„Історичні прогульки по Запорожжю“

Як "бєлыє" воювали з «Просвітою» Запорожжя

 
Керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук, пан Юрій Щур і майданчик «Порохівниця» запрошують Вельмишановне Панство на „Історичні прогульки по Запорожжю“ — цикл публікацій про Визвольні Змагання на Запорожжі.
Отже, Вельмишановне Панство, вирушаємо в чергову подорож у часі…

„Історичні прогульки по Запорожжю“:
Як "бєлыє" воювали з «Просвітою» Запорожжя.

 

Місто Запорожжя (Олександрівськ) 1917 року

Через гетьманський переворот та зміну влади 1918 та 1919 роки на Запорожжі були вкрай важкими для українського руху.

Поки в місті Запорожжя (на ту мить місто мало россійсько-імперську назву Олександрівськ \Алєксандровск\) перебували Українські Січові Стрільці Василя Вишиваного, а неподалік, на Великому Лузі Запорожському — військові підрозділи Петра Болбочана та Всеволода Пéтріва, представники гетьманської адміністрації змушені були терпіти прояви української національної свідомості. Однак вже скоро почалося "закручування гайок".
Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний згадував в споминах, що після виїзду Січових Стрільців із Запорожжя "гетьманський комісар закрив наш український часопис «Січ», а наших двох редакторів (стрільців) замкнув до тюрми". За втручання Архікнязя стрільців звільнили, й вони приєдналися до свого відділу в Єлисаветграді (тепер – Кропивницький). Те, що відбувалося в Олександрівську, звільнені охарактеризували так: "гуляють чорносотенці".

Після гетьманського перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті регіону почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів. Українізація Запорожжя (Олександрівська) призупинилася. Написи на крамницях українською зникали — залишалися російські. Місцева в'язниця поступово заповнилася свідомими українськими робітниками, селянами, вчителями…

Фактично, реакція доби Гетьманату знаменувала собою початок затухання просвітянського руху. Саме того, що був відроджений на хвилі Української Революції. Принаймні, про це свідчать наявні на сьогодні документи та матеріали.
Члени «Просвіти» намагалися продовжувати свою діяльність, але умови ставали дедалі важчими. Варто не забувати, що у період 1917–1920 років Запорожжям хвилями прокотилися війська Центральної Ради, австро-німці, "красноармєйцы", "бєлоґвардєйцы" Дроздовського, війська гетьмана Скоропадського, петлюрівці, денікінці, махновці, врангелівці…
Про труднощі того часу свідчить звіт товариства «Просвіта» села Павлівка Олександрівського повіту за 1919 рік:

„Минулий 1919 рік був надзвичайно ненормальним… позаяк місцева влада часто мінялась між більшовиками і махновцями, які дивились на все українське, як і на «Просвіту» особливо, як на щось "контрреволюційне" і шкідливе для їх існування, через що навіть вистави небезпечно було улаштовувати… Друга ж половина 1919 року була цілком мертва для «Просвіти», позаяк нова влада "білих" ще гостріше поставилась до українського питання, маючи своїм лозунгом "Єдіная Нєдєлімая Вєлікая Россія"…“

Печатка Державної варти Олександрівська

Про ставлення білогвардійців до «Просвіти» Запорожжя згадував і учасник Української Революції Гаврило Гордієнко.
Ще за рік до цього, в 1918-му, під час першої совєтської окупації Запорожжя, точнісінько як "бєлыє" в 1919-му, поводились "красныє":

„…тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою", як наприклад, Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка, а самі портрети його профанували, дерли, топтали їх…“

За спогадами козака Гордієнка, у Народному Домі, де розміщувалася «Просвіта», невдовзі після приходу до міста "дєнікінской власті" було дислоковано частину якогось полку. Коли "бєлыє дєнікінцы" побачили, де вони перебувають, "зацікавилися" просвітянською бібліотекою, яка тоді нараховувала не одну сотню томів. Книги містилися в численних шафах під склом. Гордієнко писав:

„…вояки шафи порозбивали, книги понищили, потоптали, попалили…“

Частину книжок вдалося врятувати сторожеві Народного Дому Хомазі.

Народний Дім, де містилась «Просвіта» Запорожжя

Занепокоєність ситуацією, що склалася, висловлював у справозданні від 15 лютого 1919 року Губерніяльний комісар Таврії (гетьманський чиновник, що, по суті, виконував функції губернатора). Він зазначав, що офіційні представники українського уряду не мають можливості працювати на території через її контрольованість "бєлоґвардєйцамі". При цьому наголошував, що Таврія має залишатися у сфері інтересів урядовців та відводив значну роль у становленні національної свідомості Українців товариствам на кшталт «Просвіти». Урядовець зазначав, що на терени Таврії мали бути відправлені досвідчені агітатори, які, окрім іншого, „будуть організовувати селян в товариства як «Просвіта» та Селянські спілки…“

Губерніяльний комісар Таврії писав:

„…Упорядковувати лекції для селян, викликаючи любов до рідного краю до нашої минувшини, виставляючи її в гарних і правдивих рисах, виробляючи таким чином національну свідомість. Між селянством треба розповсюджувати агітаційну літературу й відозви, а найголовніше треба почати видавати постійну газету, яка би була так редагована, щоб могла переконати нашого селянина, що час вже йому жити як лічить вірному синові своєї землі, як доброму патріотові батьківщини…“

Печатка «Просвіти» Олександрівська 1918 року

Взявшись за нелегку справу у роки, коли на руїнах Россійської Імперії народжувалася нова Незалежна Україна, а навколо вирувала кривава боротьба, діячі «Просвіти» небезпідставно вважали себе єдиними рятівниками української мови, культури, духу нації. Чимало «Просвіт» у свої назві мали визначення "Українське товариство", а деякі з них носили імена визначних літераторів та громадських діячів — Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого.
Свою мету ці товариства «Просвіти» вбачали в тому, щоб:

„…будити і задовольняти громадянство в справі освіти, морального і художнього виховання та фізичного розвитку й привчити громадян до громадської праці…“
(«Просвіта» села Балабине в передмісті Запорожжя)

„…в об'єднанні всіх сил на добробут українського народу…“
(Благовіщенська «Просвіта»)

„…проводити свою культурно-просвітню роботу в українських національних формах…“
(«Просвіта» Мелітополя)

При цьому, деякі «Просвіти» об'єднували навколо себе лише Українців, а інші — представників різних національностей. Чисельність організацій теж була різною — десь «Просвіти» заледве нараховувала 30 членів, в інших випадках — понад 100.

Будинок, де розміщувалася бердянська «Просвіта»

Коли наприкінці грудня 1919 року влада "бєлых" скінчилась, і на її місці з'явилась окупаційна "совєтская власть" з гаслами "нєзавісімой Украіны", у «Просвітах» зітхнули з полегшенням. Принаймні зазначали, що "на деякий час з'явилась можливість культурної праці".
Утім, загравання окупаційного совєтського режиму з національними українськими рухами було нетривалим і закінчилося трагічно для останніх…

 

Юрій Щур
— керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук

Матеріял публіковано в циклі „Боротьба за Незалежність“
© «Depo.Запоріжжя» — „Як "білі" з запорізькою "Просвітою" воювали“