«Сапер Сашко»

Світлана Кашпіровська

Навесні 2014 мій брат потрапив в першу хвилю мобілізації. Коли прийшла повістка, він, навіть, нікому не сказав. Зібрався і поїхав у військкомат. Мамі і дружині сказав, що пройде медогляд і все. Та додому звідти вже не повернувся. Мені подзвонив і сказав, що везуть в Миколаїв, в яку частину, ще не знає. Тривожні думки тут же, роєм, закрутились і не давали спокою. Що буде? На скільки забрали? Чи знає мама? … Тоді ще ніхто нічого не знав толком – що на тому Донбасі робиться, кого відправляють туди і що означає ця мобілізація. Просто навчання чи щось серйозніше.

До Миколаєва від райцентру Новий Буг їхати години дві і я все чекала, що ось-ось Сашко подзвонить та повідомить, де він. Та подзвонив він аж наступного дня і розповів, що його відібрали в 79-ОАЕМБР.

— Туди будь-кого не беруть! — похвастався.

Ну що ж, ця частина знаходиться прямо в місті ще й недалеко від мене – зручно їздити. Працювала я тоді в медцентрі з 8 ранку до 8 вечора, два дні через два, тому раніше вихідних провідати не могла. За ці кілька днів, що я працювала, якраз назбиралося різних потреб для Сашка, бо ж забрали, в чому стояв. Провідувати військовослужбовців дозволялося з 17:00 до 20:00. Тому зранку я заходилася варити-смажити, бігати по крамницях, закуповуючи необхідні йому речі. І в 17:00 я вже стояла біля КПП. Прямо біля входу я побачила плакат з емблемою і гаслом 79-ки: Ніхто, крім нас!... Сльози ринули з очей самі собою, тяжке передчуття стисло серце… В кімнаті для побачень людей було повно — новоспечених бійців оточила рідня. Батьки, дружини, діти тривожно заглядали хлопцям в очі, а вони лише розгублено посміхалися та повторювали: Все буде добре! Нічого страшного не сталося, повчать трошки і додому… Коли прийшов Сашко, в військовій формі, коротко обстрижений, в тяжких грубих берцях, серце в мене обірвалося і я тут же розревілася. Та брат швидко зупинив ридання: будеш ревіти, я зараз піду!

— Все-все! Я вже не плачу! — неймовірним зусиллям змусила себе не плакати, — розкажи як надовго ти тут.
Та багато інформації я не отримала. Нічого ще не знають, начебто на 15 діб, що будуть робити, невідомо…
Це вже потім, через півроку я дізнаюся, що Сашко просто нічого нам не казав. Щоб ми не переживали, оберігав нас… Потім я ще не раз приходитиму, носитиму їсти — годували дуже погано, і нестиму на десятьох чоловік, бо ж вони не з міста, рідня далеко. Цигарки, шкарпетки, станки, цукерки, і найбільше — каву! Пробув тут брат два тижні. За цей час вони спочатку ремонтували поламані, старезні військові машини, тягачі та БТРи, яких стояло незліченна кількість. Потім стали возити на полігон на стрільби. Зарахований він був в саперну групу. Вчили підривати та мінувати.

— Якби ти знала, з чого я сьогодні стріляв! — по-дитячому збуджено розказував мені по телефону…
Ех, Сашуню, якби ти тоді знав, з чого тобі ще доведеться стріляти і, головне, з чого по ТОБІ стрілятимуть…
І якби знала я…

А одного разу він подзвонив і сказав, що в Миколаєві вже їх немає, вони поїхали в Херсонську область. Там, біля Чонгару, вони простояли ще два тижні, а потім на Донбас.

Про те, що брат вже на Донбасі, я дізналася з новин. Повідомили, що 79 бригада вже веде бої в Донецькій області і серце моє впало-покотилося…
Сашко не сказав нам цього, він, взагалі, мало що розказував. Завжди відбувався тим, що не можна нічого казати і крапка! Коли він подзвонив мені, я лише спитала: „Ти ТАМ?“ Відповів запитанням на запитання: „Звідки ти знаєш?“

З Херсонської області йшли через Волноваху, Савур-Могилу, Сніжне до Дякового, де й зупинилися на кордоні з Росією Фашистською. Скрізь з боями, їх обстрілювали і влаштовували засади. Стали, щоб закрити кордон від скаженого "брата".
Про все, що там відбувалося, я дізнавалась з інтернету, бо Сашко не казав нічого! Дзвонив двічі на день мамі, рідше мені та сестрі. Казав лише: я був на роботі, роботу робили або йду на роботу. Ще міг сказати –втомився. Мамі дзвонив щодень. А іноді, дзвінків не було і ми колотилися, як в лихоманці, аж допоки не лунав очікуваний дзвінок. І ніколи не дзвонили ми перші, бо знали — не можна!

За цей час вже почав розвиватися волонтерський рух в Миколаєві під проводом Юрія Бірюкова. Він взявся опікувати 79-ку і невтомно мотався з Миколаєва на Донбас, передаючи бійцям одяг, продукти, ліки, які люди зносили йому ящиками і мішками. Ми встигли двічі передати посилки для Сашка та його побратимів, а потім вони потрапили в оточення…

І я знову ж таки, про це дізналася з інтернету. Дзвінки "звідти" стали рідшими, а повідомлення ті ж самі: в мене все добре, працюю… От тільки голос став дуже втомлений…

Прокляті "брати" щоденно поливали їх "градами" — вранці і ввечері. Це вже потім Сашко розкаже про це, а ми знову заливатимемось слізьми, як тоді, коли щоденно колотилися від страху, плакали і молилися. Кожний день переживався в неймовірних стражданнях. Десь люди перекривали дороги, їхали в Київ під МО вимагати визволити хлопців негайно. А мама безкінечно молилася… Молилася і я, хоч і невіруюча, молилася сестра, молилися Сашині діти…

І, таки, відмолили! Перед самою операцією з виходу з оточення, брат попередив — дзвонити не буде кілька днів і строго-настрого заборонив дзвонити нам. Нічого не пояснив, сказав лише: так треба!

Ту страшну ніч я описати не зможу. Це був відчайдушний, смертельно небезпечний ризик, але вони змогли! Їхали вночі, з вимкненими фарами, Сашко за кермом важкого «Урала». Треба було переправитися через річку Міус і поки чекали переправи, залягли в посадці. І там їх почали поливати "градами". Сашка поранило осколком в ногу. Спершу кілька секунд ще біг та потім біль накрила і він втратив свідомість. Прийшов в себе і відчув, що його тягнуть. Товариші в темряві знайшли його, зупинили кровотечу, перетиснувши джгутом ногу вище коліна і вкололи знеболююче…

Далі — шпиталь в Черкаському. Операція по видаленню осколків, яку провів майор медичної служби, АТОвець Закусілов Дмитро Сергійович. Сам побував у полоні, зараз лікує бійців у Миколаївському військовому шпиталі. Поки в Черкаському надавали допомогу пораненим, невгамовний Бірюков вже організував автобуси, щоб доставити миколаївських десантників додому. Везли дуже довго — дороги ж бо в нас… А поранених треба було везти обережно. Привезли вранці одразу до шпиталю. Там вже чекали на своїх дітей матері та рідні – почорнілі від тривоги та щасливі, що повернулись живі. Ми всі — мама, дружина, сестра і я з квітами, з торбами домашніх смаколиків зустрічали Сашка. Коли його винесли на ношах — худого, чорного, змученого, ми ледве стримали себе і не заревіли в один голос. Я дивилась на свого брата і не впізнавала його. Все, ніби його — риси обличчя, слабка посмішка, але очі… Очі людини, що бачила пекло… Господи, та невже ж це той маленький хлопчик, якого я, 9-річна, гойдала в колисці, катала у візку і вчила ходити?? Як це трапилось, що наш найменшенький – мені було 9, а сестрі 14, коли він народився — пережив таке страхіття, довелося потрапити на справжню війну, якої ніхто не міг уявити навіть в дурному сні! Біль затопила серце і неймовірна гордість — він показав себе справжнім героєм і мужнім воїном! Жодного разу не пожалівся, не плакався, як тяжко, що немає що їсти, хоча вони там реально голодували в оточенні. Спасала молода, недозріла кукурудза поруч на полі і змії, за якими було ціле полювання.

Потім був довгий процес лікування та відновлення. Ще кілька складних операцій, повторні госпіталізації, аж допоки його не комісували за станом здоров’я. Головне, ногу врятували. Зараз Сашко інвалід 3 групи, учасник бойових дій, представлений до нагороди відзнакою «За мужність», нагороджений медаллю «За участь в АТО». Держава надала всі пільги, передбачені АТОвцям і виплатила солідну грошову компенсацію за поранення, отримане в бою.

………………………………………………………………

Вони вийшли з оточення, їм вдалося неможливе. Славна 79-та бригада наганяла і продовжує наганяти жах на ворога і є одними з найкращих захисників Української армії!

Але не всі повернулися…Дехто так і зостався лежати на поораному снарядами полі і душі їхні разом з Небесною Сотнею оберігають і захищають Україну звідти…

Будь ти проклята, Росія! Довіку! Довіку тобі не відмитися від нашої крові!