“Дискримінація на щодень”

В окупованій совєтами Україні ледь не на кожному кроці були присутні лещата приниження за національною ознакою…
В оповіді “Дискримінація на щодень” історик Радомир Мокрик міркує про те, який відбиток на нашому сьогоденні лишила примусова кацапізація за часів СССР.

“Дискримінація на щодень”

Культурологічний проєкт «The Arc» опублікував оповідь “Дискримінація на щодень”, в якій історик та культуролог Радомир Мокрик ділиться спогадами про останні розмови із шістдесятником і дисидентом Іваном Дзюбою та міркує про те, який відбиток на нашому сьогоденні лишила примусова русифікація за часів СССР.

· Radomyr Mokryk

Совєцький Союз відчував себе достатньо всесильним, аби примусом змінювати світобудову: ніщо не клацало у свідомості компартійців, коли вони повертали “рєкі вспять” й осушували болота, змінюючи та руйнуючи величезні екосистеми. Так само, не моргнувши оком, совєти вершили долі незручних для системи особистостей, громадських рухів, та що там — цілих народів, ховаючи свої злочини за примарною метою.

Відлучивши людей від рідної мови шляхом створення умов, у яких вчити російську — не просто більш престижно, але по-справжньому вигідно для благополуччя (та й загалом для виживання), совєти сподівалися розчинити національні відмінності, утворивши на їхньому попелищі слухняних послідовників, які, роззявивши рота, тільки й будуть чекати нового наказу з метрополії. Підлаштувавши все так, аби люди були впевнені в тому, що розмовляти російською — це їхній свідомий вибір, на деякий час вони досягли певного успіху.

Але, на (наше) щастя, в Україні знайшлися особистості, спроможні розгледіти чорне в тому, на що всі вперто говорять “біле”, й продовжити боротьбу за національну свободу.

Тоді, в час так званої “оттєпєлі”, у 1960-х роках ХХ сторіччя, в совєцькій Україні до культури увірвалося молоде покоління митців, поетів, науковців, істориків і театралів, яких вже тоді почали називати “шістдесятниками”. Це відомі в українській історії люди, які отримали своє місце на сторінках підручників з історії, і саме зараз, здається, здобувають належне їм місце в суспільній свідомості українців: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Євген Сверстюк, Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Стус, Іван Світличний, Ірина Жиленко, Іван Драч, Іван Дзюба та багато інших. Вони писали викличні й відважні вірші, в яких не могли розібратися совєцькі цензори, малювали полотна, які дратували бюрократів від культури, і публічно виступали настільки гостро, наскільки це взагалі було можливо…

Табори суворого режиму, заслання у віддаленні регіони, примусова психіатризація — і це ще не повний список “подарунків”, які совєтський режим підготував для українських дисидентів у січні 1972 року.
Тоді, після святкових вертепів, які, попри заборону, провели шістдесятники, було заарештовано щонайменше 19 людей, прізвища більшості з яких відомі нам ще зі шкільних підручників…

Серед цих молодих людей Іван Дзюба займав особливе місце. Не дарма в товариському колі використовувалися жартівливі терміни: “дзюбісти” чи “дзюбізми”. Дзюба, хоча й геть цього не прагнув, завдяки своєму інтелекту та етиці, а також вмінню публічно гостро та аргументовано протистояти совєцьким бюрократам, ставав неформальним лідером шістдесятництва. Зрештою, коли оттєпєль остаточно закінчилась, а молодих людей почали просто арештовувати в 1965 році, Іван Дзюба написав знаковий текст — “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, який фактично став чимось на кшталт маніфесту українського дисидентського руху, що саме виходив на новий етап. Через декілька років заарештують вже самого Дзюбу і саме цей рукопис стане причиною його звинувачення в “антісовєтской аґітациі і пропаґандє” й майже року, проведеного в слідчій тюрмі Комітєта Ґасударствєнной Бєзапасності (КҐБ).

Стаття 168 “антісовєтская аґітация і пропаґанда” крімінальноґо кодекса УССР під час винесення вироків звучала найчастіше — так співробітники КҐБ оцінювали твори українських митців, здебільшого видані самвидавом.
За свої твори талановиті Українці та Українки платили здоров’ям і роками ув’язнення, але й пропри це, отримавши свободу, більшість із них неодмінно продовжували боротьбу за те, що вважали найважливішим…

Читайте оповідь історика Радомира Мокрика “Дискримінація на щодень”, в якій він, окрім дослідження праці дисидентів, що наближала Совєцький Союз до розпаду, також згадує останні розмови з одним із шістдесятників, а саме з Іваном Дзюбою, вже в Незалежній Україні, незадовго до початку повномасштабного вторгнення "рф"…

➥ “Дискримінація на щодень”

Хто ж краще, аніж Іван Дзюба, відповість на запитання: “ким були шістдесятники?”

— „Шістдесятниками були люди, які несли етичний протест, який почасти переходив в протест політичний. Але треба пам’ятати, що шістдесятники — це поняття дуже умовне. Ми ж були дуже різні, різні митці, різні люди, писали і творили по різному. Серед нас були люди різних політичних переконань, різного етнічного походження… Але що було спільного, мабуть, для всіх? Всіх нас поєднувало усвідомлення трагічного становища української мови“.

Читайте оповідь “Дискримінація на щодень” за наведеним гіперактивним посиланням та поширюйте серед знайомих, які прагнуть знати більше…