Мирослав Симчич — жива легенда УПА

Мирослав Симчич — жива легенда УПА

Мирослав Симчич – це один з останніх командирів УПА, від яких ми ще можемо почути історію українського визвольного руху ХХ століття. Сотнику майже 100 років — 5 із них він провів в УПА, 33 роки — в совєтських таборах.
Мирослав Симчич, "Кривоніс", у січні 1945 року разом зі своєю сотнею розгромив цілу каральну дивізію НКВД.

 

II► Фільм «Війна Мирослава Симчича»

 

II► Мирослав Симчич. Спогади сотенного УПА

 

Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів Станіславського воєводства (тепер Косівський район Івано-Франківської області) в сім'ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзями-опришками. Рідне село Симчича — одне з сіл старої української шляхти, засноване ще визначними дружинниками князя-короля Данила Галицького. З таких сіл вийшло багато видатних українців. На його виховання великий вплив мав дядько матері — колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого хлопця віддали навчатися в «Рідну школу», яка знаходилася у сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в чисельних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

У 1941 вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служить кулеметником. Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої формується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову в Коломию вести розвідку. Навесні, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича в старшинську школу, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.

Закінчивши цей вишкіл, він був направлений у БУСА, у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків»). Далі сотня рейдує Буковиною, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач.

Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став бій під Космачем, у якому, за даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД, брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші радянські формування. З боку УПА — місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», вірогідно, «Гуцульський» і «Перемога», а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь «Скажені» Павла Вацика-Прута (який замінив пораненого курінного Різуна).

Всього — не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в селі Шепіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Ґонти ця сотня оточила і за одну добу розгромила той батальйон. У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.

Сили УПА вийшли з Космача та дали можливість частинам НКВД увійти у село. Згодом партизани оточили Космач. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, частини НКВД подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони не мають чим захищатися і от-от капітулюють. Радіограму перехопила українська розвідка. Із Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити допомоги.

Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії НКВДстів. Березунам прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало перекрити їм. Новий сотенний Юрко, якого командування УПА призначило замість Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому Кривоносу.

Місцевість була ідеальною для удару. Повстанці розташувались на схилах над дорогою у підкову, замаскувались у снігу. Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта — карабіни (кріси) й гранати.

Колона НКВД з'явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними — понад 15), тісно напханих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на видноті. За 2,5 години знищили майже всіх — 405 солдатів та офіцерів НКВД. Існує версія, що в цьому бою загинув командир дивізії генерал-майор Микола Дергачов. У документах він згадується як підполковник. Більшовики, начебто, щоб применшити і приховати масштаби втрат у тій операції, заднім числом понизили його у званні.

Можливо, якраз чисте прикарпатське повітря цієї місцевості почасти допомогло Симчичу зберегти не лише бадьорість духу, але й несподівану, як для його віку, жвавість тіла. При першому погляді на Кривоноса, при розмові з ним важко повірити, що маєш справу саме з тією людиною, що більше трьох десятиліть відсиділа в радянських тюрмах.

Водночас, розмовляючи із Симчичем, одразу з перших його слів усвідомлюєш, що одне лише чисте повітря не може наповнити людину настільки невичерпним оптимізмом і позитивним поглядом на речі. Я це зрозумів, випадково почувши початок його діалогу з колегою з Львівського телебачення.

Так, коли той просить Мирослава Симчича з нагоди його 93-річниці сказати кілька слів на камеру і перепрошує за те, що це йому доведеться зробити стоячи, Симчич відказує: «Я не звик до зручностей, в мене все життя в незручностях». І це зовсім не звучить, як зболене нарікання людини, чий досвід дає їй на нього повне право. Ці слова супроводжуються лише легкою усмішкою і коротким заспокійливим жестом – мовляв, не переживайте, все нормально.

Безпосередня розмова кореспондента «ZAXID.NET» із колишнім сотенним УПА вже тільки підтверджує доволі рідкісну в наш час несхильність до будь-яких нарікань. Скажімо, коли запитуєш у Симчича, як живеться 88-річному ветерану, він відповідає без вагань:

«Нормально живеться. Всі зараз кричать, що їм дуже погано, але це кричать ті, що не бачили поганого. Нічого такого поганого, що я пережив і побачив, я зараз в Україні не бачу. Погано тільки тому, хто не хоче працювати. Кажуть, немає роботи. А я коли їхав з Коломиї до Варшави, то побачив, що всюди в нас поля пустують, бур’яни ростуть. Чому? Тому що люди не хочуть робити. Звідки такі люди можуть жити добре, як вони працювати не хочуть?  

Коли ж у продовження цієї теми запитуєш Кривоноса, чи має він сам можливість якось працювати, принаймні по своєму невеликому господарству, то в його голосі лише на мить можна почути жаль: «Час від часу мене нервовий стрес б’є по голові, жоден лікар не може з’ясувати, що це: коли я схиляюся, то мені в очах темніє. Я можу сидіти, стояти рівно, але схилятися вже не можу. Тепер усі колимські радикуліти – я ж за тридцять два з лишком роки не раз перестудився – вилазять, і поясниця болить так, що я фізично працювати не можу», - пояснює він.

Однак одразу ж після цього Симчич починає знову говорити про позитивне: мовляв, дуже добре, що до Вижнього Березіля підвели газ, і тепер для того, аби приготувати собі їсти, немає потреби колоти дрова. Та й загалом, каже він, господарство у нього залишилося невелике, дружина Раїса тримає лише кількох індиків, курей та гусей, тому й особливої роботи воно не вимагає.

Утім, Мирослав Симчич не зациклюється на своїй нездатності виконувати фізичну роботу. Можливості робити щось корисне він знаходить й інші. «Сили фізично працювати я вже не маю, але це не означає, що я маю сидіти і нічого не робити. Я очолюю в Коломиї міську станицю УПА, я їжджу по школах виступати – стараюся робити те, що можу. Фізично вже не можу, але те, що можу – те роблю. В мене немає жодного дня, щоб я щось не робив – нехай буде трохи, нехай буде мало, але все-таки як щось трохи робиш, то щось трохи й буде», - розповідає колишній сотенний.

Навіть відзначення свого 88-го дня народження, до речі, Симчич також до певної міри сприймає, як роботу. Воно, зрештою, й не дивно – як-не-як, для людини в такому віці й з таким життєвим шляхом за плечима один лише багатогодинний марафон привітань (на кожне з яких він не забуває відповісти не лише короткою подякою, а й просторими коментарями, в багатьох із яких лунає обіцянка до останнього подиху служити Україні, скільки вистачить сили), впродовж якого не раз і не два доводиться звертатися до гостей з короткими промовами – не найлегше завдання.

Можливо, за якимось стереотипом мислення очікуєш почути від ветерана скаргу принаймні на те, що згадують про нього лише раз чи двічі на рік, коли настає час вшанувати його з нагоди уродин чи однієї з річниць, пов’язаних з УПА загалом, але навіть тут, відповідаючи на запитання кореспондента «ZAXID.NET», Симчич залишається вірним позитивному підходу: «Люди не те, що раз на рік – щодня мені дзвонять, і то не один раз, з усіх кінців України. Тепер Інтернет дає велику можливість мати контакти, тож я маю друзів і в Донецьку, і в Одесі, і в Полтаві, і в Миколаєві. Немає такої області, де б я не мав друзів, які б мені не дзвонили».

Згадкою про Інтернет Симчич, звісно, трохи дивує, адже далеко не кожна людина його віку взагалі знайома з поняттям Мережі як таким – тим більше, проживаючи у селі. Тим не менше, можливості зупинитися на цьому моменті колишній сотенний теж не залишає, провадячи далі про те, що загалом йому допомагають і односельчани, і двоє синів, що зараз живуть у Києві.

Ще далі Симчич повертається до теми своїх друзів, розкиданих по всій Україні, і робить висновок, що ділити нашу державу на Схід та Захід немає жодної потреби: «Кажуть наші люди, що на Сході погані люди, що то тільки ми на Заході – хороші. То неправда, люди всюди хороші. На Сході біда в тому, що там багато не наших людей, там, ще починаючи від Катерини ІІ, поселили москалів, всіляку голоту з усіх кінців, але наші люди там непогані – зовсім не гірші, як ці тут. Нас тут у західних областях давили 50 років, а їх – 350! За цей час витовкли всю інтелігенцію, дух витовкли, тому тепер там відродження лише починається», - роздумує ветеран.

Лише тоді, коли мова заходить про «москалів», в голосі Симчича таки з’являються відчутні гіркі нотки – вперше (і востаннє) за всю розмову. Зрештою, навряд чи у цьому варто вбачати щось дивне чи неприродне – навпаки, від людини, що більше тридцяти років відсиділа у радянських тюрмах, чогось іншого чекати було б нерозумно. Саме тому розмірковування колишнього сотенного УПА, що «москалі» морально розтлили післявоєнні покоління українців, навчивши наших співвітчизників усього можливого зла, сприймаються якщо не як належне, то принаймні із розумінням. Тим більше, що й свої роздуми на цю тему ветеран завершує на оптимістичній ноті: «Ще довго нам доведеться очищатися, але врешті-решт ми очистимося і станемо такими людьми, як всі прекрасні народи у світі».

Власне, поступово, майже мимоволі при розмові з Симчичем виникає враження, що саме віра в те, що майбутнє України обов’язково буде світлим і що за нього не можна не боротися, і є головною причиною бадьорості духу цієї людини. Все решта – тільки похідні від цієї головної віри його життя.

Тому вкрай логічно, що на завершення нашої розмови Мирослав Симчич іще раз запевняє:«Я не доживу, але ви – молоді, ви доживете і побачите, що Україна буде такою, за яку ми боролися століттями». При цьому колишній сотенний наголошує, що для нього оте «ми» - це не лише УПА. Це – Запорізька Січ, гайдамаки і опришки, Січові Стрільці, п’ятдесятники і шістдесятники. Словом, усі, що колись брали участь у національно-визвольній боротьбі.

Очевидно, що для самого ветерана ця боротьба – його життя, він ідентифікує себе з нею на 100%. Поспілкувавшись із ним, розумієш, що якраз завдяки таким людям, як Мирослав Симчич, вона могла тривати століттями, незважаючи на всі втрати, утиски, табори і тюрми. Бо такі люди, повністю себе цій боротьбі віддаючи, віддавали їй і увесь свій оптимізм і незламність духу, якими Симчич продовжує ділитися з тепер вже незалежною Україною до сьогодні.

Джерела:
© «ZAXID.NET»
© «Wikipedia»

2 коментарі до “Мирослав Симчич — жива легенда УПА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *