Аґресор продовжуватиме свій наступ
на Україну…

Дипломат, колишній Амбасадор України в Японії Сергій Корсунський пропонує до обговорення конкретні пропозиції на тлі розмов про "мирний план" сша і "мир через силу" для України…
Аґресор продовжуватиме свій наступ на Україну.
Маємо це усвідомлювати…

· Сергій Корсунський

Переговори щодо припинення війни є найскладнішими з усіх, тому що ціна рішень, які мають бути прийняті — людські життя. Варто виходити з того, що, перефразуючи Клаузевіца, для путіна мир — це продовження війни іншими методами. Безвідносно, які формулювання будуть покладені на папір, агресор продовжуватиме свій наступ на Україну.

Зокрема, варто очікувати, що "рф" використовуватиме у своїх цілях протиріччя в українському суспільстві, які очікувано виникнуть навколо прийняття чи неприйняття умов “мирного плану”. Поки серед Українців немає єдності, як немає і бачення майбутнього Української Держави, ніякі зовнішні гарантії безпеки не допоможуть стримувати агресію і повернутись до позитивного розвитку. Цілком прогнозовано, що ставка саме на розпалювання конфліктів всередині України стане основним інструментом деукраїнізації України.

Скоріше за все, путін піде на перемир’я, коли вважатиме, що втома від війни, пропаганда і зовнішній тиск генеруватимуть достатній протестний потенціал, який призведе до чергової революції. Дві попередні революції, на думку кремля, були інспіровані Заходом, то чому б третю не викликати діями Сходу?

Поле для експлуатації внутрішніх ліній розриву досить широке.
У москві цілком можуть вдатися до роздмухування протиріч між тими, хто весь цей час перебував в Україні, і тими, хто знайшов прихисток за кордоном; тими, хто воював і тими, хто не був призваний; тими, хто втратив все, і тими, хто збагатився на крові; тими, хто підтримував зеленського і тими, хто бажає його усунення; тими, хто був поранений, і тими, хто скаже “я вас туди не посилав”. Додайте до цього перспективу виборів, які рано чи пізно доведеться проводити.

За цих умов критичною є підтримка партнерів. А вона, у свою чергу, грунтується не тільки на політичній волі лідерів, але і на суспільних настроях. Опитування громадської думки мають показувати підтримку України, інакше жоден політик не буде на нашому боці. Саме так вдалося забезпечити міцний фундамент підтримки Японією України, який і нині залишається непохитним. Але у багатьох країнах інтерес до України падає…

Пропоную до обговорення дві конкретних пропозиції.

1) Банально звучить твердження, що соціальні мережі — ефективний інструмент впливу на суспільство. Офіційні інформ-кампанії через офіційні ресурси не мають необхідного впливу, бо розглядаються, як пропаганда. Тим часом ми не використовуємо системно величезний ресурс, який називається українське студентство. У кожному ВНЗ, де викладають предмети з сімейства liberal arts, мають бути введені навчальні курси по роботі у соцмережах. Кожен студент має бути зобовʼязаний вести один чи декілька акаунтів іноземними мовами, у тому числі російською, де своїми словами, а не по темниках, розповідати про Україну, про війну, про те, чим живе наша молодь і якого майбутнього прагне. Дуже важливо, щоб вони робили це самі. Кількість лайків і перепостів дасть підставу для оцінювання цієї роботи. Існують обʼєктивні дані щодо того, у якій країні які соцмережі найбільш популярні, і на них треба орієнтуватись.

2) Несподівано у дискусіях про майбутню “мирну” угоду виникло питання Криму. А у мене виникло зустрічне питання — скільки людей не те, що за кордоном, а в Україні, бачили “Чужа молитва” чи “Хайтарма”?
Якраз наближається чергове "победобєсіє", в ході котрого "рф" вчергове монополізує перемогу над нацизмом, начебто це не Україна була першою окупована і останньою звільнена. Перегляд фільмів Сейтаблаєва багатьом відкрив би очі на те, чий Крим. Окрім багатьох інших питань, наприклад, чому досі ми не зробили потужний художній фільм про Бабин Яр? Все, що вдалося знайти, це зроблений німцями документальний фільм, який ніхто не бачив: “Babiy Yar” (2003 film directed by Jeff Kanew and starring Michael Degen).
А цьогоріч на параді у москві відзначатимуть 80 років "победи", й не майте сумнівів — там покажуть багато різного "кіно".

У нашій історії були й інші важливі події.
Про все це треба розповідати, і не шкодувати на це ресурсів.

“Адвокаційні візити” різного рівня і змісту за кордон мають доповнюватись і супроводжуватись потужною компанією публічної дипломатії. Ми маємо боротися за те, щоб виборці за кордоном — наші і не наші — відчували, що ми є, ми боремося, нам є що сказати і нема чого приховувати.
Інші пропозиції — іншим разом…