Перейти до контенту

1

«100 років модерній Незалежності»

 
Віталій Гайдукевич
Сьогодні про це буде написано багато текстів і сказано чимало слів. Так, і в 1991 році, і в 1918 ми Незалежність відновлювали. Бо їх у нас було... Виборювали. Завойовували. Втрачали. Знову виборювали. Щось з того досвіду лишалося десь в повітрі, щось втрачалося і ми знов набивали гулі, намагаючись здобути і не втратити.
...продовжувати читання "«100 років модерній Незалежності»"

1

«Я репортер — це моя робота!»

 
Останнім справжнім репортером був Тінтін!
Нині журналістика в усьому Світі дискредитувала себе, вщент зашкварилась співпрацею з Кремлем, а в Україні журналістики не існує взагалі! Поговорімо про "стандарти журналістики™".

...продовжувати читання "«Я репортер — це моя робота!»"

1

«Історію пишуть переможці»

 
Україна має повернути свою справжню Історію...
Історія України — трагічна й звитяжна водночас!
Жодна країна, жодна нація не має такої історії, такої долі, яку отримали Українці...
Історію пишуть переможці — а Українці мають бути переможцями!
Тож ми маємо повернути свою справжню Історію, а не жити й далі за писаною чужинцями й окупантами псевдоісторією...
Адже псевдоісторію теж пишуть та переписують переможці й всілякі "пабєдітєлі". І зараз це знову може відбутись.
Віталій Гайдукевич звертає увагу на пріоритетне ставлення до історичних фактів, розмірковуючи над процесом утворення державних свят в нашому календарі.

...продовжувати читання "«Історію пишуть переможці»"

21 лютого — міжнародний день рідної мови

Моя рідна мова. Співуча. Калинóва.

 
В мене немає сумнівів, що рідна мова для мене — українська.
Я народився і виріс у російськомовному середовищі на півдні України, на Запорожжі.
Я володію українською мовою і завжди вважав її рідною, хоча і спілкувався переважно так званим "русским языком".

 
...продовжувати читання "„Моя рідна мова. Співуча. Калинóва.“"

Жила собі жінка з чоловіком, мали багато дітей. По різному жили, то душа в душу, то інколи сваритись.
І от якось до них в дім вдерлась банда із сусіднього хутора. Чоловіка вбили на очах у дітей, жінку сильно побили і гвалтували, найстарших дітей теж вбили щоб не мстились потім. Малюків лишили жити. "Знадобиться ще робоча сила" - думали вони.
...продовжувати читання "„Матір Україна“"

Мій Майдан

© OLENA TATYANCHENKO

Жодного разу я не пошкодувала про Майдан – ні про те, що була там, ні про те, що він взагалі відбувся.
...продовжувати читання "„Мій Майдан“"

— Where are you from?
— I'm from Ukraine.
— Oh-h, understand.... Russia...
— Ukraine is not Russia!
(Закордонний діалог з недалекого минулого)

...продовжувати читання "„Ай ем нот Раша!“"

Націю можна порівняти з живим організмом. І аналогічно хворобам організму існують хвороби нації так, як і в живому організмі. Те, що відбувається з українською нацією тепер, та й протягом століть теж, дуже схоже за симптомами до автоімунного захворювання живого організму. При автоімунному захворюванні імунітет організму мобілізується не проти сторонніх вірусів, а проти клітин, тканин власного ж організму.
...продовжувати читання "„Діагноз – автоімунне захворювання“"

Фундамент майбутнього

 

Війна українців за незалежність триває століттями. Так склалося. Мільйони життів нація поклала на вівтар своєї свободи. І скільки ще покладе, ніхто не знає. Але хоч би яку ціну довелося заплатити, ця боротьба не припиниться, доки перемогу не буде здобуто.
...продовжувати читання "„Фундамент майбутнього“"

OLENA TATYANCHENKO

 

А ви пам’ятаєте, що в Луганську теж був Майдан? Ні, не сотні тисяч луганчан виходили на вулиці, лише сотні, інколи навіть десятки, але як можна виміряти силу духу, мужність, хоробрість і відданість, які були потрібні тим, хто на це наважився? Я – не знаю. Чи була в них надія якщо не перемогти, то хоча би не пустити біду на свою землю? Можливо. Інакше для чого день за днем тієї суворої зиму виходили вони з теплих квартир і будинків на непривітні вулиці з плакатами «Луганськ – це Україна» і яскравими жовто-блакитними прапорами?
...продовжувати читання "„Майдан духу“"

OLENA TATYANCHENKO

 

У кожного народу своя мова. Так повелося на землі з давніх-давен. І немає мов кращих чи гірших, є лише рідні. І світ тримається на любові до своєї мови й повазі до чужої. Може комусь смішно звучить в’єтнамська чи таджицька, турецька чи яванська. Але для в’єтнамців і таджиків, турків і яванців то найкращі мови на світі, бо вони їхні. Так само й українська – рідна для вуха, для серця, для душі української і чужа для чужинського.
Комусь із іноземців вона може видатися ніжною і мелодійною, іншим – незвичною і дивною, а от для декого вона – загроза, тому, прикриваючи власний страх, називають вони її селянською, телячою, смішною, вигаданою. А насправді дивуються: як могла вистояти така кумедна і нікому не потрібна мова стільки століть, стільки заборон, стільки втрат витримавши. Саме це і вселяє у них острах і лють, бо знають її силу дивовижну - нашу силу, а насмішками намагаються зламати, принизити,посіяти сумніви.
Хтось, знаючи, що правда на його землі, в його країні - за ним, лише посміхається на таке жалюгідне скиглення «старшого брата», і робить своє. Але для цього треба мати неабияку внутрішню силу, повагу до себе і свого вибору. Адже по суті неважливо, хто ти є. Навіщо сперечатися кого саме вважати українцем? Головне – ким людина сама себе вважає. Можна бути в сотому поколінні українцем за походженням і запопадливим малоросом за духом, а можна мати батьків росіян і при цьому, з поваги до землі, яка дала притулок твоїй родині, ідентифікувати себе як справжнього громадянина України.
Отут і заритий славнозвісний собака. Громадяни і населення – це не одне й те саме. Населення просто населяє територію, приблизно як пліснява покриває шматок хліба. Їм байдуже яку, головне – добре влаштуватися, щоб було комфортно. Таким – що мова, що Батьківщина, що совість і відповідальність – порожні слова. На хліб не намажеш, в банку не покладеш, в городі не закопаєш.
Громадяни ж, з якогось дива небайдужі до долі та мови своєї Вітчизни – землі, де вони народилися, чи яку вибрали своїм домом, весь час каламутять воду і життя не дають населенню. Все їм не так: і газети-журнали подавай українською, і радіо-телебачення, і освіту, і обслуговування. «Це що, тепер і радіо не послухати і телевізор не увімкнути, і Пушкіна лише під ковдрою при світлі лампадки почитати можна?» - обурено питає населення.
Це я все до чого? До того, з чого почала – у кожного народу своя мова. В українського народу – українська мова. Тому якщо ти – населення, якому «злиє бандєравци запріщают гаваріть на русскам» і «заставляют гаваріть на украінскам», не називай себе українцем.
Скажи чесно: «Я – росіянин. Я нащадок тих, хто вас убивав, або приїхав сюди на місце убитих. І я – такий самий, як мої предки, бо я точнісінько як і вони відмовляю вам у праві на вашу мову і країну, а хочу створити тут свою. Ви мені заважаєте, тому я боротимуся з вами усіма доступними мені методами, я буду брехати і маніпулювати, а якщо випаде нагода, то з легкістю стрілятиму у вас.»
Якщо ж ти – добровільний манкурт і вибрав роль раба самостійно, теж не називай себе українцем, не паплюж цієї землі та пам’яті загиблих героїв, не знецінюй зусиль тих, хто й сьогодні не воює за територію, де йому комфортно, а захищає саме Україну на всіх фронтах. Скажи чесно: «Я – зрадник і запроданець. Не судіть українців по мені.»
© OLENA TATYANCHENKO

«Вірю, дитинко!»

© OLENA TATYANCHENKO

Він знав, що помирає. Та й не лише він. Так і лікар сказав. Хороший хлопчина — молодий, але справжній, такий, що коли дає клятву Гіппократа, по-юнацьки в неї вірить. Таких тепер мало. То й сказав, відводячи очі, бо ж якось незручно казати герою, що йому хіба кілька днів лишилось.
 

...продовжувати читання "„Вірю, дитинко!“"


Ірина Рубанова

Мовне питання, попри те, що десятиріччями нас переконували у його «неважливості», «неактуальності», «невчасності» і ще чомусь там «НЕ», завжди висіло у повітрі, але останнім часом загострилося, принаймні для мене, і вже точно з того моменту, як я, від народження і до 39 років абсолютно, тотально і винятково російськомовна людина, вирішила наступити на горлянку власним лінощам, інертності, нерішучості, поблажливості – всьому тому, що тримає в зоні комфорту – і спромоглася вивчити, нарешті, мову дідів, а відтак змогла відчути себе українкою, хоч і не зовсім в Україні. Точніше в Україні, але такій, де, як зауважив знайомий поляк, важко зрозуміти, що ти в Україні, бо ж яка найперша ознака, за якою іноземець визначає, до якої країни потрапив? Саме так – мова, яку він чує на вулицях міст! І от з цього дня, а саме з 1 січня 2013 року, у мене почалося "нове життя" – сповнене сюрпризів, і не завжди приємних, маю зізнатися. Дивовижно, як можна жити десятки років і не помічати стількох речей навколо себе! Ну приблизно так, як ми не помічаємо "паралельних світів", чи того ховраха у полі, якого ми не бачимо, хоч він там і є! Втім, про все це якось іншим разом, якщо буде цікаво. Додам лише, що внаслідок цього експерименту я раптом відчула на собі всі принади "української толерантності", яка вилилася у те, що україномовна людина в Україні мусить постійно виборювати своє право на рідну мову. Складнощі чекають навіть там, де не мали б за визначенням.

Ну от, наприклад, коли ви спілкуєтеся з нібито патріотично налаштованими співвітчизниками. Уявімо, що хтось щиро вболіває за вітчизняного товаровиробника. Настільки вболіває, що цілий рік збиває ноги у пошуках українських товарів, аби максимально прибрати зі свого життя іноземні, а потім ще й виливає цей досвід у книжку. Логічно припустити, що така людина усвідомлює не лише важливість підтримки вітчизняної промисловості, а й свідома того, що захисту в Україні потребує все без винятку українське, починаючи з мови, що є, як відомо, кров'ю нації. Звісно, намагатися рятувати все і одночасно не під силу нікому, але чекаєш, що принаймні поважати все це така людина точно би мусила. Аж ні! Книжку вона пише іноземною мовою, ну бо, напевно, їй так зручніше - буває... Погодьтеся, трохи нелогічно - книгу про те, як обійтися протягом року без усього іноземного, писати іноземною мовою – хіба ні? Отже, до усвідомлення важливості зміцнення вітчизняної промисловості ми доросли, бо це – робочі місця, ріст економіки, навіть просто предмет гордості – купувати своє тому, що воно найкраще! А от сподіватися рівно такого ж усвідомлення щодо культурних, духовних цінностей, національної спадщини не завжди можна. Тобто сподіватися ви, звісно, можете, але з власного досвіду я би радила бути більш обережними з очікуваннями. Як казав усім відомий дотепник: "мухи окремо, котлети окремо", і роль мух цілком може дістатися саме "гуманітарним цінностям". Тут і "2/3 нашей страны говорит по-русски", і "не читайте". Зробити темою наступного дослідження щось на кшталт "Як прожити в Україні рік, послуговуючись винятково українською мовою" така авторка не спробує, бо "какая разница, на каком языке?". А різниця таки є, і неосяжно велика. Шкода, що душі і мізки мільйонів українців здрібніли настільки, що не вміщають великих, хоч і прописних істин.

© Ірина Рубанова
Публікується за згодою автора

Один день з життя маленької стоматології

 
Світлана Кашпіровська
...продовжувати читання "„Один день з життя маленької стоматології“"

„Україна - це відображення тебе!“

 

Раніше я казав: «Я сподіваюся, що все зміниться». Потім я зрозумів, що існує єдиний спосіб, щоб все змінилося-змінитися мені самому. © Джим Рон

...продовжувати читання "„Україна – це відображення тебе!“"

Не твоя вина – шо ти батька свого син
А твоя біда – не вміти бути ним
© Скрябін

Багато хто з нас задавався питанням чому ми українці на своїй землі (навіть незважаючи на всі війни, голодомори, розстріли, винищення, переселення, катування, заборони мови, приниження культури тощо), знаходячись все ж в більшості на своїй землі толеруємо і приймаємо чуже для нас - чужу мову, чужу культуру, відкидаючи і цураючись при цьому свого - своєї мови, культури, своєї ідентичності.

Візьмемо для прикладу дітей як незаангажованих чимось людей.
Багато хто мабуть помічав картину, коли  компанія з 4-5, а то й більше, україномовних дітей, граючись на майданчику в компанії однієї-двох російськомовних дітей, поступово переходять на чужу їм російську і з часом так і залишаються російськомовними. А на запитання - ти ж українець/українка і живеш в Україні і чому російська? - відповідають: "Мнє так удобна". Знайома ситуація?! Те ж саме відбувається з соціальними мережами, чужою музикою, культурою, телебаченням тощо - "Мнє так удобна", я так привик/привикла". Знайомо?!

Тобто навіть у дітей закладена ця хвороблива толерантність до чужого і усталена закарбована думка, що свого рідного відцуратись - не гріх. Про дорослих з їх шаблонами крім цього всього я вже й мовчу. В них це ще більш яскраво проявляється. Тобто очевидно на прикладі дітей, що цей тип поведінки - толерування чужого і заміна їм свого рідного у українців вже в генах. В медицині навіть спеціальний термін є для опису подібного явища - імунологічна толерантність - медичний термін, що показує нездатність організму чинити опір проникненню сторонніх тіл. Так і більшість українців нездатні відрізнити чужий організм (культуру, мову, агресію) і захистити себе, свою ідентичність.

Це як вірус і звідки він взявся - то тема окремого великого дослідження. Очевидно, що в нас була дуже непроста та трагічна історія. Через нашу територію за останнє тисячоліття прокотилось безліч кривавих війн, пройшло багато окупантів, агресорів. Кожен насаджував свої правила, мову, культуру, винищуючи натомість нашу, вириваючи її з коренем. І тому закарбувалось на генетичному рівні, що базовий принцип виживання - толерування чужого. Закарбувалось твердження - "Краще бути живим поляком, ординцем, мокшенцем, татарином, угорцем, німцем тощо ніж бути мертвим українцем". Це закарбувалось в генах! Це вірус, який не дає нам розвивати та розбудовувати націю, державу. Вірус, який не дає зробити міцним фундамент нації та держави. Переконаний, що це є першопричиною програшів в інформаційних та інших війнах з агресорами тощо.

Який же вихід? Як знайти антивірус і чи є він? Це дуже складне питання. В теперішню інформаційну еру процеси, що раніше відбувались роками, десятиліттями чи навіть сторіччя, тепер можуть проходити за тижні, місяці чи роки натомість. Це стосується як зараження вірусом так і одужання від нього. Тому дуже важлива чітка та виважена інформаційна політика держави - а це тиск зверху, соціальний тиск на індивідуума. Але головне - в першу чергу кожен українець повинен сам для себе глибоко усвідомити хто він і чиїх батьків дитина, де живе і яка його батьківщина. Тільки так можна очиститись від цього вірусу. І не дарма ординці сміються з сарказмом і ображають справжніх українців "свідомитами", принижуючи найголовніше - самосвідомість і самоідентифікацію. Без самоідентифікації ми приречені на вимирання як нація якими б благими і солодкими речами не прикривались рускоязичні люди, що проживають в Україні.

Ти сам собі країна! Зроби порядок в своїй голові! © Скрябін

© Олег Петрук
© «Порохівниця»

Чи є в нас якісна музика?

12 вересня 2016 року Президент України Петро Порошенко підписав закон «Про внесення зміни до статті 28 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" щодо визначення передач європейського виробництва».

Як змінилися квоти:

  1. Збережено встановлену попередньою редакцією закону квоту передач українського виробництва 50 %. Також українські передачі, як і раніше, зараховуються до європейської квоти.
  2. Знижено квоту передач європейського виробництва, яка є загальною європейською практикою, з 80 % до 70 %.
  3. До квоти європейського продукту додано ще й передачі виробництва США та Канади.
  4. Квоти вираховуються із загального тижневого обсягу мовлення, а не добового, що дає більшу гнучкість у програмуванні.
  5. Російські передачі виведено з квоти європейського та українського продукту.
  6. Тимчасово (до 8 листопада 2016 року – набуття чинності закону про квоти на радіо) збережено квоту 50% музичних творів українських авторів і виконавців від загального щотижневого обсягу мовлення радіостанцій. Згодом ця норма зникне, натомість для радіо з’явиться квота пісень українською мовою.
  7. Усі ці квоти, як і раніше, не поширюються на супутникове мовлення.

Як це виглядає в ефірі?

Якщо підсумувати всі квоти, то тижнева сітка мовлення ефірного телеканалу чи радіостанції має виглядати наступним чином: мінімум 50% - українського продукту, мінімум 20% - європейського, американського чи канадського, максимум 30% - будь-якого іншого, у тому числі російського.

А як було раніше?

Раніше добова сітка мовлення ефірного телеканалу чи радіостанції мала виглядати так: мінімум 50% - українського продукту (у тому числі – українсько-російського), мінімум 30% - європейського (у тому числі російського чи російсько-європейського), максимум 20% - будь-якого іншого (у тому числі російського). Тобто зі старими квотами в ефірі мовників міг безперешкодно домінувати російський контент.

У чому ж принципова зміна?

Найсуттєвіша зміна — це виведення російського продукту з квоти європейського. Дотепер передбачена законом квота європейського продукту фактично виконувалася мовниками за рахунок передач російського виробництва. Адже закон давав можливість видавати російський продукт за європейський і навіть за український.

 

Ці зміни до закону закривають дірку в законі, через яку весь московський медіа шлак показували як європейський чи спільний український продукт. Через цю дірку, не порушуючи норм та законів, за бажання можна було і на всі 100% заповнити сітку московським медіа шлаком, що деякі радіостанції та телеканали і робили. Всі ці зміни відкривають пряму дорогу для українського продукту. І постає лише питання до Нацради України з питань телебачення і радіомовлення - як за цим будуть чітко слідкувати.

І от тепер з цього приводу шириться нова хвиля - де, мовляв, радіостанціям знайти стільки української музики щоб якісно покрити ефірний час. Мовляв - в нас музики майже не має і т.д.
Так, що я хочу вам сказати. В нас музики є і багато і досить якісної. Варто лиш трішки копнути. Останнім часом з'являється дуже багато цікавих як рок та і поп-рок гуртів. "Фіолет", "Без обмежень", "Антитіла", "Був'є", "Восьмий день" та ще дуже багато інших виконавців та гуртів. Варто лиш поглянути на сайт, де зібрані кліпи та релізи українських гуртів - http://notatky.com.ua/ ,і можна зрозуміти, що музики в нас є багато і багато якісної. Це ,не кажучи про таких динозаврів української музики як: "Скрябін", "О.Е.", "Друга Ріка", "ВВ", "Брати Гадюкини", "Плач Єремії", "ТІК", "Тартак", "Руслана", "ТНМК" та багато інших.

Тобто музики є і багато якісної і тут головне - позбавитись імперських шаблонів в мозку, що все українське - апріорі погане та не якісне. Ну і на додаток до цього - іноді пропозиція породжує попит, і фм-станції самі можуть платити виконавцям, інвестуючи таким чином гроші в нашу музику, що зробить її ще більш якісною. Це як ефект доміно, або процес з позитивним зворотнім зв'язком.

Варто просто викинути з голів імперські шаблони і фінансувати своє, і досить жалітись!
І все це стосується не лише фм-станцій, а й телеканалів. Вони можуть самі знімати україномовні серіали чи замовляти такі. Треба лиш те саме, що й з фм-станціями - скинути шаблони і фінансувати своє, яке згодом буде прибутки давати.
А це все ще й дасть величезний культурний, мовний, економічний ефект та навіть ефект в обороноздатності. Бо це закладається фундамент в націю.

P.S.
Задля підтримки українських виконавців поширюй в себе на сторінці якісну українську музику з хештегами:
#слухай_українське
#українська_музика_це_якісно
#я_хочу_чути_це_на_фм_радіо
#я_хочу_бачити_це_на_тв

© Олег Петрук
© «Порохівниця»

1

«Ідентифікація себе» — Віталій Гайдукевич

Нам важко дається усвідомлення хто ми є і ким були. 70 років амнезії. Прірва безпам'ятства коли побитий-поламаний народ волів не згадувати ким є, аби не вбивали і було що їсти. Все це дарма не минає. 25 років ніби-то незалежної країни, а ми досі в тенетах імперських штампів.
 

...продовжувати читання "«Ідентифікація себе» — Віталій Гайдукевич"