Перейти до контенту

✠ Аверкій Гончаренко

✠ Аверкій Гончаренко

 
Аверкій Гончаренко — одна з тих фігур в українській історії, кого вшановувати насмілюються тільки найбільш відчайдушні патріоти. Адже на його рахунку не лише такий факт, як командування боєм під Крутами 29 січня 1918 року, а й служба в Українській дивізії “Галичина”. Проте і там, і там Аверкій Матвійович як командир опікувався своїми бійцями, проводив українізацію вояків, усе життя опікувався Українцями — інвалідами війни…

У день 102-ї річниці бою під Крутами «Новинарня» та її публіцист пані Олена Шарговська розповідає про командира “крутянців”, який віддав усього себе українській справі.

“Конфліктний герой” Аверкій Гончаренко:
командував юнаками під Крутами,
служив у дивізії “Галичина”

Аверкій Гончаренко

1-ша Юнацька військова школа імені Хмельницького – перша українська

“По одинадцяти місяцях побуту в шпиталі я був призначений на лектора тактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилась в будинку духовної семінарії”, — пише у спогадах Аверкій Гончаренко. Так у листопаді 1916 року почалася найвизначніша сторінка життя бойового офіцера, завдяки якій він увійшов до української історії. Хоча тоді він іще про це не знав.

Народився Аверкій Гончаренко 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії, нині Варвинського району Чернігівської області.

1912 року з відзнакою закінчив Чугуївське військове училище. На початок Першої Світової війни Гончаренко — кадровий військовий, підпоручик російської армії — командував сотнею, а невдовзі й батальйоном. Та в грудні 1915-го був важко поранений і після одужання направлений на викладацьку посаду до Києва, до вже згаданої школи хорунжих (відповідно до сучасних звань ЗСУ — школа старшин).

Гончаренко мав послідовну проукраїнську позицію, тож коли після революції 1917 року почалась українізація частин царської армії, які складалися з Українців, він з ентузіазмом “взявся за це на терені школи”. 36 юнаків його класу радо підтримали ініціативу свого командира. Згодом решта Українців школи приєдналися до них, і разом вони утворили сотню, яка й стала основою української військової школи хорунжих. Дуже скоро ця сотня стала легендарною.

“Хоч москалі в загальному ставились до нас вороже, але справа українізації школи просувалась уперед і в місяцях серпень-вересень [1917 року] нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу, і ми перейшли з усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького”, — фіксує Гончаренко.

Аверкій Гончаренко

Добре вишколені юні вояки

На підготовці цих юнаків варто зупинитись окремо, бо їхній військовий вишкіл став наріжним каменем одного з найтрагічніших міфів української історії – про “300 необстріляних студентів, які не вміли навіть тримати зброю і єдині виступили проти кількатисячного війська Муравйова”.

Саме так, ідеться про бій під Крутами. Юнаки Школи становили ядро сили, яку кинули проти справді численної більшовицької армії. Але ненавченими і необстріляними вони точно не були.

Ось як пише Аверкій Гончаренко про своїх підопічних:

“Пильна праця старшин і юнаків дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо Штаб Командуючого військом України вислав школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла перед наступающими большевицькими бандами Муравйова.

Я МАВ ПОВНУ САТИСФАКЦІЮ ЗІ СВОЇХ ЮНАКІВ, ЯК ВОНИ ПРЕКРАСНО ТРИМАЛИСЬ У КРИТИЧНИХ ХВИЛИНАХ ПІД ЧАС БОЮ, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами – це був шедевр витривалості”.

Реконструкція бою під Крутами на місці історичної події (за участю президента Віктора Ющенка, лютий 2008 року).
Фото Миколи Лазаренка

Цю думку підтверджує і Степан Самійленко, полковник Армії УНР, на той час заступник командира Авто-панцерного дивізіону, який так і не зміг взяти участь у бою через глибокий сніг, тож його вояки могли тільки спостерігати.
“Юнаки військової школи були добре навчені військової справи, але малочисельні”, – згадує полковник Самійленко.

Отже, “Юнацька школа мала два курси. Молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший — 8 грудня 1917 року, в команді ген. штабу сотника Носенка виїхав до Бахмача”, – оповідає Аверкій Гончаренко.

Тобто на момент легендарного бою юнаки Школи хорунжих уже понад місяць тримали оборону на Чернігівщині і добре знали місцевість. Називати їх “необстріляними” помилка.

Оверків бій під Крутами

Командувач військ Юрій Капкан 22 грудня призначив Гончаренка комендантом оборони Бахмача.
Звісно, Аверкій здавав собі справу, що ситуація близька до безнадійної.

Актор Олексій Тритенко в ролі Аверкія Гончаренка у фільмі “Крути 1918” режисера Олексія Шапарєва, який вийшов у прокат 7 лютого 2019 року

“Щедро наділений повновластю з наказом за всяку ціну не віддати Бахмача, щоб не допустити більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертався я до школи. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край”, — пише офіцер у мемуарі “Бій під Крутами”.

Кадр із фільму “Крути 1918”: на залізничній станції

Та міф про “хлопчиків” без обмундирування і зброї все ж має під собою ґрунт. Студентський Січовий курінь, який приєднався до вже суттєво виснажених юнаків і старшин, справді був вдягнений абияк і не мав військового досвіду.
Проте Аверкій Гончаренко високо оцінює внесок студентів у вікопомний бій.

“25-го січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету св. Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють вже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високо-цінному і завжди в бою рішальному чинникові — "піднесення духу", і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби”

Студенти на станції Крути. Світлина зроблена незадовго до бою

Усю повноту відповідальності за той бій комендант Гочаренко визнає за собою:
“Сотник Тимченко хотів, щоб школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я зазначив, що у справах адміністраційних буду підлягати йому, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам”.

Реконструкція бою під Крутами на місці історичної події (за участю президента Віктора Ющенка, лютий 2008 року).
Фото Миколи Лазаренка

Реконструкцію битви він подає у спогаді “Бій під Крутами”. Є й спомини кількох учасників того бою, у яких різняться деякі деталі – особливо кількість учасників і загиблих. Та Гончаренка згадують як пильного командира.

“Командування заздалегідь звертає увагу на всі ворожі рухи та дає відповідні накази”, – свідчив юнак Першої військової школи Митрофан Швидун.

“У кінцевій фазі бою ворог знову намагався оточити наш відтинок, але старшина Гончаренко зауважив цей маневр і, зосередивши вогонь на лівий бік відтинку, дав наказ до відступу”, – згадував боєць Студентського куреня Левко Лукасевич.

Аверкій Гончаренко

Аверкій Гончаренко розповідає про Бій під Крутами

Творча група фільму «Крути 1918» до 100-річчя Бою під Крутами створила документальний мініфільм про ті події.
Унікальна можливість почути реальний запис голосу командира бою під Крутами Аверкія Гончаренка.

Вшанування 90-ї річниці подвигу Героїв Крут за участю президента Віктора Ющенка, лютий 2008 року.
Фото Миколи Лазаренка

Про значення бою під Крутами теж написано чимало – від нарікання його “безглуздим” до визнання неоціненної ваги тої затримки більшовицького війська, яку він дав.

“Важко здобуту ціною вояцьких життів перемогу знецінюють, називаючи поразкою.
Так, загибель у бою близько сотні українських вояків – це трагедія. Але втричі більша кількість ворожих втрат заперечує тезу про поразку. Особливо, якщо врахувати, що співвідношення сил учасників бою складала майже 1 до 10 не на користь українців.
Більшовики зуміли продовжити свій наступ на Київ лише через чотири дні.
Для проголошеної лише кілька днів до того незалежної Української Народної Республіки це були визначальні чотири дні, які дозволили державі отримати міжнародне визнання та військову допомогу”, – пише історик Володимир В’ятрович в есеї “Бій під Крутами. Це була перемога Українців, а не поразка”.

Відступивши після бою разом із юнаками, Аверкій Гончаренко приєднався до Слобідського коша під командуванням Симона Петлюри, разом із яким виступили на Київ, на штурм заводу “Арсенал”.

Після Крут

Подальша діяльність Аверкія Гончаренка була пов’язана з педагогікою — він служив при Головній шкільній управі, потім знову викладав у Юнацькій військовій школі, уже в Станіславові (нині Івано-Франківськ). Встиг побувати губерніальним комендантом Поділля й начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри.

По завершенні Перших Визвольних Змагань, тобто з початком совєтської окупації України і падінням Західньо-Української Народньої Республіки, Гончаренко відбув два місяці в таборі для інтернованих поблизу Перемишля. По тому повернувся до Станіславова.

Понад двадцять років полковник Гончаренко працював в Українській кооперації.
“Тут я мав різні посади – збіжевого референта, організатора сільсько-господарських кооперативів тощо”, – пригадує він у мемуарах.

Аверкій Гончаренко під час Другої Світової війни

Продовження збройної боротьби

Та щойно з’явилася нагода, вже немолодий вояк знову подався до українського війська.
Навесні 1943 року в Бучачі 53-річний Аверкій Гончаренко записався у добровольці:
“Свідомість продовження активної боротьби — це був ляйтмотив — без жодного "але" — я залишив родину і вступив добровольцем до Української дивізії «Галичина»”.

“Командування дивізії оберігало А. Гончаренка, зважаючи на його поважний вік та попередні бойові заслуги. Здебільшого він вишколював молодих вояків у запасному полку”, — згадує його побратим Володимир Малкош.

Натомість сам Гончаренко розповідає, що проходив усі вишколи “поруч із молодими порівнюючи добре”. Але по тому, справді, був відкомандирований не на фронт, а на рекрутування добровольців на прифронтових територіях — у Бережанах, Рогатині, Підгайцях, Бучачі й довкола. Його вміння працювати з молоддю тут стало в пригоді – разом із підлеглими чотирма офіцерами він зміг завербувати понад 3 тисячі вояків.

На той час, як він із черговою партією новобранців приїхав до Львова, дивізія була оточена під Бродами. Далі був розгром дивізії СС “Галичина” совєтською армією, і Гончаренко, який був направлений до місця збору “розбитків” дивізії у Старому Самборі, відступав разом із нею. Відень, Нойгаймер, Словаччина…

Німаки проти просвітництва українською

У вересні 1944-го Аверкія Гончаренка призначили референтом VI відділу 30-го полку. До його обов’язків входило видавати тижневий огляд новин, який у споминах він називає “Вохеншав” (з нім. Wochenschau – тижневий огляд). Та попри німецьку назву, Гончаренко отримав карт-бланш друкувати видання українською.

Ад’ютант командира полку поляк капітан Курковський пробував вимагати, щоб огляд друкували німецькою, та Гончаренко вперся й отримав підтвердження від командування на українську мову.

Згодом саботувати поширення тижневика намагались німецькі офіцери полку, та редактор пильно стежив за розповсюдженням свого дітища. Він помітив, що у звіті про отримання нема підписів двох сотень, якими командували німці. Гончаренко не полишив цю справу і з’ясував: “В розмові з нашими підстаршинами виявилось, що дивізійники радо читали звідомлення українською мовою, а німецька команда була дуже невдоволена”.

Українською була не тільки мова тижневика, а і його зміст.
“У першому рефераті, поза звідомленнями положення на фронтах, я почав переводити дещо ширше обзнайомлення наших молодих вояків з нашим безсмертним Т. Шевченком. Мав на увазі впродовж двох-трьох місяців подати деякі важніші його твори, а в першу чергу його життєпис”, — писав у спогадах.

Так би й займався Аверкій Гончаренко просвітництвом українських вояків, але через конфлікт із німецькими офіцерами потрапив у немилість. Один із них — “німака ненавидів Українців, а підлеглі йому наші вояки відплачували йому тим самим” — сп’яну підстрелив українського солдата. Гончаренко наполягав на справедливому слідстві й покаранні винного, писав рапорти до штабу дивізії, однак суд виправдав вбивцю.

Відтоді “Вохенштав” хоч і продовжив виходити, та до бійців більше не потрапляв. Німецькі командувачі сотень тижневик забирали, розписувались за отримання, а далі наклад зникав.

Гончаренко зумів обійти й цю перепону: “Тут допомагали мені наші писарі, які працювали на циклостилі (пристрій для трафаретного друку, форми для нього друкували на восковому папері — “Н”). Вони робили інші пакунки і передавали безпосередньо до сотень. Це робилося нелегально”.

Коли ця схема випливла — отоді тільки Гончаренка відправили до запасного полку. Хотіли взагалі звільнити з дивізії “через якогось забитого стрільця”, однак Аверкій розповів, як у дійсності було. Тож полковник лишився відступати з дивізією.

Як не віддати москалям українських вояків

Після капітуляції Німеччини Гончаренко добився, аби 2 тисячі українських вояків потрапили в розташування англійської, а не радянської, армії. А коли “полковник-москаль” запропонував Українцям утворити спільний табір – різко відшив його, наказавши не втручатись у їхні справи. Влучно зауважив:
“Москаль усе намагається грати ролю старшого брата і порядкувати нами навіть тоді, коли його ніхто не потребує”.

У тих умовах Гончаренко не лишився пасивним — організував опіку над тими українськими вояками, які перебували у військових шпиталях. Спочатку – довкола австрійського Клаґенфурта, де перебували. Харчі, цигарки збирали між вояками. Коли англієць–начальник штабу побачив “15 міхів” гостинців — усміхнувся і дав Українцям авто з водієм. Відтоді їздили, розшуковували Українців по австрійських шпиталях.

Разом із переміщенням до таборів військовополонених у Італії, а згодом в Англії Гончаренко організовував допомогу інвалідам і хворим дивізійникам, зокрема на туберкульоз.

Аверкій Гончаренко після Другої Світової війни

Українські ветерани на еміґрації

Аверкій Гончаренко взяв діяльну участь в організації Союзу українців у Британії, згодом очолив однойменний фонд. Його функція була така сама — реабілітація ветеранів.

Уряд УНР в екзилі присвоїв Аверкію Гончаренку звання полковника. Також його було нагороджено Хрестом Симона Петлюри та Воєнним хрестом Української Народньої Республіки.

Воєнний хрест УНР – пам’ятна відзнака Армії Української Народної Республіки, затверджена 1958 року Президією Української Національної Ради

1952 року Аверкій Гончаренко переїхав до Америки. Там він продовжив допомагати українським ветеранам, що емігрували на Захід, організовував “Братство колишніх вояків Першої української дивізії УНА” у Клівленді.

Помер на 90-му році життя, 12 квітня 1980 року. Похований біля церкви святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла в місті Парма, штат Огайо.

Меморіальна дошка з Варви

Вшанування на Батьківщині

Співробітник північно-східного регіонального відділу УІНП Сергій Бутко, який опікується цією справою, пояснив:
“Оскільки меморіальну дошку було демонтовано рішенням сесії районної ради, то поновлення можливе тільки її ж рішенням. Порушення процедури встановлення, яке стало приводом для демонтажу, вже виправлено. Та розгляд цього питання відклали на невизначений час. Останній лист від райради щодо меморіальної дошки я отримав днями – у ньому йдеться, що на чергове засідання це питання вирішили не виносити.
Претензії історико-ідеологічного характеру від критиків і противників українського героя були зняті моїми роз’ясненнями. Вони стосувались служби Аверкія Гончаренка в Українській дивізії «Галичина».
По-перше, тогочасна патріотично налаштована українська інтелігенція свято вірила, що від репресій комуністів їх врятує тільки Німеччина, допоможе здобути незалежність, проте для нацистів такі підрозділи стали просто гарматним м’ясом.
По-друге, слідчі правоохоронних органів Великої Британії, США і Франції після ретельної документальної перевірки служби Аверкія Гончаренка та всіх військовослужбовців 14-ї гренадерської дивізії військ СС «Галичина» не знайшли в них жодних дій, які можна кваліфікувати як військові злочини, злочини проти людяності тощо. Цей висновок був повністю підтверджений рішеннями міжнародного судового процесу над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. що проходив у місті Нюрнберг з 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р. у Міжнародному військовому трибуналі”.

© Олена Шарговська
© «Новинарня»

Нюрнберзький трибунал НЕ визнав вояків СС СС «Галичина» та командуючого Аверкія Гончаренка "пособнікамі нацизма", так само як і ОУН та УПА, Степана Бандеру і решту українських військових формацій доби Других Визвольних Змагань і Другої Світової війни.