Українство як свідомий вибір
130 років Василю Вишиваному

До 130-річчя з дня народин Ерцгерцоґа Вільгельма фон Габсбурґа (Василя Вишиваного) «Український Тиждень» також публікує цікавий матеріял.

Українство як свідомий вибір
130 років Василю Вишиваному

„Наш герой сприймає історичну та політичну трагедію країни, де пройшла його юність, звідки було його перше кохання — як особисту. Вона змінює все його життя, і, врешті — кличе на власну смерть“…
Так висловилася композиторка Алла Загайкевич, авторка музики до опери «Вишиваний. Король України» (2021). Лібрето до опери написав Сергій Жадан.

Дія опери починається 1947 року в Лук’янівській в’язниці, де слідчий МҐБ допитує Вільгельма Франца Йозефа Карла фон Габсбурґ-Лотрінґена, вихідця з імператорського дому, який став борцем за Незалежність України…

Замолоду Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ захопився Україною та перейняв від українських вояків любов до України й готовність самовіддано та жертовно служити для її майбутнього.
„Я вважаю Українців найкращими воїнами. Український воїн вірний до смерті!“ — зауважував Вільгельм фон Габсбурґ.
Після закінчення Терезіанської військової академії Вільгельм фон Габсбурґ був призначений до 13-го полку уланів, що складався переважно з Українців Золочівщини. Він заздалегідь опанував Українську мову, здобув прихильність підлеглих — ба навіть сам заохочував їх до національних проявів. Тож прізвисько Василь Вишиваний сприйняв за честь і активно ним користувався. На дозвіллі Архикнязь читав Франка, Федьковича, Стефаника, Шевченка, подорожував інкоґніто Гуцульщиною, пізнавав край і людей.
Під час Української Революції Василь Вишиваний встиг послужити і на Півдні України, поблизу Херсона та на Запорожжі.
Ще Василь Вишиваний писав вірші — присвятив своїм бойовим товаришам збірку “Минають дні” (1921).

Вільгельм фон Габсбурґ обстоював план реорганізації Австро-Угорської Імперії з наданням автономії окремим народам, зокрема Українцям. Ставши членом австрійського парламенту, познайомився з українськими політиками — Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким, Миколою Васильком. Завдяки протекції молодого Архикнязя австро-угорський уряд почав більше уваги звертати на “українське питання”…
Десь в альтернативній реальності після Першої Світової війни Ерцгерцоґ Вільгельм фон Габсбурґ очолив би Князівство Україна, чи Василь Вишиваний став би ясновельможним Гетьманом суверенної Держави України, яка так припала йому до серця…

У 1920-х роках, попри все, Визвольні Змагання не вважалися цілком програними — ті, хто опинився на еміґрації, продовжували думати над долею України. Аби об’єднати розрізнені й пересварені між собою політичні сили, виникла ідея запропонувати керівництво державою Василю Вишиваному. Він видавався привабливим з усіх боків: вихідець зі славетного імператорського дому, патріот України з бойовим досвідом та симпатіями різних соціальних груп. Цьому проєкту не судилося бути втіленим… Однак Габсбурґ і далі був впливовою особою, очолював вільнокозацький рух і своїми творами, позицією та життєвим чином надихав інших не втрачати віри в майбутнє України…

Зрештою він відійшов від політики, одружився, займався бізнесом. Закономірно відмовився від співпраці з нацистами, перебував під наглядом ґестапо під час Другої Світової війни. А 1947 року совєтські спецслужби викрали його з британської зони окупації Відня, інкримінували шпигунство для західних держав-союзників СССР за антигітлерівською коаліцією та зв’язки з ОУН. 51-річного Габсбурґа силоміць вивезли до Києва — не таку Україну він мріяв побачити… Вирок — 25 років — відсидіти не встиг, уже за рік його не стало…

Невідомо, де його могила, але образ Вільгельма фон Габсбурґа надихає сьогодні багатьох, хто так само захоплено відкриває для себе Україну і стає Українцем свідомо, з вибору, й не відступає від переконань.

“Що тебе тримає, полковнику?” — запитує в інтро до опери «Вишиваний. Король України» співкамерник Габсбурґа, Людина в чорному.

“За мною стоять голоси. Стіна зі світла й музики. Тисячі голосів тих, хто піднявся і зважився говорити, тих, хто зважився бути собою, хто ризикнув заговорити про себе, хто добирав слова, називаючи вперше свою радість і віру. Ось вони ці голоси, що розламують темряву й забуття, чуєш, як вони ламають мертвий каркас історії? Доки вони лунають, доки їх чути в підвалах і коридорах, доки не втрачене все, промовлене ними, смерть відступає”.