“Роздуми до Дня Соборності”

 
Пан Тарас Чорновіл ділиться своїми роздумами до Дня Соборності…
Роздуми невеселі…

Тарас Чорновіл

До Дня Соборності зринають багато думок: і радісних, і не дуже…
Але коли починає наростати скептицизм, звертаю погляд на цю карточку видану у Львові ще в 1905 році за панування в моєму рідному місті Австро-Угорської Імперії, у якої Українці так і не стали рівними серед рівних. А на Великій Україні (так називали галичани решту українських земель) усе національне гнітила й топтала кривава російська тюрма народів. Що знали Українці Галичини в ті давні часи про Київ і Наддніпрянщину? А чи багато киян мали якісь достовірні повідомлення з-за кордону, який розсікав нашу землю? А прагнення до єдності було й передавалося десь на генетичному рівні. Передавалося й прив'язувалося до значимих і зрозумілих символів. Так на цій карточці Велику Україну відобразили в образі Шевченка, до якого прагне Галицький Лев.

Та й згадаймо, що один із офіційних символів Української Держави — наш Слáвень також є уособленням соборності творців та видатних громадян двох на той час розірваних частин України. Музику створив греко-католицький священик Михайло Вербицький з села Млини на Яворівщині, яке після сталінських переділів української землі було передане до Польщі. А слова написав Павло Чубинський з Київщини. Ще в 1860-их роках два автори, які ніколи не бачили один одного й навіть заочно не були знайомі між собою, створили майбутній символ Української Держави — її Слáвень.

Якщо в такій символіці нашого Гімну та в образі Шевченка наші далекі предки бачили для себе, абсолютно бездержавних і упосліджених у країнах-окупантах, світло надії на єдність, то нам сьогодні гріх впадати в безнадію. І жодні 73% "какая разніца", ніякі московські підступи й інтриги нас не розколють…
А стараються, навіть дуже.
Усі наші внутрішні проблеми, непорозуміння, мовні й історичні колізії мають дуже чітку адресу відправника: Москва, Крємль.
Доки ми навіки не відгородимося від тієї диявольської Московщини непроникними стінами відторгнення, зневаги, мінімалізації будь-яких контактів, глобального вибору, урешті-решт надійного кордону з жорсткою візовою системою, нас будуть протиставляти й колоти, щоб потім ослабленими й пересвареними було легко маніпулювати й управляти.

Погано, звісно, що в більшості Українців нема цих бар'єрів проти всього ворожого у власній душі та свідомості. Жахливо, що й серед Українців знаходиться вдосталь паскудства, яке свідомо чи несвідомо підігрує провокаціям ворога. І мені якось байдуже, хто сьогодні на догоду Москві пробує розколоти Соборну Україну. Це можуть бути відверті сепаратисти, які ненавидять усе українське, або ідеологи вторинності українства, як і професійні малороси, які зневажливо фиркають на "галиційство" й переконують Українців, що то якісь напів поляки, а ми ж лише тут справжні й автентичні… Повірте, з усіма цими категоріями доводилося перетинатися. І нічим не легше, а може й гидкіше, коли московський "план Лємбєрґ" відпрацьовує мер Львова Садовий, а його "Самопоміч" пробувала узаконити внутрішні кордони та навіки відкинути єдність і Соборність України. Так само огидно, коли ряджені під професійних націоналістів дітки "стрибків" і гебістських стукачів зараз у створених частенько й за ворожі гроші партійках і організаціях борються проти патріотів України, а не проти її ворогів, розколюють суспільство своїми провокаціями й підливають оливи у вогонь, розпалений прóклятою Світом і людьми Московщиною.

Але ж пережили й гірші часи розчарування, зневіри та зради 100 років тому.
Так само, як до того не дали спорожнити свої душі відповідно антиукраїнською політикою одної імперії та агресивним москвофільством у межах іншої.
Увесь цей бруд відійде. Можливо, не скоро, тоді це буде лише додатковими випробуваннями й стражданнями для нашого покоління, але відійде.
Спливе у каналізаційні люки разом із космополітами зєлєнскімі, із апологетами "русскаґа міра" та продажними агентами ворога, що закамуфлювалися під українську ідею.
Усе це відбудеться. І в масштабах історії України не так уже важливо, станеться це з нами, чи вже після нас…
Історія — це така невибаглива дама, що може почекати, а ми зможемо?…

© Тарас Чорновіл