Історію пишуть переможці!
Ми маємо самі писати свою історію

Історію завжди пишуть переможці. Ми маємо самі писати свою історію.
На цьому наголошує Микола Посівнич — український історик, дослідник українського національно-визвольного руху, учасник редколегії наукового збірника “Український визвольний рух”, редакційної ради «Літопис УПА», редколегії наукового видання “Дмитро Донцов”, кандидат історичних наук і громадський діяч.

Микола Посівнич

Через те, що Українці не писали самі свою історію і перебували у складі різних імперій, ми маємо багато різних досвідів, різні точки зору. Крім того, не можна заперечувати наслідки совєтської системи, у якій історія слугувала партії.
Таким чином Україна, яка тривалий час перебувала у складі різних імперій, сформувалася як постколоніальна держава. Цей постколоніалізм зараз представлений у культурі, в історії й транслює не лише россійський, а й польський, мадярський наратив.

Коли Україна вийшла з СССР і постала як Незалежна Держава, довкола з’явилося багато закордонних гравців, котрі дуже активно прагнули писати нашу українську історію, бо загалом історична наука завжди є дуже суб’єктивною і часто може бути незручною та невигідною. Щобільше, країни, і Україна теж, не люблять переступати через свій національний егоїзм і миритися з тим, що частка їхньої історії для когось може відрізнятися. Проте це абсолютно нормально.

Ми чудово знаємо, що історія для кожного своя. Кожна нація має своїх героїв, а спільних героїв бути не може. Для того, щоб це сприймати, ми повинні почати писати самостійно свою історію та дивитися на факти.

Для того, щоб мати можливість самим писати свою історію, потрібна організована політика національної пам’яті. Ми бачимо, як це роблять у Польщі, Ізраїлі, не говоримо вже за РФ, котра тотально маніпулює історичними фактами. Україна в цьому питанні, на жаль, відстає, бо ми не маємо стабільного економічного розвитку, а ті, хто має гроші, на історичному полі значно впевненіше себе почувають і мають більший вплив, бо історія — це справа коштовна. У неї треба вкладати багато ресурсів як матеріальних, так і людських, інтелектуальних. Тут варто пам’ятати, що без національної історії неможливе існування Держави, бо, якщо Держава не вкладається у розвиток історичної пам’яті, вона фактично віддає свою історію іншим державам, які із задоволенням для нас напишуть історію, вигідну їм.

У нас в країні громадські діячі та історики часто замінюють собою державні структури та чиновників. Проте політичні оцінки мають давати МЗС, Президент, Верховна Рада, а історикам варто працювати з фактами й розвивати українське суспільство, яке, на жаль, у більшості не знає власної історії.

Ми маємо значну кількість незасвоєних уроків, які історія, як сувора вчителька, не пробачає. Протягом української історії ми маємо багато періодів втрати Державності, саме тому ми повинні опиратися на факти, дослідження. Якщо Бандера і Шухевич би насправді були "злочинцями та антисемітами", тоді ми маємо показати докази, документи, а не писати оціночні судження, які мають політичний характер.

В Україні, яка вже восьмий рік перебуває у стані війни, ми чудово бачимо, як історію застосовують для маніпуляцій. "Антисемітизм" УПА — це одна з таких маніпуляцій, що була створена тими, хто писав за нас історію.

Ми фактично є заручниками ситуації, бо одночасно звучать звинувачення з польської сторони, з РФ, Ізраїлю. Проте це більше політичні оцінки, ніж історичні, а дискусії фактів, на жаль, немає.

Ми займаємо позицію виправдання, коли йде трактування переможців та переможених, коли є правда для власного споживання і є загальна правда. Історія в політичному контексті завжди подається в чорно-білих тонах: є добрі наші й погані вороги. Тут немає нічого дивного — це закономірно для розвитку історії. Проте ми маємо сформувати й дослідити свою правду, бо для кожного вона своя.

Політика любить сильних і переможців.
Коли Україна буде успішною і сильною, питання нашої історії вже не будуть так вільно трактуватися іншими країнами. І для цього має працювати наша політична еліта.

На жаль, з Другої Світової війни, коли у двобої зійшлися два серійних вбивці, Українці вийшли аж ніяк не сильними та переможцями. Ми скоріше самі зазнали непоправних втрат, які ще до цього підкріпилися Голодомором. Українці опинилися загнаними в таку ситуацію, коли писати про події війни з позиції сили дуже важко. Проте ми маємо навчитися це робити, щоби нас і наших національних героїв поважали.

Наша історична наука зараз знаходиться без фінансування і без підтримки. Якщо говорити табірною термінологією, історики являють собою "недобитків і доходяг". Можливо для когось це буде різке судження, але така реальність. І це попри те, що історія — такий самий національний атрибут як і мова, віра, армія. Якщо ми не почнемо дбати про неї як і про інші державні символи, зовсім скоро ризикуємо опинитись на марґінесі, станемо будівельним матеріалом для інших держав, що ми вже неодноразово переживали.

Знову ж таки, можливо це прозвучить цинічно, але якщо ми не почнемо звертати увагу на історію, доведеться платити кров’ю, бо це головна валюта, якою платять держави за байдужість до свого минулого.

Ми маємо самі писати свою історію.
Історію пишуть переможці!