„Українська корона“

„Українська корона“

 
Чотирнадцять картин з життя Вільгельма фон Габсбурґа, Ерцгерцоґа Австрійського

 
LUKINOV GLIB

Напис на вході до музейної зали: „Життя у картинах“.
Картин багато, різного розміру, дивитися їх треба, коли йдеш від лівого кута за сонцем праворуч, але відразу впада у очі найбільш маркантна, посередині, великого формату. Картина просто магнітом притягує погляди.
Двоє військових щось емоційно пояснюють третьому. Той стоїть у центрі, досить молодий, стрункий, доволі зависокий. З-під австрійського однострою виглядає кольоровий комір української вишиванки. Це і є Вільгельм Франц фон Габсбурґ Лотарінґен.
Чому у вишиванці? Чому він у розпачі? Чому краєвиди навколо є знайомими? Невже це славнозвісна Хортиця на Дніпрі, в Запорожжі?..

Підпис: „Травень 1918 року, Олександрівськ (нині — Запорожжя, Україна). Полковник Болбочан благає Василя Вишиваного очолити повстання проти гетьмана Скоропадського та взяти до своїх рук верховну владу в Україні.“
Ніц не розумію. Який Болбочан, який Василь? Тож, треба дивитися згідно порядку, як повинно бути.
Отже...

Картина перша

Хлопчик із батьком вправно пораються з маленькою яхтою на Середземному морі. Здіймається шторм, від небокраю до небокраю чорні хмари, злі хвилі ще трохи, та розіб'ють маленький човен...
Вільгельмові тут усього одинадцять років, вони з батьком чітко та не маючи страху пораються з вітрильним знаряддям. Батько, Карл-Штефан Габсбурґ — адмірал і командувач імперської маринарки, троюрідний брат славетного Цісара всієї Австро-Угорщини, самого Франца-Йозипа, — виховує сина не принциком-ніжною-квіточкою, а у суворому вишколі. Хлопець має успіхи у фізичних вправах, веслуванні, вітрильстві, швидко вчиться мов — окрім рідної німецької ще володіє італійською, англійською та французькою.

Підпис: „1906, Далмація (нині — Хорватія). Карл-Штефан Габсбурґ із сином Вільгельмом керують яхтою під час шторму.“

Картина друга

Величезна зала у старому середньовічному замку, під ногами хутро ведмедя, у величезному каміні горить вогонь. Уся сім'я навколо столу. Вечерю завершено, порцеляну та срібло зі столу прибрано. Приїхав був родич, кремезний, ширший більш, ніж довший, енергійний вусатий чолов'яга. Ерцгерцоґ Франц Фердинанд — спадкоємець Корони, майбутній Цісар! Наш Вільгельм дивиться на нього не відривaючи очі. Родич розгорнув на столі мапу Імперії, та гучно, ще й з вогником, щось розповідає. Батько спочатку з сумнівом хитає головою, але потім поступово цікавиться та прояснює для себе плян.
Цей родич висуває фантастичну, просто революційну ідею — переформатувати Австро-Угорщину у Поєднані Європейські Штати, тобто конфедерацію з одинадцяти держав, які будуть жити в мирі та спокої, за єдиними законами. Сім'я Габсбурґів велика, вистачить по королю чи королеві на кожну частину. Батько давно любить Польщу, навіть переїхав сюди з усіма два роки тому, віддав доньок за Чарторийського та Радзівілла. Польська мова красива та незвична, Вільгельм підріс та вільно розмовляє польською. Вивчив, спілкуючися зі шляхтою, що як до магніту притягувалася до їх маєтку красою вільгельмових сестер та величчю фамілії.
Вусатий дядько кличе Вільгельма та вказує щось на мапі. Надруковано "Lemberg" та чорнилами поруч "Ost-Galizien". Це ж яку мову треба знов вчити, східно-галіцийську?

Підпис: „1908, Живец (тепер — Польща), нащадок імператорського столу ерцгерцог Франц Фердінанд гостює в родичів в Сілезії, Західна Галиччина.“

Картина третя

Чарівна вишукана краса гір та полонин Галичини. Вкриті зеленими лісами схили та синє-синє небо...
Вільгельму вже сімнадцять, попереду навчання в австрійській військовій академії. Він, близький родич Імператора, вже сорок діб мандрує (інкогніто, звичайно), цією мальовничою землею. За плечима в торбинці крім особистих речей — книги. Тоді, в польському Живці, усі знайомі поляки навипередки кинулися жаліти малого, мовляв, яким жахливим регіоном буде керувати в майбутньому Вільгельм. Шляхта робила страшні очі та переказувала страшні оповідання про тамтешніх мешканців, що звуться „русини“, або „опришки“. Що вони є бандитами та головорізами, та наробили за віки багато чого злого їм, добрим полякам.
Це було цікаво, юний Габсбурґ прочитав усього Сенкевича, але це лише додало питань. Шляхтичі оту мапу з дописами Ерцгерцоґа Франца Фердинанда з рук у руки виривали, дивилися-роздивлялися. Якось мало, як їм вважалося, для Великої Польщі місця було виділено. Якась Західна Галиччина з Краковом, анклав у Лемберзі та й все. Ні, кажуть, Східна Галиччина також наша, землі, що в Росії, та й взагалі, "од можа до можа, а ще й Кийов".
А Вільгельм слухaв, думав своє та цікавість росла. Бо він, хоч ще й юнак, але встиг весь Світ роздивитися. Європу, то зрозуміло, та ще й далекі Африку з обома Америками. А ось тут, зовсім поруч, якісь люди живуть, що їх горда шляхта боїться аж зубами дзирчить.
Цікаво, ой як цікаво...

Ось він і мандрує горами та селами, слухає людей, спілкується. Мова співуча, немов птах-нахтіґаль в коханні зізнається, та оця мова дуже-дуже швидко до Вільгельма приклеїлася. Він з кожним днем розмовляє краще й краще. Виявилося, що це самодостатній народ, зі своєю культурою, історією та літературою. Ось, узяв прочитати місцевого автора, Івана Франка зі Станіслава. Дядя Франц, дяка йому, зорганізував навіть у парляменті представництво русинів, або Українців, як вони себе називали. Нічого, скоро Франц Фердинанд стане Імператором, підуть реформи, про які зараз можна тільки мріяти, та наступить мир та злагода...

Змінила Вільгельма ця мандрівка. Закохався він.
В Україну закохався...

Підпис: „1913, Ворохта, неподалік Станіслава (нині — Івано-Франківська область, Україна). Вільгельм Габсбурґ на лісовій прогулянці.“

Картина четверта

Військова академія, камера ґауптвахти. Вільгельм сидить на долівці на соломі. В нього книги, це дозволяється. Ніцше, Каутський, та перечитана вже три рази „Мала історія України“ Грушевського.
Потрапив сюди тому, що якось вночі вирішив покатати друзяк навколо казарм на учбовому авті. Вирок — 27 діб арешту.
Але все одно йому не весело. Вранці прийшла звістка, що в Сараєво вбито дядю, Ерцгерцоґа Франца Фердинанда. Ніби то россіяни навчили сербів це зробити. Аж ніяк не можна їм припустити навіть думки, що Сполучені Штати Європи мають право на існування. В них там свій, ординський панславянізм. А сама ідея українства, "мазєпінства", як казали самі "вєлікоросси", була для Россійської імперії більш небезпечною, ніж інші національні течії разом узяті. Ще пару років тому россіяни вказували на неприпустимість утворення в Галичині Українського національного утворення в будь-якому вигляді, бо це буде жахливим прикладом для Києва та всієї Наддніпрянщини, загроза існування Россійської імперії в цілому.
Та ось Фердинанда застрелено... Що далі буде?..

Підпис: „1914 рік. Військова академія. Віннер-Нойштадт. Дисципліна не має виключень.“

Картина п'ята, батальна

Дим, вибухи, стрільби з крісів, ґверів та гармат, крики азарту, болю та відчаю одночасно.
Вільгельм у самому центрі бою. Йому лише виповнилося двадцять, але він вже досвідчений офіцер. Його уланська сотня воює відмінно, усі бійці з одного району біля Львову (Вільгельм вже знає, що так насправді називається Лемберґ), всі Українці.
У Ерцгерцоґа Вільгельма вже є бойові нагороди. Солдати його люблять. Вони трохи здивовані та глибоко вражені, що він, родич самого Цісара, говорить українською, носить на одязі синьо-жовту стрічку, та захищає своїх хлопців від офіцерів-поляків. Та й зовсім скоро підійде підкріплення — Українські Січові Стрільці, одне з найдисциплінованих та боєздатних формувань австрійської армії. А поки...
Солдати на війні завжди покажуть командиру свою любов, якщо він заслуговує. Вони подарували Вільгельму справжню українську вишиванку, а самого прозвали Василь. Василь Вишиваний.
Однак нема коли жалітися, ворог наступа. Розвідка каже, що в россіян також сформований цілий корпус (диво!) з Українців, та головує там кавалерґард, нащадок давнього роду, чия фамілія зустрічалася під час історичних штудій — Павло Скоропадський, а поряд з ним — вражаючої військової вдачі якийсь полковник Петро Болбочан. Чи россіяни також схотіли зіграти на національній свідомості? Не зрозуміо. Дивно, дуже дивно...

Підпис: „1915, Буковина (нині — Україна), Вільгельм фон Габсбурґ, якого свої улани звуть Василь Вишиваний, а поляки — Червоний герцог, командує відбиттям ворожої атаки, за що був представлений до нагороди — Пруського Залізного Хресту.“

Картина шоста

Перемовини в місті Берестя йдуть дуже активно та продуктивно. Багато чого змінилося за пару років. В Россії революція та переворот, але ж з їх новим керівництвом ніби-то можна розмовляти мовою ультиматумів. Німці зробили якесь чудовисько, цих большевиків, та відпустили на свободу, як доктор Франкенштайн свою креацію. Але чи зможуть німці їх контролювати?
Світла голова від Австро-Угорщини, граф Оттокар Чернін. Він є чех, багато розуміє. Забагато земель приєднано, перетравлювати державна печінка не зможе. Треба якнайшвидше нарізати нову мапу Європи.
Вільгельм Габсбурґ дуже енергійний та завдяки йому нове державне європейське утворення — Українська Народня Республіка — підписує мирний договір в першу чергу, а за таємною задокументованою домовленістю отримує статут коронного краю та володінь по цей бік кордону навіть більш, ніж малював Фердинанд. За рахунок Польші, звичайно, що також отримала незалежність та землі, але без Холмщини, без міста Лева, без Східної Галиччини. Поляки скаженіють, але хто їх зараз слуха? Насправді, варто з ними у майбутньому бути уважними, бо такі ґонорові не пробачать. Добре, що до Києва їде немецький оккупаційний континґент, а не австрійський. Поляки з австро-угорської армії там наробили би лиха...

Підпис: „Початок 1918, Вільгельм фон Габсбурґ під час підписання Берестейського Миру (“Хлібний Мир” або “Brotfrieden” — “Der erste Friedensvertrag des Weltkrieges”).“

Картина сьома

Василь Вишиваний стоїть військовим табором зі своїми Українськими Січовими Стрільцями поблизу Херсону. Вони допомагають місцевому населенню, підтримують порядок. Іґнорують накази німецького та австрійського керівництва щодо насильницьких реквізицій, попереджують всупереч інструкціям про каральні експедиції інших окупаційних частин. Берлін та Відень вважають, що Київ не дотримується взятих зобов'язань. Поведінку Вільгельма не розуміють, про що нагадують та пишуть. В Києві проходять постійні засідання Центральної Ради, де головують Грушевський та Вінниченко. Незрозумілу активність веде Павло Скоропадський, він про щось домовляється з німецьким офіцеріятом та крупними українськими землевласниками, від яких залежать поставки зерна.
Крим захоплений большевиками, німці їх більше не контролюють. Петро Болбочан, що лише декілька років тому воював проти Вільгельма, тепер щирий союзник та однодумець, вициганив собі таємний наказ та рішучою кавалерійською атакою увірвався до Криму, перебив безліч большевиків, узяв Джанкой — ключ до півострова, а потім й Сімферополь.
Вдалий козарлюга-характерник той Болбочан, що той Еней, парубок моторний!..

Підпис: „Квітень 2018. Вільгельм Габсбург у херсонському степу отримує звістку про вдалий кримський похід полковника Болбочана.“

Картина восьма (з неї починали)

Все знов змінилося. У Києві переворот. Павло Скоропадський з німцями зніс владу Центральної Ради та сам себе обрав гетьманом. Гетьманом! Та це ж прямий, по суті, плагіят ідеї Франца-Фердинанда! Митрополит Шептицький у листуванні також говорив про щось таке. Полк Вільгельма передислоціювали до Олександрівська, Катеринославської губернії.
Щоб закарбувати у пам'яті нащадків славетне козацьке минуле, Вільгельм фон Габсбурґ перейменовує місто у Запорожжя. На черзі — змінити назву Катеринослава на Січеслав, бо саме в цьому краї було більш за все козацьких січей.
Однак нема часу, зовсім. Німці через гетьмана передали ультимативний наказ Болбочану негайно повертатися з Криму до Києва. В них своя гра, свої домовленості. Реквізиції зерна збільшуються. Влада гетьмана тримається тільки в Києві та в деяких великих містах. На селі — категорично проти.
Перед Вільгельмом стоїть Болбочан та криком кричить, благає очолити похід на Київ.
Вільгельм фон Габсбурґ зараз — голова гарнізону Запорожжя, але прагне та має мати, звичайно, набагато більше.
У Вільгельма — Січові Стрільці. У Вільгельма — ім'я, його знають в Європі, його знають по всій Україні, зокрема на селі, за ним підуть. В Болбочана — також ім'я, свіжа слава Кримського Походу, загартовані вояки. Німців мало. З півночі за пару місяців почнеться большевистська навала. Їх звіряче нутро Болбочан добре пам'ятає, бо першим зовсім недавно входив до Києва після червоного панування там.
Вільгельм розгублено мовчить. Ніби то, ось вона, Українська корона, яка є, реальна, не з дитячих хлопчакових мрій. Простягни руку — та корона твоя. Київ, найкрасивіше місто в світі...
Вільгельм розправив спину, подумав, зітхнув, та сказав лише одне єдине слово.
„Ні“...

Підпис: „Травень 1918 року, Олександрівськ (нині — Запорожжя, Україна). Полковник Болбочан благає Василя Вишиваного очолити повстання проти гетьмана Скоропадського та взяти до своїх рук верховну владу в Україні.“

Подалі картини якісь менші, не такі яскраві.

Картина дев'ята

Маленька фотокартка з ледве видними фігурками людей.
Гетьман Скоропадський міркував, озирався на німців, але заснував Академію наук України, університет в Катеринославі та багато чого непоганого також, але все ж таки схилився до створення федерації з Білим рухом Россії. Ті ж, фанати "єдіной-нєдєлімой", з радістю підтримали цю ідею. Вкраїнські сили були проти, та стався Мотовилівський бій, де одні Українці стріляли в інших, при чому й ті, й інші були прихильниками Незалежної України. Гетьмана врешті решт усунено, німці йдуть, владу бере новостворена Директорія на чолі з Симоном Петлюрою. Вільгельм Габсбурґ їх підтримує, та бере на себе міжнародне визнання УНР.

Підпис: „28 червня 1918 року. Мотовилівський бій.”

Картина десята

Полковник Болбочан отримує від командування Директорії два протилежних накази, чекає уточнень та роз'яснень, та невдовзі приходить третій — про арешт Петра Болбочана за державну зраду. Швидкий суд, та герой Кримського Походу і Першої Світової, найкращий вояка Визвольних Змагань, полковник Петро Болбочан розстріляний...

Підпис: “28 липня 1919 року. Страта патріота.“

Картина одинадцята

Вільгельм Габсбурґ домовляється з байдужими до наших проблем європейцями про щось, але тим часом Симон Петлюра укладає договір з Пілсудським. По цьому документу вся Галичина, в тому числі вся східна зі Львовом, переходить до Польщі. Вільгельм-Василь вкрай розлютований та роздратований, кидає подання на звільнення, повертається до Відню, де пише, не стримуючись, доволі злу статтю про все, що думає з цього приводу. Слова “протиприродній зв'язок” були там найм'якішим визначенням про взіємодію лідерів УНР та Польщі. У відповідь Карл-Стефан Габсбурґ, батько, великий полонофіл, фактично зрікається сина.
Большевики невдовзі загарбують Україну. Польща цього разу дає відсіч. Українські емігрантські кола чомусь знов саме тепер говорять про корону для Вільгельма.
Ох, як не на часі, як невчасно...

Підпис: „Вільгельм фон Габсбурґ видає у Відні збірку віршів українською мовою “Минають дні”.“

Картина дванадцята

Світ знов котиться до пекла.
Петлюру вбито в Парижі, ніби то за єврейські погроми, але зрозуміло, що то большевицьких рук справа.
Вільгельм з невірою дивиться на мапу — західна Україна приєднується до УССР. Почалася Друга Світова війна, з Волині та Холмщини долітають протилежні за змістом чутки про вбивства тисяч цивільних — Украінців та поляків. Хто, що, кого, за що — поки що не зрозуміло. Сторони звинувачують одне одного.
Знайомий з Січових Стрільців, герой Мотовилівського бою, Євген Коновалець, вбитий в Роттердамі ще 1938-го, але його справа живе. М'ясорубка війни меле кістки та ненажерливо потребує нових жертв. Що буде?..

Підпис: „Між 1943 та 1945. Вільгельм фон Габсбурґ читає пресу.“

Картина тринадцята

Війна закінчена. Австрія потрапляє до зони совєтської окупації. Вільгельм чомусь вважає, що саме зараз то є найкращий час для спілкування з українськими патріотичними осередками. Його заарештовано совєтською каральною структурою "СМЕРШ" — "СМєрть Шпіонам".

Підпис: „28 серпня 1947 року. Відень, Австрія. Арешт.“

Картина чотирнадцята

Знов Київ...
Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма Франца фон Габсбурґа Лотаринзького, або Василя Вишиваного, архикнязя, як він сам себе кликав, перевозять до міста його мрій — до Києва, наймальовничого міста в цілому світі, де він — Вільгельм — колись мав змогу стати королем...
Лук'янівська тюрма, що її досі знає кожен киянин.
Допити в совєтському стилі чєкісти проводять майже рік. Протоколи збереглися.
Він нікого не видав, ні про кого нічого поганого також у показах не казав. Морально не зламався.
18 серпня 1948 року помер, як написано — від двобічного туберкульозу.
Поховано також десь там, біля огорожі.
Місце поховання достеменно не відомо...

На картині знов молодий Василь Вишиваний в однострої Українських Січових Стрільців, під одностроєм — вишиванка, у підписі картини його вірші:

„До збруї! До збруї, стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі, —
Всі сили до бою з'єднайте!“



 

© Glib Lukinov
Малюнки — © Glib Lukinov
Постери — © Dem'än Dzüba

ПУБЛІКАЦІЇ ЗА ТЕМОЮ:
✠ Василь Вишиваний — Король України
✠ Василь Вишиваний — «До збруї!»
✠ Василь Вишиваний — «Минають дні…»
✠ Василь Вишиваний — МЕМУАРИ
✠ Василь Вишиваний і Берестейський Мир
✠ Кримський похід Запорожців Болбочана — 100 років
✠ Січові Стрільці Василя Вишиваного і Запорожці Болбочана на Запорожжі
✠ Роковини смерті Василя Вишиваного

«Україна чарівна! Захід сонця над Великим Лугом казково файний, особливо як піднятись на гору. Знизу Царицин Кут, Великий Луг в промінях заходнього сонця, сьогодні мої Січовики із Запорожцями святкують Трійцю, а я захотів побути на самоті та пішов в гору...
Тепер розумію, чом Запорожці вольні в душі...»

(зі щоденника Василя Вишиваного)