Українська діяспора: „Не розгубити себе“

Українська діяспора: „Не розгубити себе“

 
«Нашого цвіту по всьому світу» — люблять хвалитися Українці.
І це справді так. Поки що. Тільки чи надовго — невідомо...
Україна, яка має одну з найчисленніших і структурованих діяспор світу, може її швидко втратити, принаймні частково. І, що найгірше, навіть на користь "русскоґо міра".
На шпальтах часопису ОУН «Шлях Перемоги» та видання «Тиждень» цю важливу тему підняв пан Роман Малко.

 

Чому Україні варто порозумітися з власною діяспорою

Роман Малко

Скільки Українців за межами України?

Скільки Українців живе за межами країни — складне питання. Дані різняться на мільйони. Станом на 2004 рік офіційно оперували цифрами від 10 до 15 мільйонів Українців. Керівник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК) Ірина Ключковська каже про 20 мільйонів. Щоправда, 2017-го дослідницька організація «Expat Insider» нарахувала тільки 8 мільйонів Українців. Утім, ця цифра навряд чи коректна. У ній щонайменше може бути не повністю врахована стара еміграція, адже предметом дослідження організації є переважно нинішні мігранти, багато з них нелегали. Якщо лише приблизно зіставити знову-таки приблизні цифри, що гуляють в експертному середовищі, то 8 мільйонів — очевидне недопрацювання. Тільки в РФ на сьогодні проживає нібито 4,4 мільйони Українців (точних даних, звісно, немає), по 1,2 мільйони Українців у Канаді та в Польщі, мільйон-півтора в США, приблизно по півмільйона з хвостиком у Казахстані, Бразилії, Аргентині та Молдові. Чисельність Українців в Італії, за різними оцінками, становить 300–700 тисяч. У Німеччині та Ізраїлі — у межах 250 тисяч, трохи менше в Білорусі та Румунії. Усе це лише приблизні цифри, які базуються на різних переписах, офіційних даних і припущеннях. До того ж, за твердженням міністра закордонних справ Павла Клімкіна, тільки протягом 2017 року Україну покинули понад 1 мільйон громадян. А у 2018-му експерти прогнозують збільшення цієї цифри ще на 35%...

Чому зникає діаспора

Від асиміляції потерпають усі мігрантські спільноти. Народжені в другому, третьому, четвертому поколінні їхні діти дедалі рідше прив’язані до своєї етнічної Батьківщини. Утім, нині ця хвороба набирає особливої інтенсивності. Якщо емігранти першої чи другої хвилі намагалися всіма силами зберігати своє коріння на чужині, то мігранти постсовкової, а надто сьогоднішньої виявилися, мабуть, найменш стійкими до асиміляції в чужому середовищі й здатні розчинятися дуже швидко. Тут мова не про заробітчан, які переважно планують повернутися додому й міцно тримаються свого, а про тих, хто виїхав назавжди.

Здебільшого вони не зрікаються свого минулого, не рвуть остаточно ниточки з Батьківщиною, але всіма силами прагнуть влитися в нове суспільство й міцно пустити там коріння. Їхні діти дедалі рідше говорять рідною мовою, аби не бути громадянами другого сорту, вони вже не так активно гуртуються із земляками та вливаються в наявні українські спільноти. І, що найгірше, часто потрапляють до середовища "соотєчєствєнніков" із колишнього СССР, де стають легкою здобиччю мисливців на скальпи "русскоґо міра". Як розповідає голова Української всесвітньої координаційної ради (УВКР) Михайло Ратушний, останнім часом робота "Россотруднічєства" в Європі стосовно Українців помітно активізувалася. Імперська агентура не гребує заходити на територію українських громад, апелює до певної спорідненості всіх вихідців із совка, розігрує карту "єдіноґо народа", тощо. Така діяльність має потужний потенціал, адже залучено значні ресурси та можливості. Використовуються найнесподіваніші пастки. Наприклад, при багатьох посольствах РФ створено солідні школи для дітей дипломатів, куди переманюють нащадків українських мігрантів.

Ще одна, не менш важлива причина, — рівень комунікації між Українською Державою та Українцями за кордоном, який як був на примітивному рівні, так і залишається досі. На жаль, Україна, попри окремі моменти, за більш ніж чверть століття так і не навчилася працювати зі своїми співвітчизниками. Й іноді здається, що нині все набагато похмуріше, ніж у буремні 1990-ті. Ще при Кравчукові обговорювалася програма репатріації, яка, на жаль, так і не була запущена. Вона передбачала безвідсоткові кредити, спорудження житла на півночі Криму. Якби її запустили, проблем з окупацією півострова, можливо, вдалося б уникнути.

2004 року був ухвалений Закон «Про закордонних Українців», який 2012-го трохи підправили. Він, зокрема, передбачає квоти для Українців на здобуття освіти у вітчизняних вишах. Приблизно 500 місць (нині вже 300) щороку. Українці з Казахстану, скажімо, за цією програмою приїздили отримувати дипломи вчителя української мови, а потім верталися назад і працювали у вітчизняних школах. Нині ці квоти перекриті. Формально вони існують, але вже ніхто нікуди не їде. Аби вступити до вишу, треба отримати посвідчення закордонного Українця, а це, виявляється, непроста справа. Держава іноді затягує процес через бюрократичні формальності на роки.

Закон також передбачав створення окремого державного органу, який конкретно займався б питанням діаспори та українських мігрантів. Але можна й не сумніватися, що ця норма залишилася невиконаною, і досі мільйонами людей ніхто не цікавиться.
«Десь по дотичній, десь другорядно вони обслуговуються МЗС, — каже Олесь Городецький, голова Християнського товариства Українців в Італії, — але фактично залишаються на марґінесах. Потрібен орган, який опікувався б проблемами еміграції та міг координувати їх залежно від країн, тривалості еміграції, від потреб, і все вирішував на місці в Україні. Бо ми стикаємося з тим, що навіть написати пропозицію чи скаргу нема до кого. То було б ефективно як з практичного, так і з політичного боку. Держава продемонструвала б своїм громадянам, що вона справді переймається їхніми долями».

Власне, це лише кілька штрихів, але і їх достатньо, щоб зрозуміти, чому усвідомлення непотрібності для Батьківщини переслідує емігрантів постійно та помалу далі робить свою чорну справу. Після Революції Гідності, щоправда, ситуація трохи змінилася, навіть покращилася. Війна, яку розв’язала в Україні Росія, змобілізувала Українців, вони активніше почали цікавитися, що робиться на Батьківщині, і допомагати всім, чим можна. Поки ми тут робили революцію, такі самі революції діаспора влаштовувала по цілій планеті. Приїжджала, надсилала кошти, надавала політичну підтримку. З’явились історії справжнього навернення заблукалих овечок до свого роду-племені, хто називав себе "хохлом", раптом став Українцем. Паралельно, звісно, з’явилась ілюзія, що держава та закордонні Українці нарешті знайдуть спільну мову. Після VI Всесвітнього форуму Українців (2016 рік) Президент України Петро Порошенко навіть пообіцяв, що буде запущена відповідна програма. І певні рухи в цьому напрямі нібито почалися. Спочатку з’явилася концепція, потім 10 травня 2018-го уряд справді затвердив «Програму співпраці із закордонними Українцями до 2020 року», виділивши на її реалізацію понад 105 мільйонів гривень.

Але…

Програма виявилася формальністю, як і все, що робиться в цій сфері. Українські активісти спочатку дуже зраділи, нарешті Держава зробила щось суттєве у співпраці з діаспорними організаціями, виділила кошти на діяльність і проекти. Утім, все не так просто. Хочеш запросити когось з українських митців — будь ласка. Але ти не можеш із тих коштів оплатити їм дорогу, готель, добові чи гонорар. Можна тільки покрити рекламні матеріали та оренду приміщення. Решта — викручуйся, як можеш. Виділяються гроші на українські книжки. А школам у Німеччині вони якраз потрібні. Тільки вона їх не може купити в Україні. Потрібно лише в Німеччині від посередника, переплачуючи в кілька разів. Кошти, мовляв, мають бути використані за кордоном, так ми боремося з корупцією. Чому виникають такі казуси, неважко здогадатися. Але якщо раніше до підготовки цих документів підходили, бодай вдаючи відповідальність: збиралася інформація з асоціацій, товариств, громад, готувалися звернення до УВКР із запитами про фінансові потреби, то тепер ніхто ні з ким не консультувався.

Українське недбальство особливо помітне на тлі того, як турбуються про свої діаспори інші народи. Угорці влаштували справжній політичний демарш лише через легенькі зміни в українському законі про освіту, які нібито зачепили їхню національну меншину в Україні. Поляки теж не соромляться підтримувати своїх. У Казахстані в рази менша польська діаспора, ніж українська, але туди вахтовим методом відправляють вчителів, устаткування, підручники. Зрозуміло, що і в поляків, і в угорців більше ресурсу, економіка на висоті, але річ якраз не в грошах, а в бажанні. Така робота не потребує значних витрат. І якщо казати про програму, ухвалену урядом, то за ефективного використання вистачило б і третини закладеної в ній суми. 5–7 млн на потреби українського шкільництва вже дали б результат. Заради справедливості варто згадати, що в програмі таки передбачені гроші на підтримку української школи в Ризі. А нещодавно міністр освіти Лілія Гриневич заявила, що уряд заклав кошти ще на розробку матеріалів для українських суботніх та недільних шкіл за кордоном, і вони скоро з’являться. За це респект. Утім, потрібен комплексніший підхід.

Право голосу

«Часто, буваючи за кордоном, — каже голова УВКР, — зустрічаючись із громадами, мушу констатувати, що навіть дуже хороші спільноти поступово повністю асимілюються. Люди бачать, що зв’язку з Державою немає, Україна їх ігнорує. Ще десь церква працює, і все. Люди не можуть впливати на політичну владу країни, яку вони люблять і громадянами якої є, брати участь у її управлінні через участь у виборах, тому помалу втрачають інтерес, починають відсторонюватися й добиватися громадянства інших держав. Особливо це стосується так званої новопосталої діаспори, представники якої часто залишаються громадянами України за кордоном і мають її паспорти.
«Ми ж фактично всі проживаємо в Україні, — наголошує Олесь Городецький, — вважаємося її мешканцями, платимо комунальні послуги. Юридично ми резиденти України. Є лише незначний відсоток, який виїхав назавжди та переніс своє місце проживання з України до Італії чи Америки. Але влада трактує це залежно від ситуації. Якщо їй вигідно, то ви живете в Україні, а якщо невигідно, то в Італії».

У цьому контексті дуже важливо впорядкувати питання з можливістю участі громадян у виборах. Конституція гарантує, що громадяни України рівні у своїх правах незалежно від віри, раси, місця проживання. Але на практиці ті, хто виїхав за кордон і перебуває на заробітках, не можуть реалізовувати повноцінно свої конституційні права. Чому? Бо громадяни України за кордоном не можуть голосувати по якомусь округу, лише за партійними списками. Ба більше, дуже часто вони взагалі не можуть прийти повноцінно на виборчу дільницю та зробити вибір. Наприклад, в Іспанії, де проживають сотні тисяч Українців, лише три дільниці, які відкриваються в посольстві та двох консульствах. Дільниця в Мадриді чи Барселоні в кращому разі зможе прийняти 3 тисячі людей. Були випадки, що вони цілий день стояли в черзі й перед самим їхнім носом дільниця зачинилася.

Власне, кажучи про проблеми світового українства, варто чітко розмежувати такі поняття, як західна та східна діаспори. Безумовно, між ними є багато спільного, але ще більше відмінного. І головна різниця в тому, що східна — найчисленніша — фактично віддана на поталу "русскоґо міра". Він там домінує.
«Ми пишалися колись нашими школами в Тбілісі, Баку, Казахстані, — каже Ратушний. — Тепер їх немає, вони закриті. У Росії, де мільйони Українців, їхню організацію заборонили, бібліотеку закрили. Лідерів позбавили права на професію. У Білорусі роками не могли призначити посла. У Казахстані три роки його не було. Схожа ситуація в Молдові та країнах Кавказу. З таким нехлюйським ставленням до закордонного українства ми фактично його втрачаємо».

Чи є рецепт?

«Не треба вигадувати велосипед, а просто подивитися, як це зроблено в Італії чи Польщі», — каже Олесь Городецький.
А отже, для початку варто лише виконати норму закону, створити агентство з роботи із закордонними Українцями та працювати. Розробляючи закони, програми, укази, враховувати в них інтереси Українців із закордону, а не побажання чиновників із Михайлівської площі. Ухвалити виборчий кодекс і надати можливість мігрантам впливати на формування влади через вибори, обирати та бути обраним, як написано в Конституції. Наприклад, в Італії є широке представництво закордонних італійців у парламенті. Як в палаті депутатів, так і в Сенаті (раніше існувало ціле міністерство).
«Це, по суті, золота акція, — каже Городецький, — яка дуже часто може визначати, хто прийде до влади: праві чи ліві. Через представництво мігрантів у законодавчому органі діаспора стає політично цікавою як для влади, так і для опозиції. І тоді значно більше шансів, що на діаспору звертатимуть увагу та щось реально робитимуть. Напевно, якби було представництво, то за вподобання еміграції велося б змагання й це виливалося б у конкретні дії».
Врешті, голосувати можна не лише в посольствах і консульствах. Є почесні консульства, багато громад мають домівки. Потрібно відрядити трьох представників від різних партій з України, а решту організує громада. Як варіант, є ще електронне голосування. Була б воля.

Ще один важливий момент, який потребує полагодження, — перегляд, удосконалення та адаптація консульського законодавства й виконання консулами наявних нормативних актів у напрямі захисту інтересів громадян, наголошує Городецький.
«Дуже багато нормативних актів або застарілі, або можуть широко інтерпретуватися. У результаті більшість рішень ухвалюється на розсуд консульства, що призводить до того, що в одній країні в різних консульствах можуть протилежно трактувати однакові питання. Ми стикаємося з такими проблемами, коли чужоземна країна йде більше назустріч, ніж власне консульство. Мова про видачу всяких довідок, документів, що підтверджують особистість, інші речі, які мали б полегшувати перебування громадян за кордоном. Також потрібна більша співпраця диппредставництв із мігрантами. Особливо її бракує після майдану. Нема скоординованих дій. У посольства своє життя, у громади своє».
А ще консульства конче потребують кадрового підсилення, особливо в Європі та після введення безвізу.

Українська діаспора в цілому світі переживає непростий час. Стара суттєво здала позиції, а нова тільки стає на ноги, хоча подекуди, як-от у Європі, уже сама починає формувати власну політику. Тенденція до міграції зростатиме, бо вітчизняні спеціалісти та студенти затребувані у світі. Але вони мають знати, що будь-якої миті можуть повернутися додому. Україна має давати їм однозначний сигнал, що прийме їх назад і чекає.
«У Німеччині дуже цікава ситуація з тими, кого батьки вивезли малими дітьми, — розповідає українська активістка з Гамбурга Наталка Костяк. — Вони не всі там адаптувалися. То був не їхній вибір. І тепер багато хто не проти повернутися назад до України. Або жити на дві країни, як це нині модно. Тут, щоправда, є проблема з подвійним громадянством, яку в Україні доведеться, мабуть, якось вирішувати».

Насправді еміграції не треба від Батьківщини забагато. Лише трохи уваги та поваги. Україні вона так само потрібна. І не лише тому, що є головним інвестором: тільки у 2018-му, за даними НБУ, емігранти перерахували більше як $9 мільярдів, не враховуючи переданого в ручному режимі. Закордонне українство — потужна сила, яку сьогодні країна, що зіткнулася з такими великими викликами, як війна, окупація, демографічна криза, не може дозволити собі втратити. Це величезний 20-ти-, хай навіть і 15-тимільйонний ресурс, який можна й треба навчитися використовувати в інтересах України. Про потужнішого союзника, лобіста та друга годі й мріяти.

© Роман Малко
Матеріял друкованого видання часопису ОУН «Шлях Перемоги» № 36(3349) 2018.ІХ.5
© «Націоналістичний Портал» — ОУН(б)
Матеріял друкованого видання © «Тиждень» № 35(563) від 30 серпня 2018