„Історичні прогульки по Запорожжю“

Як молодь Запорожжя готувала повстання проти большевиків

 
Керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук, пан Юрій Щур і майданчик «Порохівниця» запрошують Вельмишановне Панство на „Історичні прогульки по Запорожжю“ — цикл публікацій про Визвольні Змагання на Запорожжі.
Отже, Вельмишановне Панство, вирушаємо в чергову подорож у часі…

„Історичні прогульки по Запорожжю“:
Як до Запорожжя повернулася та не втрималася Українська Народня Республіка…

 

Місто Запорожжя (Олександрівськ) на початку ХХ століття

Надії, якими окрилила "Українська весна", вже 1919-го танули, проте боротьба за Незалежність України тривала…

Після того, як представникам Директорії УНР не вдалося утримати місто, на Запорожжя повернулися совєтські окупанти, себто "совєтская власть", котрі без вагань продовжили політику репресій та "красноґо тєррора". Розстріли "неугодних" відбувалися на міському цвинтарі й біля паркану заводу "Дека" (сучасний завод "Мотор-січ") посеред білого дня.

Проти совєтського окупаційного режиму розгорнулася підпільно-партизанська боротьба. У першій половині 1919 року біля Січеслава (Катеринослава — нинішній Дніпро) та Олександрівська бойові дії з більшовицькими військами вів Катеринославський Кіш вільнокозацьких повстанських військ. У другій половині того ж року повстанці вже вели бої проти "Добровольчєской арміі Дєнікіна", котрі також не визнавали право Українців на власну Державність. (Що не дивно, з огляду на московсько-польське походження патологічного українофоба Антона Дєнікіна та "чорносотенців" в рядах його "арміі")

Навесні 1919-го українська молодь розпочала таємну підготовку повстання у місті. Місцем базування повстанців було обрано славнозвісну Лису Гору вниз по Дніпру від Олександрівська (в районі сучасного села Лисогірка Запорізького району). Тут було вирито шанці, а для проживання облаштована сторожка лісничого. Більшість загону склали 15- та 17-річні юнаки з Олександрівська та навколишніх сіл, а також старшини Армії УНР. Загін отримав назву Лисогірський повстанський партизанський курінь, його чисельність складала близько 50 осіб. На чолі куреня стояли отаман Чайковський та І. Марків. Протягом квітня-травня 1919 року проводилися мітинги у навколишніх селах (Біленьке, Мар'ївка, Тарасівка).

За спогадами безпосередніх учасників подій, Лисогірським повстанцям вдалося перерізати перевезення по Дніпру продуктів, реквізованих у селян большевиками. Загони "красной арміі" та чєкістів спробували ліквідувати повстанців, наступаючи від Мар'ївки та з пароплавів від Дніпра. Наступ був відбитий, не в останню чергу завдяки агентам повстанців у ЧК, які вчасно повідомили про операцію. Під час бою повстанці захопили полонених та зброю. Курінь також брав участь у повстанні проти більшовиків у Нікополі у червні 1919 року та боях в інших місцевостях Катеринославщини.

У липні-серпні 1920-го на півночі Олександрівського повіту та півдні Катеринославського у боротьбу з большевиками вступив Вовнізький Повстанський відділ. Його підтримували селяни із Вовнігів, Військового, Августинівки, Катеринівки та Андріївки. Отаманом був І. Марків, який діяв під псевдонімом "Чорна Хмара" та І. Бондаренко (отаман Вільного козацтва). Відділ нападав на продовольчі загони ("отряды продразвёрсткі") та представників совєтського окупаційного режиму большевиків.
Наприкінці серпня 1920-го козацький загін було розгромлено, вцілілі козаки й старшини розійшлися…

Пам'ятник борцям за волю України в Букарешті, оточений повстанцями з куреня "Чорна Хмара", 1923 рік

Наступні спроби створити українські військові одиниці на території Запорожського краю пов'язані із наступом армії генерала Вранґєля. Врахувавши помилки попередників, Отаман Пьотр Вранґєль дозволив формувати у складі своєї армії українські підрозділи. Політичною поступкою було й те, що прапором українських частин був синьо-жовтий.
(Отаман Пьотр Вранґєль прихильно ставився до Українців, визнавав право на Незалежність України, вочевидь з огляду на те, що дружиною Вранґєля була етнічна Українка.)

В Олександрівську було створено Український повстанський Хортицький курінь, до якого записувалися колишні гайдамаки, вільні козаки, бійці Самокатної сотні та новобранці. Отаманом було призначено І. Марківа ("Чорну Хмару"), комендантом першої бойової сотні — оріхівця І. Горобця (етнічного росіянина Воробйова з міста Оріхів, який на тлі Української Революції сам українізував своє прізвище з Воробйова на Горобця), а бунчужним — козака Гаврила Гордієнка (за спогадами останнього, формування цього підрозділу відбувалося у відомому запорожцям будинку Бадовського на проспекті Соборному). Також у складі вранґелівської армії діяв Мелітопольський курінь на чолі з отаманом Семіньком. До формування обох військових частин був безпосередньо причетний відомий діяч повстанського руху доктор Ґелієв (Ґелєв), серб за походженням.

Будинок Бадовського на проспекті Соборному у Запоріжжі, де формувався Український повстанський Хортицький курінь

Однак, намагання утвердити владу УНР в черговий раз не мали успіху: 23 жовтня 1920 року совєтські окупаційні війська остаточно увійшли до Олександрівська, який від липня був губернським центром.
У березні 1921-го за пропозицією міської влади була змінена назва міста — Олександрівськ став Запоріжжям.

Разом із тим, антисовєтським середовищем здійснювалися окремі спроби боротьби.
Запорожський край перебував в орбіті підготовки широкомасштабного повстання, яке готував Партизансько-повстанський штаб Юрка Тютюнника. Адміністративно край підпорядковувався Організації Катеринославщини, Північної Таврії і Східної Херсонщини — повстанському комітету на чолі із доктором Ґелієвим. Останньому, зокрема, підпорядковувалися організатори повстанських груп у Мелітопольському повіті Кимлач та Білозірському районі Мелітопольського повіту Семінько. Наразі автор не оперує даними щодо успішності або неуспішності їхньої діяльності. Однак, безперечно, у 1921 році діяльність повстанських загонів на території краю мала помітний характер. В огляді ситуації на Лівобережній Україні В. Білинський відмічав, що українські повстанці у різні способи зривають перевезення залізницею, зокрема, зупиняючи потяги та підриваючи залізничні мости. Так, у травні було спалено міст по дорозі на Запоріжжя.

Одну із диверсій на залізниці здійснив загін отамана "Козлика", колишнього старшини Армії УНР, який діяв у Олександрівському та Катеринославському повітах. Внаслідок непереведених залізничних стрілок на дорозі зі станції Передатна до Південної залізниці, в районі підірваного вранґелівськими військами мосту із рейок зійшов "аґітпоєзд імєні Сталіна". За офіційними совєтськими даними внаслідок цього загинуло 27 "отвєтствєнных сотрудніков". Серед інших, тут загинув зрадник України, полковник Мартиненко, колишній командир української артилерії Січеслава, що перейшов на бік окупаційних большевицьких совєтських військ.

У таких умовах посилювався тиск совєтських органів держбезпеки.
Наприкінці літа — на початку осені 1921 року у Запорожжі було заарештовано комітет спілки української молоді, сімох його представників розстріляно, зокрема Нападайла та братів Деревіївих. Одночасно було заарештовано президію повітової спілки споживчих товариств і раду Союзбанку. Усі заарештовані були обвинувачені в "жёлто-блакітной контррєволюциі", "пєтлюровщінє" та в "украінском шовінізмє". В результаті було розстріляно агронома Семенова, в той час як інших учасників — Явтушевського, Ковбасу та Чучу — засуджено до одного року каторжних робіт у Донецькому басейні.

Загалом же здійснювати спротив окупаційній совєтській системі ставало дедалі важче. Поодинокі підпільні гуртки не могли змінити загальної картини, а діяльність повстанських загонів швидко локалізовувалася й нейтралізовувалася. Після завершення воєнних дій проти зовнішніх супротивників окупаційний совєтський режим мав можливість цілком переключитися на внутрішніх, застосовуючи репресивно-каральний апарат…

 

Юрій Щур
— керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук

Матеріял публіковано в циклі „Боротьба за Незалежність“
© «Depo.Запоріжжя» — „Як молодь Запорожжя готувала повстання проти большевиків“