Західні медія про Карпатську Україну — 1939

Західні медія про Карпатську Україну — 1939

 

Напередодні початку Другої Світової війни Карпатська Україна раптом опинилась в центрі уваги всіх західних медія і на вустах західних дипломатів. Британські видання протягом останніх чотирьох місяців 1938 року вмістили близько тисячі згадок про Карпатську Україну. Лише у грудні того року французька преса опубліковала понад 300 великих статей про Україну. Американські медія також на перші шпальти винесли тему Карпатської України.
Звідки й чому така раптова увага до тихого куточку України в Карпатах?
До уваги вельмишановного панства — огляд подій навколо Карпатської України 1938—1939 років, вельми актуальний в контексті сучасних зазіхань Мадярщини і Польщі на терени України в рамках гібридної війни Кремля.
Ми на порозі ІІІ Світової, яка вже почалась, тож варто повторити уроки Історії...

 

Протягом ХХ століття трапилося кілька спалахів міжнародного зацікавлення українським питанням. Один із них припадає на буремний час геополітичних змін у Центрально-Східній Європі напередодні Другої Світової війни.

Тоді у складі Чехо-Словацької Республіки була проголошена автономія Підкарпатської Русі — Карпатської України. Цю автономію розглядали як перший етап до формування незалежної Соборної України.
У постмюнхенський період українське питання знову вийшло на порядок денний у міжнародній політиці. Його почали обговорювати у зв’язку з проектом формування на базі "українського П’ємонту" в Карпатах Великої України.
Із західної перспективи ці плани оцінювалися в контексті зовнішньої політики нацистської Німеччини. Саме її розглядали як головного "адвоката" українського руху.

Та чи так це було?
Що насправді відбувалось в інформаційному просторі Світу наприкінці 1930-х років?
Як стає зрозумілим зараз, через 80 років, в умовах початку ІІІ Світової війни та шалених обертів інформаційної війни, схоже, тоді, у 1938—1939 Карпатська Україна також стала об'єктом інформаційної кампанії, яка мала на меті відвернути увагу Британії і США від справжніх намірів Гітлера і Сталіна. Саме відомство Йозефа Гьоббельса з одного боку, і Кремль з іншого боку, не без участі західних журналістів, здійняли цілу інформаційну хвилю, якою була прикута увага всього Світу до маленької Карпатської України. Сталін і Гьоббельс зробили все можливе, щоби "западныє ґазєтчікі поднялі шуміху" навколо Карпатської України, в якій потім можна було звинуватити ті ж західні країни.
Конфліктогенність поневоленої України чудово усвідомлювали і в сталінському Політбюро, і в польській Дефензиві, і в гітлерівській Райхсканцелялії.
Не забуваймо — Третій Райх, СССР і Польща були найближчими союзниками напередодні Другої Світової, а Гітлер і Сталін зжерли Польщу, вони все ще лишались союзниками до 1941 року...

Західні домисли

29-30 вересня 1938 року на Мюнхенській конференції Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія уклали договір про передачу Судетів на користь Третього Райху.
В сучасній історії ця ганебна угода відома як Мюнхенська Змова.
Це була демонстрація найгіршого вияву "політики умиротворення", яку проводили західні держави по відношенню до країн-аґресорів у Європі.

Лондон і Париж фактично погодились визнати Центральну Європу "внутрішнім доменом" Третього Райху, а її експансію на схід — "природним процесом".

11 жовтня 1938 року Підкарпатська Русь після двадцяти років зволікання з боку Праги під впливом мюнхенської кризи отримала самоуправний статус автономії під назвою Карпатська Україна у складі триєдиної Чехо-Словацької Федеративної Республіки.
З появою нової автономії у складі Чехо-Словацької Республіки змінився і державний устрій — країна стала федерацією і її офіційна назва відтепер була — Чехо-Словацька Федеративна Республіка. Втім, існувати федерації лишалось лічені дні...
Проголошення автономії Карпатської України відбувалось у той момент, коли західна дипломатія та громадськість намагалися вгадати найближчі плани Гітлера та обмірковувала як захистити західноєвропейські країни від можливої нацистської аґресії.

Фюрер Третього Райху ніколи не висловлював своєї офіційної позиції відносно долі краю, прикриваючись загальними деклараціями про реалізацію прав народів Чехо-Словаччини на самовизначення. Попри таку стриманість Третього Райху у питанні автономної Карпатської України та її майбутнього, західні політики та дипломати помилково вважали, що німецька пропаґанда повністю спрямована у бік українського націоналізму.

Як вже здогадується вельмишановний читач, така позиція абсолютно влаштовувала Кремль.

Едуард Галіфакс

26 жовтня 1938 року міністр закордонних справ Великої Британії лорд Едуард Галіфакс писав у листі до радника посольства у Берліні:

„Карпатська Україна є трампліном для стрибка на Україну та вихідним пунктом для збудження українського руху.“

Чинний британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен 24 листопада 1938 року заявляв французькому міністру закордонних справ Жоржу Бонне;

„Німецький уряд, очевидно, розраховує почати знищення Совєтської Россії шляхом підтримки аґітації за незалежну Україну.“


Девід Ллойд-Джордж

Колишній британський прем’єр-міністр, а в 1938 році депутат британського парламенту лорд Девід Ллойд-Джордж був переконаний, що фюрер до початку дій проти Совєтської України відокремить Західну Україну від Польщі, щоб об’єднати її з Карпатською Україною та створити васальну Українську державу.

Західних політиків так легко ввести у оману...

Роберт Кульондр

Французький амбасадор у Берліні Роберт Кульондр дотримувався практично такої ж думки:

„Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї.
Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Геббельса ретельно вивчають це питання.
Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, очевидно, вже встановлена – створити Велику Україну (...)
В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СССР пропаґанди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів.
І центром руху стане Карпатська Україна“

Роберт Кульондр вважав, що Третій Райх хотів забезпечити собі вирішальну роль у Центральній Європі, завоювати Чехо-Словаччину й після цього заснувати "Велику Україну під німецьким контролем".

Карпатська Україна — карта для гри в покер

Оскільки переважала думка, що Третій Райх кинеться на завоювання України, то автономія на Закарпатті розцінювалась у західних столицях як нацистька ідея, перший етап на шляху до підкорення Совєтського Союзу.

Не дивно, що американський журнал «Look» в день нападу Мадярщини на Карпатську Україну опублікував матеріял з усіма цими тезами і з великою мапою на всю шпальту, на якій Карпатську Україну було позначено як осередок нацистської пропаґанди.
Здається, як сьогодні, так і в 1939 році, комусь було дуже вигідно доводити західному Світові, що Україна це "фашизьм-нацизьм" — причому, будь-яка Україна, навіть якщо це крихітний шматочок українських теренів, який проголосив про державність...

Карпатська Україна в 1938—1939 роках стала гральною картою в руках вусатих шельмованих картярів.
Відбувалась гра в кривавий покер, і гравці підвищували ставки. Карпатська Україна стала наступною гральною картою після невдачі Сталіна з совєтською гібридною війною в Іспанії 1936 року. І Сталін зробив все можилве, щоб увесь Світ вважав, що ця гральна карта належить Гітлеру.

Відчуваючи сильну загрозу з боку Берліна, західні уряди розраховували, що "українська карта" Гітлера стане засобом для спрямування німецької експансії на схід.

З огляду на відсутність оприлюдненої офіційної позиції Третього Райху щодо українського питання у 1938-1939 років та активну спекуляцію у західній пресі на тему німецьких планів "створення Великої України" та походу на схід, у західноєвропейських колах склалось хибне уявлення про сутність та цілі німецької політики в Східній Європі.

У Берліні питання Карпатської України було визнано неактуальним ще у жовтні 1938 року. Відомство Йоахіма Ріббентропа отримало від фюрера вказівки зайняти стриману позицію щодо цього утворення й не вступати в контакти ані з українцями, ані з їхніми організаціями.
Німецькій пресі були видані інструкції нічого не публікувати про події в Карпатській Україні.

Однак, щоб відвернути увагу західних демократій від справжніх цілей гітлерівської політики в Європі, зовнішньополітичне управління НСДАП на чолі з Альфредом Розенбергом розпочало енергійну пропагандистську кампанію закордоном із педалювання німецьких планів вимаршу на схід задля "створення Великої України".

Під прикриттям цієї інформаційної завіси забезпечувалося маскування справжніх об’єктів нацистської зовнішньої експансії.

Для керівників Третього Райху актуалізація українського питання дала змогу прозондувати можливу поведінку держав Заходу та Совєтського Союзу на випадок реалізації плану "створення Великої України", як засобу уникнути у майбутній війні боротьби на два фронти, а головне — визначити напрямок першого удару.

З іншого боку, ідея гітлерівського походу проти большевизму ідеально вписалася в західноєвропейський горизонт очікувань, фобій та прагнень відвернути нестримну агресію Третього Райху на схід.

Тобто, аналізуючи цілу низку помилок Європи ХХ століття, доходимо висновку:
— у 1919 році Антанта не визнала Самостійну Україну, відмовила Україні в праві на державність на ганебній Паризькій мирній конференції і українську делегацію фактично виставили за двері,
— Версальська система 1919 року пошматувала терени України між сусідніми країнами.
— За згоди Антанти залишки основних теренів України пошматовано між Совєтською Россією і Польщею.
— 18.ІІІ.1921 між Совєтской Россієй і Польщею було укладено сепаратний “Ріжскій мір”, який пошматував Україну, Литву і Білорусь.
— 15.ІІІ.1923 Рада послів Антанти остаточно передала Польщі Галичину.

Так Європа віддала Україну на поталу кровожерливим аґресорам, перетворившись надалі на вщент сліпу і глуху — весь період Інтербеллум (Міжвоєння) Європа не помічала ні Голодомору, ні польського та совєтсько-кацапського геноциду Українців, ні благань про порятунок, які відчайдушно лунали з теренів пошматованої, розтоптаної та втопленої в крові України...
ЄВРОПА ЗРАДИЛА УКРАЇНУ!

Під час совєтської гібридної війни в Іспанії в Європі побачили можливості Сталіна і Гітлера. Злякались.
Наступним тривожним дзвіночком став аншлюс Австрії.
Злякались. Але політична близорукість не дозволила усвідоміти масштаби загроз для Британії і Франції.
Французькі і англійські політикани мріяли про те, щоби СССР і Третій Райх зчепились між собою і полем війни стала би Центрально-Східна Європа, зокрема, Україна.
Заради цього Чемберлен і Делад'є носилися з "політикою умиротворення", немов з писаною торбою. Гітлер забажав Австрію — віддали Австрію. Судети? Та будь ласка, хоч і всю ту Чехо-Словаччину нехай забирає, "ліш бы нє было войны".
Улюблене дитя Антанти — Чехо-Словаччина — найбільш демократична і розвинута країна Європи періоду Інтербеллум, серце Європи — без зволікань віддали на пошматування Третьому Райху, Польщі і Мадярщині...
Карпатська Україна була в складі Чехо-словаччини...

Гітлер і Сталін розуміли важливість цього краю і кожен грав цю гральну карту у своїх інтересах...

Україна між двома вождями та імперіями

1939 рік. Між СССР і Третім Райхом — "медовий місяць" у стосунках!
Дві тоталітарні імперії з ідентичними ідеологіями перебували фактично у союзницьких відносинах, готуючись спільно до великої війни. Стільки спільних планів: розділити Європу між собою, знищити "проклятих англо-саксів", разом бомбити Лондон — недарма ж льотчики "Люфтваффе" навчались в льотних школах Рязані, Ліпєцка, Смолєнска, Пскова і Лєнінґрада.
Звісно ж, Сталін чудово знав про плани Гітлера щодо Чехо-Словаччини, в складі якої опинилась після 1919 року частина України, якій Прага вже надала автономію і все йшло до утворення української суверенної держави на Карпатах. Це геть не влаштовувало кривавого осетина, адже сама думка про те, що десь виникне українська державність і здійметься український національно-визвольних рух по всій Україні, була неприйнятною для Кремля. Тому Сталін просив Гітлера не брати під "протекторат" Карпатську Україну і краще передати "третій стороні", скажімо, гортистській Мадярщині, щоби хоч тимчасово придушити українську державність. Все одно Сталін розраховував, що після розділу Польщі та окупації західних теренів Білорусі й України, його таємний план "Ґроза" дозволить йому раніше напасти на Третій Райх і захопити зрештою Карпатську Україну та відкрити шлях на Європу.

Третій Райх вже безперешкодно зайняв Рейнську демілітаризовану зону, повернувши втрачені у 1918 році Німеччиною терени, Третій Райх вже анексував Австрію... Чемберлен і Делад'є "умиротворили" Гітлера здачею Чехо-Словаччини в Мюнхені, і доки Чемберлен з трапу літака в Лондоні радісно кричав "Я привіз мир цілому поколінню", війська Вермахту майже без опору зайняли Чехо-Словаччину, проголосивши "протекторат Богемії і Моравії" — до речі, нацистським прапором "протекторату" став усім нам знайомий "триколор", такий же, який сьогодні є у РФ (Россії Фашистської)! Втім, і сценарій окупації Чехо-Словаччини нацистами був аналогічний россіянсько-фашистській окупації України: диверсійно-розвідувальні групи, нелегальна передача зброї судетським німцям, тотальна пропаґанда, гасла "Один народ! Один Райх! Один Фюрер!", а потім раптом "судєтскіє шахтёри нашлі оружиє в шахтах" і, айн момент — "єдіная страна"!

Шматувати Чехо-Словаччину Третьому Райху активно допомагала ...Польща!
Так, та сама Польща, на яку вже восени цього ж 1939 року спільно нападуть Третій Райх і СССР.
Та сама Польща, яку стікаюча кров'ю Україна рятувала від совєтської окупації у 1919 році, і "подякою" за це у 1921 році стала сепаратна Ризька угода Польщі з Совєтською Россією — бо дуже сильно Польща жадала собі так звані "сходні креси" — захід України, Білорусі та половину Литви. "Львув наш! Вільно наш! Мєнск Совєтам!" — тішились ляхи.
Коли Третій Райх напав на Чехо-Словаччину, Польща миттю напала і собі, хватаючи зубами нещасну країну, котру з усіх боків вже шматували Райх і Мадярщина. Польща встигла відхопити собі Тешинську Сілезію, одразу влаштувавши там криваву бійню Чехів і Словаків! Ляхи ніколи не соромились вбивати мирних і знекровлених сусідів, розтоптаних більш сильним загарбником — такий вже лядський народ ці ляхи, вони як кацапи, тільки дуже жадібні, хитрі й підступні. Тому ляхи чекають, коли на сусідню країну нападе сильний ворог, і поза спиною, спідтишка, штрикнуть і собі багнетом, щоби мати змогу бодай що вкрасти, хоча б дрібничку, хоч шматочок землі.
Щойно захопивши Тешин, ляхи, цмакаючи губами "Цешин наш! Цешин пше наш!", полізли через Карпати в Карпатську Україну! Чисельні польські диверсанти й "добровольці" ("іх-там-нєт" польського зразка 1938 року) активно допомагали мадярському диктатору "адміралу" Міклашу Хорті в підготовці нападу на Карпатську Україну. Польська влада підтримувала і заохочувала такі дії, позаяк виникнення будь-якої української державності було загрозою для Польщі втратити окуповані етнічні українські терени. Ляхи навіть не помічали набагато хижих і крупніших ворогів, котрі із заходу та сходу вже хижо поглядали на "Жечь Посполіту" й малювали на мапі майбутню лінію розділу, проте не х'тіла Варшава озиратись навколо, бо дуже тішились ляхи можливістю повбивати Українців!..

Сталін і Гітлер тішились, спостерігаючи за Польщею...

Карпатська Україна у центрі міжнародної уваги

Карпатська Україна. Хуст під українськими та чехословацькими прапорами

Західні політики та громадські діячі у власних інтересах сформували та навіювали через засоби масової інформації міф про німецькі плани щодо "створення Великої України". У 1938—1939 роках світова преса активно почала обговорювати українське питання.

У цей час українська проблема не сходила зі шпальт британської преси, зокрема видань «News Сhroniclе», «Times», «Daily Express», «Daily Telegraph», «Munchester Guardian», «Spectator».
Британські видання протягом останніх чотирьох місяців 1938 року вмістили близько тисячі згадок про Карпатську Україну.
Пильно відстежували події в краї "король американської преси" «The New York Times», а у Франції часописи «Matin», «Figaro», «Monde», «Croix», «Petit Journal».
Лише у грудні 1938 року у французькій пресі було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну.

Українське питання стало предметом роздумів і обговорень міністрів, дипломатичних представників та громадських кіл. На рубежі 1938—1939 років це було однією з провідних тем міжнародної політики.

З початку 1939 року Хуст перетворився на один із політичних центрів Європи, до якого була прикута увага усієї провідної міжнародної спільноти.

„Opel Olympia 1938“ на площі міста Хуст. 1939

До колись невеличкого провінційного містечка Підкарпатської Русі з’їжджались журналісти провідних європейських та американських видань.
Візити іноземних кореспондентів були зумовлені не тільки зацікавленістю внутрішніми суспільно-політичним процесами в автономії, а й інтересом до практично невідомого європейському обивателю закутку на сході континенту, його ґеоґрафії, історії, етнічної, релігійної та лінгвістичної структури, звичаїв, традицій та ідентичності місцевого населення.
За кілька місяців у столиці Карпатської України побували десятки кореспондентів і журналістів британських, французьких, бельгійських, голландських, швайцарських, німецьких, італійських, польських, чеських, румунських, шведських, американських, японських видань.

У січні-березні 1939 року для написання книги про тутешні події в Карпатську Україну приїхав колишній кореспондент аґенції «Reuters» у Польщі британець Майкл Вінч.
На початку року у край прибув редактор лондонського «Times» майор МакНейл Мосс, а наприкінці лютого — заступник американської інформаційної агенції «Associated Press».

Стаття Енн О’Гара МакКормік про події в Карпатській Україні на першій шпальті «The New York Times»


Енн О’Гара МакКормік

У березні до Хуста завітала провідна кореспондентка газети «The New York Times» в Європі Енн О’Гара МакКормік.
Вона була першою жінкою, яка у 1937 році отримала найвищу нагороду у сфері журналістики — премію Пулітцера.
Карпатська Україна стала однією із 13 країн, яку відвідала ця видатна американка у 1939 році, в період наростання кризи в Європі.
За свою журналістську кар’єру Енн О’Гара МакКормік взяла інтерв’ю у кількох провідних світових діячів, зокрема Муссоліні, Гітлера, Сталіна, Рузвельта, Черчілля, Пап Римських Пія ХІ та Пія ХІІ...

Дозвольте, вельмишановне панство, ремарку, для глибшого усвідомлення того, що західні медія доби Інтебеллум практично не відрізнялись від сучасних і активно працювали в ту пору як в інтересах Третього Райху, так і в інтересах Кремля.
Варто звернути увагу вельмишановного панства на той факт, що у 1930-ті роки «The New York Times» і особливо журналісти, які брали інтерв’ю у Сталіна та отримували потім Пулітцерівську премію — вочевидь були не простими журналістами. Сталін не любив публічності, а тим паче, в дуже рідких випадках давав інтерв’ю західним журналістам. І якщо це відбувалось, то це було необхідно Кремлю, а журналістами були зазвичай симпатики коммунізму. Так, яскравим прикладом є перший американський журналіст Юджин Лайонс, якому дозволено було взяти інтерв’ю у Сталіна — Юджин Лайонс жив у Москві, його дочка гралась з дочкою Сталіна, і вже потім, значно пізніше, Юджин Лайонс змінив погляди та після смерті совєтського диктатора опублікував низку публікацій, що розкривали справжню суть Сталіна.
Волтер Дюранті — московський корреспондент «The New York Times», особистий пропаґандист Сталіна в США, відомий публікаціями, які заперечували Голодомор в Україні. Саме за ці публікації Дюранті отримав Пулітцерівську премію, яку все ще Пулітцерівський комітет відмовляється відкликати попри те, що на Дюранті лежить провина в геноциді Українців. Саме публікації Дюранті в «The New York Times» переконали Світ в тому, що Совєтська Россія "дивовижна країна з небувалими темпами індустріалізації, де живеться всім, як в раю, в той час, коли Америка потерпає від Великої Депресії".
Саме публікації Дюранті в «The New York Times» вплинули на рішення Франкліна Рузвельта офіційно визнати Совєтську Россію як державу в середині 1930-х років... До 1930-х Совєтська Россія була ніким практично не визнана.
Кремль приділяв велику увагу пропаґанді на Заході і щедро фінансував продажних західних журналістів.
Натомість, західні репортери, які писали правду про криваву Совєтську Россію, про Голодомор в Україні — Кремль вбивав. Так, за розкриття правди про Голодомор чєкістами в Манчжоу-Ґо було висліджено і вбито британського репортера Ґаррета Джоунса...
Докладніше про кремлядських журналістів доби Міжвоєння, про заперечення Голодомору, про кремлівську інформаційну кампанію проти України і мовчання Європи під час Голодомору в Україні — в матеріялі Голодомор: «Європа мовчала… І вкотре мовчить…»

Повернімося до огляду медіяпростору доби Інтербеллум.
Український часопис Північної Америки «Свобода» восени 1938 року з подивом для себе відмічав небачену актуалізацію українського питання в громадській думці на Заході:

„Хто читав американську пресу останніми місяцями, той певно доглянув велике зацікавлення цієї преси українською справою.
Про цю справу заговорили просто всі газети, навіть ті, що, здавалось, давніше зарікалися про неї говорити (…)
Писала преса не тому, що до писання її штовхали Українців, але тому, що самі події висунули на порядок дня українську справу (…) Передовсім про українську справу почали писати як про німецьку інтригу…“

Відомий британський історик Карліл Макартні, який спеціалізувався на Центральній Європі, опублікував статтю у тижневику «Christian Science Monitor», в якій зазначив:

„…українське питання "найбільш невирішеним на сьогодні політичним питання в Європі…“


Роберт Сетон-Вотсон

Цю думку поділяв його колега, британський історик-славіст, член Англо-українського комітету професор Роберт Вільям Сетон-Вотсон, який зазначав:

„…українське питання надалі залишається найбільшою проблемою Європи, криючи в собі зародок великих подій…“

Будучи рішучим опонентом політики умиротворення, яку проводив уряд Чемберлена стосовно Третього Райху та Італії, Роберт Сетон-Вотсон пропонував Лондону зайняти більш активну позицію в Східній Європі.

Тим часом за океаном американський часопис «Washington Post» констатував:

„Віддалена область — Карпатська Україна (Рутенія), яку Угорщина хотіла анексувати, дуже швидко стала європейською больовою точкою…“

„Наступна європейська війна розпочнеться в Україні!“

Шпальта американського журналу «Look» від 14.III.1939

Американський журнал «Look» 14.III.1939 присвячує тему номера Україні і Українцям та публікує оглядову мапу передвоєнної Європи і великий матеріял про плани Гітлера щодо України — єдиного на той час бездержавного краю Європи.
Вже наступного дня, 15 березня 1939 року, Карпатська Україна, щойно проголосивши про Незалежність, першою в Європі дає відсіч нацистській аґресії, обороняючись від мадярських і польських союзників Третього Райху...
Але за океаном ще цього не знали, тож "аналітика від експертів" була опублікована.

На стилізованій мапі зображено два можливі шляхи Вермахту до України: північний через Польщу, а також дунайською долиною через Мадярщину та Румунію. Совєтські війська сконцентровані вздовж східного кордону СССР і стережуть УССР, багату на пшеничні поля, гідроелектричні потужності, вугілля та інші мінеральні ресурси. Зазначається, що в Польщі проживає 5 мільйонів Українців, а в Румунії — один мільйон. Східна Чехо-Словаччина (тобто Закарпаття) позначена як "осередок теперішньої нацистської пропаганди серед Українців". У верхньому правому куті зазначено: "Україна — мета Гітлера. Це 328 тисячі квадратних миль, що охоплюють частини Чехо-Словаччини, Румунії, Польщі та Совєтської Росії".

Мапа ілюструє статтю про перспективи нацистсько-совєтської війни.
Перша частина статті „Російська Україна… наступна мета Гітлера“ присвячена викриттю гітлерівської пропаґанди "визволення України". Журнал зазначає, що справжньою метою нацистів є природні багатства та промисловий потенціал України. Заради заволодіння ресурсами Берлін планує створити 40-мільйонну маріонеткову українську державу на територіях Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії та СССР. У статті стверджується, що насправді Українці під совєтською владою не є ані меншиною, ані пригнобленими, і за, винятком зовнішньої політики, мають самоврядування. Незважаючи на свій традиційний націоналізм, Українці будуть боротися проти німецького "визволення", за яке виступають лише білогвардійські еміґранти та польські і румунські нацисти.

Центром пропаґанди українського самовизначення, як стверджується у статті, Гітлер зробив Рутенію в Чехо-Словаччині, тобто, Карпатську Україну. Для цього "фюрер вберіг Карпатську Україну від поділу між Польщею та Угорщиною".

«Look» передає думку "експертів" того часу, що реалізація гітлерівського плану може розпочатися вже у квітні 1939 року. (На мить здачі в тираж цього номеру, вона якраз і почалась). Для цього Німеччині спочатку доведеться розчленувати Польщу або Румунію, щоб відкрити шлях до Совєтської України. Берлін сподівається, що Британія і Франція будуть такими ж слухняними як у Мюнхені, а його нові жертви такими ж ізольованими, як і Чехо-Словаччина. Також "експерти" зазначають:
"…акція Гітлера розкрила Польщі очі на її попередню політику і змусила до тіснішого союзу з Совєтською Росією. Зараз Гітлер намагається зруйнувати цей союз за допомогою обіцянок поділитися з Польщею своїми майбутніми територіальними здобутками, а також вдаючись до антисемітської і антирадянської пропаганди. Якщо польсько-совєтський союз витримає цю пропаґандистську кампанію, Росія захищатиме польський кордон і війна розпочнеться на польській території. Але якщо Берлін зможе налаштувати Варшаву проти Москви, то німецьким військам не доведеться воювати до того, як вони досягнуть совєтського кордону. Без сумніву, з совєтською армією німці будуть змушені воювати, адже Совєтська Росія — це не Чехо-Словаччина."

Другу частину статті „Чи зможе російська армія зупинити Гітлера?“ підготував американський воєнний експерт, журналіст і публіцист Джордж Філдінг Еліот. Хоча майор Еліот — один із тих, хто передбачив Другу Світову війну, його прогнози не завжди були точними — у 1938 році він написав статтю, в якій обґрунтовував стратегічну неможливість японської атаки проти Гавайїв, тобто проти американської бази Перл-Гарбор.
На думку Еліота, шанси Гітлера на успіх залежать від позиції Польщі та Румунії. Якщо польські війська чинитимуть активний опір, то шанси нацистів на перемогу будуть незначні. Але союзницька або нейтральна Польща може виправдати німецькі очікування. Автор вважає, що в Україні військам Вермахту доведеться мати справу з селянськими повстаннями та запеклим опором патріотів, що захищатимуть власну землю.

В публікації «Look» від 14.III.1939 відбилися тодішні хибні уявлення про гітлерівську політику, притаманні оглядачам різних видань в країнах демократичного Заходу.

Розглянемо ще один приклад вельми тонкої маніпуляції того часу.
У статті „Рутенія та її доля“, що з’явилася 21.Х.1938 у британському журналі «Spectator», англійський журналіст Мервін Гордер, який побував у краї, писав:

„Віддалена та мальовнича окраїна Чехо-Словаччини стала одним із головних пішаків в центральноєвропейській грі, так як чимало факторів роблять її привабливою здобиччю для агресора (…) для неї не вперше ставати сценою збройного конфлікту.“

На основі аналізу міжнародних подій, журналіст припускав, що Третій Райх зробив ставку на український "сепаратистський" рух, кінцева мета якого "об’єднати Підкарпатську Русь з частинами Польщі, Румунії та СССР у нову республіку".

„Здається, нема сумніву у тому, що ця програма буде наступним кроком Німеччини, якщо вона не зламає забагато зубів в процесі поглинання Західної Чехо-Словаччини (…)
У всіх цих подіях жителі Рутенії повинні попрощатися з тими днями, коли їхня земля була напівзабутим закутком Європи, в який навідувалися лише туристи у пошуках мальовничих краєвидів.
Вони повинні змиритися з тим фактом, що їхня країна лежить прямо на німецькому шляху на схід, і що вона є призом, за який потрібно боротися заради себе.“

Звернімо увагу, вельмишановне панство, як обережно, розбавляючи романтикою про краєвиди, британський журналіст просунув необхідні тези щодо Карпатської України: "головний пішак в центральноєвропейській грі", "наступний крок Третього Райху", але "для неї не вперше ставати сценою збройного конфлікту" і "жителі Рутенії повинні попрощатися з тими днями, коли їхня земля була напівзабутим закутком Європи", "повинні змиритися з тим фактом, що їхня країна лежить прямо на німецькому шляху на схід", бо ж, мовляв, Карпатська Україна "є призом, за який потрібно боротися заради себе"!
Все чудово, ось тільки підшкварився журналіст тезою про "український сепаратистський рух" — взагалі-то, Українці на своїй землі, і ніякого "сепаратизму" не було, позаяк до поглинення Чехо-Словаччини окупантами Третього Райху, Польщі і Мадярщини, Карпатська Україна не декларувала вихід зі складу Чехо-Словаччини, а коли Чехо-Словаччина впала під навалою окупантів, з усіх народів республіки тільки Українці відправили до Праги офіційного листа з подякою за 20 років спільного життя в складі Чехо-Словаччини.
Тож, британський журналіст Мервін Гордер свідомо чи ні обслуговував інтереси або ж доктора Гьоббельса, або ж Лубянки, або й тих і інших.

Більшість західних оглядачів були одностайні у тому, що Гітлер таки зробив ставку на українське питання у своєму просуванні на схід, при цьому дискутувалися шляхи та інструменти досягнення кінцевої мети – "створення Великої України" під протекторатом Третього Райху.

Західна преса подавала "українські плани" Третього Райху як вже вирішену справу.

На першому місці всі цих інсинуацій виступали аж ніяк не українські національні прагнення до власної державності та національної єдності, а експансіоністські плани фюрера.
Деякі автори після хвилі істеричного галасу з приводу перспектив "постання Великої України" під нацистським патронатом почали дещо уважніше приглядатися до регіональних особливостей українського національного руху, на території СССР.

9.І.1939 редактор «Manchester Guardian» А.Фойґт у своїй радіолекції на тему „Німеччина та Україна“ зазначав:

„…багато націй, існування яких пропаґує Гітлер, взагалі не бажають для себе незалежності, як наприклад, Українці, що живуть в СССР.“

Фойґт вважав рух Українців за відрив від Совєтського Союзу скоріше штучним витвором, аніж природним явищем, про який навряд чи можна говорити з впевненістю.
Натомість в Польщі, на думку А. Фойґта, Українці були перейняті сильним національним почуттям – одним із найсильніших в Європі.
Боротьбу Українців в Другій Речі Посполитій за своє національне визволення він порівнював із змаганням ірландців за самостійність від Британії.
(Бачите, які кремлівські хвости стирчать позаду редактора «Manchester Guardian»? Чи це була все ж недалекоглядність?)

На Заході не було достатньо інформації про внутрішнє становище підсовєтської України у 1930-х років. Лише одиниці знали про жахіття колективізації та Голодомору 1932-1933 років, що завдали непоправних втрат українському селянству, та про масові репресії, які знищили цвіт української еліти — інтеліґенцію.
Як вже зазначено вище, лише одиниці західних журналістів писали правду про Україну в 1930-ті роки, їх можна перелічити на пальцях однієї руки, і Кремль їх намагався вбити. Найвідомішим із чесних репортерів є Ґаррет Джоунс, якого чєкісти вбили за публікації про Голодомор в Україні...

Сталін і "карпатская фашисткая козявка"

Кремль грав свою гру щодо Карпатської України.
Роздмухана відомством Гьоббельса істерія Кремль взагалі влаштовувала. Союзницькі стосунки Совєтів із Третім Райхом і плани щодо майбутньої війни спонукали діяти вкрай обережно.
Сталін вичікував...

"Совєтська дипломатія" (вибачте) була стриманою в своїх оцінках реальності планів Третього Райху стосовно "створення Великої України", уважно спостерігаючи за реакцією Берліна на кампанію у західних медія.
14.ХІІ.1938 "врємєнно повєрєнный в дєлах СССР" в Третьому Райху Ґєорґій Астахов повідомляв у Москву, що, згідно висловлювань американських політиків і преси, українська проблема є вельми актуальною в Берліні, а її розв’язання там вбачають у створенні "єдиної" України, включаючи її совєтську частину:
"Моих собеседников явно удивляет, почему наша пресса не реагирует на кампанию, которая нашла своё отображение и в немецких газетах. Мы бы могли с намного большими обоснованиями доказать право СССР на Карпатскую Украину, чем последняя — на нашу"
Висновки, які зробили совєтські "дипломати" з істерії у західній пресі навколо української проблеми, були прямо протилежними до оцінок західних країн.


Максім Літвінов

Совєтський "нарком іностранных дєл" Максім Літвінов під час розмови з тимчасовим повіреним у справах Франції в СССР Жаном Пайяром 19.ХІІ.1938 заявляв:
"Мы даже не уверенны, что Гитлер серьёзно относится к украинской акции. Не думаю, чтобы сам Гитлер и его окружение действительно считали украинский вопрос проблемой актуальной политики. Возможно, мы имеем дело с политической провокацией".

Максім Максімовіч Літвінов, він же Меїр Генох Мойсейович Ва́ллах-Фінкельштейн, народжений в Польщі, вірою і правдою служив большевикам ще з 1905 року, але старих большевиків з лєнінської обійми Сталін-Джуґашвілі волів прибирати напередодні війни.
Карпатська Україна стала останньою справою для першого совєтського "наркоміндєл".

Тож, вже у травні 1939 Молотов на нараді в кабінеті Сталіна відкрито звинуватив Літвінова "в ґоловопятствє" і був призначений новим "наркомом іностранных дєл". Попереду було підписання пакту з Третім Райхом, тож потрібен був новий "наркоміндєл".
Тобто, навіть у внутрішній боротьбі большевиків формальними причинами обопільних звинувачень "в ґоловопятствє" ставали "украінскіє вопросы".

Завдяки донесенням своїх дипломатів Кремль зорієнтувався, що українська проблема більше обговорюється в Лондоні і Парижі, ніж у Берліні.
У Москві заявляли, що "мають справу з пропаґандистською диверсією", метою якої було приспати пильність Англії і Франції і під цим прикриттям приготувати для них "новий сюрприз".
Водночас у Кремлі доволі серйозно оцінювали загрозу від постання Карпатської України в контексті розвитку українського руху.
Говорячи про настрої Сталіна, посол Третього Райху у Москві Вернер фон дер Шуленбурґ писав у грудні 1938 року, що совєтський вождь вбачає у Карпатській Україні "велику небезпеку", оскільки ця держава може стати пунктом "кристалізації українського руху за незалежність".

Коли істерія навколо Карпатської України в західних медія роздмухалась до точки кипіння, настав час для "спростувань", "разоблачєній" та звинувачень "буржуазіі" в спробах посварити дві "миролюбні" й дружні соціялістичні країни — СССР і Третій Райх!

10.ІІІ.1939 Сталін виходить нарешті на сцену зі спеціальним окремим докладом на XVIII з’їзді ВКП(б) щодо Карпатської України, який тут же розбирають на цитати запрошені західні журналісти.
Сталін ретельно підготував своє звернення, в якому зокрема зазначалось:
"Это всё видумкі і подозрітєльный шум без основатєльных прічін, цель котороґо спровоцировать конфлікт і внєсті раскол в дружескіє отношенія Совєтскоґо Союза і Трєтьєґо Рєйха!"
Звісно ж, Джуґашвілі-Сталін не втримався від недолугих епітетів щодо Карпатської України: "фашисткая козявка, которая хочєт прісоєдініть к сєбє корову" (УССР).

Пропаґанда в газеті "Правда" 2.IV.1939

2.IV.1939 газета "Правда" публікує статтю під назвою "Конец карпатской фашистской козявки", де ретельно цитує "ґлубокий и мудрый анализ международного положения, содержавшийся в докладе товарища Сталина" вустами цих західних журналістів, підкреслюючи, що вони "праві" та "антикомуністичні" (але при цьому схвально цитують промову Сталіна і в усьому погоджуються з кожним словом Вождя), позиціонуючи совєтським читачам "позіцию Запада относітєльно карпатской фашистской козявкі".
Судячи зі стилю, чернетку статєйки дряпав особисто Коба!

Ця пропаґандистська статейка "Правды" примітна тим, що вперше були витягнуті з шафи кремлівські пропаґандистські ідеї, які стали базовими для подальшої совєтської пропаґанди в царині становлення міфу про "нєпобедімую Россію, Отчізну і Отєчєствєнныє войны", і нині ці міфи є базовими для загарбницької політики РФ (Россії Фашистської).
Роздивитись скан статті можна за лінком в пулікації „Гібридна війна в Карпатській Україні“, або ж клікнувши на прев'ю в цій публікації і зберегти скан для перегляду на своєму комп'ютері

Послання Сталіна, трансльоване через призму висловлювань запрошених західних журналістів газетою "Правда", містить в собі головну тезу — країни Заходу штовхають дружній Третій Райх проти СССР, і Гітлер може повторити шлях шведів під Полтавою та Наполеона, але товаріщ Сталін викриває цей антисовєтській і антинімецький "провокационный заґовор", яким хочуть посварити дружніх Німеччину і СССР; товаріщ Сталін "вскрывает подоплёку провокационной шумихи, поднятой буржуазной североамериканской, английской и французской прессой" та "разоблачает нехитрую антисоветскую провокацию, имевшей целью поднять ярость Советского Союза против Германии, отравить атмосферу и спровоцировать конфликт с Германией без видимых на то причин".

Дві третини статті далі вже присвячено Карпатській Україні.
Кремлівські пропаґандисти 1930-х у своїй риториці нічим не відрізнялись від сучасних кісілёвых-соловьёвых, тож майже в кожному реченні купа образ, принижень на адресу Українців, купа штампів про "фашызьм" — все звичне в наш час. Сталінська "фашистская козявка" повторюється чи не в кожному реченні, щоб у свідомості читачів це закріпилось раз і назавжди. Звісно ж, "банды фашистов-сичевиков", звісно ж "тюрьмы переполнены революционными рабочими и крестьянами", ну а ще "карпатскіє барыґі распродают оптом и в розницу Карпатскую Украину".
Яка незмінна риторика!
Українці звісно представлені як плем'я дикунів:
„Главный город этой области Хуст равен по числу жителей иному селу цветущей Советской Украины.
Подавляющее большинство населения Карпатской Руси неграмотно: в карпатских деревнях многие крестьяне до сих пор поклоняются идолам.“

„Фашистская карпатская козявка с головой окунулась в сложную игру, затеянную в Центральной Европе...“
...Сталіним і Гітлером...

Відвернути німецьку аґресію на схід

Тим часом в англійських колах серйозно розглядалась можливість початку війни в Європі через "українське питання".

З цією метою за посередництва британських дипломатичних представництв вивчались реакції Москви, Бухареста та Варшави на німецькі плани щодо "створення Великої України".
Особлива увага була зосереджена на позиції Совєтського Союзу — головного об’єкта претензій Третього Райху.
У разі початку нацистської кампанії за "створення Великої України", Лондон мав змиритись з експансивною політикою німців у регіоні.
Зі спрямуванням німецької агресії на схід британські кола не тільки пов’язували плани щодо захисту своїх колоніальних володінь і підмандантних територій від нацистських зазіхань, але й сподівались таким чином послабити СССР за рахунок індустріальних та аграрних ресурсів Наддніпрянської України.
За цих умов Лондон був готовий навіть змиритись із виникненням політичних і військових проблем для Польщі. Подібну позицію поділяла також Франція.
Спостережливі американські дипломати відразу помітили, що на відміну від небувалого розголосу у західноєвропейській пресі навколо української проблеми в контексті створення автономної Карпатської України німецькі засоби масової інформації демонстрували дивовижну стриманість, або ж повну тишу.

15.ХІІ.1938 у доповіді на адресу президента США Франкліна Рузвельта американський посол у Варшаві Дрексел Бідл зазначав:

„Німецькі пропагандисти змусили зарубіжних кореспондентів працювати на їхню користь, фокусуючи увагу світової спільноти на проблемі Великої України.“

Американець дійшов висновку, що кампанія в пресі щодо української проблеми інспірована самим Берліном і є тактичним маневром, спрямованим на здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів та підживлення інтересу до накресленого Берліном українського проекту.
Посол США вважав, що Третій Райх не стане розпочинати війну з Польщею, Румунією та СССР через українську проблему.

Тим часом американські засоби масової інформації продовжували далі за інерцією відтворювати старі штампи.
Приміром, журналіст газети «Boston Traveler» Д’ю МакКензі у січні 1939 року писав:

„Навесні Гітлер допоможе Україні постати в якості окремої держави, інспіруючи зовні повстання українців проти совєтського режиму, і при цьому поширить на неї свої впливи.“

Така тактика, на думку американця, могла убезпечити Європу від початку широкомасштабної війни.

Американська та європейська громадськість могла лише здогадуватись про німецькі плани переоблаштування Центрально-Східної Європи та подальшої долі Карпатської України.
Нічого з таємних інструкцій Гітлера не було оприлюднено. Переговори Німеччини з її сусідами в цей час проходили переважно за зачиненими дверима.
Успішність фюрера як дипломата полягала в тому, що він, вдало маскуючи свої справжні наміри, створював хибне уявлення про цілі німецької політики в очах міжнародної спільноти, виявляючи таким чином вразливі місця своїх супротивників й вдало граючи на них.

Зустріч Адольфа Гітлера з польським міністром закордонних справ Юзефом Беком

Лише під час зустрічі з польським міністром закордонних справ Юзефом Беком у Берхтесґадені 5.І.1939 Гітлер відкрито заявив, що галаслива пропаганда з приводу планів у Берліні щодо України не відповідає дійсності, і тому –

„Польща жодним чином не повинна побоюватися Німеччини.“

Мадярський міністр закордонних справ Іштван Чакі на зустрічі з фюрером, 16.І.1939

16.І.1939 фюрер пообіцяв мадярському міністру закордонних справ графу Іштвану Чакі, що в березні чехословацьке питання буде вирішене і територіальні домагання Мадярщини (на Карпатську Україну) можна буде задовольнити.

Наприкінці січня 1939 року за допомогою гітлерівської служби безпеки (СД) у європейських дипломатичних колах було поширено інформацію, яка свідчила про згасання зовнішньополітичного інтересу Німеччини до української проблеми в Підкарпатській Русі.
Внаслідок цього в перший тиждень лютого 1939 року інтерес до Карпатської України на Європейському континенті сильно впав, а українське питання перестало бути актуальним.

Український щоденник за океаном газета «Свобода» наприкінці лютого 1939 року зі здивуванням відмічав дивний спокій в західних ЗМІ з приводу українського питання:

„Щось притихло з українською справою, коли мати на увазі те, що ще не так давно не було одного дня, щоб американські газети не принесли якихось "новинок", зв’язаних з "Великою Україною".“

Українсько-британський союз?

Активні спекуляції в західній пресі навколо планів "створення Великої України" під нацистським протекторатом припинились.

Проте це не похитнуло позицій справжніх прихильників українського руху на Туманному Альбіоні.
Вони все ще намагалися вплинути на політику офіційного Лондона у Східній Європі загалом та в Карпатській Україні зокрема, і таким чином підтримати прагнення українців до створення власної держави.

У лютому 1939 року в Лондоні, на засіданні Близько- та Середньосхідного товариства, яке зібрало близько 200 представників британської еліти, із доповіддю «Україна: найбільша проблема Європи» виступив британський журналіст і член Англо-українського комітету Ланселот Лоутон.

Ланселот Лоутон вважався одним із головних промоутерів українського питання на Туманному Альбіоні.
Вважаючи, що однією з головних цілей наступної німецької експансії буде Україна, британець закликав офіційний Лондон підтримати Україну і Українців у їхніх прагненнях до свободи.
На його думку, це був ключ до розв’язання багатьох східноєвропейських проблем.

Вільям Веджвуд-Бенн

Деякі члени Англо-українського комітету неодноразово навідувалися до Хусту, зондуючи можливість поглиблення британсько-українських контактів.
На межі 1938—1939 років в Карпатській Україні побували вже згадуваний професор Роберт Сетон-Вотсон та британський політик-лейборист Вільям Веджвуд-Бенн, що вважався неформальним "другом України".

Політики в Хусті з великим інтересом поставилися до пропозиції союзу з Британією, вбачаючи в останній реальну альтернативу Німеччині. Але рекомендації та напрацювання з української проблеми Англо-українського комітету, до якого входили британські парламентарі, політики, військові, історики та журналісти, не були взяті до уваги кабінетом Невілла Чемберлена.
Чемберлен і надалі проводив "політику умиротворення" Третього Райху, погодившись фактично визнати Центрально-Східну Європу регіоном його домінуючих інтересів.

Незважаючи на це, на початку лютого 1939 року департамент заморської торгівлі Foreign Office розробив проект створення незалежної України.
Аналізуючи економічні аспекти, британські експерти припускали, що відокремлення України від Совєтського Союзу може спричинити крах совєтської економічної системи і, зрештою, розпад СССР.
Це врешті-решт і сталося — тільки у 1991 році.

Вмиваючи руки

Проголошення Незалежності Карпатської України на засіданні краєвого Сойму 15 березня 1939 року залишилось поза увагою країн Заходу.
Жодна з держав світу не визнала самопроголошеної української держави в Карпатах. Її залишили на поталу гортистській Мадярщині.
Після невдачі з отриманням протекторату від Німеччини уряд Августина Волошина апелював до демократичних держав.
Докладніше в матеріялі „1939 — Опір у Карпатах“

Щоб уникнути зайвих дипломатичних наслідків, під час окупації Карпатської України мадярськими військами 14-18.ІІІ.1939 Великобританія та Франція зробили вигляд, ніби карпатоукраїнське питання є внутрішньою проблемою Мадярщини.

Під час цих подій британський посол у Будапешті засудив мадярську аґресію як акт насильства.
Проте ані він, ані міністр закордонних справ Великої Британії лорд Галіфакс, ані прем’єр-міністр Невілл Чемберлен — ніколи не висловлювали офіційного протесту на адресу Будапешта.
Вони розглядали мадярську окупацію Карпатської України не як співучасть разом з Третім Райхом і Польщею у розчленуванні Чехо-Словаччини, а навпаки — як акт, здійснений проти волі Берліна.
Міністр закордонних справ Франції Жорж Бонне безпосередньо привітав угорського посла в Парижі, зазначивши, що "було б краще, якби у Прагу увійшли мадяри, а не німці".
Це зайвий раз свідчить про недалекоглядність і банальну тупість тодішніх європейських політиканів.

Західноєвропейська преса слідом за своїми урядами доволі стримано відреагувала на демонтаж Чехо-Словаччини в її східній частині, фокусуючись головним чином на тріумфальному вступові вермахту в чеські землі.
Деякі видання не могли повірити у те, що Берлін дав згоду на окупацію мадярськими військами Карпатської України.

Мадярська армія наступає на Карпатську Україну. Березень 1939

Водночас на тлі капітуляції чехословацької армії в ході окупації вермахтом Богемії та Моравії збройний опір, який поставили Карпатські Січовики наступаючим гонведським військам Мадярщини і польським диверсантам, вразив багатьох тогочасних закордонних оглядачів.
Інформаційні повідомлення про бойові дії в Карпатах облетіли провідні світові видання.

У 1938-1939 роках західні медіа стали заручником міфів та пропагандистських схем, запущених нацистськими службами (і прокремлівськими журналістами також) з метою дезінформації та відвернення уваги громадської думки на Заході від справжнього напрямку нацистської аґресії в Європі.
Частково тут спрацювала схильність ЗМІ у Великій Британії, Франції та США до перебільшень у зручному для себе руслі.

Олії у вогонь підливали й західні дипломати, які давали помилкові оцінки зовнішньої політики нацистської Німеччини.
Європейська, а слідом за нею – американська преса, керуючись стадним інстинктом, вхопилася за ідею гітлерівського походу на схід задля "створення Великої України" та тиражувала матеріали на цю тему з неймовірною швидкістю й інтенсивністю.
Небачений раніше до цього спалах інтересу у міжнародних колах до української проблеми був пов'язаний не так із зацікавленням прагненнями народу, який був забутий після подій 1917-1921 років і розділений між чотирма державами, – як у зв’язку із гітлерівськими планами аґресії.
Тільки поодинокі журналісти, історики та громадські діячі на Заході підкреслювали природний характер українського національно-визвольного руху і висловлювали підтримку українським прагненням...

Мадярські війська в окупованому Хусті. 16 березня 1939

Як бачимо, "традиції журналістики" непохитні і в ХХІ столітті.
Нині Кремль веде потужну інформаційну війну проти Світу, спираючись на свій сторічний досвід пропаґанди і ручних "журналістів", маючи в обіймі глобальні світові медія-ресурси, медія-концерни та інформ-аґенції в усьому Світі, які тиражують всіма світовими мовами необхідну для Кремля інформацію. На озброєння взяті методи пропаґанди не лише Йозефа Гьоббельса, але й чєкістські. Сотні й тисячі "журналістів" обслуговують інтереси Кремля не гірше Волтера Дюранті, очікуючи в майбутньому кожен свою Пулітцерівську премію...
Все повторюється, неначе дежа-вю...
Велика Війна триває...

Матеріял укладено за публікаціями кандидата історичних наук Олександра Пагірі.
© Олександр Пагіря
„Як західна преса та дипломати писали про Карпатську Україну“ 2018.ІІІ.15
© «Історична Правда»
„Гібридна війна в Карпатській Україні“ 2016.ІІІ.15
© «Likbez»

Також використані матеріяли з відкритих джерел:
© Максим Майоров
„Американський журнал про українське питання напередодні Другої Світової війни“ 2016.ІІІ.15
© «Likbez»
копію статті з журналу «Look» надала Оксана Юркова
зображення мапи з журналу «Look» — Лариса Зарічняк
мапа поділу Чехо-Словаччини — Дмитро Вортман
© Ланселот Лоутон — «Україна: найбільша проблема Європи»

Матеріял уклав
℗ Дмитро Дзюба
© «Порохівниця»