Берестейський Мир — 20 років по тóму

«Локальна Історія» публікує історичний нарис, який за 20 років після підписання Берестейського Миру, 9.II.1938, опублікував на шпальтах газети “Дїло” український історик Іван Кéдрин-Рудницький.

Іван Рудницький
(Іван Кéдрин-Рудницький)
[ ✵ 22.IV.1896, Ходорів, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська Імперія, нині — Львівщина, Україна — ✞ 4.ІІІ.1995, Джерсі-Сіті, Нью-Джерсі, США ]

Український історик, політичний діяч і журналіст.
Дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка, член Президії НТШ в Америці, почесний доктор Українського Вільного Університету (УВУ).
У 1922–1939 роках був колеґіальним редактором газети “Дїло” і очолював політичний відділ видання.

Народився в інтеліґентській галицькій родині Рудницьких.
Його батько, Іван Рудницький, працював нотаріусом, мати Іда Шпіґель, походила з галицького єврейського роду. Проти цього зв'язку протестували обидві родини, через що їх шлюб відбувся лише через 10 років від часу їхнього знайомства, по смерті матері Івана Рудницького. Іда, щоб вийти за нього заміж, втекла з дому та в монастирі сестер бенедиктинок прийняла християнство, змінивши ім'я на Ольга.
Його сестрою була Мілена Рудницька.

Іван Рудницький навчався у гімназії в Бережанах, потім у українській академічній гімназії Львова, яку закінчив з відзнакою у 1914 році. З 1915 року як вояк австрійської армії брав участь у бойових діях Першої Світової війни. У 1916 потрапив у російський полон: відбував його у таборі в Забайкаллі. Після Лютневої революції в Росії (1917) переїхав у Київ, де працював в державних установах освіти УНР та Гетьманату. Після совєтської окупації Києва в січні 1919-го виїхав до Вінниці, де вступив до Армії УНР, брав участь у боях, працював референтом військової газети “Ставка”.
За відвагу був відзначений Хрестом Симона Петлюри.

Із липня 1920 року на еміґрації у Відню (Австрія).
1922 року завершив філософський факультет Віденського університету. Під час навчання в 1920—1922 роках редаґував разом з В.Піснячевським, В.Мурським, А.Хомиком журнал “Воля” (останні три числа — “Воля України”). Саме тоді почав вживати псевдо Кéдрин. У вересні 1922-го повернувся до Львова, де плідно займався журналістською діяльністю. За рекомендацією Євгена Коновальця співпрацював у газеті “Дїло” в 1922—1939 роках (з кількамісячною перервою в 1925), в 1925—1931 роках — кореспондент “Дїла” і пресовий референт Української Парляментарної Репрезентації у Варшавському сеймі, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. У 1937—1939 роках спільно з Іваном Німчуком та Володимиром Кузьмовичем був фактичним колегіальним редактором газети “Дїло” (формальним редактором був Василь Мудрий) і очолював політичний відділ газети.

У 1920—1930-х роках політична діяльність була тісно пов'язана з екзильним урядом УНР та найвпливовішою політичною партією в Західній Україні — Українським Національно-Демократичним Об'єднанням, членом Центрального Комітету якого він був. Відповідав за підтримання зв'язків між УНДО і Організації Українських Націоналістів, контакти УНДО з екзильним урядом УНР.

Окупація Галичини совєтськими військами у вересні 1939 змусила виїхати до Кракова, де працював в редакції української газети Краківські вісті.
Із 1944 року проживав в Австрії, де протягом 1946—1949 років очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання в Австрії.
1949 року — еміґрував у США. З 1953 до 1973 роки працював у редакції газети “Свобода” — першого українського щоденного видання на Американському континенті.

Брав активну участь у політичному, науковому та громадському житті української еміґрації. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. Був членом ЦК УНДО, головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови НТШ в Америці, з 1961 року співредактор часопису “Вісті Комбатанта” Об'єднання бувших вояків Українців в Америці.
Помер в Нью-Джерсі, США, у віці 98 років.

✠ ✠ ✠

Століття минуло з часу підписання Берестейського Миру.
(27.Ⅰ.)9.Ⅱ.1918 у Бересті відбулось підписання Берестейського Миру.
Берестейський Мир — перша мирна угода Великої Війни, яка дозволила визнати Незалежність України.

Українська Народня Республіка (УНР) з одного боку та з іншого боку Осередні Держави: Німецька Імперія, Австро-Угорська Імперія, Османська Імперія і Болгарське Царство — підписали мирну угоду. Українську делегацію від УНР представляли п’ятеро осіб на чолі з прем’єр-міністром Всеволодом Голубовичем.

У результаті переговорів, що тривали понад 2 місяці, УНР визнали незалежною та рівноправною державою. До її складу включили Холмщину та Підляшшя. Галичину та Буковину виділили в окремий коронний край у складі Австро-Угорської імперії. Німецька та австро-угорська сторони зобов’язалися допомогти Українській Центральній Раді звільнити територію УНР від большевиків.
Натомість УНР взяли на себе зобов’язання вийти з Першої Світової війни та постачати німецькій і австро-угорській сторонам продовольство та промислову продукцію.
Берестейський Мир також відомий як "Хлібний мир".
Пізніше визнати Незалежність УНР Німеччина примусила совєтсько-російську большевицьку делегацію, підписавши 3.ІІІ.1918 мирний договір ще й із совєтською стороною.

У сучасній українській історіографії підписання Берестейської угоди оцінюють неоднозначно. Для одних дослідників такий крок був виправданим, оскільки большевики окупували значну територію України. Інші вважають угоду "зрадою національних інтересів", мовляв, договір офіційно дозволив Центральним Державам зайняти українські землі "німецькими та австрійськими штиками", що, зрештою, і так не допомогло захистити Україну від большевиків.

Утім цікаво, як відгукувались про договір напередодні Другої Світової війни?
“Локальна історія” пропонує нарис Івана Кéдрина-Рудницького, опублікований на шпальтах газети “Дїло” 9 лютого 1938 року — у 20-ту річницю підписання Берестейського Миру.
Автор подає компромісну оцінку події, описує суспільно-політичні реалії після завершення Першої Світової війни.
Ориґінальний правопис тексту збережено.
Статтю розшукав Павло Артимишин.

✠ ✠ ✠

Іван Кéдрин-Рудницький
“Берестейський Мир (9.II.1918 — 9.II.1938)”

Львів, 8. лютого 1938.

Двацять літ минуло вже від часу, коли Українська Держава дістала на політичній мапі Европи границі, що відразу ставили її в ряді великодержав. Але не треба було і 20-ти літ, щоб на тій мапі не тільки стягнути та звузити українські державні границі, щоб не тільки позбавити Україну її державницької позиції в міжнародньому укладі сил, але щоб узагалі викреслити з мали Европи Українську Державу, як самостійну політичну орґанізацію українського народу. Не пощастило не тільки дхнути могутнього духа в широку форму, закреслену берестейським миром, не було сили не тільки виповнити змістом форму, яку ми добули, але й саму форму ми втратили, скотившись назад до ролі обєкту: обєкту національної політики чужонаціональних держав, у межах яких найшлись землі, обхоплені берестейським договором, та обєкту міжнародньої політики, в якої орбіті найшлась українська проблєма. Не Українська Держава, а лише – проблєма.

Українська делегація у Бересті (зліва направо): Микола Любинський, Всеволод Голубович, Микола Левитський, Люссенті, Михайло Полозов і Олександр Севрюк. Січень 1918 року

Таким робом берестейський мировий договір став ніби тільки архівним документом, вартісним хіба тільки для історика-дослідника, що любить порпатись у запорошених старих паперах. “Клаптик паперу” – це цинічна характеристика всіх мирових договорів всесвітньої історії. А проте вона до ніякого договору мабуть так яскраво не підходить, як до берестейського договору, – коли судити по нинішньому стані річей. Тому не диво, що ті, які берестейський мир поборювали від менту, коли він був у ніч з 8. на 9. лютого 1918. року підписаний, і з менту, коли до Берестя виїхала самостійна делєґація Української Народньої Республики, – що всі вони обчімхують той мир з усякого значіння: вони мають чимало матеріялу до легковажної його оцінки.

Підписанти Берестейського мирного договору (зліва направо): генерал Гельмут Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, Макс Гоффманн, Сергій Остапенко.
9 лютого 1918 року

Для злобного критика й сам образ мирової конференції у Бересті дає чимало можливостей представити його в карикатурному світлі. Адже там з одного боку були представники молодої держави, яка акуратно напередодні підписання мирового договору втратила вже свою столицю в користь ворогів; поруч із ними були представники того недавнього могутнього члена Почвірного Порозуміння, якого полки сходили були по карпатських узбіччях на мадярську кітловину, та який тепер перед підписанням мира вже очистив окопи, не уявляючи собою ніякого противника.

“Мир з Україною” – тема екстреного випуску німецької газети “Lübeckischen Anzeigen”, 9 лютого 1918 року

А по другому боці з чотирьох партнерів три з них – Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина – за всяку ціну хотіли годитися, утотожнюючи з миром мало не свою екзистенцію; цісар Карло переживав 20 літ тому “найщасливіший день у житті”, бо з отим миром звязував не тільки надію на хліб для голодної і з голоду збунтованої наддунайської столиці, але й рятунок для цілої монархії і для династії Габсбурґів. Одна Німеччина була партнером, який не потребував блефувати, – але й ситуація Німеччини не була світла, коли переможний сепаратний мир на Сході Европи не охоронив її від воєнної катастрофи на Заході. Всі партнери берестейського мира програли, виринули нові сили, нові чинники, які стали партнерами великої повоєнної гри за мир і війну. І большевицька Росія, така немічна у Бересті і безпосередньо після Берестя й така ніби сильна в моменті закріплення своєї влади в новій тюрмі народів, теж програла: бо хоч і на лежить до Ради Ліґи Націй і хоч утримує одну в найбільших армій світа, проте грає ролю підмету міжнародньої політики теж у дуже обмеженому змісті: маленькою ілюстрацією, як вона пережерта внутрі, є доля провідників та учасників російської мирової делєґації у Бересті – розстріляних (Йоффе, Камєнєв, Сокольніков), засланих на Соловки (Радек), або прогнаних на другу півкулю ґльобу (Троцький)...

Другий склад совєтської делегації у Бересті, 1918 рік.
Сидять зліва направо: Лєв Камєнєв, Адольф Іоффе, Анастасія Біценко.
Стоять зліва направо: Владімір Ліпскій, Петеріс Стучка, Лєв Троцкій, Лєв Карахан

Але вся та і така оцінка берестейського мира не бере під увагу одного моменту: внутрішнього розвитку українського народу, розвитку подій української національної революції, історії українських визвольних змагань. Берестейський мир творив у них тільки один із межових стовпів, тільки один з епізодів, великих, важних, але епізодів, які не рішали ані про здвигнення і закріплення Української Держави, ані про її загибіль. І тому українська оцінка берестейського мира не може йти по лінії критичних міркувань чужинецького історика.

Представники УНР на переговорах у Бересті під час розмови із німецькими офіцерами, січень 1918 року
weimar.bundesarchiv.de

Ми ставимось до берестейського мира перш усього як до радісного факту одного з найбільших дипльоматичних успіхів, які знає не тільки історія України, але й історія міжнародніх мирових трактатів. Цей успіх тим більший, що українські делєґати – це були молодики, які вперше опинились у ролі дипльоматів, маючи проти себе старих досвідчених політичних лисів. Берестейський мир має для нас величезне значіння історичного прецеденсу, як подія, виписана у всесвітній історії, яка може підлягати критиці й коректам, та яка проте зробила те, що так чи інакше мусить знову повторитись: впровадила в міжнароднє життя самостійну Українську Державу. Берестейський мир має врешті те величезне значіння для нас, що він відкривав нові сторінки української визвольної боротьби. Переворот Павла Скоропадського, протигетьманське повстання і Мотовилівка, Трудовий Конґрес і 22. січня 1919, творення новітньої Української Армії, спільний похід на Київ з УГА, війна з большевиками та Денікіном, чотирокутник смерти, І Зимовий Похід Омеляновича-Павленка, варшавський договір і польсько-український похід на Київ, II Зимовий Похід і траґедія Української Армії, – все воно взагалі могло відбутися завдяки тому, що берестейський мир уможливив відбити першу навалу Анточова-Овсєєнка, Муравйова, Єґорова й Берзіна. Були серед тих подій моменти світлі й сумні, були неспівмірні вартостн, були моменти здвигу й упадку. Але всі вони разом складалися на боротьбу, в якій кріпшав український нарід та його національно-державна свідомість, усі вони разом склалися у своїх підсумках на ту визвольницьку традицію, на якій сьогодні спірається все виховання української нації.

Підписання мирного договору в Бересті між Україною та Центральними державами, 9 лютого 1918 року

Довкола берестейського мира все ще кружляє чимало лєґенд. Все ще всякі “історики” й “публіцисти” торочать про нього теревені, обраховані лише на дискредитацію. Все ще єдиною спонукою такої оцінки буває у декого ненависть і до німців і до українців. Це торкається напр. відомих польських атак на II. точку 2-ої статті мирового договору, що торкається Холмщини. Це добра нагода, щоб пригадати, шо 1) у тій точці казалося виразно, що подрібно встановлятиме границю мішана комісія відповідно до етноґрафічних відносин та з увагою на бажання населення і 2) 4. березня підписано у Бересті додатковий договір, у якому сказано, що та мішана комісія може не рахуватися з устійненою у договорі границею Білгорай – Щебрешин – Красностав – Пугачів – Радин – Межиріччя – Сарнаки, та що до мішаної комісії будуть покликані й польські представники. Дивним дивом польські обурені голоси про ту первісну клявзулю та другий додатковий протокол ніколи не згадують.

Берестя, 9 лютого 1918 року. Делегати УНР Микола Левитський, Олександр Севрюк та Микола Любинський підписують мирний договір.

Безумовно Ахіллевою пятою берестейського мира було те, що в ньому рішали про границі держав європейського Сходу не безпосередньо заінтересовані сторони й сусіди – Україна, Московщина, Польща, – лише тільки одна заінтересована Україна та – німці. Цей первородний гріх того мира жорстоко потім пімстився. Але таких промахів маємо безліч, і не тільки з часів зперед берестейського мира. Адже і риський мир, який обовязує по нинішній день, має той сам первородний гріх у ще більшому розмірі: рішали в ньому про долю України – без українських представників. І рішення Ради Амбасадорів з березня 1923 року відбувалось теж без участи українських делєґатів. І тому треба бути дуже обережним з критикою, яку викликує не розум, а почування.

Ми, українці, оцінюючи вартість берестейського мира з нинішньої перспективи 20-ти літ, можемо здобутись уже на той обєктивізм, який каже нам ставитись до тієї події без ентузіязму, але з найбільшою пошаною. І віддати їй поклін, як світлій даті з історії українських визвольних змагань.

Іван Кéдрин-Рудницький
Львів, 8. лютого 1938.
“Дїло”

Французька мапа Східного фронту на мить перемовин у Бересті-Литовському, 1918 рік