“Дощ, дощ…”

 
Дощ, дощ. Сонце. Дощ. Сонце. Ніч. Ранок. Дощ. Сонце…
Живеш на простирадлі без жодного шва. Туди перекотишся, там на мить замреш — різниці жодної, бо все однорідне, як дощ…
Знову можна купатися, перекидатися у воді, ловити легенькі дрижаки, розстилати ряднину на березі, ставити ятері, завертати корову. Ніщо не закінчується, ніщо по-справжньому не пізнається. Так, просто живе собі, завішене переломленою мальвою, рожеве. Поклади обидві долоні на борошно — підніми долоні — побачиш, що жодних слідів немає…
...продовжувати читання "“Дощ, дощ…”"