„Ми — біженці…“

 
Чуттєвий есей, який написала Ольга Литвинова — мешканка міста Токмак на Запорожжі, а нині вимушена переселенка, як і тисячі біженців з Токмака, розкиданих по Україні й Світові… Як мільйони біженців з окупованих і постраждалих від війни теренів України…

„Ми — біженці… переселенці…“

· Ольга Литвинова

Ми — біженці… переселенці…
Начебто б і відмахнутися від нас не можна, але й жити з нами важко…
Ми справді ще дуже довго будемо серйозною проблемою… Так ви, зазвичай, кажете, коли ми хочемо зняти у вас квартиру. Вам не хочеться здавати нам житло. Ви не дуже раді давати нам роботу… бо ми проблемні…

Ми позбавлені найціннішого, що в нас було, і тому ми важко визнаємо у своєму відображенні себе самих…
У нас немає дому!… Більше немає дому!…
Коли ми усвідомили це, у нас щось підламалося, і тому часто схожі на ходячі непорозуміння… Десь недочули, десь недозрозуміли, завернули не туди, потрібної вулиці не знайшли…
Часто хворіємо і тримаємо в облозі ваші лікарні зі своїми скаргами. І ви нас лікуєте, а ми не лікуємося, нас не беруть ліки, у нас повільно зростаються переломи і все ніяк не проходить кашель…

З нами важко, але ми й самі не знаємо, що нам тепер робити…
Ми дивні, бо втрачені…

В історії вже було втрачене покоління, але ми не воно.
Ні, у багатьох з нас збереглося якесь майно… Бачили б ви, як ми плакали над старими куртками та штанами, які приїхали у зім'ятих посилках — передачах…

Токмак, вулиця Центральна, навпроти ринку
© Ольга Литвинова

У минулому житті ми, задерши ніс, говорили, що більше одного сезону зимові куртки не носимо, а в нашому новому житті самі ж розпаковуємо їх тремтячими руками і раптом зариваємося в складки обличчями…
Наші речі пахнуть будинком… рідним будинком…

Навіть не уявляєте, що це означає чути аромат минулого, якого більше немає… Навіть у тих, у кого все склалося на новому місці, немає головного — основи… Нас вирвали з коренем зі старої землі, а пересадити забули. Ми, як квіти на продаж — викопані стебла з корінцями, на які налипли груди землі. Їх зазвичай кладуть у пакетик з водою і так і залишають в очікуванні нового власника.
Ми вдячні вам за гостинність та турботу. Насправді, дуже дуже вдячні…
Але залишки колишньої землі, що налипли на наші душі, не дають можливості стати щасливими на новому місці, бо якось так вийшло, що ми не сумісні ні з чим, крім рідних місць…

Вам важко зрозуміти, що ми відчуваємо.
(І це добре, що ви не можете опинитися на нашому місці!)
Вам здається, що ми дуримо і вередуємо.
Але це не так. Ми справді не можемо подолати себе…

І ми б начебто теж могли махнути рукою — нас там уже немає. А не можемо, бо там наші старі, там наші будинки, в яких так само цокає залишений нами годинник, там наші квіти, які поливають сусіди, якщо вони ще живі…

І ми хочемо туди повернутись так сильно, що хворіємо і ніяк не можемо вилікуватися… Нас з'їдає не незвичний клімат і не брак теплих речей. Нас з'їдає туга, і доки ми не можемо купити квиток до дому, повноцінно нам не жити…
А багато хто не зможе купити цей квиток ніколи… Тому що в когось оселі зруйновані вщент, а в когось — пограбовані до останньої дрібниці…
І повернутися туди — означає просто вбити себе…

Господи! Збережи бодай те, що залишилося від наших сіл та міст!…

І ми повернемося! Ми обов'язково повернемося! І, тамуючи подих, зайдемо в рідну домівку… І не зламаємося вже… Бо витримали… І будемо згадувати сьогоднішній день, як фантастичний сон…
А зараз ми ще біженці… переселенці…

© Ольга Литвинова
Токмак

🇺🇦 Токмак — це Україна! 🇺🇦
Серденько лишилось там, де Токмак…
Стискається, плаче… і кров'ю стікає…
Але не буде завжди так…
Україна Визволить Токмак!
Віримо в ЗСУ!