„Чому?“ — есей ветерана УГА Ярослава Берези (1927)

„Чому?“

 
Пронизливий есей з 1927 року друкара Української Галицької Армії Ярослава Берези.
Есей друкується мовою ориґіналу.

 
Ярослав Береза

Вже змалку любив я латинські „Задушки“.

Я любив цей пізній осінній день, листопадовий день — це свято померлих. Чому — я сам добре не знаю…

Може тому, що тоді сонце вже останнім своїм теплим промінням цілувало землю і прáщало її таким лагідним-старечим усміхом…

Може тому, що пожовкле листя падало з дерев одно за одним, так тихо, незамíтно мов сльози і шепотіло якість такі тужливі — сердечні слова без слів, що ворушили незнані, таємні а такі жалісні струни душі.

Може тому, що дерева простягали свої нагі руки й не раз так заскрипіли сухо, уривчасто, перерáзливо, гéйби кидали якісь незрозумілі погрози або тяжкі прокльони.

Може тому, що вже останні перелітні птиці довгими ключами являлися в осінньому небі й здалека накликували „я вéрну, я вéрну“…

Може…

Я не питав тоді за причинами, але любив у цей день цілими годинами блукати поміж гробами.

Падало листя і застеляло могили килимами у всіх вíдтінях крáсок: червоними, золотими, блідо-жовтими — а мені здавалося, що невидима, сердечна рука хоче прикрити ці гроби теплим одінням, щоби не змерзли при надхóдячій зимі ці, що сплять там глибоко вічним тихим сном… Я збирав сухе листя зі стежок і кидав на гроби, на котрих листя не було — щоби тепліше спалося…

Йшли люди, так багáто-багáто їх було. Старí й діти — усі в чорних одíннях, нéсли цвіти, китиці, вінцí, клáли їх на могилах, клякали і в мовчазній молитві хилилися над студеною землею, або шепотіли якісь тихі слова, що зі шепотом сухого листя зливалися в пісню суму, або плакали чутним плачем, тим — що вже не рве сéрця, але вліплює біль…

Я дивився на ці чорні, сумні пóстаті, на живі статуї жалю між тими кáмінними і здавалося мені мені, що вони тому такі сумні, що вже в останнє перед зимою прáщають тих, що сплять, що перепрошують їх за це, що в зимі, як сніг грубою верствою прикриє їх могили — прийти не зможуть, що жáлко їм на зиму кидати їх тут самих — самíтних.

А вéчером, як сотки свічок заясніли на гробах, як безліч лямпок кидало червоні, сині, рожеві рефлексії у сірість ночі, як легенький вітер почав гратися з полýмінними квітками, з кутка кладовища, від ґрупи плачучих берíз відзивалася пісня, а з початку тиха, жалісна, як пісня жалю, як скарга безмежна, як болю безмíрного акóрди…

Голоснішала з кожною хвилею, крíпшала з кожним мéнтом, змагалася у крик розпýчливої погрóзи і нéслася на крилах темної, осінньої ночі далéко-далéко.

Я ловив поодинокі слова, хоч не розумів їх вповні. „My już bez skargi, nie znamy śpiewu… wieniec cierniowy wrósł w naszą skroń“ переливалося в повітрю і з шепотом листя та ледви чутним скрипотом сухих галýзок творило якусь дивну містерію, якої я ще тоді не розумів, а кóтра мимо цего вправляла мене в дивне, якесь мимовільне тремтіння.

І не розумів я чому тут, на могилах листопадових повстанців, зібралося найбільше чорно одíтих людий, чому тут було найбільше цвітів, чому тут найясніше і найчисленніше горіли свíтла, чому тут співали піснí, чому тут, а не деíнде виголóшувано промови й падали слова „z grobów tych przyjdzie zmartwychwstanie Polski“, чому тільки Поляки співали, а не Українці…

Я не міг собі сам дати вíдповіди й спитав вéчером тата:

— Тату, чому ми не співаємо на тих гробáх як Поляки?
— Тому, що не маємо таких гробíв, дитино, або може вже їх не маємо.

Я добре не зрозумів, але щось стиснуло мов кліщами мою дитячу душу.

— Тату, а для нас прийде Воскресéння, коли не маємо таких гробíв?
— Прийде сину, але щойно тоді, як будемо їх мати.

І тої ночі, нім заснув, просив я довго „Бозю“ так, — щоби ніхто не чув — щоби дав нам багáто-багáто гробíв…

***

А тепер стільки наших листопадових гробíв усюди — на них ми вже не бідні. По всіх землях України виросли свіжі могили. І на чужині їх не брак…

Може й тому, що їх так багáто, засипує їх час, рівняє з землею…

І мине ще кілька літ і ніхто не буде знати, що тут лежать ці, що життя своє віддали за волю України.

Маємо гроби, а в день 1 листопада, у свято тих, що за нас поклали своє життя, не поставить на них ніхто свíчечки, не занéсе ні вінця, не заспіває хоч би „Спіть, хлопці, спіть“…

Якби я маленьким був, спитав би:

— Тату, маємо гроби, маємо дуже — дуже багáто гробів, — чому їх не шануємо?

Звідки прийде наше Воскресéння, як могил не стане?
 

Ярослав Береза, інвалід, ветеран Української Галицької Армії
1927 рік

На жаль, про Ярослава Березу відомостей небагато, відомо, що він був зокрема друкарем в УГА.
Серед спогадів Ярослава Берези лишився епізод під час Чортківської офензиви дня 17.VII.1919, коли частина УГА залишала село Ланівці на Тарнопольщині:

„Виходимо на двір. Впослíднє прощаємось з господарями, що стоять на подвір'ї… Рушáємо скóрим крóком крізь село. На майдані все готово до походу. Довгими лáвами стоять сóтні, сіріє обóз, а збоку мовчазно стоять гурти людей, що попрощáти нас прийшли на путь далеку, обіч панотець схилив корогву, та й вмовк. Тут і там чути голосне хлипання… Короткі, уривчасті слова команданта пронизують досвітній воздух, ломлять лави, творять похідні батáви, й сірі маси ворушаться, ідуть уперед мíровим кроком, чéта за чéтою, сóтня за сóтнею… Обóз з гýркотом виїзжає íншою дорóгою… За нами біжить босóніж дітворá, несéться плач, лунають оклики: "Вертайте скоро, не лишайте нас, сірих, ляхам"…“

Першоджерело матеріялу:
© «ZBRUČ»