Переселенці з Токмака:
"рф" вбила в Дніпрі молоду пару
з півторарічною дитиною

У сороковини злочинного теракту "рф" в Дніпрі згадаємо родину переселенців з Токмака, які були серед загиблих мешканців будинку на Набережній Перемоги, 118…
Півторарічний Макар Гузь, його мама Анастасія Ігнатенко й тато Дмитро Гузь загинули 14.Ⅰ.2023 внаслідок ракетного удару по Дніпру…

14.Ⅰ.2023 здійснено ракетний удар по житловому будинку в Дніпрі…
Атака здійснена терористичним квазідержавним утворенням "рф".
Наслідки воєнного злочину "рф":
44 людини загинули, з них 6 дітей; 79 людей поранено, з них 16 дітей; у списку зниклих 20 осіб, з яких 4 — діти; 5 дітей залишилися сиротами…

У сороковини рідні, близькі й друзі згадують про родину з Токмака…

“Платформа Пам’яті Меморіал”
Макар Гузь

Півторарічний Макар Гузь загинув внаслідок ракетного удару по багатоповерхівці в Дніпрі 14 січня 2023 року. Загинула також його мама Анастасія Ігнатенко й тато Дмитро Гузь… Батьки хлопчика були родом із міста Токмак на Запоріжжі, але вже не один рік жили в Дніпрі. У квартиру в будинку на вулиці Перемоги, в який влучила російська ракета, переїхали всього за тиждень до трагедії.

Бабуся Макара пані Ольга Ігнатенко розповіла, що 14 січня після ракетної атаки російських військових вона не змогла додзвонитися до рідних. Просила всіх, хто має якусь інформацію, повідомити їй. Та невдовзі пані Ольга дізналася, що її донька Настя, зять Дмитро й онук Макар загинули…

„Сьогодні моя колега отримала багато повідомлень, одне з останніх: “Знайшли Макара”…“, — розповіла колега бабусі хлопчика Марина Сімонова.

Макар народився у липні 2021 року. Коли малюку був рік, мама Анастасія показала у соцмережах відео, на якому світловолосий хлопчик у святковому ковпаку бавиться кольоровою іграшкою. Макар був милим малюком, який лише почав пізнавати світ. Він був першим та єдиним онуком батьків Анастасії Ігнатенко — Ольги та Олексія.

Анастасія Ігнатенко, Дмитро Гузь, Макар Гузь

Страшна ракета Х-22 вбила все — мрії, надії, життя:
пам’яті тренерки Анастасія Ігнатенко і її сім’ї

Внаслідок удару російських окупантів по Дніпру загинула молода сім'я із півторарічною дитиною — вони втекли від війни з Токмаку на Запорожжі, проте невблаганна смерть наздогнала молоду родину в Дніпрі у сумнозвісному будинку на Набережній Перемоги, 118, на 7 поверсі в під’їзді, якого більше немає…

14.Ⅰ.2023, після ракетної атаки росіян, теща Дмитра не змогла додзвонитися до рідних, та не втрачала віри…
Про це 15.Ⅰ.2023 бабуся Макара пані Ольга Ігнатенко написала на своїй сторінці у соцмережі.
Станом на 17.Ⅰ.2023 було знайдено тіло Дмитра, а ось Анастасія і Макарчик вважались зниклими… Маленького Макарчика знайшли останнім…
Ситуацію з пошуком переселенців з Токмака повідомляв у коментарі «Суспільному» голова Токмакської міської військової адміністрації Олександр Чуб.

Анатастасія Ігнатенко була тренером з акробатики, вони разом з чоловіком Дмитром виховували півторарічного синочка Макара. За словами її начальника, дівчина вісім років пропрацювала у спортивному клубі “Віват”.
„8 років Настя була частиною нашого клубу, дбайливим тренером, уважним педагогом та суддею національної категорії. Її поважали та любили не лише у Дніпрі, а й у всій Україні“, — повідомив у соцмережах начальник Анастасії, очільник спортклубу “Віват” Дмитро Гак.

У Спортивному Комітеті України розповіли:
„Анастасія 8 років працювала тренером в Дніпровському клубі “Віват”. Тренувала дитячі групи: віком від 4 до 8 років та від 9 до 15. Вела також дорослі групи. Серед її вихованців можна виокремити неодноразових чемпіонів та призерів обласних та фіналістів Всеукраїнських змагань.“

Анастасія Ігнатенко вразила український спортивний світ своїм стрімким злетом як на тренерській роботі, так і в суддівстві. За рік їй вдавалося досягати вершин, яких інші йшли десятиліттями. Свої талант і удачу вона сповна передавала своїм учням. Її учні перемагали вже за п’ять років.

Страшна ракета Х-22 14 січня вбила все: мрії, надії, творчі плани та всю Настіну родину, повідомляє дніпровське видання «Наше Місто».

Настя народилася у невеликому містечку Токмак, яке зараз знаходиться на тимчасово окупованій території Запорізької області. З раннього дитинства вона знала, що присвятить себе спорту. Вибрала стрибки на акробатичній доріжці. Неодноразово ставала чемпіонкою Запорізької області, призером чемпіонатів України. Рано стала майстром спорту України зі стрибків.

А коли завершила кар’єру у спорті та вже навчалася на другому курсі Дніпропетровського інституту фізкультури – прийшла влаштовуватись на роботу до спортивного клубу “Віват”. Анастасію призначили помічником тренера: займатися з наймолодшими, які мали лише початкову підготовку. І через вісім років здобула всеукраїнську популярність, як тренер.

– Коли молодий тренер потрапляє до спортивної школи, то їм зазвичай не займаються, – розповідає Дмитро Гак, старший тренер клубу, колишній керівник Анастасії. – росте сам, поступово набиваючи шишки та набираючись досвіду. Щось копіює у старших. Тому для того, щоб дорости до серйозного рівня, мати сильних учнів, потрібно 10-15 років. А Настя завжди прагнула розвитку та знань, не могла зупинятися. Намагалася якнайбільше ввібрати, придумати завжди щось нове, впровадити задуми. Адже не секрет, що є люди, які, отримавши певний обсяг знань, стопоряться та працюють собі спокійно – але це не про Настю. Тому я займався з нею дуже щільно, намагався передати свої досвід та знання. Всі ці фактори і призвели до того, що дуже прискорився процес її реалізації у тренерській роботі порівняно з багатьма іншими. Вже за п’ять років її учні перемагали на чемпіонатах області, брали призи, виконували норми першого дорослого розряду, ставали кандидатами у майстри спорту.

Анастасія мала сильний характер, вимогливе ставлення до себе та до інших. Вона тренувала дітей від 4 до 8 років і від 9 до 15. Батьки її учнів говорять про особливу дисципліну та організованість у її групі. Але водночас ця вимогливість до дітей долинала якось дуже по-доброму – як здатний робити лише високопрофесійний педагог. Настю діти любили, повністю довіряли та охоче все виконували.

Якось на базі клубу проводилися найбільші змагання, в яких брали участь близько трьохсот юних спортсменів. І сталося, що перед самим парадом виходу на початку першості чомусь не вдалося зібрати та організувати дітей, збудувати їх у ряд. Більшість дорослих керівників просто розгубилися, не знаючи, що робити. І тоді ще студентка Настя швидко взяла ситуацію до своїх рук, чітко всіх вишикувала, видала таблички, розрулила й інші моменти.

– Це була людина з дуже розвиненим почуттям відповідальності, серйозним ставленням до себе та роботи – дітям та тренуванням, – згадує Дмитро Гак. – Це її почуття у мене, як її керівника, викликало відчуття прихованих тилів. Якщо потрібно було кудись поїхати та залишити клуб – робив це спокійно. Знав, що все буде добре, чітко та стабільно. Цим Настя дуже відрізнялася від багатьох колег. Воно й допомогло їй швидко дорости до тренерської діяльності та суддівської категорії. А також до адміністратора-керівника клубу.

Якось під час відкриття нової точки у системі клубу необхідно було провести батьківські збори. Багато чого було незрозуміло і навіть боязко. І тут знову врятувала Анастасія. Вона не розгубилася, добре підготувалася, переконливо виступила перед присутніми, розповіла про цей спорт та перспективи дітей у ньому. Після цього гурт швидко набрався.

Згодом до тренерської роботи додалося і спортивне суддівство. Анастасія швидко здобула звання судді національної категорії зі спортивної акробатики. І про неї ходять справжні легенди, пов’язані із суддівством на чемпіонатах та кубках України. Так, щоб у рамках суддівських бригад зрости до посади голови журі такого рівня, як правило, потрібно не менше десяти років. Настя на це знадобився лише рік і кілька змагань як член бригади. І у свої 23 роки вона керувала заслуженими тренерами України, яким було 60-70 років.

Зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром познайомилися ще у шкільні роки в рідному Токмаку. 2013-го вже студенткою дніпропетровського інфіза переїхала до гуртожитку. І за рік до неї переїхав і Діма. Розписалися влітку 2018-го. Молодий чоловік нерідко на собі відчував вимогливість Насті до себе та оточуючих. Непросто було йому переносити довгі та приватні відсутності коханої, коли вона виїжджала на змагання та збори – це відбувалося один-два рази на місяць, до тижня кожен виїзд. І все ж спортивне та сімейне життя поєднувати вдавалося. Хоча займатися домашньою роботою часто доводилося вже тоді, коли, здавалося, після тренувань не було сил.

Характерний приклад: свій день народження 27 вересня Насті доводилося чотири роки поспіль проводити у Миколаєві – у ці дні там проходили змагання на Кубок України. І тут уже не тільки чоловік, а й родичі обурювалися, що доводиться святкувати без іменинниці. Натомість у Миколаєві її вітала вся Україна.

Окрім того, щоб виховати чемпіонів, Настя дуже мріяла про сина.

І в 2021 році ця мрія збулася – з’явився Макар, якому вирішила присвятити всю себе. Тренерську роботу довелося поставити на паузу.

Коли Настя пішла у декрет, її вихованці перенесли це дуже тяжко. Хтось плакав, хтось відмовлявся займатись з іншими тренерами. Але все-таки раділи, що їхня наставниця стала мамою.

Після початку війни поїхала із сином до Польщі. І навіть там працювала тренером у польському танцювальному колективі – займалася як із місцевими дітьми, так і з юними українцями. Але потім все ж таки вирішила повернутися додому до чоловіка.

І хоча Настя до грошей ставилася порівняно байдуже, цінуючи радість від улюбленої роботи та спілкування з рідними та вихованцями. Звичайно, як і всім, хотілося мати окреме житло та автомобіль. У той же час сім’я жила не дуже багато. На зарплату дитячого тренера та судді сильно не розженешся. Батьки перебралися до Дніпра: мама намагалася займатися приватним підприємництвом, батько їздив на заробітки до Польщі. І все ж кілька років тому за допомогою клубу та батьків на машину вдалося назбирати – і Настя із захопленням почала освоювати нову для себе справу.

Весь час жили з чоловіком на орендованій квартирі. На початку січня вирішили її змінити та переїхали до квартири на 7 поверсі будинку на Перемозі, 118. У якій під час вибуху загинула вся молода родина…

Дмитро Гак, старший тренер клубу “Віват” наостанок згадує:
„У її останніх публікаціях у соцмережах я побачив якийсь дивний натяк: ніби вона передчувала щось, до чогось готувалася… Чомусь почала ностальгувати часом початку відносин з Дімою – викладала якісь факти. Почала описувати своє життя у Токмаку, заняття спортом, переїзд у Дніпро… Про вісім років роботи в клубі пише, як про найкращий і найщасливіший час. Наступним етапом стали публікації про сина…
Мені було незрозуміло, навіщо вона почала писати автобіографію, хронологію, переосмислювати життя, переоцінювати цінності. Для неї це було дуже невластиво – вона дуже рідко про це говорила. І зазвичай таке люди роблять у старості, коли вже ось-ось… Було все це підозріло“…

Упорядник майданчика «Порохівниця» також перебуває наразі в Дніпрі, неподалік місця трагедії, яку дуже болісно сприйняли всі мешканці Дніпра…

На жаль, серед загиблих є й земляки з рідного міста Токмак на Запорожжі, яке нині під рашистсько-фашистською окупацією,
1,5-річний Макарчик Гузь загинув з мамою Настею Ігнатенко та батьком Дмитром Гузем. В цей будинок вони переїхали за тиждень до ракетного удару…
Про загибель родини переселенців повідомляли у місцевих каналах:

🕯️ Діти Дніпра, які втратили життя через те, що їх вбило терористичне квазідержавне утворення "рф" (россія фашистська).

🕯️ Микита Зеленський — 1 рік, загинув разом із батьком Олексієм.
Його мати Катерина була врятована, перебуває у реанімації.

🕯️ Макар Гузь — 1,5 роки, загинув з мамою Настею Ігнатенко та батьком Дмитром Гузем — вимушені переселенці з Токмака на Запорожжі, у цей будинок вони переїхали за тиждень до ракетного удару…

🕯️ Михайлина Францева — 3 роки, та сестра Лейла Францева — 13 років — загинули разом із мамою.

🕯️ Марія Либідь — 15 років.

🕯️ Максим Богуцький — 17 років. Студент-першокурсник.