80-річчя Другого Великого Збору ОУН

31.Ⅲ. — 3.Ⅳ.1941 в Кракові відбувся Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (бандерівців).
На Другому Великому Зборі ОУН (б) було прийнято устрій, програму і символіку ОУН. Затверджено привітання „Слава Україні! Героям Слава!“, червоно-чорний організаційний прапор та один із найголовніших постулатів українського визвольного руху „Свобода народам, свобода людині“. Як символ — організаційним знаком затверджено чорний рівнораменний трикутник підставою в гору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі — золотий Тризуб. Над підставою буква “О”, по лівій стороні знамена трикутника – буква “У”, а по правій — “Н” (разом “ОУН”). Трикутник поміщений на золотому полі (пізніше поле стало червоним). Також було прийнято поставну щодо прапорів ОУН, під якими згодом воювала УПА.

Впродовж XX століття український національний рух змінював свої форми боротьба від національно-культурницьких до воєнно-політичних.

Упродовж декількох десятиліть, 1920—1950 років боротьба ОУН і УПА була одним з основних виявів змагань народу до відновлення Української Національної Держави. З раціональної точки зору тодішнє становище України, окупованої чотирма державами внаслідок цілковитої поразки Перших Визвольних Змагань Української Революції 1917—1921 років, виглядало доволі безнадійно. Визнаючи незаперечним право нації на опір й визвольну боротьбу проти окупантів, націоналісти бачила вихід у вихованні та накопиченні національної енергії, що зможе бути спрямована на здобуття Незалежної Держави.

Аналізуючи історію ОУН, важко не помітити того, що вже з початку 1930-х років виокремлюється дві тенденції розвитку цієї Організації: еміґраційно-політична і краєво-бойова. Відчуваючи тиск з боку молоді із Західної України, Голова Прóводу Українських Націоналістів (ПУН) полковник Андрій Мельник у жовтні 1939 року звернувся до звільнених з тюрем членів ОУН листом, в якому акцентував на їхній особливій місії у спільній справі. Очевидно, справдилися передбачення полковника Євгена Коновальця, який писав:
„На Західних Землях той рух виявляв більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключене, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків, без вирішального впливу на його дальший розвій…“

Відозва Голови ПУН Андрія Мельника не покращила становища, до того ж, як зазначав Лев Ребет:
„Є незаперечним фактом, що переважна кількість членів організації поставилася з недовір’ям до ПУН-у, і то не тільки ті члени, що свіжо, в зв’язку з окупацією Західної України опинилися за кордоном, але майже всі ті молодші члени ОУН, які перед тим перебували на еміграції: всі вони не визнавали зверхности ПУН-у…“

Розкол ОУН

Розбіжності між двома поколіннями в Організації призвела до створення 10.Ⅱ.1940 Революційного Прóводуна чолі зі Степаном Бандерою.
ОУН революційна [Революційний Прóвод — далі — РП], або ж ОУН (бандерівці) — це нинішня ОУН(б).
В склад Революційного Прóводу ОУН увійшли провідні крайові члени ОУН: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Микола Лебедь, Дмитро Мирон, Володимир Тимчій, Олександр Гасин, Дмитро Грицай, Іван Ґабрусевич, Микола Климишин, Василь Турковський, Василь Кук, Іван Равлик, Володимир Гринів та інші. Для полагодження конфлікту в ОУН була створена “Окрема комісія”, до складу якої входили Ріко Ярий, Омелян Сеник (від ПУН) та Роман Шухевич, Іван Ґабрусевич та Степан Ленкавський (від РП ОУН).

У червні 1940 року Андрій Мельник категорично відхилив пропозиції Окремої комісії, і конфлікт переріс у відкриту конфронтацію. 13.Ⅷ.1940 року Андрій Мельник видав відозву до українських націоналістів, в якій піддав критиці дії Бандери й Стецька та закликав до зберігання порядку і єдності у лавах Організації. Згодом, скликаний Головний революційний трибунал визнав 25.Ⅸ.1941 Степана Бандеру винним у тайному перевороті проти ПУН та його Голови, в розгортанні бунту та поширенні анархії в Організації. Бандеру було виключено з ОУН і засуджено до смертної кари. Останню спробу мирним способом полагодити конфлікт 19.Ⅷ.1940 зробив Степан Бандера, підписавши відозву про підпорядкування Голові ПУН. На жаль з вересня конфлікт переріс у відкриту війну. Останню спробу остаточно залагодити даний конфлікт Бандера і Мельник мали при особистих зустрічах в Берліні на початку листопада 1940 року, однак вони не дали бажаних результатів.

На жаль, в ОУН стався розкол…
Хоча, чому розкол треба обов'язково сприймати як трагедію, поразку? За філософським законом діалектики, виведеним Ґ. Геґелем, зіткнення суперечностей породило нову, якіснішу реальність. Нею стала ОУН Бандери, яка створила період небаченого в історії України героїзму і цим перемогла у вічності. То ж, чого варті ці постійні плачі над нашою історією? Жаль лиш тих даремних жертв з обох боків ОУН через невміння вчасно помітити руку ворога всередині, через невміння сконсолідуватись і не дозволити ворожій аґентурі внести розкол у середовище націоналістів.
Втім, сталось що сталось…

Ⅱ Збір ОУН революційної

Бачучи неминучості війни між окупантами Польщі — Гітлером і Сталіним — Прóвід ОУН вважав, що у цьому збройному конфлікті можна буде здобути вимріяну Українську Державність. Нові концепції державотворення й визволення України було пропрацьовано взимку-навесні 1941 року.

Так 31 березня — 3 квітня 1941 року в організаційному приміщені на вулиці Дітля в Кракові відбувся Другий Великий Збір ОУН. Для його скликання була створена мандатна комісія (Я.Стецько, М.Турчманович, Я.Рак, І.Мітрінга), яка здійснювала підготовку, затвердила делегатів, запрошених. Головував на ньому Михайло Кравців та його заступник Володимир Горбовий, а обов’язки секретарів виконували Ярослав Старух і Михайло Палідович. В його роботі брало участь 70-100 осіб, з яких було 68 учасників (С.Бандера, М.Лебедь, Я.Стецько, М.Климишин, В.Сидор, Д.Мирон, О.Гасин, М.Турчманович, Я.Рак, І.Мітрінга, С.Ленкавський, Р.Шухевич, В.Горбовий, Д.Грицай, Л.Ребет, Дарія Ребет, М.Арсенич, В.Кук, Д.Маївський, Я.Старух, В.Охримович, Т.Семчишин, І.Ревак, Б.Левицький, В.Чижевський, Дарія Гнатківська, К.Цмоць, А.Шукатка, В.Мельничук, Я.Бусел, М.Кравців, М.Лемик, О.Кузьмінський, О.Карачевський, О.Луцький та ін.) з правом голосу та 16 з них були делегатами із території "УССР". Робочі наради і пленарні засідання комісій (політичної — голова М.Турчманович, ідеологічно-програмової — голова Я.Стецько, військової — голова О.Гасин, пропагандивної — голова С.Ленкавський, виховно-вишкільної — голова Л.Ребет, секція крайовиків — голова Д.Маївський, організаційної) і підкомісій проходили по різних приватних помешканнях Кракова, найчастіше, на вул. Зеленій № 20.

Найактивнішу участь у підготовці і опрацюванню матеріалів Збору брали Д.Мирон, І.Мітрінґа, Я.Старух, Я.Стецько й в обговореннях виступали Д.Маївський, Л.Ребет, О.Лоґуш, В.Ривак, М.Турчманович.
Описуючи підготовку Збору в Кракові Микола Климишин зазначав:
„Всі проєкти різних комісій сходилися в одних руках С. Бандери. Я подивляв усебічне охоплювання справ, якими він у той час керував. Я подивляв, як він з повним знанням підходив до справ… Часто бувало, що він знімав з пляну нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися до пізна вночі й ранком починались наново, він приносив свій проєкт розв’язки проблеми, широко та усебічно розпрацьований…“

Усі постанови і програмні положення Збору були спільно обговорювані, доповнювані й кореговані не лише їхніми відповідальними редакторами, але й усіма членами РП ОУН, керівниками референтур та комісій. Так, Степан Бандера і Ярослав Стецько опрацьовували політичні напрямки і модель державності; стратегічно-військове планування розробляли Роман Шухевич і Олександр Гасин; за пропагандистський комплекс і революційні гасла відповідав Степан Ленкавський. Також, як підсумок роботи Збору можна вважати, виключно для внутрішнього користування організаційні видання травня 1941 року: “Політичні вказівки”, “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”, “Акція на ОСУЗ”, “Військові інструкції”, “Інструкція Безпеки” та “Пропагандивні вказівки”. В цих брошурах подавалися Проводом загальні вказівки і напрямки організаційної діяльності в умовах війни з метою утворення Української Держави для кожного члена й низових ланок ОУН. Крайовий провідник ОУН-р Іван Климів “Легенда” до 20.Ⅴ.1941 сформував у кожну область та район на західньо-українських землях “Українські національні революційні прóводи”, які складалися з голови обласного/районного управління, коменданта міліції, військового коменданта, голови обласної господарської управи, керівника транспорту, народної освіти. Поштовхом для ОУН до створення державних структур та армії взимку-влітку 1941 року була ініціатива самого народу, який не хотів миритися з совєтським і нацистським окупаційними режимами. Умови, в яких опинилися Українці показали, що створення власних державних структур — це оптимальний варіянт організації боротьби. ОУН прагнуло леґітимізувати свої дії у внутрішній політиці та водночас намагалася знайти зовнішню підтримку.

Головною метою Збору було утвердження ідей українського націоналізму та постанов, що стосувалися політичного, військового, економічного та соціального життя Українців. На цьому зборі Степан Бандера виголосив велику доповідь щодо революційної стратегії ОУН. Кандидатуру на Голову Проводу Степана Бандеру “Сірого” запропонував Дмитро Мирон “Орлик” та підтримали інші чільні діячі ОУН (Я.Стецько, С.Ленкавський, В.Кук, М.Климишин). За спогадами Дарії Ребет атмосфера на ньому була специфічна і піднесена. Як вона зазначила, ще від початку „в повітрі витала ідея“ висунення Романа Шухевича на голову Прóводу, як контр-кандидатура Бандері, але однак до цього не дійшло.

У склад Прóводу Степаном Бандерою були покликані: Ярослав Стецько — перший заступник й ідеологічно-політичний референт; Микола Лебедь — другий заступник і куратор Служби Безпеки; Степан Ленкавський — референт пропаганди; Василь Кук — організаційний референт; Олекса Гасин — військовий референт; Микола Климишин — фінансово-господарський референт. Також членами Прóводу рахувалися: Провідники Крайових екзикутив ОУН в Україні й Провідники Країв — Генерального Губернаторства (територія окупованої Польщі), Німеччини, Австрії. В силу різних обставин вони в нарадах Прóводу постійної участі не брали й були підзвітні напряму Провідникові ОУН. На Зборі було обрано Генеральним суддею Володимира Горбового, Михайла Кравціва — Генеральним контрольним, а також Велику раду (її персональний склад не встановлено) для контролю над діяльністю Проводу. Кожен референт Прóводу формував відділ з фахово підготовлених працівників, які організували оперативне виконання постанов Проводу та підготовляли проекти нових рішень. За виконання прийнятих постанов та інструкцій відповідали референти і звітували про це на засіданнях Прóводу, а в між часі — Провідникові.

На Другому Великому Зборі ОУН було прийнято устрій, програму і символіку ОУН. Затверджено привітання „Слава Україні! Героям Слава!“, червоно-чорний організаційний прапор та один із найголовніших постулатів українського визвольного руху „Свобода народам, свобода людині“.
Як символ — організаційним знаком затверджено чорний рівнораменний трикутник підставою в гору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі — золотий Тризуб. Над підставою буква “О”, по лівій стороні знамена трикутника – буква “У”, а по правій — “Н” (разом “ОУН”).
Трикутник поміщений на золотому полі (пізніше поле стало червоним).

Також було прийнято поставну щодо прапорів ОУН, під якими згодом воювала УПА.
„Організація Українських Націоналістів вживає свойого окремого організаційного прапора чорної та червоної краски. Уклад і обов’язуючі пропорції будуть ухвалені окремою комісією…“
Та з подальшими світовими подіями цього зроблено не було.

Червона смуга на чорному тлі символізує кров пролиту у боротьбі за землю.

Окрім чорно-червоного прапора революційної ОУН [нинішня ОУН(б)] також відомі прапори із трьома смугами та хрестом, що зустрічаються на кінохроніці 1941—1942 років.

Про цей період Роман Ільницький згадував:
„Пам’ятаю одні мої відвідини в головній кватирі нового Проводу ОУН в Кракові… В кількох кімнатах гарячково працювали референти. Зв’язкові і кур’єри до цілої сітки ОУН закордоном приходили і відходили. На обличчях всіх людей, яких я там бачив, малювався якийсь святий вогонь, віддавало завзяттям і видно було, що вони хотіли творити історію та що були впевнені в тому, що якраз вони до тої історичної ролі покликані. По середині залу стояв Степан Бандера, дивився на своїх друзів, що працювали поспіхом неначе перед наступом ворога і я помітив на його обличчі зворушення. Здавалося, що він перевіряв в думках свої плани і немов хотів сказати, що з такими людьми, які зібралися довкруги нього, можна зважитися на кожне, навіть найважливіше діло… То були уроджені революціонери, для яких не було нічого неможливого…“

Другий Великий Збір ОУН прийняв кардинально нову програму діяльності та поставив перед Організацією максимальні державотворчі завдання, започаткувавши новий етап боротьби. У його “Постановах” наголошувалось:

„Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя й повний всесторонній розвиток усіх його сил. Тільки шляхом революційної боротьби з наїздниками здобуде український народ свою державу. ОУН змагає до з’єднання у одному визвольному фронті Української Національної Революції та організує й творить політично-мілітарну й визвольну силу, здібну перевести збройний зрив (повстання), здобути Українську Державу та керувати нею. ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні Незалежної Української Суверенної Соборної Держави.“

Ідеологія та воєнно-політична програма українського визвольного руху були закономірним наслідком втрати Державності і окупації України. Вважаючи українське питання ключовим у встановленні стабільності в Центрально-Східній Європі, націоналісти намагався спиратися на власні сили та використати усі сприятливі геополітичні обставини для відновлення Української Державності у вересні 1939 року, червні-липні 1941 року, а також протягом 1940 років у формі повстанських республік на Волині, у Карпатах і Закерзонні.

Подальший хід подій засвідчив, що ОУН у 1940-х роках залишилася чи не єдиною реальною політичною силою, яка репрезентувала Українську Націю та зуміла очолити її боротьбу за розбудову Незалежної Держави.