Іван Франко

27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині народився Іван Якович Франко — видатний український письменник, поет, драматург, публіцист, видавець, поліглот, філософ, соціолог, політолог, історик, економіст, громадський і політичний діяч.

Знакова постать української та світової культури. Справжній титан праці, який жив і творив в ім’я свого бездержавного — тоді — народу. Щиро вірив у неминучість національного відродження, в те, що „Українці будуть господарями у своїй хаті і на своїм полі, у народів вільних колі“.

У батьківській кузні пройшов народну школу, від матері успадкував душевність і теплоту, любов до народної пісні. Самотужки здобував освіту, бо в 9 років втратив батька, в 16 — матір. Уже в гімназії виділявся феноменальною пам’яттю.

У 1875-му став Іван Франко студентом філософського факультету Львівського університету. В університетські роки відбулося політичне і громадянське самовизначення Франка. Долучався до організації студентських гуртків, співпрацював із часописами, зокрема, «Друг», де від 1874 року почав друкувати вірші, оповідання, переклади. Навчання було перерване арештом у 1877 році за обвинуваченням у приналежності до таємної соціалістичної організації.

Друкована спадщина налічує 50 томів. І це лише третина написаного. Його доробок українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками, кілька тисяч творів.

У ліричному доробку Франка – вірші особистого (збірки «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та суспільно-політичного звучання («Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора...» (1880). Однак з найбільшою силою поетичний талант розкрився у великих поемах, таких як «Панські жарти» (1887), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) та інших. Вершиною поетичної творчості стала поема «Мойсей» (1905), де за допомогою біблійного сюжету алегорично зображено піднесення українського народу на боротьбу за Незалежність.

У 1915 році було розпочато процес висунення Франка на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Проте до участі в конкурсі не дожив…

Письменницьку діяльність Іван Франко поєднував із науковою. Українські та зарубіжні часописи рясніли численними статтями, оглядами, нарисами з фольклористики, етнології, історії, філософії, літературної критики, соціології, економіки. У 1893-му захистив у Відні докторську дисертацію з філософії, доктор філософії Віденського університету.

Вагомою була громадсько-політична діяльність Івана Франка.
Студентом захоплювався ідеями соціалізму. Уявляв соціалістичне суспільство як самоврядну демократію — співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній із державою. Однак не відкидав парламентаризм (представницьку демократію). Головною опорою такого суспільства мали стати загальнолюдські, а не класові цінності.

З часом через світоглядний перелом змінив погляди на вчення Карла Маркса. Вважав їх хибними, трактував як "формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби". Втім статті із критичним ставленням до антигуманних ідей "Комуністичного маніфесту" Маркса й Енгельса за совєтських часів приховувалися.

Довгі роки Іван Франко співпрацював з Михайлом Драгомановим. Листування із авторитетним, але неблагонадійним для австрійської влади київським професором стали причиною першого арешту.

У 1894 році розпочалося знайомство і співробітництво із Михайлом Грушевським у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, яке завдяки цим діячам перетворилося на першу українську академію наук.

Іван Франко — співзасновник Русько-української радикальної партії (1890), її перший голова (до 1898-го) та ідеолог. Партійна програма-мінімум ставила за мету створення Галицької автономної області, програма-максимум — Соборну Україну, яка б об’єднала всіх Українців. Пізніше Іван Франко долучився до заснування Національно-демократичної партії (1899). Співпрацював з нею до 1904-го, після чого полишив активне політичне життя.

Михайло Коцюбинський писав про Івана Франка:
„Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою. В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою.“

Ще за життя здобув титули “галицького Шевченка”, “Великого Каменяра” та “українського Мойсея”.

В останні роки багато хворів…
Однак, відчуваючи обмеженість відведеного долею часу, працював ще інтенсивніше.

Іван Франко лише рік не дожив до Української Революції 1917–1921 років, у ході якої 22 січня 1918 року було проголошено Незалежність України…

Іван Франко
Автор: Володимир Слєпченко, серія портретів "Обрані часом", 2012

Факти про Івана Франка

1. Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо), щороку видавав 5-6 книжок.

2. Став першим професійним українським письменником, який не мав державної роботи, а заробляв на життя літературною працею.

3. Навчаючись у гімназії, виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно переказати розповідь вчителів на заняттях. Тоді ж зібрав величезну бібліотеку з понад 500 томів. Був скромним і неговірким, сидів на останній парті, мало спілкувався з однолітками. У п’ятому класі гімназії під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі. Брався перекладати Гомера, Софокла, Горація.

4. У гімназійні роки, залишившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.

5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Після другого (1880 р.) ледь не помер від голоду. За тиждень написав у готелі повість «На дні», на останні гроші відіслав її до Львова, а сам три дні жив на три центи, знайдені на березі річки. Знесиленого і непритомного, його знайшов та прихистив старий служитель готелю.

6. У 1893 році захистив у Відні докторську дисертацію, доктор філософії Віденського університету.

7. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.

8. Володів 14 мовами.
Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську із 48 мов, у тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних. Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом «Історії України–Руси».
Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч.
Сучасники називали його "академією в одній особі".

9. Співзасновник першої української політичної партії — Русько-Українська радикальна партія — та перший її голова, автор програми.

10. Закликáв населення Галичини називати себе Українцями, а не русинами.
„Ми мусимо навчитися чути себе Українцями — не галицькими, не буковинськими, а Українцями без офіціяльних кордонів…“, — писав він у листі до молоді в 1905-му.

11. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою: „Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.“

12. Совєтський окупаційний режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким.
Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

13. Номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури.
У 1916 році референт Королівської академії наук мав зробити доповідь Нобелівському комітету про вагомість вкладу Українця в літературу. Однак премію вручають восени і прижиттєво. Іван Франко помер за кілька місяців до можливого тріумфу…

14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була паралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу Леґіону Українських Січових Стрільців.
Петро Франко став одним із засновників «Пласту», а згодом — сотником Леґіону УСС і одним з перших авіаторів Армії УНР.

15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках — сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в "позиченій" ямі на шість домовин…
В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 років…