Соратникам Коновальця було важко збагнути його фаталізм

 
До 130-річчя Народин Першого Провідника ОУН
130 років тому, 14 червня 1891 року, в селі Зашків на Галичині народився Євген Коновалець — майбутній Провідник Української Нації — полковник Армії Української Народньої Республіки, організатор Куреня Січових Стрільців (1917), Командант Української Військової Організації (1920), Голова Проводу Українських Націоналістів (1927) та перший Провідник Організації Українських Націоналістів (1929), батько українського націоналізму.

Володимир Гінда

У діаспорі, а потім у Незалежній Україні про нього написано сотні наукових статей, видані десятки книжок. Більшість із них присвячена його політичній іпостасі, за якою важко побачити живого полковника з його уподобаннями, слабкостями, захопленнями. Мало хто знає про пристрасть (як виявилося, фатальну) Коновальця до шоколаду, про любов до сина та дружини, про несприйняття "сильних словець" у дискусіях і про його повагу до співрозмовників.

Навчаючись у львівській Академічній гімназії (де був одним із найкращих учнів), юний Євген переконував своїх товаришів-гімназистів:

„Українці мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що у нас пограбувала неволя.“

„Але не своїми успіхами в науці звертав на себе увагу всіх, хто з ним зустрічався, а – живим своїм активним заінтересуванням від наймолодших літ суспільно-громадськими справами, дружністю щодо своїх товаришів та імпонуючою шляхетною впертістю в прямуванні до наміченої цілі“, — писав про нього історик Петро Мірчук.

Всі ці риси Коновальця віддзеркалилися в одній із історій з його юності.
У гімназії Євген мав дуже суворого вчителя математики, проте це не створювало йому проблем, бо математику знав добре. Та одного дня, коли той учитель ввійшов до шостої кляси, Євген заскочив його тим, що не сів на лавці, як усі, а зголосився, що має щось учителеві сказати. Учитель ввізвав його негайно сісти, але Євген не схотів. Не помогли й дальші накази вчителя, і він, знервований, викинув учня з кляси. Та на найближчій лекції повторилося те саме. Заінтриґований небувалою впертістю учня, учитель покликав його по лекції і спитав, чого він хоче.
— Я прошу вас, пане професоре, щоб ви питали нашого товариша. Ви дали йому на третій конференції "двійку" і якщо ви не допустите його здати й поправити оцінку, то він муситиме повторити клясу. А він вже вивчив матеріял. Я сам приготовив його і я прошу вас перепитати його.
— Не мішайсь, Євгене, до не своїх справ! — суворо відповів учитель. — Це тільки моя справа, чи перейде він до сьомої кляси, чи муситиме повторити шосту.
— Ні, пане професоре! — заперечив пристрасно Євген. — Це не ваша тільки справа! Я був припадково наочним свідком, як батько учня, довідавшись про погану оцінку сина у вас, жорстоко збив його, як із-за того виникла важка сварка між батьком і матір’ю і як після сварки батько мого товариша пішов з горя до шинку пити. Якщо ви заставите його повторювати клясу, то це може мати важкі наслідки не лиш для нього самого, але й для родинного життя його батьків. Ви маєте обов’язок вимагати від учня, щоб він знав матеріял, але не смієте спричиняти родинних трагедій. Тому я приготовив мого товариша, він знає матеріял і я вимагаю від вас, пане професоре, щоб ви перепитали його й дали йому змогу перейти до сьомої кляси!

"Впертий Євген" переміг: його співчуття до шкільного друга зворушила шорсткого учителя, і той, переконавшись, що товариш Коновальця дійсно вже опанував навчальний матеріал, "перепустив його до 7-ї кляси".

У роботі Євген Коновалець був дуже заповзятим, чим не раз дивував своїх соратників. Міг днями не виходити з кімнати, працюючи. Завжди цікавився думкою своїх колег про ту чи іншу справу чи ідею, а коли ті не могли відповісти, дивувався, як то вони не мають своєї думки з того чи іншого питання. Все це не дуже в’яжеться з радянськими кліше про персону Коновальця як диктатора та фашиста.

Євген Коновалець (у центрі) зі соратниками

Олекса Бойків, особистий секретар Є.Коновальця в 1930—1931 роках, згадував:

„Перші дні нашої праці були доволі важкі й прикрі. Хоча кожний із членів ПУН мав свою приділену функцію, проте більшість листування провадив Полковник. Часто пишучи листи, полковник раптом питав мене:
— Бойків, яка Ваша думка?
Я не міг мати ніякої думки, бо не знав тієї особи чи організації, якій ми писали листа, ані не знав їхнього наставлення до нас. Спочатку я відповідав, мовляв, я не маю ніякої думки, і це його хвилювало. Але по тижнях спільної праці він зауважував у мене зміни на краще і схвалив їх:
— Бойків, ви добре думаєте. Тільки дуже повільно!
Бували дні, що ми виготовляли 20-30 листів, і не один раз Полковникова (дружина Євгена Коновальця Ольга) ставала в моїй обороні, роблячи йому зауваження:
— Ти хочеш пана Бойкова замучити.
Тоді на обличчі Полковника з'являлась приємна усмішка, і він додавав, немов оборонявся:
— Нині нам праця йшла добре.
Він умів приєднувати до ОУН у самих початках її ставання багато симпатиків, а навіть активних співпрацівників і переконувати опонентів і слухачів. Правда, були також одиниці, які не виявляли належної політичної культури. Полковник закликав тих людей: „Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному сміло глянути в очі й подати один одному руки…“

Одного разу, коли родина Коновальців перебувала в Женеві, Бойків запропонував їм зустрітися з місцевими українськими студентами. Під час зустрічі Коновалець зачарував своєю промовою не тільки молодь, а й самого Бойківа.

Другого дня Бойків спитав Полковника, чому він так рідко виступає з такими гарними промовами. Він, усміхнувшившись, відповів: „Говорити треба так до тих, що хочуть чогось навчитися, хочуть набути знання, а не до тих, які вважають, що вони вже знання мають і можуть іншим давати лекції.“

„Ні перед тією зустріччю, ні після того я вже ніколи більше не чув, щоб він так говорив“ — згадував Олекса Бойків.

„Завжди визнавав свої помилки. ОУН із самого свого заснування намагалася підпорядкувати собі всі українські політичні сили. Й от уже 24 квітня 1930 року Коновалець пише одному із членів Проводу: „Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон.“

А в листі від 2 травня 1930 року іншому членові Проводу зізнається: „Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можливо добачити, що зроблено правильно, а що ні. Прошу тільки, критикуючи діяльність ОУН, більш прецизно (точно) формулюйте те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися.“

„Він ніколи не любив блищати чи перед будь-ким позувати, — стверджує Олекса Бойків. — Його вдачу позначала виняткова дійовість. Не можна було зауважити якоїсь патетики, сліпого молодечого пориву, фантазійності, словесного гурра-патріотизму. Коли в одній з розмов із Полковником інженер Микола Сціборський натякнув про це, він негайно зреагував:

„— Маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше завдання працювати й боротися за визволення України! Титули не цікавлять мене!“

Сціборський, заступник Коновальця в ОУН, у полеміці нерідко вживав слова типу "шулери", "зрадники", "нахаби". Полковник категорично виступав проти такого способу ведення дискусії з опонентами, називав це "вуличною лайкою".

„Не штука господарювати, коли мається всього по достатком, але штука з малого доходити до щораз більшого. Достаток деморалізує, а недостача заставляє людей засукати рукави, закусити зуби, щоб перебороти усі труднощі. В нашій діяльності це повинно бути аксіомою. Бо нам треба бути приготованими на те, що можливо прийдеться працювати в ще більше несприятливих обставинах і ще з меншими засобами…“ — писав Євген Коновалець в одному з листів 14 липня 1930 року.

Зліва праворуч. Стоять: Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Степан Федак-молодший (виконавець замаху на Ю. Пілсудського у 1921 р.). Сидять: невідома, Юліан Головінський, Ольга Яра. Берлін 1927 р.

Родина Коновальців завжди жила дуже скромно, хоча більшість вважали навпаки. У скруті Ольга ніколи не дорікала чоловікові за їх митарства, і чоловік це дуже цінував.

Євген Бачина-Бачинський, який також жив у Женеві, занотував у своєму щоденнику 16 жовтня 1931 року:
„Прийшли Євген і Оля Коновальці, щоб відвідати мою хвору дружину і подякувати за її допомогу для них. Принесли квіти й гроші, які були для них витрачені. Скаржилися, що не мають засобів до життя. А у нас думають, що Коновальці мають тисячі. В дійсності вони живуть дуже скромно і ощадно…“

На початку 1935-го влада Швайцарії змусила їх виїхати із конфедерації.
Коновальці перебираються до сусідньої Італії.

Євген Бачина-Бачинський записав у щоденнику 29 квітня 1935-го:
„Увечері прийшов полковник Коновалець… Розмовляв з ним поза північ. Оповідав про себе і родину. Полковник кинув курити:

— Ось уже тиждень, як не було в роті цигарки. Чи надовго?…
Хвалив наші пампушки й сирну паску. Довго стояв в задумі перед двома образами, що їх намальована моя дружина: копію відомої картини "Гуси на снігу" і, особливо, розлив річки Прип'яті з човном… Він жалкував, що й досі не посадив деревця на хуторі і, жартуючи, додав:

— Бодай яму викопав минулого літа. Може це для мене…
Мені й жінці аж мороз пішов за шкірою. А Коновалець вів далі:
— Бо гонять мене вороги так, що не знаю де й жити. Дослужився…“

Полювання на Полковника

Улітку 1935-го серед української громади у Фінляндії з’явився перебіжчик із СССР. Видавав себе за колишнього комсомольця, за освітою — народного вчителя. Начебто розчарувався в комунізмі та прагне пов’язати свою долю з національним рухом.

павєл судоплатов — уродженець Мелітополя, у 1920-х працював в органах ҐПУ УССР, згодом судоплатов стане одним із керівників управлінь НКВД-НКҐБ-МҐБ. До Москви потрапив за протекцією коміссара ОҐПУ СССР всєволода баліцкого (один з пращурів нинішнього мелітопольского коллабораціоніста і нардепа ВР євґєнія баліцкоґо). Чєкіст павєл судоплатов був ідейним українофобом і саме тому він принципово і досконально вивчив українську мову — "для эффективной ліквідациі украінскоґо контрєволюционноґо элємєнта". Тож, "для дєла" судоплатов міг вирядитись у вишиванку, розмовляти українською, показово грав роль "ідейного українського націоналіста". За поручительством "крота" Хомяка у 1935-му до ОУН прийняли "розчарованого в більшовизмі комсомольця Павла Грищенка" — саме на це ім'я отримав фальшиві документи павєл судоплатов. Затесався в українські еміґрантські кола.
В ОУН користувався псевдами ’Приймак’, ’Михась’, ’Вельмут’, ’Норберт’, ’Валюх’ та ’Павлусь Валюх’.

Невдовзі зі судоплатовим познайомилися деякі члени Проводу ОУН. Потім — і сам Євген Коновалець. Пройнявся симпатією. Хоча дехто з оточення полковника й застерігав його від надмірного захоплення.
— Ви на цьому Павлі не пізналися і не оцінили його, як слід. Це ж прекрасний хлопець! Інтеліґентний і — характер! — казав Коновалець колишньому сотникові Української Галицької Армії Омелянові Сенику-Грибівському.

У своїх мемуарах "Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930—1950" судоплатов описував, що входячи в довіру до Коновальця, він особисто вигадував "нєстандартныє псіхолоґічєскіє подходы", які мали справити враження. Буцімо-то, зустрічей з Коновальцем було багато, вони були регулярні. Вихваляючись собою, судоплатов писав: "Мы с ним даже в лазню ходили в Вене! Я был молод, мне шёл двадцать седьмой год, а ему уже было под пятдесят. Он меня опекал как сына — свою будущую опору здесь, на Украине."
Насправді, все це була брехня.

Насправді ж, за свідченням наближених до Провідника ОУНівців, судоплатов мав всього декілька зустрічей з Коновальцем, і при цьому Провідника постійно супроводжували наближені до нього побратими. Наодинці судоплатов був з Провідником лише двічі, і лише у Роттердамі…
У Відні в 1936 році була лише одна зустріч судоплатова з Коновальцем у присутності Романа Сушка і Олега Ольжича-Кандиби.

Аналогічно судоплатов збрехав і щодо зустрічі з Коновальцем в Парижі, де, за словами кремлівського аґента, трапилася подія, "зміцнила" його стосунки з Провідником. Зустріч відбувалась на цвинтарі, де похований Симон Петлюра, і ніби-то "Павлусь Валюх" розчулив Провідника тим, що "витягнув з кишені носову хустку та загорнув у неї жменю землі з могили Петлюри" та й сказав при цьому: "Цю землю з могили Петлюри відвезу на Україну. Ми на пам'ять про нього посадимо дерево і будемо за ним доглядати". "Услышав это, Коновалец был в восторге!" — заявляв в мемуарах судоплатов.
Натомість, секретар Провідника Олекса Бойків, який супроводжував на тій зустрічі Коновальця, згадував, що, перебуваючи на цвинтарі П’єр Ляшез, судоплатов навіть не поцікавився могилою Петлюри і йому ніхто не радив її оглянути, дізнавшись, ймовірно, вже пізніше, що на цьому цвинтарі похований Петлюра.

У листопаді 1937-го судоплатов отримав наказ ліквідувати Полковника…

У своїх мемуарах "Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930—1950" судоплатов написав, що пропозицію про вбивство Коновальця було висунуто самим сталіним.
На ту мить судоплатов вже зарекомендував себе як професійний кілер, котрий успішно виконував вбивства за дорученнями кремля.
Згідно тих же мемуарів, незабаром після чергового повернення до СССР судоплатов разом із наркомом внутрішніх справ єжовим було запрошено до кремля на аудієнцію зі сталіним, котрий одразу запитав оперативного працівника про "отношенія мєжду політічєскімі фіґурамі в украінском еміґрантском двіженіі". У відповідь судоплатов повідомив, що реальну загрозу для СССР являють не еміґранти-політики, а Українська військова організація (УВО), на чолі якої стоїть Коновалець. Ця зустріч між майбутнім виконавцем убивства та сталіним не принесла результатів — переконавшись у тому, що ні у єжова, ні у судоплатова немає подальшого плану дій, сталін надав їм можливість через тиждень "подать своі пропозіциі".
Наступна зустріч судоплатова зі сталіним, на якій також були присутні єжов і пєтровскій, відбулася в зазначений термін. Цього разу сталін завів мову прямо про вбивство. У своїх мемуарах судоплатов описував цю розмову таким чином:
— А какие вкусы, слабости и привязанности Коновальца? Постарайтесь их использовать.
— Коновалец очень любит шоколадные конфеты, — ответил я, добавив, что, куда бы мы с ним не ездили, он везде прежде всего покупал шикарную коробку конфет.
— Обдумайте это, — предложил Сталин.
Перед уходом Сталин спросил, понимает ли я политический вес миссии, которую мне доверили.
— Да, — ответил я, уверяя, — не пожалею жизни!
— Желаю тебе удачи, — сказал Сталин и пожал мне руку.

В оперативно-технічному відділі НКВД виготовили вибуховий пристрій. Зовні — коробка шоколадних цукерок, розписана в українському стилі. Вибух мав статися рівно за півгодини після зміни положення коробки з вертикального на горизонтальне.

"Ми домовилися, що зустрінемось із Коновальцем у Роттердамі, в ресторані "Атланта", – писав судоплатов. – Я увійшов до ресторану, підсів до нього, і після незначної розмови вручив йому подарунок, коробку шоколадних цукерок. Йдучи поклав її на столик поряд із ним.
Пам'ятаю, як, вийшовши з ресторану, звернув направо на бокову вулицю, по обидві сторони якої розташувалися численні магазини. У першому ж із них, де торгували чоловічим одягом, купив капелюх і світлий плащ. Виходячи з магазину, я почув звук, який нагадував хлопок шини, що лопнула. Люди навколо мене побігли до ресторану. Я поспішив на вокзал, сів у перший же потяг до Парижа, де мене мав зустріти чоловік. Я передав йому свій пістолет і маленьку записку, зміст якої потрібно було відправити в Москву шифром. У записці йшлося: "Подарунок вручений. Посилка зараз у Парижі, а шина автомобіля, на якому я мандрував, лопнула, доки я ходив по магазинах".

Офіціянт у ресторані готелю «Атланта» добре запам'ятав відвідувача, який згодом виявився Євгеном Коновальцем. Він був один. Коновалець сів за столиком біля вікна і, замовивши келих хересу, став спостерігати за жвавим вуличним рухом. Близько опівдня прийшов Судоплатов. Згодом офіціант згадав примітну деталь: коли він підійшов до другого відвідувача, той, перш ніж замовити пиво, нахилився і став поправляти шнурівки на своїх черевиках. Мабуть, Судоплатов не хотів, щоб офіціант запам'ятав його обличчя. Проте тому згодом вдалося описати його зовнішність: "самовпевнена постава, вік близько 30-35 років, 1,70 — 1,80 метрів ростом, педантично одягнена і гладко поголена людина". Крім цих деталей, офіціянт зазначив зрощені важкі брови, зачесане вгору темне волосся, темно-карий колір очей і дивний акцент.
Поспішно заплативши за пиво та залишивши ресторан, Судоплатов звернув на бічну вуличку, обабіч якої було розташовано численні магазини. У першому-ліпшому з них, де продавався чоловічий одяг, він придбав світлий плащ і капелюх. Незабаром, приблизно о 12:15, з «Атланти», розплатившись, вийшов і Коновалець. Звернувши на вулицю Колсінґел, Коновалець, мабуть, попрямував до свого готелю та незабаром зупинився навпроти кінотеатру «Люм'єр». В цю мить вибухнула бомба...

Існують кілька версій, якою ж була бомба. Те, що в ній був годинниковий механізм немає жодних сумнівів. Проте є сумніви щодо її розмірів. Сам Судоплатов запевняє у спогадах, що бомбу було вмонтовано у коробку цукерок, декоровану українським орнаментом. Механізм спрацьовував при перевертанні коробки з вертикального в горизонтальне положення через 30 хвилин. Далі він говорить, що перед врученням коробки він тримав її у внутрішній кишені свого піджака, тобто ця коробка була дуже малих розмірів (приблизно з чоловіче портмоне).
Можливо, це не були цукерки, а пачка цигарок, оскільки Євген Коновалець полюбляв курити. Але тоді вибух не був би настільки сильним, щоб поранити оточуючих за кілька метрів від полковника.
Є й інша версія, що ґрунтується на протоколах допиту кельнера ресторану «Анланта», котрий обслуговував жертву та вбивцю. За його свідченнями, коробка, що її було передано Євгену Коновальцю, була подібна до коробки для взуття. Так стає зрозуміло, чому вибух був настільки потужним. Адже очевидець (голандець Г. де Йонґ, мешканець Роттердаму) повідомляв, що вибух розірвав тіло Євгена Коновальця на шматки, поранивши двох перехожих, один з яких перебував від убитого на відстані 5 метрів (!).
Розглядаючи фото, зроблене поліцією на місці загибелі Євгена Коновальця, видно забризканий кров’ю тротуар. Криваві плями утворюють коло радіусом 4-5 м, що прямо доводить, велику потужність бомби. У маленьку коробку, розміром з пачку від цигарок чи цукерок, не помістилися би вибухових пристрій та годинниковий механізм. А коли б це було так, то вибух був би невеликим та зміг би пошкодити життєво важливі органи лише за умови, що полковник тримав би вибухівку близько до тіла, а на такий ризик НКВД не могли піти.

Вранці 23 травня 1938 року в Роттердамі був дощ, але до полудня погода прояснилася.
Хронометраж останніх годин життя Євгена Коновальця в той весняний день виглядав так:
11:24 — прибуття до Роттердаму;
11:35 — прибуття до готелю «Атланта»;
від 12:05 до 12:13 — розмова із судоплатовим;
12:16 — вибух бомби…

Так, 23 травня 1938 року загинув лідер українського націоналізму Євген Коновалець, який і не підозрював, що у принесеній "другом" коробці шоколадних цукерок містилася вмонтована вибухівка…

Посмертний портрет Євгена Коновальця. Автор К. Зіберґер.
«Центр досліджень Визвольного Руху» — Архів

Євгена Коновальця поховано 28 травня 1938 року на роттердамському цвинтарі «Кросвейк» коштом литовського консульства у Нідерландах. У прощальній церемонії взяли участь деякі українські націоналісти, зокрема діяч української еміграції колишній генерал УГА Віктор Курманович, співробітники прес-служби ОУН Орест Чемеринський і Володимир Стахів, радник О. Тарновець. На похованні була вдова Коновальця, Ольга Федак. В останню путь Провідника провів і Генеральний консул Литви П. Пенн, паспорт громадянина якої мав убитий, а литовське консульство у Нідерландах покрило фінансові видатки на похорон. Після загибелі Є. Коновальця, литовське посольство в Італії забезпечило прибуття родини до Роттердаму, наступного дня після поховання до Роттердама прибули брат покійного, Михайло, та сестра дружини Коновальця, А. Федак, зі своїм чоловіком Андрієм Мельником, який став наступником загиблого голови ОУН, посівши його місце.

Тимчасовий пам’ятник на могилі Євгена Коновальця на цвинтарі Кросвейк, виконаний у формі традиційного хреста на могилах Січових Стрільців. Роттердам.
«Центр досліджень Визвольного Руху» — Архів

Степан Бандера (ліворуч) на могилі Євгена Коновальця у 20-ті роковини його загибелі.
Роттердам. 23 травня 1958 року.
Тут Бандеру вперше побачив його майбутній убивця – агент КҐБ Богдан Сташинський.

Степан Бандера на могилі Євгена Коновальця у 20-ті роковини його загибелі.
Роттердам. 23 травня 1958 року.

Могила Євгена Коновальця. Роттердам, цвинтар «Кросвейк».

Цій світлині нині якраз 60 років. Зроблена 23 травня 1958 року. Вона зафіксувала зустріч колишніх суперників — Степана Бандери і Андрія Мельника на могилі Провідника ОУН Євгена Коновальця. Поза камерою лишилося те, що саме там і тоді Степана Бандеру побачив його майбутній вбивця — Богдан Сташинський…

Євген Коновалець з сином Юрком

Юрко Коновалець у пластовому однострої у віці 15 років, 1939

Ольга Коновалець (Федак) з сином Юрієм. Рим, 1943

Трагічно склалася і доля сина Юрка — він помер від важкої хвороби 19 грудня 1958 року. Похований на римському кладовищі Кампо Верáно. Ольга Коновалець прожила 83 роки, померла 6 червня 1979-го в Римі. Як і заповідала покійна, похорон був скромний, без некрологів у пресі…

За матеріялами:
© «Zbruč» © Володимир Гінда
© «Порохівниця» — “Убивство Євгена Коновальця”
Титульний постер з кольоризацією: © «ВОЛЯ»\ «The WILL»
Світлини: © «Центр досліджень Визвольного Руху»