Перейти до контенту

1

«100 років модерній Незалежності»

 
Віталій Гайдукевич
Сьогодні про це буде написано багато текстів і сказано чимало слів. Так, і в 1991 році, і в 1918 ми Незалежність відновлювали. Бо їх у нас було... Виборювали. Завойовували. Втрачали. Знову виборювали. Щось з того досвіду лишалося десь в повітрі, щось втрачалося і ми знов набивали гулі, намагаючись здобути і не втратити.
...продовжувати читання "«100 років модерній Незалежності»"

1

«Історію пишуть переможці»

 
Україна має повернути свою справжню Історію...
Історія України — трагічна й звитяжна водночас!
Жодна країна, жодна нація не має такої історії, такої долі, яку отримали Українці...
Історію пишуть переможці — а Українці мають бути переможцями!
Тож ми маємо повернути свою справжню Історію, а не жити й далі за писаною чужинцями й окупантами псевдоісторією...
Адже псевдоісторію теж пишуть та переписують переможці й всілякі "пабєдітєлі". І зараз це знову може відбутись.
Віталій Гайдукевич звертає увагу на пріоритетне ставлення до історичних фактів, розмірковуючи над процесом утворення державних свят в нашому календарі.

...продовжувати читання "«Історію пишуть переможці»"

21 лютого — міжнародний день рідної мови

Моя рідна мова. Співуча. Калинóва.

 
В мене немає сумнівів, що рідна мова для мене — українська.
Я народився і виріс у російськомовному середовищі на півдні України, на Запорожжі.
Я володію українською мовою і завжди вважав її рідною, хоча і спілкувався переважно так званим "русским языком".

 
...продовжувати читання "„Моя рідна мова. Співуча. Калинóва.“"

— Where are you from?
— I'm from Ukraine.
— Oh-h, understand.... Russia...
— Ukraine is not Russia!
(Закордонний діалог з недалекого минулого)

...продовжувати читання "„Ай ем нот Раша!“"

Націю можна порівняти з живим організмом. І аналогічно хворобам організму існують хвороби нації так, як і в живому організмі. Те, що відбувається з українською нацією тепер, та й протягом століть теж, дуже схоже за симптомами до автоімунного захворювання живого організму. При автоімунному захворюванні імунітет організму мобілізується не проти сторонніх вірусів, а проти клітин, тканин власного ж організму.
...продовжувати читання "„Діагноз – автоімунне захворювання“"

Фундамент майбутнього

 

Війна українців за незалежність триває століттями. Так склалося. Мільйони життів нація поклала на вівтар своєї свободи. І скільки ще покладе, ніхто не знає. Але хоч би яку ціну довелося заплатити, ця боротьба не припиниться, доки перемогу не буде здобуто.
...продовжувати читання "„Фундамент майбутнього“"


© OLENA TATYANCHENKO

У мене таке враження, ніби ми опинилися в якомусь потужному циклоні. Що не день – спадають маски, розбиваються ілюзії, люди показують свої справжні обличчя і наміри. Це доволі важко проживати, адже доводиться дуже швидко адаптуватися до змін, та водночас вельми корисно. Знати хто є хто важливо, бо це дозволяє приймати кращі рішення, чіткіше бачити і мету і перешкоди.
Після кількох випадків особистого спілкування з кількома російськомовними жителями України за останні дня я зробила для себе значуще відкриття – з деякими з них домовитися не вдасться. Взагалі. Причому я не кажу про «упоротих» ненависників України, а про деяких з тих, хто вважає себе патріотом, і щиро переконаний, що своїм російськомовним бізнесом, статтями, виступами, піснями, робить для України важливі, хороші справи. Про тих, хто у своїй власній, викривленій під якимось недоступним для мене кутом, реальності, впевнений, що саме він і є справжнім українцем, що це його земля і тільки він має вирішувати, яким має бути її майбутнє.
Діти й онуки наших катів і убивць, пристосуванців і зрадників, нащадки тих, кого завезли в Україну під різними приводами замість розстріляних, повішаних, висланих, «розкуркулених», заморених голодом, кинутих у в’язниці, засланих у концтабори, вивезених у товарних вагонах до Сибіру, тепер тут, на кістках наших пращурів з гордістю будуть «свою Україну». І ми, українці, їм в цьому страшенно заважаємо, адже у мріях «їхня Україна» - це російськомовна держава, тільки без путіна і його диктатури, і з усіма «бонусами», яких немає у сучасній Росії.
Недарма ж у своїх постах друзям в московії вони із захватом пишуть, як тут насправді чудово, запрошують приїхати в гості, бо тут дуже комфортно, і навіть мову ту дурацьку знати не треба, і без неї можна чудово обходитися. Ми ж от як добре влаштувалися, і ви не бійтесь, тікайте сюди зі свого Мордору. Х*хлів заб’ємо, як завжди, не перший раз, нікуди вони не подінуться. І в них, цих «нових укрАінцев», є безліч приводів так казати і думати. Вся система, всі гілки влади, державні установи, силові структури, десятиліттями вибудовувалися так, щоб не дати нічому українському жодного шансу.
Х*хли, звісно, це теж не страшно, вони не дуже заважають, якщо знають своє місце. Ми навіть любимо смішних, картинних, ручних х*хлів у їхніх вишиванках і шароварах, кажуть «настоящіє укрАінци». А хто не милий, на тих знайдемо управу, бо зовсім щось знахабніли. Вимагають, щоб ми, ми – представники великої «російської» культури (!) говорили їхньою мовою, вели нею бізнес, керували державою, навчалися, надавали послуги, геть страх втратили.
І вони дійсно так думають. Наша історія, наша культура, наша мова їх не цікавлять. У них є все своє, і саме це своє вони й хочуть затвердити тут, на нашій землі. Їм смішні наші слова і незрозумілі традиції. Вони не мають жодного вродженого почуття поваги, вдячності, справедливості. Їхня задача – захоплювати і знищувати все, що намагається протистояти. А наша – продовжувати робити своє – захищати, берегти і розвивати свою мову, свою країну, адже зараз, як це не гірко, її існування дійсно під загрозою. Ви хочете жити в резервації, якою опікуватимуться «добрі росіяни», які тепер по-модному називаються «русскоязичниє украінци»? Я – ні. Я хочу жити у свої Україні. А гості нехай не забувають, що це вони в гостях.

© OLENA TATYANCHENKO

OLENA TATYANCHENKO

 

А ви пам’ятаєте, що в Луганську теж був Майдан? Ні, не сотні тисяч луганчан виходили на вулиці, лише сотні, інколи навіть десятки, але як можна виміряти силу духу, мужність, хоробрість і відданість, які були потрібні тим, хто на це наважився? Я – не знаю. Чи була в них надія якщо не перемогти, то хоча би не пустити біду на свою землю? Можливо. Інакше для чого день за днем тієї суворої зиму виходили вони з теплих квартир і будинків на непривітні вулиці з плакатами «Луганськ – це Україна» і яскравими жовто-блакитними прапорами?
...продовжувати читання "„Майдан духу“"

OLENA TATYANCHENKO

 

У кожного народу своя мова. Так повелося на землі з давніх-давен. І немає мов кращих чи гірших, є лише рідні. І світ тримається на любові до своєї мови й повазі до чужої. Може комусь смішно звучить в’єтнамська чи таджицька, турецька чи яванська. Але для в’єтнамців і таджиків, турків і яванців то найкращі мови на світі, бо вони їхні. Так само й українська – рідна для вуха, для серця, для душі української і чужа для чужинського.
Комусь із іноземців вона може видатися ніжною і мелодійною, іншим – незвичною і дивною, а от для декого вона – загроза, тому, прикриваючи власний страх, називають вони її селянською, телячою, смішною, вигаданою. А насправді дивуються: як могла вистояти така кумедна і нікому не потрібна мова стільки століть, стільки заборон, стільки втрат витримавши. Саме це і вселяє у них острах і лють, бо знають її силу дивовижну - нашу силу, а насмішками намагаються зламати, принизити,посіяти сумніви.
Хтось, знаючи, що правда на його землі, в його країні - за ним, лише посміхається на таке жалюгідне скиглення «старшого брата», і робить своє. Але для цього треба мати неабияку внутрішню силу, повагу до себе і свого вибору. Адже по суті неважливо, хто ти є. Навіщо сперечатися кого саме вважати українцем? Головне – ким людина сама себе вважає. Можна бути в сотому поколінні українцем за походженням і запопадливим малоросом за духом, а можна мати батьків росіян і при цьому, з поваги до землі, яка дала притулок твоїй родині, ідентифікувати себе як справжнього громадянина України.
Отут і заритий славнозвісний собака. Громадяни і населення – це не одне й те саме. Населення просто населяє територію, приблизно як пліснява покриває шматок хліба. Їм байдуже яку, головне – добре влаштуватися, щоб було комфортно. Таким – що мова, що Батьківщина, що совість і відповідальність – порожні слова. На хліб не намажеш, в банку не покладеш, в городі не закопаєш.
Громадяни ж, з якогось дива небайдужі до долі та мови своєї Вітчизни – землі, де вони народилися, чи яку вибрали своїм домом, весь час каламутять воду і життя не дають населенню. Все їм не так: і газети-журнали подавай українською, і радіо-телебачення, і освіту, і обслуговування. «Це що, тепер і радіо не послухати і телевізор не увімкнути, і Пушкіна лише під ковдрою при світлі лампадки почитати можна?» - обурено питає населення.
Це я все до чого? До того, з чого почала – у кожного народу своя мова. В українського народу – українська мова. Тому якщо ти – населення, якому «злиє бандєравци запріщают гаваріть на русскам» і «заставляют гаваріть на украінскам», не називай себе українцем.
Скажи чесно: «Я – росіянин. Я нащадок тих, хто вас убивав, або приїхав сюди на місце убитих. І я – такий самий, як мої предки, бо я точнісінько як і вони відмовляю вам у праві на вашу мову і країну, а хочу створити тут свою. Ви мені заважаєте, тому я боротимуся з вами усіма доступними мені методами, я буду брехати і маніпулювати, а якщо випаде нагода, то з легкістю стрілятиму у вас.»
Якщо ж ти – добровільний манкурт і вибрав роль раба самостійно, теж не називай себе українцем, не паплюж цієї землі та пам’яті загиблих героїв, не знецінюй зусиль тих, хто й сьогодні не воює за територію, де йому комфортно, а захищає саме Україну на всіх фронтах. Скажи чесно: «Я – зрадник і запроданець. Не судіть українців по мені.»
© OLENA TATYANCHENKO

«Вірю, дитинко!»

© OLENA TATYANCHENKO

Він знав, що помирає. Та й не лише він. Так і лікар сказав. Хороший хлопчина — молодий, але справжній, такий, що коли дає клятву Гіппократа, по-юнацьки в неї вірить. Таких тепер мало. То й сказав, відводячи очі, бо ж якось незручно казати герою, що йому хіба кілька днів лишилось.
 

...продовжувати читання "„Вірю, дитинко!“"


Ірина Рубанова

Мовне питання, попри те, що десятиріччями нас переконували у його «неважливості», «неактуальності», «невчасності» і ще чомусь там «НЕ», завжди висіло у повітрі, але останнім часом загострилося, принаймні для мене, і вже точно з того моменту, як я, від народження і до 39 років абсолютно, тотально і винятково російськомовна людина, вирішила наступити на горлянку власним лінощам, інертності, нерішучості, поблажливості – всьому тому, що тримає в зоні комфорту – і спромоглася вивчити, нарешті, мову дідів, а відтак змогла відчути себе українкою, хоч і не зовсім в Україні. Точніше в Україні, але такій, де, як зауважив знайомий поляк, важко зрозуміти, що ти в Україні, бо ж яка найперша ознака, за якою іноземець визначає, до якої країни потрапив? Саме так – мова, яку він чує на вулицях міст! І от з цього дня, а саме з 1 січня 2013 року, у мене почалося "нове життя" – сповнене сюрпризів, і не завжди приємних, маю зізнатися. Дивовижно, як можна жити десятки років і не помічати стількох речей навколо себе! Ну приблизно так, як ми не помічаємо "паралельних світів", чи того ховраха у полі, якого ми не бачимо, хоч він там і є! Втім, про все це якось іншим разом, якщо буде цікаво. Додам лише, що внаслідок цього експерименту я раптом відчула на собі всі принади "української толерантності", яка вилилася у те, що україномовна людина в Україні мусить постійно виборювати своє право на рідну мову. Складнощі чекають навіть там, де не мали б за визначенням.

Ну от, наприклад, коли ви спілкуєтеся з нібито патріотично налаштованими співвітчизниками. Уявімо, що хтось щиро вболіває за вітчизняного товаровиробника. Настільки вболіває, що цілий рік збиває ноги у пошуках українських товарів, аби максимально прибрати зі свого життя іноземні, а потім ще й виливає цей досвід у книжку. Логічно припустити, що така людина усвідомлює не лише важливість підтримки вітчизняної промисловості, а й свідома того, що захисту в Україні потребує все без винятку українське, починаючи з мови, що є, як відомо, кров'ю нації. Звісно, намагатися рятувати все і одночасно не під силу нікому, але чекаєш, що принаймні поважати все це така людина точно би мусила. Аж ні! Книжку вона пише іноземною мовою, ну бо, напевно, їй так зручніше - буває... Погодьтеся, трохи нелогічно - книгу про те, як обійтися протягом року без усього іноземного, писати іноземною мовою – хіба ні? Отже, до усвідомлення важливості зміцнення вітчизняної промисловості ми доросли, бо це – робочі місця, ріст економіки, навіть просто предмет гордості – купувати своє тому, що воно найкраще! А от сподіватися рівно такого ж усвідомлення щодо культурних, духовних цінностей, національної спадщини не завжди можна. Тобто сподіватися ви, звісно, можете, але з власного досвіду я би радила бути більш обережними з очікуваннями. Як казав усім відомий дотепник: "мухи окремо, котлети окремо", і роль мух цілком може дістатися саме "гуманітарним цінностям". Тут і "2/3 нашей страны говорит по-русски", і "не читайте". Зробити темою наступного дослідження щось на кшталт "Як прожити в Україні рік, послуговуючись винятково українською мовою" така авторка не спробує, бо "какая разница, на каком языке?". А різниця таки є, і неосяжно велика. Шкода, що душі і мізки мільйонів українців здрібніли настільки, що не вміщають великих, хоч і прописних істин.

© Ірина Рубанова
Публікується за згодою автора

Один день з життя маленької стоматології

 
Світлана Кашпіровська
...продовжувати читання "„Один день з життя маленької стоматології“"

1

«Ідентифікація себе» — Віталій Гайдукевич

Нам важко дається усвідомлення хто ми є і ким були. 70 років амнезії. Прірва безпам'ятства коли побитий-поламаний народ волів не згадувати ким є, аби не вбивали і було що їсти. Все це дарма не минає. 25 років ніби-то незалежної країни, а ми досі в тенетах імперських штампів.
 

...продовжувати читання "«Ідентифікація себе» — Віталій Гайдукевич"

«Не встанемо, мамо!»

《Не встанемо, мамо, не встанемо, помремо, а не повстаємо!》
© Микола Гоголь «Ніч проти Різдва»

Сашко Лірник — «Всрамся, а не здамся!»

 

Вимушена передмова
"Русскоязичним" і решті стурбованим прохання не гадити в коментарях, бо мова в статті не про вас, а про ген меншовартості якраз в україномовних.

Сиджу вчора в черзі в одній установі. Поруч дві жіночки розмовляють про свої справи, посміхаючись мені (видно впізнали). Судячи по змісту — одна з них вчителька. Чиста вишукана українська мова із приємними словами типу "чимало", "забагато", "неабияк".
...продовжувати читання "«Не встанемо, мамо, не встанемо!»"