100-річчя Кубанської Народньої Республіки

100-річчя Кубанської Народньої Республіки

 

Кубань — це Україна!
Кубань — Малиновий Кут!
Кубань прагнула злуки з Ненькою-Україною в одну єдину Соборну Україну!
До 100-річчя Кубанської Народньої Республіки...
Історія Визвольних Змагань Української Кубані на початку ХХ століття.

 

У січні 1918 року була утворена Кубанська Народня Республіка, а в лютому була проголошена її Незалежність.
16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народню Республіку.
20.ІІ.1918 Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народньої Республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до Української Народньої Республіки, але через агресію Совєтської Россії це об’єднання не відбулося. Пізніше, протягом 1918–1920 років таких спроб злуки Кубані з Україною відбулося декілька, але жодна з них так і не була успішною.
4.ХІІ.1918 на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято другу Конституцію, якою назву Кубанська Народня Республіка було змінено на Кубанський Край.
Наприкінці жовтня 1919 року владу на Кубані захопив українофоб і россійсько-імперський шовініст Дєнікін, починається українофобний і шовіністичний кацапський терор проти Українців.
17.ІІІ.1920 Українська Кубань була знищена Совєтами.
1933 — совєтський геноцид Українців Кубані...

Українське козацьке державне утворення Самостійна Кубанська Народня Республіка проіснувала всього 1 рік і дев'ять місяців.
Самостійна Кубанська Народня Республіка була одним з десяти державних утворень, які виникли в 1917–1918 роках на теренах колишньої Россійської Імперії. Столицею Кубанської Республіки був тодішній Катеринодар, нині Краснодар. За першою Конституцією Республіки був проголошений її склад, що включав Кубанську область, Чорноморщину, Ставропільщину, Терщину, велися перемовини з Гірською Республікою.

Роль кубанців в Українській Революції 1917—1921 вельми помітна. Велика їх кількість перебувала у складі окремих бойових частин армії УНР, брала активну участь у бойових діях проти "красных" і "бєлых" окупантів. До однієї з найбоєздатніших частин Армії УНР, славної 3-ї Залізної дивізії, вояки якої в травні 1920 року першими вступили до Києва, входив відділ кубанських козаків.

Визвольні Змагання Української Кубані
початку ХХ століття

Кубань — це Україна!
Кубань — Малиновий Кут!
Етнічні терени України за Озівським морем, освоєні Запорожцями, славетними синами Великого Лугу...
За даними перепису 1897 року на теренах Кубані, де мешкали чорноморські козаки, було 83%-86% Українців. Там був абсолютно український простір. Кубанське військо утворилося у 1860 році шляхом об’єднання Чорноморського козацького війська (нащадки Запорожських козаків) та Лінійного козацького війська ("вєлікоросси", або "іногородні"), яке мало декілька складових, і там також було 35%-40% Українців. Більшість населення на Кубані складали Українці, хоча там був досить потужний "вєлікорусскій" елемент, були залишки Черкесів та інші гірські народи Кавказу в Підкавказзі і на північному схилі Кавказу, що лишились після московітського геноциду ХІХ століття.

Мовний склад Кубані станом на початок ХХ століття.
(Червоним кольором — українська мова)

Український етнічний ареал розташовувався від Отамані (Тамань) та узбережжя Чоромор'я, по Кубані до узбережжя Озівського моря, сягав низу Дона, середньої течії Манича до ріки Сал, на півдні сягав до П'ятигір'я на Підкавказзі; розсіяно ж анклави етнічного ареалу сягали підкавказьких узгірь та прикаспійських напівпустель вздовж Терека.
Етноґрафічні мапи України, які в 1914—1918 укладав ґеоґраф Стефан Рудницький, чітко визначають український етнічний ареал згідно даних переписів, як на заході, так і на сході.

Етноґрафічна оглядова мапа України
уклав д-р. Стефан Рудницький, видання 1918 року

Українці 100 років тому вельми щільно заселяли терени Кубані та Підкавказзя.
Переважна більшість населення були Українцями, тому під час Української Революції багато політичних сил розглядали Кубань як частину майбутньої Соборної України.

Мапа Кубані перед проголошенням Кубанської Народньої Республіки

Адміністративний поділ козацьких округ Української Кубані

1917 рік на Кубані — це час пробудження української свідомості у кубанських козаків.
Кубанці не сприйняли ні ідею "єдіной нєдєлімой Россіі", ні большевицьку ідеологію.

Коли в 1917 році в Россійській Імперії вибухнула революція, на Кубані гуртували чотири течії:
— найсильніший, підтримувана козацькою інтеліґенцією, кубанський самостійницький рух;
— проукраїнський рух, що виступав за приєднання Кубанщини до України як федеративної одиниці без зв'язку з Россією;
— пророссійська течія, "за єдіную і нєдєлімую Россію";
— автономістська, за автономію у Федеративній Російській Республіці;
— спостерігалась слабка і квола большевистська течія.

30 квітня — 3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд — Кубанська Військова Рада (головою був обраний Микола Рябовіл).
У листопаді 1917 — лютому 1918 року Кубанський крайовий уряд очолював Лука Бич, людина інтеліґентна, але без впливу у військових колах.
Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовіл.

Микола Степанович Рябовіл

24 вересня 1917 року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, Микола Рябовіл вітав їх (спочатку московітською мовою):

Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття!
(бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура! Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія)
Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу… та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів…
(вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовіл продовжує українською мовою).

Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду… Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері…
(голоси з місць. «Не діждали б! Не діждали б!»)
Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали б! Бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б… Та минула лиха година…
Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…
(оплески)
Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок… Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі…
(дужі оплески)
Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти… А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати!
(Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: «Слава! Ура!»)

Український уряд у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, але у цей час кубанське козацтво прихильніше ставилося до козацької теорії хорунжого І.Л.Макаренка, аніж до приєднання до України.
Після большевицького перевороту в Пєтроґраді зникає легітимна центральна влада Россійской Рєспублікі, і на Кубані самовизначаються із тим, яке обрати політичне майбутнє. Був варіант об’єднатися з іншими козацькими областями.
20.Х.1917 на 2-й конференції козацьких військ у Владикавказі було утворено "Юґо-восточный Союз Казачьих войск, горцев Кавказа и вольных народов степей".
16.ХІ.1917 було утворено Об'єдінённоє правітєльство на чолі з військовим отаманом Донського козацького війська Калєдіним. Ця ідея виявилася неефективною у військовому відношенні, а "Юґо-восточный Союз Казачьих войск" недовготривалим, одначе сама ідея "Союза" декілька місяців утримувала Кубань на деякій відстані від України.
30.ХІІ.1917 року відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії, на якому у резолюції було вказано "про приєднання Чорноморської губернії до України".
4.І.1918 на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали ІІІ Універсал Української Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду щодо доцільності приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження найтісніших стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та "іногородніми", на якому набували хиткий авторитет серед кубанців большевики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської самостійності.

Самостійна Кубанська Народна Республіка (СКНР)

16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народню Республіку.

Великий вплив в утвердженні самостійності Кубані відіграла аґітація кубанців-Українців на сесії Крайової Ради Кубані та на з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917 року. Тоді відбулось повне порозуміння між кубанцями та делегатами Центральної Ради України Миколою Ґалаґаном та Євгеном Онацьким.
20.ІІ.1918 опісля закінчення сесії на нараді членів Крайової Ради Кубані була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних засадах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Россії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "єдиной і нєдєлімой Россіі", такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята Конституція Самостійної Кубані.

Хоругва Кубанської Народньої Республіки

Герб Кубанської Народньої Республіки (реконструкція)

Печатка Кубанської Народньої Республіки

Провід Кубанської Народньої Республіки

Головним законодавчим органом Кубанської Народньої Республіки була Кубанська Законодавча Рада, або скорочено Кубанська Рада. Постала Кубанська Рада з Кубанської Військової Ради, що була утворена 30.IV.1917, спочатку лише як верховний орган виключно кубанського козацтва. 24.IX.1917 відбулася 2-га сесія Військової Ради, яка ухвалила доленосне рішення про майбутнє Кубані — створення законодавчого органа, в якому б було рівне представництво усіх національних та соціальних верств Кубані — козаків, "іногородніх", кавказьких горців. Перший в історії Кубані парламент отримав назву Кубанської Законодавчої Ради.

Незмінним керівником Кубанської Законодавчої Ради (а до неї Військової Ради), був Микола Степанович Рябовіл, який виступав за об'єднання Кубані і України в складі єдиної української держави.

Головним виконавчим органом Кубанської Народньої Республіки був уряд СКНР.
Серед його керівників у цей бурхливий період були як прибічники політичного союзу Кубані з Україною, більш чи менш радикальні (Лука Бич, Павло Курганський, Василь Іванис), так і постаті нейтральні (П.Сушков), або відверто ворожі до українського національного руху (В.Покровський). Уряду КНР у своїй праці доводилося відчувати майже постійну протидію з боку Військового отамана Кубані, який уособлював у своїй діяльності інтереси колишнього імперського генералітету Росії. В свою чергу, цю постійну боротьбу українофілів та руссофілів на Кубані використовували у своїх інтересах московські большевики, які в результаті і захопили владу на Кубані.

Серед депутатів Кубанської Законодавчої Ради та членів уряду Кубані були й такі відомі у майбутньому представники українського національного руху в еміграції, як Василь Іванис, Лука Бич, Олексій Балабас, Кузьма Безкровний, Степан Манжула, Федір Щербина.

Лука Бич

Голова Кубанської Законодавчої Ради:
— Микола Рябовіл (1917—1919)
— Лука Бич (1920—1920)

Голова Кубанського військового уряду
(згодом уряду Кубанської Народньої Республіки):

— Олександр Філімонов (1917)
— Лука Бич (1917—1918)
— Пилип Сушков (1918—1919)
— Павло Курганський (1919—1919)
— Василь Іванис (1920—1920)

Військовий отаман Кубанського війська:
— 1917—1919 — Олександр Філімонов
— 1919—1920 — Микола Успенський
— січень — березень 1920 — Микола Букретов
— березень 1920 — Василь Іванис
— 1920 — 1958 (у вигнанні) — В'ячеслав Науменко

Совєтська війна проти Кубані

Большевики не визнали Самостійної Кубані та приєднання її до України й оголосили війну Крайовій Раді Кубані.
Якщо Україна була першою країною, проти якої почала війну Совєтська Россія, то Кубань була другою...
На Кубань з турецького і німецького фронтів почали прибувати ешелони бойових частин колишньої россійсько-імперської армії, які вже називали себе "красная ґвардія", або "красная армія" і були якнайкраще озброєні на той час. Ці маси солдатів були настроєні украй пробольшевистські. Крайова Рада Кубані намагалася чинити опір, але безуспішно.
22.ІІ.1918, коли ситуація стала безнадійною, Військовий Отаман Кубані Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовіл разом з Бардіжем та інтендантом Галушкою пропонували організовано відійти до Новороссійська, але певного рішення не було прийнято.
Озброєні сили Кубанської армії під командуванням штабс-капітана Віктора Покровського були вимушені відступити з Катеринодару.
У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі в останні хвилини перед відходом, писалося:

«Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ні!.. Ми вдуховлені ідеєю оборони республіки Російської і нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватники влади, що кличуть себе большевіками… На нещастя, ви, козаки і іногородні, опутані зо всіх боків брехнею і провокацією, одурені красивими, але отруйно брехливими словами фанатиків і людей підкуплених, ви своєчасно не дали нам належної допомоги і підтримки в справі святої боротьби за Установчі Збори, за урятування вітчизни і за наше право самостійно залагоджувати долю рідного Краю».

27.ІІІ.1918 озброєний загін Кубанської Ради зустрівся з Добровольчєской Армієй Юґа Россіі. Командируючий Кубанського Кубанської армії штабс-капітан Покровський згадував:

«В той час, коли станиця за станицею падали під большевиками, які кидали німецький та турецький фронти, які були озброєні за останнім словом техніки і вривалися у межі Кубані та встановлювали "совєтську владу", що обіцяла рай земний, коли большевизм охопив цілі відділи (повіти), оточивши кільцем Катеринодар, неозброєна купка хоробрих людей на чолі із Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з большевизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алєксєєва, ядром Добровільчої армії, яка тільки-но народилася».

Большевики вважали Кубань частиною території РСФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові, а в ультиматумі "Совнаркома", який був початком війни Совєтської Россії проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3.
Тим часом, на Кубані Совєти плодили гібридні квазіреспубліки.
Навесні-влітку 1918 року Катеринодар встиг побувати "століцей" совєтських квазіреспублік у складі РСФСР:
— 14.IV.—30.V.1918: "Кубанская Совєтская Рєспубліка"
— 30.V.—6.VII.1918: "Кубано-Чєрноморская Совєтская Рєспубліка"
— 7.VII.—2.VIII.1918: "Сєвєро-Кавказская Совєтская Рєспубліка"
2.Х.1918 — Катеринодар зайняли сили Добровольчєской Арміі Юґа Россіі.

Кубань і Чорноморська Фльота України

Військово-морська Державна Фльота України, зокрема, Чорноморська Фльота України тісно пов'язана історією з Кубанню та її морськими воротями в Чорномор'ї.

Наприкінці квітня 1918 року після переговорів Центральної Ради УНР із "Центрофлотом" було призначено командувачем Чорноморської Фльоти контр-адмірала Міхаіла Сабліна.
29 квітня 1918 року вранці всі кораблі Чорноморської Фльоти, що знаходилися в Севастополі, підняли національний синьо-жовтий Стяг України.
Проте, виконуючи наказ "Центрофлота", спровокований большевиками, контр-адмірал Саблін 30 квітня 1918 року о 22 годині вивів із Севастополя частину кораблів ЧФ, взявши курс на Новороссійськ, куди ескадра прийшла 1 травня вранці. Серед кораблів флоту були лінкори «Воля», «Свободная Россія», крейсер «Імператор Траян» та інші.
Одночасно, у квітні, на Тамані серед українських кубанських козаків піднялося велике антибольшевицьке повстання. Керівники повстання відвідали Керч та зав'язали зносини з місцевим німецьким керівництвом, яке надало повстанцям декілька гармат. (Після Кримського походу Запорожців Болбочана, коли від большевиків було звільнено півострів і лише під Севастополем німецькі війська наздогнали й зупинили Українців, бо мали на Крим свої види, півострів керувався німецькою окупаційною адміністрацією).
На Тамань проти большевиків пішли воювати українські та німецькі добровольці. Для захисту Керчі на прохання Українців Кубані німецьке керівництво висадило пізніше на Тамань 58-ий Берлінський німецький полк, але далі не пішло. Німецьке керівництво повідомило, що наступ проти большевиків на Кубані воно не вестиме, бо не було офіційних запитів від Кубанської Ради.
18 червня 1918 року у Новороссійську за наказом Лєніна потоплено Чорноморську Фльоту за винятком декількох кораблів, які на чолі з дредноутом «Воля» відплили до Севастополя.

Змушений союз Кубані з Добровольчєской Армієй Юґа Россіі

В Україну від Кубанської ради було надіслано делегацію, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти Совєтів з'єднала Кубанську Раду з Добровольчєской Армієй Юґа Россіі; хоча кубанці вагалися, чи укладати їм цю спілку. Проте, великого вибору не було, соціялістичний уряд УНР вже виявив свою неспроможність, тож, 30.IV.1918 у ставці Кубанської Ради на станиці Мечетинській між кубанцями та "бєлой ґвардієй" таки було укладено військовий союз.
Добровольчєская Армія Юґа Россіі негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об'єднання Кубані з Україною. Керівник німецької армії фон Анрім зрештою сам запропонував Кубанській Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Дєнікіна Кубанська Рада відмовляється від допомоги та висловлює свій протест з приводу німецького десанту на Тамані. У відповідь німецьке командування арештовує кубанського генерала Борисóвича, якого Рада відрядила на Тамань. Це була перша поступка Кубанської Ради українофобу та імперському шовіністу Антону Дєнікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії і Кубані, і України, і, власне, Россії.

Корінне українське населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною ця тенденція була в Чорноморії.
Знаковими були збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28.ІІ.1918 у станиці Брюховецькій. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українських військ). Тобто, ще з зими Українці Кубані чекали допомоги з Неньки-України, але через цілу низку причин (в тому числі і через недалекоглядність політиків та через пробольшевістську політику Віннічєнка) надати допомогу відірваному краю Україна просто не могла...

Пропаґанда большевіков на Кубані

Головним ворогом українських кубанців були большевики, котрі доклали найбільше зусиль для відриву Кубані від України. Як і в Україні, на Кубані була активно задіяна большевистська пропаґанда. 7.V.1918 так званий "Єкатєрінодарскій Совєт рабочіх дєпутатов" проголошує звернення:
"Таварищи! Вы слышите, что на вольную Кубань сунут немецко-ґайдамацкие полчища? С их побєдой у крестьян отымут помєщичьи земли, фабрикантам отдадут фабрики и заводы, всем багачам-кулакам вернут права на угнетение бедного рабочего класса... Украинская буржуазная Рада, которая отдала в руки немецко-автрийских хищников рабочих и крестьян Украины, допустила хазяйничать в Украине немецкие войска, которые отбирают у крестьян хлеб, скот...церковные колокола и всё награбленное под присмотром наймитов Рады немедля вывозиться в Германию, где распределяется среди войск, которые наступают на Советскую Россию! Вот что заставляет немцев и их наймитов-гайдамаков стремиться захватить Кубань, где они надеются путём грабежа хлеборобов Кубани пополнить свои запасы!"

Пропаґанда спрацьовувала... Методи пропаґанди чєкісти перейняли у Россійської Імперії, яка подібними аґітками лякала з 1914 року всіх навколо "нємцем", а ще раніше, перед початком Великої Війни, подібна россійсько-імперська пропаґанда лякала "ґаліцкім украінскім националізмом, мазепінщіной і екстрємізмом"! Риторика не змінилась, хіба що на заміну "мазепінщінє" прийшли терміни "пєтлюровщіна", "гайдамаччина" (а з середини ХХ століття і по наші дні це "бандеровщіна"). Всі ці залякування "нємцем" і "наймітамі-ґайдамакамі", тези про "сунут полчіща", "у крєстьян отымут" та почнеться "уґнєтєніє" діяли серед неосвіченої бідноти ефективно. Хоча, працьовиті Українці ніколи не були бідними, як відомо. Працьовитих і заможних Українців ліниві кацапи большевікі-пролєтаріі почали обзивати "кулакі". А ось найбільш незабезпеченими були якраз верстви з числа "іноґородніх", себто, московіти, не козацтво і не Українці.
(Власне, в ХХІ столітті нічого не змінилось).

Тим не менш, свідомість Українців чітко розпізнавала ворожу пропаґанду і свідомі Українці (як в Україні, так і на Кубані), яких 100 років тому було значно більше і національна свідомість яких була значно вище, чинили спротив.
На початку травня 1918 року на Кубані почалися антибольшевицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких — вигнання большевиків та возз'єднання з Україною за допомогою української та німецької армій. Повсталі Українці Кубані, козацтво, звільняли від большевицьких окупантів одну за одною українські станиці на Кубані: Канівська, Уманська, Староменська, Новоменська, Новодерев'янківська, Рогівська, Васюринська, Старокорсунська...

Місцеві большевики почали панікувати, одне з них писало:
"Пєрєварот, каторый свєршён вначалє на Украінє, а затєм і на Дону, на Кубані с помащью нємєцкіх і ґайдамацкіх штыков, акрыліл кулацкую рєвалюцию!"
Де саме на Кубані большевики побачили "нємєцкіє і ґайдамацкіє штыкі", невідомо, але з переляку потім не одне десятиріччя так писали, бо вищенаведені слова належать якомусь "совєтскому історіку", прізвище якого не варто й згадувати.

Совєти спішно формують каральні армійські загони ЧК "для борьбы с контррєволюциєй" на Кубані та Чорноморії.
Перший український національно-визвольний рух на Кубані було придушено каральними загонами чєкістів і "красной армієй".

Українсько-кубанські перемовини в Києві

На початку літа 1918 року у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори.
Павло Сулятицький описує переговори Миколи Рябовола та гетьмана Скоропадського так:

«Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові українські кола зле поінформовані в кубанських справах і, можливо, взаємовідносини України й Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань, просто якогось генерал-губернатора. Відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і ґрунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Представники Українського Уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Непримиримого розходження й суперечок по суті не було, й тому, незалежно від остаточного формального визначення форм співжиття України з Кубанщиною, не вимагаючи ніяких гарантій, Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамань). Лінійським делегатам Капліну та Скобцову Київ прийшовся не до смаку, й вони поспішили повернутися на Дон. Рябовіл і Султан-Шахим-Гірей опісля переговорів зі Скоропадським залишилися в Києві. Одночасно з-під большевицької окупації прибула делегація Кубанської Української Національної Ради.
Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило її.»

Отже, як бачимо, Гетьман Скоропадський, попри свою прихильність до "єдіной нєдєлімой", яку зрештою висловив, за що й втратив симпатії Українців, на момент переговорів з кубанцями все ж схилився до ідеї злуки Кубані з Україною і проявив більше рішучості, аніж соціялістичний уряд УНР. Хоча і уряд УНР, і Скоропадський приймали рішення з огляду на німецькі окупаційні сили. Втім, навесні 1918 німецькі війська ще самі не визначились щодо стратегії з Кубанню, тож уряд УНР боявся зайвий раз дратувати німецьке командування після Кримського походу Запорожців Болбочана, але до травня 1918 німецьке командування визначилось, тому Скоропадський, вочевидь, мав можливість проявити рішучість і готовий був направити на Кубань ту ж дивізію Запорожців, тільки вже не під командуванням Болбочана, а під командуванням Зураба Натішвілі (Олександра Натієва).
Також зверніть увагу, вельмишановне панство, на реакцію неукраїнських членів кубанської делегації: Султан-Шахим-Гірей з Гірської Республіки радо лишився в Києві, тоді як етнічні кацапи Скобцов і Каплін чкурнули на Дон, бо Київ їм "прішёлся нє по вкусу".

Завдяки клопотанням Миколи Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натішвілі на Кубань, але втручання розвідки генерала Дєнікіна відтягло вирішення справи і врешті занапастило його.
Великою заслугою Миколи Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-совєтських переговорах.
Командувач Кубанської армії Покровський згадує:

«В тій же станиці Мечетинській було вирішено питання і про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла, бо це протидіяло включенню Кубані до територій Совєтської Россії, на чому неймовірно вперто наполягав Раковський під час переговорів з Україною про мир. Делеговані на Україну М.С.Рябовіл та інші подали мирній конференції меморандум, в якому від імені Кубані було заявлено, що ніколи Кубань не визнавала совєтської влади, що веде з нею боротьбу, що оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Совєтами мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою большевиків.»

"Бєлоґвардєйская" окупація Кубані

10—23.VI.1918 відбулась нарада кубанців в столиці Войска Донскоґо Новочєркасскє. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчєской Арміі Юґа Россіі з ультиматумом виступив генерал Алєксєєв, який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню. Зваживши на складну політичну ситуацію, кубанці більшістю голосів проголосували за співпрацю з Добровольчєской Армієй Юґа Россіі. Відіграло роль і ставлення гетьмана Скоропадського до Кубані як до автономної складової України, а не федерального партнера.

Дєнікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчєской Арміі Юґа Россіі почало цькування провідників кубанського уряду. Між керівництвом Добровольчєской Арміі та Кубанською Радою почалися непорозуміння та сварки.

В той час, коли представники Кубані вирішували у Києві питання військової допомоги від України та політичні аспекти возз'єднання України і Кубані, — наприкінці листопада 1918 року командування Добровольчєской Арміі Юґа Россіі робить обшук у будівлі українського посольства при Кубанському Краєвому Уряді. Прапори України і Кубанської Народньої Республіки зриваються і топчуться. Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольчєская Армія не дала жодних пояснень. Дєнікінці показово зривають синьо-жовтий прапор України на українському посольстві та заарештовують українського посла Боржинського, а генерал Бєлоусов за наказом Дєнікіна вимагає від голови уряду Кубані Луки Бича урядової грамоти на арешт Боржинського.
Українсько-кубанська злука фактично була скасована Дєнікіним. На Кубані, Підкавказзі, на Дону і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації. Українську мову дєнікінці намагались забороняти, вимагали у козаків "ґаваріть па-руссцкі".

Від 30 листопада по 8 грудня 1918 року у Сімферополі відбувся "монархічєскій с'єзд зємскіх і ґородскіх самоуправлєній Юґа Россіі". В резолюції з'їзду вказується:
"п.1 Съезд высказывается за безусловное и безповоротное признание права каждой национальности за полное отделение от России;
п.5. Съезд считает необходимым засвидетельствовать услуги Добровольческой Армии в утверждении единства и неделимости России"

Ось таке лицемірство і протиріччя навіть на одному папері власної резолюції у кацапів...

Водночас починається дєнікінський наступ. Дєнікін направляє кубанців на Царицин та проти батька Махна і українських військ Симона Петлюри. Серед кубанців починається дезертирство з дєнікінської армії.

Паризька мирна конференція і Кубань

Мапа України на Паризькій мирній конференції 1919 року

У грудні 1918 року Законодавча Рада Кубані посилає делегацію на чолі з Лукою Бичем на Паризьку мирну конференцію.
Делегація прохала міжнародної допомоги для Кубані. Кубанці сподівалися на закінчення війни, але, на їхній погляд, це було неможливо, бо РСФСР добровільно ніколи не відмовиться від зазіхань на Кубанський край. Кубанська делегація проголосила країнам Антанти свої позиції:
1) цілковита незалежність Кубані;
2) оголошення оборончої політики від можливих большевицьких нападів;
3) засудження чорносотенства (дєнікінщини), яке знищує паростки демократії;
4) необхідність міжнародної військової допомоги Кубані;
5) відмова співпраці з россійською політичною нарадою (в першу чергу, з Добровольчєской Армієй Юґа Россіі, про це оголошено 5 квітня 1919 року).

Втім, делегації Кубані, як і делегації України, нічого не світило на ганебній Паризькій мирній конференції.
Навіть якщо вже дипльоматично визнану Українську Народню Республіку "миротворці" Версалю вирішили віддати на пошматування Польщі і Совєтам, то що казати за Кубань?
Делегацію УНР послухали і виставили за двері.
Делегацію Кубані навіть слухати не збирались.

Кубань між "бєлымі" і "краснымі"

У часи дєнікінської монархічної реакції ситуацію на Кубані контролював Микола Степанович Рябовіл.
В цей час большевики у підпіллі на Кубані нацьковують різні стани, класи та національності один на одного, а Сєрґо Орджонікідзе дає наказ "кубанскому рєвкому" поглиблювати протиріччя між Кубанською Радою та Дєнікіним. Завдяки дєнікінській аґітації у квітні 1919 року серед кубанців відбувається політичний розкол на чорноморців та лінійців. На виборах головою Кубанського Уряду замість Луки Бича обирають ставленика Дєнікіна лінійця Сушкова.

27.ІІ.1919 збирається закрита приватна нарада членів Законодавчої Ради Кубані з питань політичного моменту. Голова Крайової Ради Микола Рябовіл, торкнувшись питань про самовизначення та незалежність Кубані, та про монархічні сили в "нєдєлімой Россіі", наголосив:

«… Групі самостійників було зроблено звинувачення у протидії армії, але група була на боці Денікіна і заявляла, що його авторитет підтримає. Та коли було помічено стремління до диктатури, то група заявила, що не заперечуватиме за умови, якщо диктатури бажатимуть народи всіх утворень. І єдиним кандидатом у диктатори група вважала Дєнікіна. Замість уряду, який став би на чолі всіх утворень та опирався б на підтримку їхніх народів, в Катеринодарі утворилася особлива нарада-кумпанія самозванців з кадетів та чорносотенців, яка придумала оголосити себе "всероссійською" урядовою владою. Цю кумпанію від політики, від комерції чи від монархізму ми не визнали. В нараду стали проникати такі особи, як Шульґін… Ми цінували Алєксєєва, але не могли не бачити в ньому генерала від Ніколая Романова… Далі почалась провокаційна робота, результатом якої потрібно вважати штучне розділення нас на Лінію та Чорномор'я. Після приходу в Катеринодар політика керівного складу Добровольчої армії різко змінилася. Коли потрібна була козацька допомога, і кров'ю, і матеріально, коли строчили кулемети, в станиці Успенській в урядовій друкарні множилось звернення, у якому обіцялося скликання Установчих Зборів. Небезпека минула, тоді почали говорити про якісь представницькі збори, а потім перестали обіцяти і це… Коли з нашого боку під час візиту до Алєксєєва було заявлено протест з цього приводу, і головуючий Ради говорив збудженим голосом, тоді Драґомиров заявив: "Я попрошу Вас голоса не повишать. Ми вас освободілі і ви должни нам подчіняться!". Правда, тоді нас не вигнали, зараз уже, як відомо, вигонюють. Ось прийшли завойовники і не визнали законного уряду, а поставили якийсь "всероссійський" уряд. І в цьому відношенні уряд Бича був вищий за сучасний. Він боровся… тепер боротьби немає… Тоді група самостійників попереджала:"не вірте в допомогу союзників, зорганізуйте свої сили. І прибулі союзники, точніше, французи, ображали кубанських козаків… Ми говорили: зорганізуйтесь. Чорноморці, звичайно, любили Україну, але визнавали її як посібницю в боротьбі за народовладдя і Кубань до неї не приєднали. У Добровольчій армії прокинулися імперіалістичні тенденції…
Висновок з усього викладеного такий: відтепер гірські народи нам не тільки не друзі, а, може бути, й вороги; Грузія недоброзичливо ставиться до нас; Україна захоплена большевиками; Дон у тяжкому стані і союзники допомоги не надають. Ми чиїмись зусиллями абсолютно ізольовані. Кубанське козацтво поставлене у необхідність головами своїх дітей платити за гріхи різних політичних пройдисвітів… Це призводить до двох висновків: необхідно негайно взяти в свої руки зовнішню політику та усунути третіх осіб, які нами керують!… »

Відразу після наради Добровольчєская Армія знову почала цькувати Законодавчу Раду Кубані, а чорносотенна газета "КубанецЪ" писала про "заґавар протів казачєства" — найбільше перепадало Рябоволу, братам Макаренкам, Султан-Шахим-Гірею.
5.V.1919 дєнікінський уряд Сушкова йде у відставку, яка була прийнята кубанським військовим отаманом Філімоновим. На голову уряду обирають чорноморця П.Курганського. Ця перемога Українців Кубані була зустрінута дєнікінським терором...

Українофобний терор "бєлой ґвардіі" Дєнікіна

13 червня 1919 року у Ростові-на-Дону було вбито Миколу Степановича Рябовола...
Микола Рябовіл прибув туди на чолі делегації Кубані для того, щоб взяти участь у "Южнорусской конфєрєнциі" по створенню "Южно-Россійскоґо Союза" (союз "Всєвєлікоґо Войска Донскоґо", "Терскоґо казачєства", "Добровольчєской Арміі Юґа Россіі" і Кубані). На конференції Рябовіл наголошував про необхідність об'єднання на демократичних засадах державних утворень України, Кубані, Дону, Терека, Грузії для боротьби з Совєтами. Він різко критикував ідеологію та політику Добровольчєской Арміі.
Того ж вечора, 13.VI.1919 Микола Рябовіл був убитий аґентами Добровольчєской Арміі.
Командуючий Кубанською армією Покровський так описує це вбивство:

«…Біля готелю «Палас-Отель», де жив Рябовіл, стояв автомобіль із заведеним мотором. В приміщенні готелю, під номером М.С.Рябовола, у напівтемряві товклися три постаті у військовому одязі, на очі були насунуті кашкети та піднято коміри. Коли Микола Рябовіл увійшов до готелю, то пролунав смертельний постріл — троє військових, зробивши злочинну справу, вибігли на вулицю, заскочили до автомобіля з завчасно погашеними фарами та зникли. На лаву підсудних у справі вбивства Рябовола було посаджено аґента контррозвідки Коврижкіна з загону особливого призначення ротмістра Баранова, а офіцери-вбивці зникли і не були розшукані… »

Микола Степанович Рябовіл, який виступав за об'єднання Кубані і України в складі єдиної Української Самостійної Соборної Держави, був керівником Кубанської Законодавчої Ради (а до неї Військової Ради). Після вбивства Миколи Рябовола російськими імперцями, на знак смутку депутати Кубанської Ради вирішили нового Голову не обирати, залишивши на чолі Ради лише заступників Голови.
Вбивство Рябовола мало великий політичний резонанс, різні політичні організації та партії виступили з протестом, Кубань охопила жалóба, а кубанські козаки посилили дезертирство з дєнікінської армії. Це був початок розпаду цієї армії та її подальшої поразки від большевиків.

Злочин було скоєно на землі, що контролювалася владою "Донской рєспубліки" (самопроголошене утворення під назвою "Всєвєлікоє Войско Донскоє"). Численні докази вказували на участь у вбивстві деяких офіцерів Добровольчєской Арміі з ОСВАҐ ("ОСВєдомітєльноє АҐєнтство" Дєнікіна), чому були і безпосередні свідки, але не дивлячись на це винуватці не були виявлені. З відходом отамана Пєтра Краснова і обранням Афрікана Боґаєвскоґо військовим отаманом "Всєвєлікоґо Войска Донскоґо" між правителями "Войска Донскоґо" і штабом Дєнікіна встановилася повна одностайність. Уряд Дона прийняв рішення закрити справу. У суспільстві виникла теорія, що Рябовіл загинув від руки вбивць, підісланих штабом Дєнікіна, але доказів вбивства, звісно, так і не було знайдено.

21.VI.1919 замість утворення "Южно-Россійскоґо Союза" було проголошено про заснування "правітєльства Юґа Россіі с нєоґранічєнимі монархічєскімі правамі". Хоча, про яку монархію вже могла йти мова, коли імператорська родина Романових була розстріляна в Єкатєрінбурґє ще у 1918 році.


Дєнікін

Скерувавши всі свої зусилля на знищення України і всього українського, кацапо-лях Дєнікін спочатку доволі успішно просувався теренами України, захопивши промисловий Донецький басейн, Слобожанщину і Харків, Січеслав (Катеринослав), землі Запорожжя і Крим, просувався в бік Одеси, захопив Київ, влаштувавши там наступний після большевистських банд Муравйова терор... Українська мова в Києві була одразу заборонена, за українську мову і вишиванку чорностенці-дєнікінці "бєлой ґвардіі" вбивали так само, як і большевики "красной арміі"...
Але військові таланти Дєнікіна були не найкращими, захопити половину України йому вдалось лиш тому, що українська армія була виснажена багаторічною війною, деморалізована поразками, захищаючись від ворогів звідусіль: Польща, Румунія, Совєти, Дєнікін... Доки Дєнікін насолоджувався захопленням Києва, Совєти з тилу почали наносити удари і тіснити "бєлую ґвардію" стрімко на південь, просуваючись на Дон і Волгу в бік Царицина і маючи на меті собі заволодіти Україною та вийти нарешті до морів.
Зазнаючи поразок від "красной арміі", Дєнікін виливає всю свою шовіністично-імперастичну лють на Українців, і зокрема на кубанців, які навіть тоді все ще говорили про свою самостійність.

19.VIII.1919 армія Дєнікіна починає залізничну блокаду Кубані.
27.Х.1919 Дєнікін у телеграмі до Кубанської Ради повідомляє про державну зраду та вимагає військово-польових судів над членами паризької делегації — Лукою Бичем, Савицьким, Кулабуховим, Намитоковим, а через декілька днів Кубанський край оголошується "тиловим районом Кавказької армії" з призначенням колишнього штабс-капітана, а вже генерала Покровського його керівником. Щоб знищити Кубанську Раду, з Царицинського фронту були зняті два кінних полки під командуванням генерала Покровського, внаслідок чого Царицин було втрачено і це місто вперше побачив Джуґашвілі-Сталін. Але для "стратега" Дєнікіна головне було знищити українську Кубанську Раду.

7.ХІ.1919 екс-штабс Покровський, екс-командуючий Кубанською армією, влаштовує військовий заколот, оточивши приміщення Кубанської Ради військом та технікою й вимагаючи видати 33-х незалежників — членів Кубанської Ради. Попри довіру з боку українського кубанського козацтва, командувач Кубанською армією виявився зрадником, і причина проста — штабс був кацапом. Цілком можливо, що вбивство Рябовола не обійшлось і без допомоги Покровського, який тінню слідував за Рябоволом і ретельно нотував свій щоденник, спогади з якого наведені вище.
Дванадцятеро членів Кубанської Ради, чорноморці, здалися: Олексій Кулабухов, Іван Макаренко, Степан Манжула, Омельченко, Бескровний, Балабас, Воропінов, Жук, Гончаров, Підтоплений, Роговець, Фоськов. Решта кубанських урядовцім змогли врятуватись втечею.

Олексій Кулабухов

Олексій Кулабухов — священик, козацький політик, міністр внутрішніх справ Самостійної Кубанської Народньої Республіки, входив до складу кубанської делегації на Паризькій мирній конференції, завжди ходив в черкесці, з кинджалом, мав неабиякий авторитет серед населення Кубані, вважався "найзапеклішим самостійником" Кубані.
Вночі 7.ХІ.1919 священник і козак Олексій Кулабухов був повішений на Фортечний площі Катеринодара, на його груди почепили табличку з написом: "За измену России и казачеству".
Після страти, що відбулася близько трьох годин ранку, Кубанський єпархіальний совєт РПЦ "опомнілся" і, екстрено зібравшись посеред ночі, мало не о шостій ранку виносить постанову: "запрєтіть самостійника Кулабухова в свящєннослуженіі", хоча священнослужитель вже три години як був вбитий.
Слід зазначити: ні в історії Кубані, ні в історії "православной Россіі" не було прецеденту засудження до смертної кари священика — та ще й через повішення. Знаменно, що тоді і нині жоден із священиків РПЦ не виявив протесту чи хоча б публічного співчуття. Хоча, яке може бути розкаяння чи співчуття від кацапів, та й чи потрібне воно нам?
Повісивши Кулабухова, кати тримали тіло мученика за козачі ідеали на шибениці, з табличкою "За измену России и казачеству", але кожен Козак знав, що Кулабухов козачій справі не зраджував. Його смерть викликала глухе ремствування серед кубанських козаків, підірвала довіру до військового начальства і багато в чому сприяла програшу війни з большевицькою Совєтською Россією. Дві доби "бєлоґвардєйская власть" не дозволяла зняти тіло. Врешті, заборонивши ховати, викинула тіло закатованого патріота Кубані на смітник.
Таким чином, українофоб кацапо-лях Дєнікін переконливо продемонстрував справжню ціну кубанської Незалежності, показавши, хто є на Кубані дійсним господарем.


Пьотр Вранґєль

Того ж дня, 7.ХІ.1919, після арешту кубанців-самостійників, у приміщенні Кубанської Ради генерал Пьотр Вранґєль вітав "очістку Кубані от самостійников". Своїм "замєстітєлєм" Вранґель призначив екс-штабса Покровскоґо, який знищив українську Кубанську Раду.
Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищені фізично чи політично. Кубанські козаки відвернулися від дєнікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради, яка виступала з відверто антиукраїнських позицій.

Дєнікінський терор Українців на Кубані продовжився.
Непомітно метастази большевізма охопили Кубань.
Вже скоро "бєлый" терор зміниться на "красний тєррор".

Спішна евакуація "бєлой ґвардіі" Чорного Барона Вранґєля з Криму.
Севастополь, травень 1920 року

Ще раз підтвердилася теза про те, що попри антагонізм, ні "бєлыє", ні "красныє" кацапи не хотіли визнавати й бачити самого факту існування Української держави чи її інституцій. Єдиною метою кацапів було тільки знищення України, знищення будь-яких зародків державності, самостійності, Незалежності, а тим паче, Соборності України.
Власне, саме на це скерував свої сили українофоб, імперський шовініст і чорносотенець Антон Дєнікін, уроджений кацапо-лях за походженням. Замість того, щоб скерувати білий рух проти красного і звільнити Россію від большевізма, всі сили "бєлой ґвардіі" були кинути на "асвабаждєніє Малороссіі і Кубані от укрáінской самостійності". Вже через рік Дєнікін втече до Франції, а результати його недолугості буде намагатись виправити Чорний Барон Вранґєль — той самий Вранґєль, який вітав "очістку Кубані от самостійников", хоча дружина Вранґєля була етнічною Українкою; той самий Вранґєль, який не зупиняв Дєнікіна, хоча усвідомлював, що марш "бєлой ґвардії" проти України замість маршу на большевістську Москву є роковою помилкою; той самий Вранґєль, який зрештою визнає право України на Самостійність, але не зможе вже протистояти натиску большевиків, і в 1920 році залишки "бєлой ґвардії" будуть тікати з Новороссійска і Севастополя до Константинополя.
А Кубань і Україна будуть потопати в крові...

Сліпа ненависть кацапів до України коштували їм втрати Россії і встановлення большевістського режиму Совєтів на довгі десятиліття, що призвело зрештою до кривавого ХХ століття і безперервної Великої Війни протягом останніх ста років...

17 березня 1920 року Катеринодар був взятий большевиками.
Кубанська Народня Республіка припинила існування.
Українська Кубань зникне після 1933...

Втрачена Українська Кубань

Кубанська Народня Республіка і оцінка її ролі в історії

Лише на початку 1920-го року, коли під тиском большевиків уряд Кубанської Народної Республіки змушений був перебратися до Севастополя, відповідним рішенням повноваження Голови відновленої Законодавчої Ради Кубані були надані колишньому прем'єру КНР Лукі Бичу, який очолював в цей час кубанську делегацію на Паризькій мирній конференції.

Уряд Кубані в екзилі намагався створити умови для визволення Кубані. У цьому напрямку активізувалася робота з дипломатичного вигнання. Так, 7 серпня 1920 року у Варшаві було підписано українсько-кубанський договір з УНР. У договорі уряди обох країн зобов’язалися щодо взаємної підтримки у військових, політичних, господарських і фінансових справах задля виборювання державної Незалежності; відмовилися заключати будь-які договори чи конвенції з іншими державами, які б суперечили інтересам обох сторін; виявили намір заключити між собою морську конвенцію а також договори, які б регулювали господарські та фінансові стосунки між обома республіками.
У 1920—1925 роках на Кубані існував спорадичний повстанський рух під гаслами колишньої республіки, відомий під загальною назвою Кубанська Повстанська Армія. Ідеологом руху був сотник Мусій Пилюк, відомими діячами — Василь Рябокінь, Чорний, Дрофа, Сідельник. Повстання було придушено Совєтами. У 1940 роках на Кубані діяли окремі групи УПА, які взяли собі назву Козача Повстанська Армія у знак спадкоємства з попереднім рухом.

Оцінюючи діяльність Самостійної Кубанської Народньої Республіки, треба визнати, що на Кубані багато в чому визначилося майбутнє Незалежної України. Останній прем'єр Кубанської Народньої Республіки Василь Іваніс зазначив причини поразки СКНР і УНР:

« …Нерішуче ставлення українського уряду гетьмана Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту українських дій, то напевно були б позитивніші наслідки боротьби з більшовиками. Досягти ж цього було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Таманський півострів уже звільнився власними силами від більшовиків. На Тамані саме тоді було і німецьке військо, зміцнивши яке, за два тижні можна було звільнити всю Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих дисциплінованих козаків. Таке рішення змусило б добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б пізніше потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з добрармією. Дон і цілий Північний Кавказ при приєднанні Кубані до України не мали б іншого виходу, як пристати і собі до цього об’єднання. При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомогти амуніцією й іншим Україні та приєднаним до неї краям, а не добрармії, якої тут би не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною. Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших совєтських тортур, які коштували понад 15 мільйонів загиблих різного віку й статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руїни Кубані, але й цілої України… »

Матеріял укладено з відкритих джерел
© «Порохівниця»