) й наголосив, що "УНР починає теперішнім моментом своє міжнародне існування, яке вона втратила більш, ніж 250 років тому, і вступає в міжнародні зносини в цілім об’ємі своїх прав на цім полі. На основі попереднього представлення (нота Генерального Секретаріяту від 11.ХІІ.1917) вважає правительство УНР правильним зайняти на теперішніх мирових переговорах самостійне становище".
Прийнятними умовами миру для України називалися відмова від анексій і контрибуцій, надання допомоги малим державам і народам, які найбільше постраждали від війни, право УНР самостійно виступати в міжнародних справах і створення федерального уряду Росії з представників державних утворень, які виникли на її території.

Голова делегації Німеччини — статс-секретар закордонних справ Другого Райху Ріхард фон Кюльман (1873–1948) дипломатично поцікавився у Л.Троцкого, як слід розглядати делегацію Центральної Ради — як самостійну, чи як підрозділ петроградської делегації? Л.Троцкий самовпевнено відповів, що українська делегація — цілком самостійна й жодного зв’язку з делегатами РСФСР не має. І оскільки Совєтська Росія визнає право кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, він не протестує проти участі української делегації в мирних переговорах.
Очевидно, большевики були зацікавлені в затягуванні переговорного процесу в Бересті в надії на революційний вибух у Німеччині, чи, як мінімум, у відстрочці підписання ганебного для Пєтроґрада договору, й намагалися відвернути увагу Центральних Держав на Україну.

Через дві доби — 30.ХІІ.1917 (12.І.1918) з аналогічною заявою від імені Центральних Держав виступив граф Оттокар Чернін, який наголосив на "визнанні УНР вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані самостійно укладати інтернаціональні договори". Вимоги делегації Центральної Ради дійсно змусили Центральні Держави на певний час забути про переговори з Совєтською Росією, коли генерал-майор Гофман за дорученням графа Черніна з’ясував, що українські умови миру полягають у "приєднанні до Великої України українських земель Австро-Угорщини та Холмщини".

Якщо Німеччина могла спокійно погодитися на передачу УНР Холмщини й Підляшшя, оскільки існування потужної Речі Посполитої було не в стратегічних інтересах Берліна, то Дунайська імперія опинилася в скрутному становищі з огляду на вже погоджений із Німеччиною восени 1916 року план австрійсько-польського вирішення проблеми Східної Галичини. Та й знаючи можливості "кола польського" (національного польського представництва в рейхсраті Австрії), Отто Чернін не наважувався прийняти якісь певні рішення, хоча й добре знав, що без них не вдасться уникнути проблеми голоду в австрійській столиці. Звичайно, віддавати Східну Галичину й українську частину Буковини Києву у Відні не збиралися, але внутрішньополітична криза й економічний крах монархії змушували австрійське керівництво до пошуків компромісу.

Питання майбутнього Східної Галичини вперше обговорювалося на офіційному рівні під час конфіденційної зустрічі німецької й української делегацій 31.ХІІ.1917 (13.І.1918) В.Голубович, як його й інструктував М.Грушевський, почав з того, що "Східна Галичина настільки пов’язана з українським народом національними та культурними інтересами, що становить, без сумніву, його нерозривне ціле". Але Севрюк, "молодий письменник з втомленим обличчям", натомість заявив: "Ми маємо достатньо підстав для висновку, що українська Галичина не має бажання увійти до нашої держави: ми цього також не хочемо. Ми тільки бажаємо, щоб принцип самовизначення, який ставимо на передній план, поширювався на населення української Галичини".

Статс-секретар Р.Кюльман відповів, що він "не уповноважений говорити від імені Австро-Угорщини", але претензії на територіальну цілісність союзника не є предметом дискусії. На завершення розмови керівник німецької дипломатії все ж дав зрозуміти Українцям, що успіх переговорів з австро-угорською делегацією залежатиме від позиції Берліна, якого цікавлять, передусім, торговельно-економічні відносини з УНР.
3(16).І.1918 питання про Східну Галичину було порушене вже на спільному засіданні німецької, австро-угорської й української делегацій, де В.Голубович і О.Севрюк торкнулися його міжнародного значення.
"Монархія має спільні кордони з новою українською державою, тому ми від усього серця сподіваємося, — наголосив О. Севрюк, — що в майбутньому не буде темних плям, які зможуть завадити дружнім відносинам між обома державами. А вони будуть можливі, за нашим переконанням,лише в тому випадку, коли нашому народові будуть гарантовані культурні та народно-політичні права".
Граф Оттокар Чернін, у принципі, погодився з таким підходом, коли у відповідь зазначив, що з огляду на існування незалежної української держави над Дніпром "елементарним завданням австрійського уряду є створення для своїх Українців таких умов, за яких вони могли б добровільно знаходитись у межах Австрійської імперії тривалий час".

Логічно, що на подальших засіданнях остання думка глави габсбурзької дипломатії набула розвитку й більш окреслених форм, зокрема, 6(19).І.1918 граф Чернін заявив, що "Австрія гарантує національний і культурний розвиток для українського населення, яке проживає в монархії, шляхом створення для Українців Східної Галичини окремої провінції у складі Австрії".
На зауваження ж В.Голубовича, що Українці проживають не лише у Східній Галичині, а й на Буковині та в Карпатській Русі (Закарпаття, знаходилось в складі Угорського Королівства, частини Австро-Угорської Імперії, називалось Угорська Русь), Отто Чернін запевнив: "Північна Буковина, де більшість населення Українці, входитиме до української провінції, а включення Угорської України до цього територіального компромісу повністю виключене". (стосунки між Віднем і Будапештом були вкрай напружені, це була головна проблема Австро-Угорщини).

Таким чином, уперше в ході Берестейських переговорів дипломати з Бальгаузпляц прилюдно погодилися на створення в імперії Габсбургів українського коронного краю. Безперечно, це був вимушений крок, спричинений катастрофічним станом австрійської економіки й нарощуваним революційним та антивоєнним рухом.
Як зазначив тоді у своєму щоденнику Оттокар Чернін, "з часу, коли почалися заворушення, Українці знають про наш стан і про те, що ми мусимо підписати мир, щоб отримати зерно. Тепер вони вимагають окремого статусу для Східної Галичини. Це питання мусить вирішуватись у Відні, а австрійське міністерство повинно сказати вирішальне слово". А 21.І.1918 міністр записав: "Уплив заворушень у Відні значно більший, ніж я думав, — дійсно катастрофічний. Українці вже не ведуть переговори, вони диктують!"

По суті, габсбурзька делегація опинилася між двох вогнів, оскільки відчувала серйозний тиск і з боку австрійських політичних партій та громадських об’єднань. Відомий віденський політик — депутат парламенту й крайового сейму Гайнріх фон Оберляйтнер повідомляв листом графа Черніна про численні збори німецьких депутатів усіх рівнів, які "схилилися до думки про необхідність укладення вигідного договору з Україною". Навіть Союз феміністок у Будапешті й австрійське керівництво міжнародного жіночого комітету "За міцний мир" направили незалежно один від одного главі імперської делегації в Бересті спеціальні послання з вимогою "укласти мир на основі права народів на самовизначення".

Скориставшись 10-денною перервою в ході Берестейських переговорів, що була зроблена на прохання делегації РСФСР, після пред’явлення відомого "ультиматуму Гофмана", Оттокар Чернін ініціював обговорення на найвищому рівні умов "українського миру". Воно відбулося 22.І.1918 під головуванням імператора Карла І, причому позиції учасників діаметрально розділились. Особисто міністр закордонних справ виходив з того, що прийняття українських умов миру ("відділення Східної Галичини та Буковини") може мати для Дунайської монархії далекосяжні наслідки, але "якщо вимоги української делегації будуть відкинуті, то з Бреста-Литовського доведеться поїхати додому ні з чим". Граф Чернін підкреслив, що в мирному договорі буде й умова, за якою Австро-Угорщина отримає усі необхідні продукти, крім того, австрійці зможуть у подальшому вимагати для поляків УНР національної автономії. Це дещо нейтралізує невдоволення Польщі, якщо Київ отримає Холмщину й Підляшшя.
Главу зовнішньополітичного відомства підтримав міністр-президент Австрії Е.Зайдлер, який наголосив на очевидності потреби підписання мирного договору й запевнив присутніх у тому, що попри гостру опозицію поляків він знайде у парламенті 2/3 всіх голосів, щоб ухвалити проект закону про українську провінцію. Але його угорський колега — міністр-президент Шандор Векерле, вдовольнившись тим, що "українці не отримали жодних концесій в Угорщині", побачив у створенні української автономії небезпечний для імперії Габсбургів прецедент. Він попереджав, що, "дозволяючи чужій державі втручатись у внутрішні справи Австрії, уряд, у результаті, став на похилу площину".
Проти вимог делегації Центральної Ради виступив і міністр фінансів граф Стефан Буріан фон Раєч, який наголосив, що війна може змінити державний устрій імперії, однак ці зміни мусять бути проведені урядом, але аж ніяк не нав’язані кимось. "Якщо ж дійсно доведеться ділити Галичину, — сформулював слушну пораду міністр, — то не варто включати відповідні статті до мирного договору, а оформити їх як таємний додаток".
Підсумовуючи обговорення, імператор Карл І висловився на користь миру з Україною на основі поділу Галичини, надавши, таким чином, своєму міністрові закордонних справ усі повноваження на підписання мирного договору на українських умовах.
Імператор Карл І наказав графу Оттокару Черніну без миру з Українцями не повертатися.

В особливій нагоді перерва в Берестейських переговорах стала й делегації Центральної Ради, оскільки дедалі жорсткіше проявлялася, так би мовити, "протокольна" позиція країн Четверного союзу: вони не згоджувались укладати договір із державним утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи — ввійде воно до неіснуючої на той момент федерації, чи досягне самостійності тощо. І це не було лише дотриманням формальностей. Німеччина та Австро-Угорщина поводилися дуже прагматично: вони намагалися створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, "на законних підставах". Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи наперед забезпечити вигоди свого міжнародного становища в повоєнній Європі.
Досвідчені дипломати Німеччини й Австро-Угорщини в даному разі відкидали специфічний для міжнародного діалогу стиль і вимагали розв’язати питання про самостійність України. Так, генерал Макс Гофман повідомив українських делегатів, що коли вони хочуть мати формальне право підписати мир незалежно від того, чи укладе його Совєтська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність УНР. Не випадково між доповіддю делегації в Малій раді 9(22) січня й остаточним рішенням про необхідність IV Універсалу був прямий логічний зв’язок (хоча вичерпувати проблему державницького статусу України на підставі дії лише одного чинника не варто — вона була значно багатоаспектнішою і складнішою). У тому ж ключі — нагальної потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику — витримана й «Відозва Генерального Секретаріату до народу України про мирні переговори» від 8(21).І.1918. Завданням негайно укласти мирний договір (як першорядним аргументом) мотивував необхідність ухвалити IV Універсал і голова Центральної Ради Михайло Грушевський, коли представляв документ Малій раді в ніч із 11(24) на 12(25) січня 1918 року.

Проголошення Української Народньої Республіки самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені. В Універсалі заявлялося:
"Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки".

Однак закріплення в найвищому акті нового статусу УНР відбулося в той момент, коли вона в буквальному розумінні слова була за крок від загибелі. На Київ наступали большевицькі війська, в ті дні "власть совєтов" була проголошена вже в Житомирі, Сімферополі, Миколаєві й Одесі, 16(29) січня в Києві почався большевицький Січневий заколот на заводі "Арсенал", дуже швидко з’ясувалося, що чинити їм ефективний опір просто нема кому.
До того ж із поновленням переговорного процесу в Бересті 17(30).І.1918 становище делегації Центральної Ради погіршилося у зв’язку з прибуттям до Берестя-Литовського представників харківського "совєтскоґо правітєльства Украінской Народной Совєтской Рєспублікі" в особах Мєдвєдєва і Шахрая. Під час перебування Троцкоґо в Пєтроґрадє большевики вирішили домогтися усунення делегації Центральної Ради України від переговорів у Бересті, а натомість домовитися із західними партнерами про участь у конференції делегації "совєтской УНР". Звичайно, без ускладнень здійснити цей план було неможливим через очевидну його невигідність для країн Четверного союзу. Але розрахунок базувався на тому, що вони змушені будуть реагувати на реалії — повсюдне поширення "власті совєтов" і звуження до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

На Берестейській мирній конференції розгорнулася кількаденна полеміка — яку з українських делегацій вважати правомочною. Большевицькі представники доводили західним дипломатам, що, мовляв, "підписувати мир із Центральною Радою — однаково, що мати справу з учорашнім днем, оскільки їх влади в Україні фактично не існує і Центральні Держави ризикують в очах усього світу опинитися в анекдотичному становищі", тощо.
Опонуючи їм, О.Севрюк нагадав, що з прийняттям IV Універсалу УНР творить незалежну ні від кого політику, а який з українських урядів — київський чи харківський — буде творити кращу політику для українського народу, це належить до внутрішніх справ, які жодна з країн не має права контролювати.

Потім виступили Мєдвєдєв і Троцкій, які заперечували право київської делегації виступати на мирних переговорах, закидаючи їй таємність переговорів з Четверним союзом, погрожували, що український народ не визнає тих договорів, які підпишуть представники Центральної Ради. А далі наголосили, що визнання самостійності або незалежності будь-якої держави неможна вважати визнанням того чи іншого уряду цієї держави, Троцкій згадав навіть неусталеність меж Української Республіки. А доки межі, мовляв, неусталені, порозуміння між делегацією Центральної Ради та країнами Четверного союзу бути не може.
Перелом у дискусії забезпечив 20.І.(2.ІІ.)1918 Любинський, чия промова дуже вразила присутніх. Спочатку він зазначив, що представники держав, які ведуть мирні переговори, не повинні втручатись у внутрішні справи своїх супротивників. IV Універсал Центральної Ради проголосив Незалежність УНР, і тому віднині вона буде творити власну зовнішню політику.
"Ленінський Совнарком кричить про демократію, а сам розігнав Всеросійські установчі збори й спирається на багнети наймитів красної ґвардії. Принцип самовизначення націй більшовики проголошують лише на словах!" — наголошував український дипльомат Любинський, — "а насправді — розганяють політичні збори, розстрілюють політиків і підкопуються під авторитети молодих республік. Українська Центральна Рада обрала перший український уряд — Генеральний Секретаріят, український народ творить власну державу, і для втручання у внутрішні справи України пєтроґрадський уряд не має жодних підстав!"

Далі Любинський з’ясував причини утворення "центральноґо ісполкома совєтов" у Харкові й початку війни з Совєтською Росією:
"Наша будуччина, наша історія, наше потомство і широкі маси працюючого народу, які стоять по обох боках фронту, рішать самі про те, хто з нас правий і хто винуватий, хто соціаліст і хто контрреволюціонер, хто творить, а хто руйнує створене".
Вражений красномовством молодого дипломата, Лєв Троцкій обмежився лише їдким зауваженням, що влада Центральної Ради вже не існує, а єдиною територією, якою вона може розпоряджатись, є кімнати її представників у Бересті.

Ще більше большевицький нарком був спантеличений спеціальною заявою Оттокара Черніна щодо підтвердження повноважень делегації Центральної Ради і офіційного визнання УНР незалежною державою, що має право самостійно укладати міжнародні договори.
Але того ж дня О.Чернін у присутності Р.Кюльмана й М.Гофмана на сепаратній нараді з українськими представниками вчинив на них безпрецедентний тиск. Від імені Австро-Угорщини й Німеччини він наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлений проект договору. У ньому містилися лише три позиції: загальна констатація завершення стану війни; намір встановити дипльоматичні та консульські відносини між Центральними державами та УНР; зобов’язання УНР поставити Центральним державам 1 млн тонн збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладалися до спеціального їх погодження урядами.

Тоді українські дипломати, заохочені підтримкою ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа-Льотрінгена (1895–1948)(за звичку носити вишиванку, подаровану одним із уланів-Українців, отримав прізвисько Василь Вишиваний і в подальшому так себе називав) та сенатора рейхсрату Австрії М Василька, запропонували свій контрпроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принципом; зобов’язання УНР надати Центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов’язання Австро-Угорщини провести кордон на підставі етнографічного поділу Галичини на Західну і Східну й утворити зі Східної Галичини та Буковини коронний край.
(Докладно в матеріялі „Василь Вишиваний і Берестейський Мир“)

Після офіційного ознайомлення партнерів із цими умовами керівники австро-угорської та німецької делегацій О.Чернін і Р.Кюльман терміново виїхали до Берліна, де було влаштовано широку нараду вищих урядовців обох держав.
А щоб застрахуватися від майбутньої критики з боку польських і угорських опонентів, О.Чернін розпорядився надати йому добре відому, але все ж найсвіжішу інформацію про Українців і український рух в імперії Габсбургів. Генштаб підготував 5 лютого для міністра доповідну записку «Україна. Огляд економічного, історичного, політичного та військового розвитку», що зайвий раз підтвердила обґрунтованість українських претензій на національно-територіальну окремішність у Дунайській монархії.
4,38 млн Українців становили абсолютну більшість у трьох місцевостях: у Східній Галичині — 70%, у північно-західній Буковині
й північно-східній Угорщині — 80%.

Тим часом, 5–6.ІІ.1918 у Берліні відбулася урядова нарада за участю німецького канцлера графа фон Гертлінга, державного секретаря фон Кюльмана, генерала Е. Людендорфа, віце-канцлера Фрідріха фон Паєра, графа Оттокара Черніна, графа Єроніма Коллоредо та інших осіб. На ній остаточно було вирішено "за всяку ціну заключити з Україною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона сама її попросить".
По суті, було отримано принципову згоду на варіант угоди, запропонований українською делегацією. Однак часу на уважне редагування підсумкового документа практично не було: з України надходили тривожні повідомлення, а коли 25.І.(7.ІІ.)1918 О.Чернін і Р.Кюльман повернулися до Берестя, Л.Троцкій повідомив, що "він дізнався про падіння Центральної Ради", і тепер країни Четверного союзу будуть підписувати договір з урядом, який не існує, після чого "нарком" совєтської делегації запропонував навіть направити комісію з трьох делегатів — австрійського, українського та совєтського для перевірки стану речей. Українські делегати, які розмовляли з Києвом 22–23 січня (4–5 лютого), знали про катастрофічне становище Центральної Ради, але все-таки згодилися послати комісію до Києва. Але раптом Лєв Троцкий чомусь передумав, і комісія так і не виїхала. Стало зрозуміло, що большевики брехали.

Делегація УНР ще до полудня 26 січня (8 лютого) через спеціального кур’єра отримала відомості, що Центральна Рада напередодні залишила Київ, однак утаємничила інформацію до підписання в ніч на 27 січня (9 лютого) 1918 року Берестейського мирного договору між Українською Народньою Республікою, з одного боку, і Німецькою Імперією, Австро-Угорською Імперією, Царством Болгарією і Османською Імперією (Туреччиною) — з іншого.

Берестейський Мир складався з власне мирного договору (основного документа), 4-х додаткових договорів до нього — українсько-німецького, українськоBболгарського, українсько-турецького, українсько-австро-угорського й ряду таємних додатків (протоколів). Мирний договір був укладений у п’яти примірниках і підписаний безпосередніми учасниками переговорів: від української сторони підписали — О.Севрюк, М.Любинський, М.Левитський; від німецької — Р. Кюльман; від австро-угорської — О.Чернін; від болгарської сторони підписали — прем’єр В. Радославов, посли Андрєй Тошев та Іван Стоянович, полковник Петр Ганчев і Теодор Анастасов; від турецької сторони підписали — Великий Візир Талаат-Паша, міністр закордонних справ Ахмет Мессімі-Бей, посол Османської Імперії у Німеччині Ібрагім Гаккі-Паша та генерал Ахмед Іццет-Паша.

«Der erste Friedensvertrag des Weltkrieges» 1918

Документальна хроніка 1918 року з Bundesarchiv «Der erste Friedensvertrag des Weltkrieges» («Перший мирний договір Світової війни»), на якій зафіксовано історичний момент підписання Берестейського Миру між Центральними країнами і Україною (27.І.)9.Ⅱ.1918.

Це був акт геополітичного масштабу, перший мирний договір Першої Світової війни, який клав край кривавій бійні на велетенських просторах з десятками мільйонів населення. На дипломатичному фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української Революції, яке було цілком співзвучним жаданням народів воюючих країн, всього людства. Водночас патріотично-демократичні сили одержували ще один шанс продовжити вже при вирішальній підтримці зовнішньополітичного чинника процес українського державотворення, національного відродження.

Головний документ засвідчував завершення стану війни між УНР, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською Імперією, — з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі й дружбі. Сторони відмовилися від взаємних претензій територіальних і матеріальних, обмінювалися військовополоненими, зобов’язувалися налагодити економічні взаємовідносини. Але підписані документи не вповні однозначно розв’язували територіальні та національно-політичні проблеми. Кордон між УНР і Австро-Угорщиною мав залишатися таким же, як до війни з Россійською Імперією, а кордон з Польщею мав пролягати приблизно по лінії Тарноград — Білґорай і далі вздовж західної межі Холмської губернії. Загальний орієнтир зводився до того, що західна частина Холмщини, яку заселяли переважно поляки, мала відійти до Польщі, а східна, де переважали етнічні Українці, — до України. Однак остаточне вирішення питання про лінію розмежування мала вирішити спеціальна змішана комісія "згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення", тобто за принципом національного самовизначення. Причому евакуація окупованих територій, передусім Волині й Холмщини, мала проводитися пізніше й поступово (взагалі без зазначення термінів), що позбавляло українську сторону впевненості в реалізації домовленості.

В іншому таємному документі-декларації, на яку погодилися делегації УНР і Австро-Угорщини, мова йшла про те, що майбутні приязні міжнаціональні відносини будуть скріплені наданням польській, єврейській і німецькій меншинам в Україні та українському населенню Австрії можливостей для повноцінного розвитку. В УНР відповідні закони (про національно-персональну автономію) почасти були вже схвалені. Українські делегати взяли до відома обіцянку австрійського уряду не пізніше 20 липня 1918 внести до райхсрату законопроект, згідно з яким ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край, та що австрійський уряд буде всіма способами, які дає йому конституція, змагати до того, щоби цей законопроект одержав силу закону. Дана таємна декларація "мала втратити силу, якби Україна не виконала котроїсь з умов договору".
Таким чином, створення коронного краю передусім було зав’язане на умову, що Україна надасть у розпорядження Центральних Держав до 31 липня 1918 року 1 мільйон тонн збіжжя. Зрештою, цей пункт перетворився на центральний, у зв’язку з чим Берестейський Мир одержав назву "хлібного миру" ("Brotfrieden").
Графу Оттокару Черніну належить термін для Берестейського миру "Brotfrieden" ("Хлібний Мир")
Про наявність в Україні лишків хліба, що перевищують 1 мільйон тонн, і готовність надати їх партнерам за еквівалентну масу промислових товарів, а також допомогу в налагодженні роботи транспорту було зроблено протокольну заяву української сторони ще за два дні до підписання основного договору. Цей документ, таким чином, передував усім іншим, виявився висхідним і увійшов як визначальний до пакету берестейських домовленостей.

Добре розуміючи, що згадані обсяги продовольства Центральній Раді й Раді народних міністрів зібрати й відправити союзникам буде явно не під силу, Центральні Держави домоглися, щоб у спеціальному таємному протоколі було передбачено відрядження в Україну військового і технічного персоналу, що на ділі означало передачу вирішення цього питання в неукраїнські руки. Ще одне застереження протоколу зводилося до того, що сумніви у можливості здійснення економічних статей домовленостей в обумовлений термін — до 31 липня 1918 стануть достатньою підставою для відмови Австро-Угорщини від ратифікації мирного договору в цілому.

Отже, Україна мала сплатити явно неадекватну ціну за обіцяну допомогу, при цьому її ще й брутально ошукували, формулюючи заздалегідь нереальні шляхи вирішення питань про Холмщину, Підляшшя, коронний край, закладаючи нееквівалентний обмін товарами. Однак навіть підписані в Бересті документи західні політики суттєво й однобічно скоригували вже в перші ж дні після офіційного укладення миру... Новоявлені партнери й "союзники" скористалися спритно й сповна безвихідним становищем проводу УНР, нав’язавши йому пряму воєнну інтервенцію й окупацію Наддніпрянщини. Кожне положення підсумкових документів обумовлювалося такою безліччю застережень, що за реалістичного погляду на них ставало зрозуміло: або Україна сплачуватиме неадекватну ціну за обіцяну допомогу, або її брутально, принизливо ошукають, як це було, наприклад, з абсолютно нездійсненними умовами, за яких на користь УНР начебто вирішувалися питання про Холмщину, Підляшшя та Східну Галичину.

Водночас не слід скидати з рахунку, що перша ж широкомасштабна зовнішньополітична акція Української Народньої Республіки — участь у Брестській мирній конференції — ознаменувалася перетворенням щойно відродженої національної держави
на повноправний суб’єкт міжнародних відносин, практично миттєвим європейським визнанням. Проте досягнутий на конференції успіх — укладення мирного договору — надав такої зловісної ролі зовнішньополітичному чинникові, що саме він став
вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав республікансько-демократичний етап Української революції, поставив націю перед необхідністю долати нові випробування...

© Володимир Головченко, Валерій Солдатенко «Українське питання в роки Першої Світової війни»