Українська діяспора в Портуґалії

Українська діяспора в Портуґалії

 
Чим нині живе українська громада Портуґалії, як протистоїть проявам "русскоґо міра", до чого прагнуть Українці в Портуґалії нині та чому від 2010 року все менше португальських діяспорян планують повертатися до України — про все це розповідає голова Спілки Українців у Портуґалії пан Павло Садоха.

 
Павло Садоха

«Портуґальці незалежно від політичних уподобань усі націоналісти. Нам варто на те рівнятися»

На залитій сонцем лісабонській вулиці майорить величезний синьо-жовтий стяг — Українці проводять чергову акцію проти агресії РФ. Жовто-синє полотно розміром 6х4 — гордість української громади. Її представники певні, що де б не перебував Українець чи Українка, якими б ще мовами не володів, має ставати на захист Держави від аґресії у всіх її проявах — від інформаційного простору до поля бою.

Чим нині живе українська громада Портуґалії, як протистоїть проявам "русскоґо міра", до чого прагнуть Українці в Портуґалії нині та чому від 2010 року все менше португальських діяспорян планують повертатися до України — про все це розповідає голова Спілки Українців у Портуґалії пан Павло Садоха в ексклюзивному інтерв'ю пані Ользі Будник з "Укрінформу".

— Пане Павле, в який момент постало питання про об’єднання Українців у Портуґалії та якими були перші кроки до цього?

— Українці, які опинялися поза межами України, завжди об’єднувалися. Знаємо приклади потужних діаспор у Бразилії, США, Канаді, європейських країнах. Українці мають здатність допомагати один одному. Якщо порівнювати з іншими націями, то ми в цьому питанні на дуже високому рівні.

Традиційно на першому етапі Українців діаспори об’єднує церква. Так було і в Лісабоні. У 2001 році приїхали перші місіонери: один із Бразилії, другий, його учень – з України. Завдяки знанню мови їм легко вдалося домовитися з місцевою владою про надання нам церкви, швидко зібрати громаду.

Громадські організації виникли трохи пізніше. Здебільшого вони створювалися представниками лівих політичних сил, які відносили себе до "славянскіх", називали себе типовими совєтськими назвами – "Мир", "Дружба". Вони надавали соціальну допомогу, але при цьому мали дуже шкідливий вплив, оскільки розмивали українську ідентичність, наголошували, що "ми всє – совєтскіє люді", так і подавали португальському суспільству. Діють вони й зараз.

— Можете навести приклади такої діяльності?

— Наприклад, очільниця однієї з таких організацій під час спілкування із журналістами на запитання про те, скількох людей вона представляє, відповіла – "50 тисяч русскоязичних". Насправді ж, російська діаспора тут невелика. За нашими даними, станом на минулий рік у Портуґалії проживає 36 тисяч Українців і лише 3 тисячі росіян. І це очевидно, що Українці, як й інші, хто жив за часів СССР, володіють російською мовою (звідки й цифра 50 тисяч), але проросійські об’єднання не можуть їх представляти, як би не намагалися маніпулювати.

Існують також організації, які позиціонують себе як представники української громади, але при цьому мають тісні зв’язки з "русскім міром". Це дуже шкодить, тому це та інші питання порушувалися на найвищому державному рівні. Але через особливості португальського законодавства ситуацію змінити непросто. Щодо діяльності таких організацій, то варто згадати про акцію "Бєссмєртний полк" та провокації із забороненою в Україні символікою.

— А коли почала діяти саме Спілка Українців у Портуґалії?

— Спілка створена в 2003 році, її першочерговим завданням на той час була юридична та соціальна допомога мігрантам. Люди приїздили, мову не знали, але йшли працювати, їм потрібно було підписувати робочі контракти тощо. Тоді ж почали політичну роботу, мали за мету використати своє перебування в країні, щоб розповісти про Україну як про незалежну країну, пізніше – щоб Голодомор був визнаний геноцидом українського народу... Тоді про Україну Портуґальці майже нічого не знали. Нас називали людьми зі сходу, радянськими людьми. Дехто навіть не знав, що Україна здобула незалежність.

У 2004 році, коли була Помаранчева революція, тут збиралися мітинги. Один із них нарахував 5 тисяч Українців. Революція Гідності також стала дуже потужним об’єднуючим фактором – тоді активувалися й ті з наших співвітчизників, хто раніше про себе не заявляв. Уже зараз, якщо в Портуґалії запитати, хто такі Українці, то всі чітко знають, хто є Українці, хто росіяни і що Росія розгорнула агресію проти України.

Посольство України в Портуґалії почало роботу в жовтні 2001 року, до цього це було диппредставництво.

— Чи нині отримуєте підтримку від України?

— Закон про роботу з українською діаспорою за кордоном існував ще за президентства Ющенка, тоді вже фінансувалися деякі програми. За Януковича це було заморожено, хоча намагалися підтримувати організації «слов’янського толку». Тому ми самі відмовлялися від такої допомоги. Торік фінансування було відновлене. Це позитивно і допомагає, бо існують речі, які ми самостійно фінансово не витягуємо. Це не задоволення потреб, це – інформаційний захист України. Єдиний нюанс – статті, на які виділяються кошти. Наприклад, у нас є група молодих активістів, що записують стріми про життя громади (студія «Тризуб ТВ»), роблять відео про події в Україні португальською мовою. Зокрема, дуже в нагоді свого часу було їхнє відео про Голодомор. Для якісної роботи їм потрібна техніка, але така стаття не фінансується.

— Ви кажете, що Українцям надали приміщення церкви, що свідчить про позитивне ставлення до мігрантів. Загалом, яке ставлення до Українців у португальському суспільстві?

— Ставлення до Українців дуже позитивне, як тоді, так і зараз. Наприклад, на Різдво у 2002 році до нашої церкви приїхав Президент Портуґалії Жоржі Сампайю. Він виступив перед громадою, запевнив, що ми можемо почуватися в безпеці, що держава шанує нас. Для нас, народжених у СССР, де була тотальна зневага до особистості, до людини, це був інший світ. І на рівні уряду, і на рівні людських відносин до Українців ставляться дуже добре. Нині багато хто з Українців працює за фахом, підтвердивши диплом, дехто отримав нову освіту в Портуґалії.

У Портуґалії іноді жартують, що за ці роки ми змогли досягти більшого, ніж дехто з Портуґальців за все життя.

Коли торік до Портуґалії приїздив із візитом Президент України Петро Порошенко, то Президент Портуґалії Марселу Ребелу де Соза наголосив, що Українці в Портуґалії – приклад того, як можна інтегруватися, змінити своє життя і бути корисними і собі, і країні.

— А коли з’явилися перші школи і яким є стан справ з освітою українською мовою зараз?

— У 2005 році. Школа – основа для збереження української ідентичності за кордоном. До 2010 року майже всі Українці розглядали своє перебування в Портуґалії, як тимчасове. Плани повернутися, відповідно, тягнули за собою потребу для дітей отримати українську освіту, аби мати можливість продовжувати її в Україні. Тоді в Україні на базі Міносвіти було започатковано міжнародну українську школу. Співпраця з нею також стала поштовхом до відкриття нових суботніх та недільних шкіл не лише в Портуґалії, а й по всьому світу. Хоча якийсь час мали проблему, бо цей проект співпрацював з так званими "славянскімі школамі", що поширювали ідеї "русскоґо міра". З часом це вдалося побороти. Також нині діє багато шкіл на самофінансуванні, коли за навчання платять батьки, заняття здебільшого проходять в суботу та неділю. Нині в Портуґалії діє майже два десятки українських шкіл.

Нині окрема увага приділена суботнім школам. Нещодавно разом із посольством і УГКЦ у Портуґалії, за участі науковців із ЛНУ ім. Івана Франка та Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків із діаспорою «Львівської політехніки» провели наукову конференцію на тему «Нова модель української суботньої школи за кордоном». Ця ініціатива дала початок науковому експерименту МОН України. Ми маємо великі сподівання на цей проект, адже до нього вже залучили суботні школи Греції, Австрії, Канади та Японії. Мова йде про розширення функції суботніх шкіл до рівня ресурсних центрів із залученням до співпраці всіх вікових категорій представників української громади.

— Ви зауважили, що до 2010 року більшість українських мігрантів планували повернутися. Чому після 2010 року ситуація змінилася?

— У 2006 році в Портуґалії було близько 80 тисяч мігрантів з України, у 2014-му – 40 тисяч. Більшість Українців повернулися після Помаранчевої революції, повірили в ефективні зміни.

У 2008-2009 роках, коли у всьому світі була криза, багато Українців переїхали з Портуґалії до інших країн, зокрема Німеччини і Франції.

Зараз Українці продовжують іммігрувати до Портуґалії, але це вже не так масово, як було раніше.

Я б не робив трагедії з того, що Українці виїжджають з України. Такі етапи переживали багато країн, наприклад, Портуґалія у 70-х роках минулого сторіччя. Дуже схвально ставлюся до безвізу, адже відкритість кордонів – це нові можливості.

— Що б ви хотіли, аби Українці запозичили у Портуґальців?

— Портуґальці, незалежно від політичних уподобань, всі є націоналістами, які поважають та люблять свою мову, історію та свою країну. Нам варто на те рівнятися. Портуґальці дивуються і перепитують, чому Українці, маючи свою мову, часто розмовляють російською. Маємо витискати й витиснути той "совок" із себе, усвідомити, що ми – Українці й нам є чим пишатися. І нас будуть поважати тоді, коли ми будемо ідентифікувати свою приналежність до однієї нації.

— Ви згадали про "Бєссмєртний полк". Участь у заходах учасниці «Євробачення» від РФ Юлії Самойлової отримала широкий резонанс та критику. Що скажете про це?

— Це вже була третя за рахунком акція. Ми не знали, чи будуть прапори "Д/ЛНР", пішли на акцію, аби переконатися, що незаконна символіка не використовується. Нашою метою була фіксація того, що відбувається, аби в разі порушень проводити подальшу роботу, висловлювати протести, робити заяви тощо. Ми одразу домовилися, що на провокації відповідати не будемо. Це було непросто. З боку учасників акції на нашу адресу була проявлена неабияка агресія. Спочатку нас намагалися відтіснити, потім вигнати силою, одному з активістів обіцяли випалити на чолі тризуб. Незаконна символіка використовувалася, з приводу чого ми пізніше зверталися до очільника муніципалітету Лісабона, організаторів Євробачення.

Слід розуміти, що на такі акції, як "Бєссмєртний полк", і на всю роспропаганду у світі виділяються шалені кошти, тому вони й були такими активними. Якщо забрати цю складову, то взагалі, за 17 років мого перебування в Портуґалії російська громада з власної ініціативи не організувала жодного заходу. Російський патріотизм матеріальний.

Щодо участі у заході Самойлової, то мені її відверто шкода, бо вона таким чином поставила хрест на собі. Мені відома проблематика неповносправних людей (мій племінник має тяжку форму неповносправності), й вважаю, що те, що Росія використала неповносправність людини для політичної агітації, демонструє її ницість. Це найглибше болото. Але співачка порушувала закони України й повинна нести за це відповідальність.

— Яких ще вживали заходів після проведення цієї акції?

— Після скандалу з "Бєссмєртним полком" на наше запрошення до Портуґалії приїздив президент Світового Конґресу Українців пан Євген Чолій. При підтримці посольства організовували кілька важливих зустрічей із головами парламентських фракцій португальського парламенту, Вищим комісаром з питань міграції та представниками посольства США. Метою цих заходів було донесення інформації про російську агресивну пропаганду, однією з форм якої є акція "Бєссмєртний полк", а також інші приклади ведення РФ гібридної війни. У цілому ми отримали розуміння і підтримку від португальської сторони щодо протидії кремлівській агресії. Від Спілки ми написали лист до Вищого комісаріату з питань міграції при португальському міністерстві соціальної політики з вимогою засудити акцію і припинити фінансову підтримку тим громадським організаціям у Портуґалії, які пов’язані з такими організаціями як "Русскій мір" і "Россотруднічєство".

— Портуґалія визнала Голодомор геноцидом українського народу. Розкажіть, будь ласка, більш детально, яка робота цьому передувала?

— Першу акцію по Голодомору ми провели ще в 2006 році, це була мирна хода вулицями Лісабона. Потім звернулися до парламенту з петицією про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Була пророблена колосальна інформаційна робота, аби донести інформацію, роз’яснити події того часу.

Спочатку визнання Голодомору геноцидом відбулося на рівні муніципальних рад. В 2010 році в парламенті розглядали, чи ставити на голосування питання про визнання, але тоді цього не сталося, бо вирішили, що мають недостатньо інформації про Голодомор. Після цього було проведено дуже широке інформування, але все одно ухвалення минулого року португальським парламентом рішення про визнання Голодомору геноцидом українського народу, та ще й у сторічний ювілей Фатіми (поява Богородиці дітям – ред.), – то диво.

— На чому зараз зосереджуєте свої зусилля?

— Звичайно, передусім, це актуальні події та реакція на них. Упродовж літа ми провели кілька акцій у різних містах щодо звільнення Олега Сенцова. Зокрема, перед російським посольством, офісом ФІФА у Портуґалії та президентським палацом. Президенту Портуґалії, перед візитом до Москви у червні, ми передали лист із проханням порушити питання звільнення Сенцова (за Крим і Донбас також згадали). Нещодавно відправили листа до ФІФА щодо інциденту, який стався зі спортивним клубом «Брага» напередодні зустрічі із «Зорею». Не може бути такого вибіркового правосуддя, що хорватів покарали за неполітичні висловлювання щодо України, а тут конкретно гравець заперечує, що Крим належить Україні, і це дозволяється. Також ми передали листа до польського посольства щодо припинення переслідування українських активістів у Польщі. Останнє із зробленого – відправили листа до понад сотні асоціацій кіно в Портуґалії з проханням спільного звернення щодо звільнення Сенцова. Очікуємо відповідь на нього.

— Чи відчуваєте тиск на себе як на українського громадського активіста?

— На моє переконання, ми всі зараз воюємо, на різних "фронтах". Я отримую десятки погроз у соцмережах. Напевно, можу сказати, що це природно. Але то речі, які мене абсолютно не зачіпають. Якщо є активна дія, то вона супроводжується протидією. Ми маємо багато однодумців по всьому світу, координуємося щодо проведення великих акцій. Я сам зі Львова, в моїй родині були активісти, які захищали інтереси України ще в радянські часи. Моя бабця пережила Голодомор. Це моя історія, історія моєї родини, моєї крани, і я не здамся.

© «Націоналістичний Портал» — Організація Українських Націоналістів (бандерівці) — „Павло Садоха: «Портуґальці незалежно від політичних уподобань усі націоналісти. Нам варто на те рівнятися»“ 2018.ІХ.6
© Ольга Будник — © «Укрінформ»