Перейти до контенту

✠ Утворення ОУН(б)

✠ Утворення ОУН(б) ✠

 
9—10.ІІ.1940 було утворено Революційний Провід ОУН.
Після організованого Совєтами вбивства Провідника ОУН Євгена Коновальця в 1938-му у Роттердамі, сталась криза всередині ОУН, що призвела зрештою до розколу. Більшість ОУНівців на чолі зі Степаном Бандерою в лютому 1940 року в Кракові утворили Революційний Провід ОУН та обрали собі назву ОУН(б) [пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)], а в квітні 1941-го провели II-й Великий збір ОУН(б), на якому Степан Бандера обраний головою Проводу, а Ярослав Стецько — заступником.
Представників цього крила ОУН стали називати "бандéрівцями", представників же другого крила — "мельникíвцями".
Таким чином з ОУН вийшли ОУН(б) і ОУН(м).

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

 

Розкол ОУН

Совєтський окупаційний сталінський режим був стурбований наростанням активності Організації Українських Націоналістів і організував убивство Провідника ОУН організації Євгена Коновальця в Роттердамі 23.V.1938.
Після загибелі Євгена Коновальця Провід Українських Націоналістів (ПУН) очолив полковник Андрій Мельник. 27.VIII.1939 в Римі відбувся ІІ Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул "вождя", проголосивши його відповідальним лише "перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням".

Загибель Провідника Євгена Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу Українських Націоналістів, які жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювати національні ідеї та методи під сильним впливом ідей Дмитра Донцова, який пропагував культ сили. Мельниківські провідники ОУН хоча й не цурались ідеї суверенності, були більш авторитаристськими (навіть на вітання "Слава Україні!" користувались відгуком "Вождеві Слава!" на противагу бандерівському "Героям слава!").

Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, які повернулися з польських в'язниць після окупації Польщі Третім Райхом і СССР, не визнали малочисельності т. зв. Великого Збору. У січні 1940 року Мельник та Бандера зустрілися у Римі. Бандера домагався від ПУН зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох дискредитованих його членів (Ярослава Барановського, Омеляна Сеника та Сидора Чучмана). Як зазначає американський історик Джон Армстронґ, прихильники Бандери стверджували, що Мельнику було запропоновано перенести штаб ОУН в нейтральну країну і налагодити співпрацю із Великою Британією та Францією, з метою формування леґіону з Українців, які перебували у цих державах для допомоги Фінляндії, яка тоді знаходилась в стані війни з СССР, але на це Мельник відповів відмовою. Переговори в Римі не привели до врегулювання розбіжностей. Більш того, підозри в зраді, що раніше належали до найближчого оточення Мельника, тепер торкнулися і його самого. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу…
Більшість ОУНівців на чолі зі Степаном Бандерою в лютому 1940 року в Кракові утворили Революційний Провід ОУН та обрали собі назву ОУН(б) [пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)], а в квітні 1941-го провели II-й Великий збір ОУН(б), на якому Степан Бандера обраний головою Проводу, а Ярослав Стецько — заступником.

Представників цього крила ОУН стали називати "бандéрівцями", представників же другого крила — "мельникíвцями".

Прихильники Степана Бандери вважали, що Українська Держава може бути утворена лише в результаті національної Революції і виключно власними силами українського народу. На відміну від бандéрівців, мельникíвці розраховували на підтримку Німеччини.

Таким чином з ОУН вийшли ОУН(б) і ОУН(м).

ОУН революційна

9—10 лютого 1940 року в Кракові на вул. Зеленій, 26 (нині вул. Юзефа Cарего) відбулися наради активістів ОУН, де прийнято рішення про недовіру чинному Проводу ОУН, стверджено безуспішність спроб полагодити проблемні питання нормальним порядком і віддано керівництво організацією в руки Степана Бандери та призначеного ним Революційного Проводу.

Із листа Степана Бандери до Андрія Мельника 10 серпня 1940 року:

“10 лютого ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений революційний Провід ОУН на ініціативній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН. Не мали ми тоді нічого того, що дає позиція офіційного Проводу, ані такої свободи в наших руках, ані тої зовнішньої позиції, що її завдяки боротьбі впродовж довгих років здобула собі ОУН, а змогу користуватися нею мав передусім офіційний Провід. Зате ми мали на своєму боці правду, чисту справу, віру і незламне рішення довести справу до успішного кінця. А передусім між нами були тільки люди чину й ми мали повне довір'я членських кадрів.”

Після рішень 10.ІІ.1940 півроку тривали переговори між Революційним Проводом і Андрієм Мельником. Кілька разів майже доходило до порозуміння, але при цьому одночасно формувалися структури двох окремих організацій. Остаточний розкол відбувся в серпні 1940-го і оформився на ІІ великому зборі ОУН в Кракові у березні—квітні 1941 року.

Рішення нарад 9–10.ІІ.1940 підписали 27 осіб — колишніх або чинних членів крайових або окружних екзекутив. З учасників відомі: Микола Арсенич, Степан Бандера, Ярослав Горбовий, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Іван Ґабрусевич, Лев Зацний, Микола Климишин, Іван Климів, Роман Кравчук, Василь Кук, Микола Лебедь, Зиновія Левицька, Степан Ленкавський, Олекса Луцький, Дмитро Мирон, Микита Опришко, Ярослав Старух, Володимир Тимчій, Теодор Федечко та Роман Шухевич.

Можна припускати, що в нарадах брали участь теж Олекса Гасин, Володимир Горбовий, Богдан Кравців, Іван Равлик, Ярослав Рак, Лев Ребет, Василь Турковський або Петро Федорів.

Членами новоствореного Революційного Проводу ОУН на чолі із Степаном Бандерою стали Олекса Гасин, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Іван Ґабрусевич, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Степан Ленкавський, Дмитро Мирон, Іван Равлик, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій, Василь Турковський і Роман Шухевич.

Рішення цих нарад дали початок організаційному оформленню політичної лінії, яка згодом вилилася у всенародну збройну боротьбу ОУН і УПА проти нацистських і совєтських окупантів 1940—1960-х років.

Більшість учасників нарад 9—10 лютого, із Степаном Бандерою включно, згодом загинули…

ОУН в наш час

Наразі, в Україні кілька організацій звуть себе "ОУН" і Українцям складно розібратись, хто є хто.
В наш діджиталізований час більшість звертаються за довідкою до глобальної енциклопедії Вікіпедія, втім, робити це необхідно вкрай обачно, з огляду на недосконалість цього джерела, адже Вікіпедію пишуть і змінюють звичайні люди будь-коли і будь-як кому заманеться. Тож, у вікістатті ОУН хоч всі основні дані викладено вірно, проте, вистачає помилок у дрібницях, а особливо у наведених лінках, де інколи вказано вже давно не існуючі офіційні сайти організацій, на одній з котрих взагалі якийсь россійський ресурс (вочевидь, сайт було або невірно вказано у вікі, або ж банально викрадено, позаяк ОУН(б) давно має свої офіційні ресурси).
Отже, спробуємо принагідно розібратись і розкласти по кошикам різноманітні ОУН нашого часу.

З відновленням Незалежності України в 1991 році, ОУН починає переносити свої структури до Києва та відновлювати організаційну мережу по країні: ОУН(м) під назвою «Організація Українських Націоналістів», а ОУН(р) — під прикриттям партії «Конґрес Українських Націоналістів». Частина старих членів ОУН(р), які діяли в Україні, не погодилися з лідерством представників діяспори та утворили окрему політичну партію — «Організація українських націоналістів в Україні» (ОУНвУ), яка зареєстрована Міністерством юстиції України 17.ХІ.1993, номер свідоцтва: № 518. Пізніше ОУНвУ офіційно змінила назву на Політична партія «Організація Українських Націоналістів». Однак ця політична партія стала інструментом політтехнологів різних оліґархічних угрупувань і остаточно змарґіналізувалася. Відтак на даний час в Україні ця "ОУН" діє легально і виключно як громадська організація.

Зокрема, є "ОУН" (Богдан Червак) і є "ОУН" (Микола Коханівський).

ОУН(д) — Об’єднання Українських Націоналістів (державників) — походять з "мельникíвців", дотримуться нині чіткою продержавницької позиції і вважають свою організацію правонаступницею ОУН(м). ОУН(д) виникла 2005 року внаслідок певних розходжень та суперечностей у поглядах і тактиці усередині вищезгаданої ОУНвУ\ОУН, що призвело до відходу від ОУН у 2005 році Павла Дорожинського і його середовища та виникнення нової націоналістичної організації.
ОУН(д) перейняла від заснованої 1929 року Євгеном Коновальцем ОУН свою символіку, славень та основоположні ідейні засади.

Натомість, ОУН (революційна), або ж ОУН(б) — бандерівці — продовжує активну діяльність з чіткими націоналістичними і державницькими позиціями.

Офіційними ресурсами ОУН(б) є
«Націоналістичний Портал» — офіційний портал ОУН (бандерівців)
✠ Часопис ОУН(б) «Шлях Перемоги» — заснований Степаном Бандерою у Мюнхені 28.ІІ.1954.
Архів ОУН — Українська Інформаційна Служба в Лондоні
«Український Погляд» — Українська Інформаційна Служба — прес-центр ОУН(б)
Історико-меморіяльний музей Степана Бандери
Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Дмитро Донцов
Молодіжний Націоналістичний Конґрес

Чинним Провідником ОУН(б) є пан Стефан Романів — громадський та політичний діяч української діяспори, перший заступник Президента Світового Конґресу Українців, голова комісії з визнання Голодомору геноцидом проти українського народу, офіційний представник Торгово-Промислової Палати України в Австралії, VII-й Голова Проводу ОУН(б).

«Порохівниця», як історико-освітній майданчик з чіткою націонал-державницькою позицією, зазвичай поширює і транслює матеріяли з офіційних ресурсів ОУН(б).

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

Матеріял укладено з відкритих джерел.
Також для матеріялу використані джерела:
© Володимир Мороз
© УПА (Ukrainian Insurgent Army) — військово-історичний клюб „Сотня Сіроманці“
(Чикаґо, Іллінойс, США)
Титульний коллаж — військово-історичний клюб „Сотня Сіроманці“.
Постер — «Porohivnyçä» \ Dem'än Dzüba