Полководець Петро Болбочан і чорна “вдячність” від “гнид”

Полководець Петро Болбочан
і чорна "вдячність" від "гнид"

 

Головний Отаман Симон Петлюра якось висловився:

„Гірше московських вошей лиш українські гниди“

При всій повазі до Симона Васильовича, який все ж вніс свій внесок в здобуття Незалежності і лишив нам вищезгаданий та завжди актуальний вислів, але саме з мовчазної згоди Головного Отамана відбувся ряд ганебних для української історії дій з боку соціялістичного уряду і особисто Симона Петлюри, котрі перекреслили й знищили здобуту Незалежність України, а сам Головний Отаман (згідно власного ж висловлювання) поводився інколи "гірше московських вошей".
Однією з найганебніших сторінок нашої історії є чорна "вдячність" легендарним полководцям Петру Болбочану і Зурабу Натішвілі (Олександ Натієв) за весняний бліцкріґ, Кримський похід і звільнення України від першої совєтської окупації у 1918 році...
Власне, зрада українськими соціялістами власної Армії УНР почалась ще з визволення Харкова і з Кримської операції...

 

Кримський похід Запорожців Болбочана — найбільш звитяжна, успішна та легендарна військова операція доби Перших Визвольних Змагань. Власне, увесь весняний рейд 1918 року — український визвольний бліцкриґ разом з Кримською операцією — найбільш успішний і найбільш протяжний військовий рейд Армії Української Народньої Республіки, та й, певно, взагалі, найбільш протяжний за кілометражем і водночас стрімкий військовий рейд у військовій історії. З початку березня по кінець квітня 1918 року пройти в ар'єрґарді німецьких військ, звільняючи терени України від совєтських окупантів, пройти шлях за маршрутом: Сарни — Київ — Лубни — Полтава — Харків — Лозова — Слов'янськ \ Синельникове — Запорожжя — Мелітополь — Сімферополь — Бахчісарай... Рейд в понад півтори тисячі кілометрів кінною кавалерією і панцерними потягами, по бездоріжжю, без необхідних ресурсів і банально без забезпечення їжею, бо забезпечувати було нічим... Але Українці йшли і звільняли свою Україну від совєтського окупанта! Позаду йшли окупаційні війська німецького Райхсверу, які за умовами Берестейського Миру мали допомогти Україні звільнитись від большевиків. Вони допомагали, звісно, але у них була своя мета походу на схід, а у нас своя. І наші хлопці йшли попереду...

Блискавичний бліцкриґ весни 1918 року! Блискавична Кримська операція! Одне лиш стрімке форсування Сивашу чого варте!
Успіхи Запорожців Болбочана ще будуть вивчати у військових підручниках!

Звитяжності Запорожців заздрили війська Райхверу, які вже мали неабиякий досвід з 1914 року. І коли інтереси Німецького Райху та УНР спіткнулись на кримському питанні і в Сімферополі мало не дійшло до стрілянини між військами Райхсверу та Запорожцями — генерал фон Кош усвідомив, що може втратити свою ландверську дивізію.
Ситуацію врятувало прибуття генерала Натішвілі, який як старший за чином вивів з-під підпорядкування фон Коша полковника Болбочана. Далі почались перемовини з німецьким командуванням і спроби зв'язатись з урядом УНР, які ховались від зв'язку цілу добу. Коли ж Натішвілі вдалось вивести з-під удару Запорожців і домовитись про виведення українських військ разом зі зброєю, бронепотягами та провізією, замість вдячності від уряду УНР, генерал отримав догану "за самовільне відлучення з позицій на Донбасі". Ось таку ганьбу отримали наші звитяжні Захисники від соціялістичних політиканів-боягузів, які вважали, що Україні не потрібна армія взагалі! Звільнивши терени України від окупантів, виконавши наказ, дійшовши до Севастополя, де вже моряки з прапорами України чекали на українські війська, і ось так соціялісти зреклися власної Армії...

А яке ж ставлення було до Запорожців з боку соціялістичного уряду УНР?
Саме таємний наказ уряду УНР скерував Запорожців Болбочана на Крим, щоб зайняти півострів раніше військ Райхсверу. Завдання і наказ уряду УНР Петро Болбочан виконав! Сімферополь було звільнено 24.IV.1918, на добу раніше, аніж Запорожців наздогнали німецькі війська. Вже почалось звільнення Бахчісараю, вже запорожські козаченьки "гуляли" під Алуштою, Карасувбазаром, Теодозією і Севастополем, розглядаючи з МакКензієвих гір Севастопольську бухту...
Німецька Імперія поставила вимогу — негайно вивести українські війська з Криму!
І що відповів соціялістичний уряд Віннічєнка?
Соціялістичний уряд Віннічєнка відповів, що українських військ в Криму немає!
Не дивно, бо ж большевік Віннічєнко переймав совєтську тактику "іх-там-нєт".
Тобто, уряд УНР, відправивши таємно Запорожців Болбочана на Крим, зрікся своєї Армії при першому ж переляку!

Звісно, така зухвала брехня розлютила союзника, яким була Німеччина за Берестейською угодою, і це був, власне, вирок Центральній Раді: 29 квітня стався військовий переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, шурин командувача окупаційних сил Райхсверу генерала фон Айхґорна.
Втім, це інша історія.

В цій публікації мова йде про зраду й чорну "вдячність" соціялістів.

Чорна "вдячність" й забуття

Подальша доля геніальних полководців Петра Болбочана і Зураба Натішвілі склалась дуже трагічно...
Зураб Натішвілі (Олександр Натієв) був невдовзі заарештований за наказом Петлюри без будь-яких звинувачень, арештанта помістили у підвал і того ж дня він загинув від вибуху гранати, вкинутої через вікно льоху невідомим. Усім навколо було повідомлено, що ніби-то "генерал Натіїв зволів раптом повернутись на батьківщину у Грузію, боротись з большевиками"... Ще й досі офіційна історіографія вважає, що Натішвілі загинув десь на Кавказі невідомо коли у бою з большевиками, за іншою версією він ніби зміг вибратись в еміґрацію до Франції де життєвий шлях загубився. Але ці факти так і не підтверджені, то ж, найбільш вірогідною є інформація про арешт Натішвілі за наказом Петлюри і фактичну ліквідацію успішного полководця.
Дата загибелі Зураба Натішвілі невідома...

Петро Болбочан, уродженець Буковини, полковник армій УНР та Української Держави — його подальша доля склалась ще більш трагічно...

5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав звання полковника армії Української Держави.
Це була гідна подяка від України, і, на жаль, єдина...

Петро Болбочан був державником і патріотом України.
Він співпрацював і з першим Урядом УНР, після зради Віннічєнка співпрацював з гетьманом Скоропадським, і перейшов на бік Директорії УНР після того, як Павло Скоропадський проголосив що Україна "должна быть с єдіной Россієй".
Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)
Петро Болбочан категорично виступав проти спільних дій з большевиками. Болбочан вважав:

„Варто боротися лише за Самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи большевицька.“

Полковник Петро Болбочан
малюнок © СОАТОМ

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу "красной арміі" зі сходу, вже під час другої совєтської окупації.
Як підкреслювали сучасники, „полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…“
Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з "красной армієй", за Петра Болбочана ("живоґо ілі мёртвоґо") большевики обіцяли 50 тисяч рублєй.

22 грудня 1918 року за наказом Головнокомандуючого отамана Симона Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти совєтських частин по лінії Глухів – Шостка – Новгород-Сіверський і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підлеглість командуючого Лівобережним фронтом отамана Петра Болбочана.
Крім того, Запорожський корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою Армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.
Леґіон Українських Січових Стрільців Василя Вишиваного на той момент вже було повернути на Галичину, це відбулось ще за доби Гетьманату, позаяк Скоропадський дуже боявся, що Запорожці дійсно проголосять Василя Вишиваного Гетьманом.
Відтак, дієвих військових формувань лишалось зовсім мало.

На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній большевикам, та тим, хто їм співчував — привіт сучасній "журналістиці"!). Голова Директорії соціаліст і прихильник большевизму Віннічєнко, а за ним й Головний Отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця Петра Болбочана, якого просто обожнювали війська.
Особливо масла у вогонь підливав фаворит Петлюри Ємєлька Волох.

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова за наказом соціялістичного уряду (бо ж Віннічєнко допомагав большевикам закріпитись в Харкові, а тут Болбочан зі своїми Запорожцями), полковника звинуватили у залишенні міста "красной арміі" без бою. Тобто, самі ж наказали затриматись, через що найбільш дієві українські війська ледь не потрапили в оточення і вже змушені були відступати, і самі ж потім звинуватили Болбочана! Ніхто не звернув увагу на об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Тактичне відведення війська стало приводом до арешту легендарного полководця!..

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорожським корпусом. Його заарештовують за прямим наказом сотника Ємєльки Волоха. Тобто, полковника Дієвої Армії УНР заарештовує якийсь сотник, бо ж фаворит Петлюри!
Перебуваючи під арештом, Петро Болбочан пише відомого листа до вищих чиновників Директорії УНР:

„Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарями...“

Представники лівих соціялістичних течій на чолі з Віннічєнком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із Совєтською Россієй, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування Петра Болбочана у пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.

Запорожці не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорожської групи.

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута совєтськими окупантами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорожський корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.
Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягує нове призначення.

Командири полків Запорожського корпусу через інспектора корпусу полковника Миколу Гавришка звернулися до Головного Отамана Симона Петлюри із проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача корпусу. На підставі цього звернення (відповідно до закону УНР про інспекторів) інспектор Гавришко наказав Болбочану "негайно вступити в командування військами Запорожської групи". Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.
6.VI.1919, очікуючи на нове призначення, Болбочан приїхав до Проскурова.
7.VI.1919 Петро Болбочан мав би стати до командування військовим з’єднанням.
Проте, патріотичні й професійні наміри Болбочана були неправильно витлумачені у Ставці Головного отамана: Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт воєначальника.
9.VI.1919 з'явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у "самовільному захопленні влади". Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства, але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.
10 червня 1919 року полковника Дієвої Армії УНР Петра Болбочана заарештували без жодного опору свої ж...
Наступного дня поспіхом засідав військово-польовий суд, який виніс полковнику Болбочану смертний вирок...

Від відчаю та несправедливості, Петро Федорович Болбочан тихо збожеволів...
Навіть за законами військового часу людину, яка не усвідомлює вже, що з нею роблять і що навколо відбувається, не можна вбивати чи піддавати тортурам, бо це є військовим злочином. Проте, схоже, у декого була чітка мета знищити останнього легендарного полководця Самостійної України...

28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин...

Розстрілом керував начальник контррозвідки УНР, етнічний кацап Чєботарёв.
Українські вояки відмовились стріляти в свого полководця, тому Чєботарёв власноруч з нагану вистрелив полоненому в голову, а потім добив смертельно пораненого Петра Болбочана...

Так недолугі керманичі "віддячили" найбільш геніальнішому полководцю, який власною тактикою вже практично звільнив від окупантів Україну...
Втім, заради справедливості, варто зазначити, що що реакція військового і політичного керівництва УНР була неоднозначною. Амбасадор України у Відні В’ячеслав Липинський на знак протесту подав у відставку, при цьому звинувативши уряд УНР у некомпетентності.
Але Головний Отаман Симон Петлюра волів більше вірити зрадникам України: большевику Віннічєнку та своєму фавориту Ємєлькє Волоху.
Ціною за цю помилку була остаточна втрата Державності і Незалежності України...

Тобто, коли Україна вже була практично захоплена большевиками на початку 1918 року, під час першої совєтської окупації, коли в Бересті-Литовському все вирішували бувально не години, а навіть хвилини, коли вже лишалась лиш невелика смужка контрольованої території від Сарн до Кам'янця-Подільського — саме українські війська, на чолі з такими полководцями, як Петро Болбочан, Зураб Натішвілі, Євген Коновалець, Василь Вишиваний, змогли буквально за місяць, марш-кидками від Сарн, звільнити від большевиків майже всю Україну: Волинь, Полісся, Поділля, Житомир, Київ, Полтавщину, Харків, Січеслав, Запорожжя, а далі Мелітополь і майже повне звільнення Криму від кацапів — красних і білих!
Але боягузливий соціялістичний уряд Віннічєнка зрадив своїх Захисників і зрікся, покинувши напризволяще в Криму. Найбільше непорозуміння української історії і зрадник України Владімір Віннічєнко — соціяліст і большевик, який повипускав з тюрем большевиків, котрі влаштували "січневий заколот" на заводі "Арсенал" перед наступом красноармєйской орди Муравйова, в той час коли діти гинули за Україну в бою під Крутами — цей любитель большевізма знову і знову зраджував Захисників України! Незрозуміло, чому на честь найбільш огидного зрадника України Віннічєнка у нас ще називають вулиці?.. Та прізвище Віннічєнко має бути синонімом слова "зрадник"! Владімір Віннічєнко — найбільш огидний і мерзенний шмат лайна в історії нашої країни, він знищив Україну!
Коли владу захопив колишній ад'ютант імператора Ніколая-ІІ, "русскоґоворящій ґєтьман" Павєл Скоропадскій, котрий був також шурином командуючого німецькими окупаційними військами генерала фон Айхґорна, з допомогою якого й відбувся переворот, уряд УНР знову згадав про Болбочана. І вже скоро, коли Скоропадскій видав "Маніфєст о монаршем союзє с Єдіной Россієй", саме завдяки звитязі Болбочана вдалось повернути владу Директорії.
Коли "красная армія" знову полізла з півночі і сходу — знову Болбочана кинули на захист країни.
Заарештувавши після тактичного відводу військ з-під Харкова, згадали знову про легендарного полководця, коли вдруге уряд тікав до Кам'янця-Подільского та від України знову лишалась тонка смужка...
Та зрештою, недолугість, сліпота і відверте глупство лівацьких політиканів переважило здоровий глузд і видатного та найбільш ефективного українського полководця було розстріляно...
Бо Петлюра більше вірив зрадникам Волоху і Віннічєнку...
І отримав зрештою "Трикутник Смерті"...

Що було далі з тими, кому так вірив Симон Петлюра?
Пізніше улюбленець Симона Петлюри Омелян Волох вдався до низки антиурядових акцій проти Петлюри і, зрештою, викравши державну скарбницю УНР, втік до большевиків, займав керівні посади в Наркомі СССР, проте був розстріляний в 1937 році як "враґ народа".
Зрадник України і огидний большевік Владімір Віннічєнко спочатку прийняв пропозицію Владіміра Лєніна попрацювати в Москві, а після смерті Лєніна з приходом до влади Джуґашвілі-Сталіна, Віннічєнко встиг швидко втекти до Франції, де прожив до глибокої старості не особливо переймаючись Україною. Сталінську сокиру, як Льова Троцкій Вінічєнко не впіймав, зате написав купу мемуарів про те, як він один єдиний рятував Україну, і помер у 1951 році в Мужен, Франція.
Вбивця Петра Болбочана, кацап Ніколай Чєботарёв, із 1920 по 1928 був начальником охорони Петлюри, постійно конфліктував з діячами Уряду УНР в екзилі, у 1930-х співпрацював зі спецслужбами Третього Райху, у 1944 з окупованої Польщі перебрався до Німеччини в місто Ульм, де й помер в лютому 1972. Чєботарьов зберігав так званий "архів Петлюри" — документи великої історичної ваги, особисті папери і "скарбниця" у вигляді зібраного "компромату" на всіх воєначальників Армії УНР. За документами полювали чєкісти ОҐПУ і діячі УНР. Після вбивства Симона Петлюри, цей "архів" зберігався у Чєботарьова, але нікому з Українців він не віддавав ці документи. "Архів Петлюри" зник за нез'ясованих обставин відразу після смерті Чєботарьова — вочевидь, все ж опинився в Москвє...
Совєтський окупант і кат Українців Владімір Антонов-Овсієнко, один з очільників "красной арміі", визнавав, що "допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би". Тож не довелося большевикам воювати з Болбочаном, бо знищили його свої ж гниди...

Уроки Історії треба вчити...
Скільки сьогодні у нас "волохів" та "руссцкаґаварящіх" в політиці, в міноборони та в інших державних інституціях?
З огляду на реваншизм "руссцкаґаварящіх" — це питання, радше, риторичне... Всюди "волохи" і "обєрвалантёры"!
Помилки Історії вже почали повторювати...
Ціна помилок може бути страшною...
Час робити висновки з уроків Історії!

„Він був одним з тих честних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої держави“
В’ячеслав Липинський

Постать полковника Петра Болбочана в історії України довгий час виглядала другорядною і не дуже відомою. В часи совєтської окупації, зрозуміло, будь-які згадки за Болбочана намагались стерти, за часів відновлення Незалежності, яка була лиш формальною, історія Визвольних Змагань цікавила лише вузьке коло свідомих Українців... Але іронія історії призвела до того, що трагедією державника Болбочана, стали значно більше цікавитися після 2014-го, з початком чергової війни кацапів проти України.
Авантюрні та ризикові військові операції Петра Болбочана на фоні сучасних військово-політичних подій звісно привертають увагу. Історики почали відновлювати сторінки життя Петра Болбочана, відроджувати славетну історію українського війська, Кримського походу Запорожців Болбочана.

«Забута перемога 1918: Кримська операція Петра Болбочана» — книга до 100-річчя Кримського походу від історика Сергія Громенка. Кримський історик Сергій Громенко до 100-річчя Кримського походу Запорожців Болбочана готувався заздалегідь — протягом року публікував історичні нотатки про легендарну операцію в циклі „Забута перемога“...
Титанічна праця, дослідження і зібраний по зернині унікальний матеріял не лишились поза увагою.
Український Інститут Національної Пам'яті презентував до 100-річчя Кримського походу видання книги Сергія Громенка «Забута перемога 1918: Кримська операція Петра Болбочана».
Позаяк, книга не для продажу, її можна отримати ВІЛЬНО, тобто даром і цілком легально.
Детально — в публікації «Забута перемога 1918».

Найбільш примітною є книга «Петро Болбочан. Трагедія українського державника», в якій розповідається, що не дивлячись на свої таланти, легендарний полководець ганебно став жертвою політичних інтриг та своїх власних недоліків (характер полковника часто призводив до конфліктів з політиками). Непогано в книзі розкрита тема власне політичного хаосу на теренах України під час Перших Визвольних Змагань. Взагалі, достойна книга для тих, хто цікавиться військово-політичними подіями столітньої давнини.
Рекомендується до читання: «Петро Болбочан. Трагедія українського державника» — Володимир Сідак, Тетяна Осташко, Тамара Вронська, від видавництва «Темпора».

Матеріял уклав
℗ Dmytro Dzyuba
© «Порохівниця»