До 100-х роковин створення "СССР"

 
30 грудня 2022 року випадає дата 100-річчя "СССР" — сумна для України дата утвердження остаточної совєтської окупації й радісна для москвинів та совків "сакральная дата", котру вони з розмахом відзначали і в 2017 році, й криваво відзначають у 2022 році.

Головний редактор «Тижня» Максим Віхров розмірковує з цього приводу.

МАКСИМ ВІХРОВ
Головний редактор «Тижня»

На 30 грудня 2022 року припадає кругла, але сумна дата — 100 років від створення "СССР".*
Звісно, ця дата до певної міри умовна.
30 грудня 1922 року у Москві відбувся "І з’їзд совєтов "СССР", на якому делегати від "РСФСР", "УССР", "БССР", "Закавказької СФСР" схвалили "в основному" проект "Декларації та Договору про утворення СССР", але ці документи вступили в дію аж за півроку.

Хай там як, оминути увагою цю історичну подію ми не можемо.
Проте вкотре наголосити на імперській суті "СССР", на антигуманній природі тоталітаризму та злочинній суті комунобільшовизму не достатньо. В Україні цей дискурс переміг, а отже продовжувати полеміку з адептами "найсмачнішого морозива за 10 копійок" нема жодного сенсу. Комуністичний режим у нас засуджений на законодавчому рівні, а пропаганда відповідної ідеології заборонена. Все, крапка.

Але тему годі вважати вичерпаною, адже йдеться не лише про загадані вище речі, але й про причини того, чому Україна опинилася у складі цього монструозного утворення. Можна обмежитись стандартними поясненнями на кшталт "так склалися геополітичні обставини" чи "більшовики надто вправно апелювали до народних мас". Але це "заглушка", яка не дозволяє підійти до розмислів над справді важливими — і досі актуальними! — речами.

Варто, наприклад, задатись питанням про тодішніх українських соціалістів, які зіграли далеко не останню роль в тому, щоб Україна таки стала ресурсом для більшовицького імперського проєкту. А яку роль зіграла в цьому народницька орієнтація переважної частини тогочасної української інтелігенції? Чому під час Перших Визвольних Змагань керманичі УНР до останнього не могли уявити Україну повністю відрубною від Росії? Зрештою, давайте поміркуємо над тим, як нам писати про Україну у радянський період. Чи справді це були 70 років тотального мороку, протягом котрих українське життя стояло на паузі або жевріло лише у дисидентських середовищах? Чи може наше національне єство торувало собі якісь інші стежки?..

Список подібних питань можна розширювати далі. Шукати відповіді на них потрібно не для того, щоб когось засудити чи, навпаки, відбілити. Якість рефлексії над совєтським періодом власної історії — це показник нашої готовності до осмислення поточного моменту. Про те, наскільки ми всі травмовані "совком", сказано вже більш ніж достатньо. Проте мова не лише про травми. Деякі тенденції, які набрали силу сто років тому, і досі впливають на нас. Не надто змінилася й россія — по своїй суті вона залишається державою-хижаком, котрому конче необхідно підживитись, поглинувши Україну. Причому таким хижаком зробили її не більшовики — вони лише провели апгрейд імперії, надавши їй нового імпульсу до життя. Чи не станеться чогось подібного знову? Народництво набуло зовсім інших, часом гібридних форм, але також нікуди не поділося. Є ще багато моментів, котрі стають очевидними лише тоді, коли нам вдається правильно вибудувати ретроспективу.

Чільна роль тут належить, звісно ж, історикам. Головне, щоб вони в цей складний час знайшли в собі сили говорити не лише про форми, але й допомагали нам дошукуватись змісту. Бо зміст — це врешті єдине, що має значення.

МАКСИМ ВІХРОВ
Головний редактор «Тижня»
© «Тиждень»
* «Порохівниця» вказує совєтську окупаційну термінологію мовою ориґіналу