🇧🇷 Бразилія 🇧🇷
Гопак у тропіках
Як живе маленька Україна за океаном

До 130-річчя української діяспори Бразилії
Як живе маленька Україна за океаном?
Як живуть і танцюють бразильські Українці?
90 років тому українська діаспора в Бразилії створила ансамбль “Барвінок”. Українські пісні та танці стали фундаментом зв'язків діаспори з батьківщиною предків.

Ансамбль “Барвінок” створила у далекій Бразилії 90 років тому українська діаспора. Штат Парана на півдні Бразилії ще наприкінці ХІХ століття став центром міграції українських селян, переважно з західних регіонів України.

Всього в Бразилії проживає приблизно пів мільйона Українців, і більшість з них — саме в Парані.

Учасники ансамблю — це нащадки українських мігрантів у четвертому поколінні, і для них танці і пісні виступають ледь не основним зв'язком з батьківщиною предків.

Заснований, як аматорський ансамбль, “Барвінок” за 90 років не тільки став одним з наріжних каменів збереження української культури у Бразилії, але й магнітом для бразильців неукраїнського походження, яким подобаються українські танці.

Бразильський “Барвінок” в Україні

В Україні “Барвінок” побував на міжнародному фестивалі, де виступали колективи з українських діаспор кількох країн Світу.
Як живе маленька Україна за океаном, як живуть і танцюють бразильські Українці дізнавався Георгій Ерман для “ВВС Україна”.
Учасники ансамблю розповіли “ВВС Україна”, як за океаном співають українських пісень, вчаться танцювати гопак, і як везуть до Бразилії українську горілку.

Для танцюристів з “Барвінку” майстеркласи в Україні — чудовий досвід

Професійні танцюристи з ансамблю Вірського з радістю діляться досвідом з бразильськими юнаками і дівчатами.

— Те, що вони роблять так далеко від України, не може не вражати. Тому що, якщо ти не любиш України, ти не будеш танцювати український танець. Мета цієї співпраці — донести людям, які далеко знаходяться від нашої України, що таке українське мистецтво, показати їм, як правильно танцювати український народний танець і показати, що ми про них теж пам'ятаємо. Ми їм дуже вдячні і при нагоді готові їх навчити, — каже Галина Вантух з Ансамблю Вірського про наполегливість учасників “Барвінку”.

У тому, наскільки важкою працею є навчання українському народному танцю, переконуємося під час тривалого тренування танцюристів.

Учасники “Барвінку” охоче діляться своїми враженнями і розповідають, чому українська культура залишається важливою для них за тисячі кілометрів від батьківщини предків.

Джована Хатлан та Кароліна Майданшин з “Барвінку” вперше побували в Україні і найбільше їм сподобалося у Львові.

Учасниці “Барвінку” Соня Сісак та Соланжі Марія Мельник Орестен

„Деякі з нас не говорять українською, деякі говорять“

— Я люблю Україну, її культуру та архітектуру. Тут все, що пов'язано з нашими коренями, — говорить Соня Сісак — учасниця хору “Барвінку”. Її мати походить з Тернополя, а у 30-ті роки ХХ століття переїхала до Бразилії. Соня народилася вже там, як і її чоловік, предки якого жили на Житомирщині.

— Деякі з нас не говорять українською, деякі говорять, тому що баба чи дід з ними говорили, — розповідає вона.

В ансамблі виступає вся її родина — чоловік Олесь є хореографом, а донька Уляна танцює.
Можливість відвідати майстеркласи знаменитих українських колективів бразильські Українці надзвичайно цінять.

Донька Соні Сісак Уляна є танцюристкою “Барвінку”, а її чоловік Олесь — хореографом

— Для нас честь вчитися в українських майстрів, — зазначає Соня Сісак.
Єдина проблема — велика відстань до батьківщини предків, подорож є дорогою.
— Кожен з нас заплатив по 15 тисяч реалів (3700 доларів США), аби бути тут, — говорить пані Сісак.

На жаль, не для всіх учасників ансамблю подорож є доступною. Загалом в “Барвінку” приблизно 120 людей, але до України приїхали лише 40 з них.

На запитання, якої допомоги ансамбль потребує від України, Соня Сісак каже:
— Було б чудово, якби Україна надіслала вчителів та хореографів до Бразилії, щоб навчати танцюристів і навчати хор.

Феліпе — маестро хору ансамблю “Барвінок”

„Коли я прибуваю сюди, я відчуваю себе як вдома“

— В Україні ми по суті долаємо той шлях, який пройшли наші діди та баби сто років тому. Для нас важливо відвідати ці місця, звідки все починалося, — говорить 30-річний Феліпе Орестен, диригент хору “Барвінок”. У Бразилії таких людей називають маестро.

Ансамбль “Барвінок” ніхто не фінансує, всі артисти роблять щомісячні внески, а танцювати і співати приходять просто після роботи або навчання. Гроші йдуть на костюми і поїздки на концерти.

— По фінансову допомогу до України не зверталися. Найкраща допомога, яку ми можемо отримати — це допомога від Ансамблю Вірського, Хору Верьовки та Волинського державного хору. Вони дійсно тяжко працюють, щоб допомогти нам", — каже Феліпе.

Окрім того, за його словами, українські хореографи приїжджають до Бразилії приблизно раз на два роки.

Цього року на міжнародному фестивалі музики та танцю у Львові “Барвінок” виступав поряд з колективами з інших діаспор — танцюристами з канадських Українців, українським хором з Італії.
Танцював “Барвінок”, зокрема, у Львівській опері.

Для ансамблю участь в таких заходах — нагода обмінятися досвідом та обговорити спільні проблеми.

— А проблеми ті ж самі, у якій би частині світу ми б не були — як набрати та втримати танцюристів, особливо молодих, зараз, коли у великих містах так багато різних танцклубів. Зараз молодь вже не так хоче проводити вільний час у фолк-групі, як 15-20 років тому. Зберегти людей важко", — пояснює Феліпе.

За його словами, наразі 60-70% танцюристів в ансамблі — це або Бразильці з інших етнічних громад, або Бразильці, в яких далекі предки були Українцями.

— Тобто в них хтось може бути Українцем, наприклад, баба з родини матері, але вона одружилася з Німцем. В нас дуже багато людей італійського походження, німецького, в нас всі разом, — розповідає маестро.

“Барвінок” по суті залучає до української культури представників інших громад.

— Деякі Бразильці без українських коренів більше цікавляться Україною, ніж ті, хто їх мають. І їм тут подобається, — каже Феліпе.

Для Феліпе це вже сьомий візит на батьківщину предків, історію яких він добре знає.

— Мої предки прибули до Бразилії у 1930-і роки з Сокалю на Галичині. Мій дідусь прибув сам, майже всю його родину в Україні вбили, — розповідає він.

Феліпе вперше побував в Україні 10 років тому і одразу полюбив Луцьк.
— Обожнюю це місто. Можливо тому, що це було перше місто, яке я відвідав. Воно затишне, люди ввічливі, мені подобається його настрій, — каже молодий диригент.

— Багато речей змінилося за 10 років. Вперше, коли я був тут, майже ніхто не розмовляв англійською, тепер багато людей її знають, стали відкритими до туристів, — зазначає він.

Феліпе розповідає, що в молодих бразильських Українців з англійською справи часто кращі, ніж з українською, яку зберігають переважно завдяки хору та народним пісням.

— Для мене особисто вивчати українську дуже важливо. Іноді мені здається, що я більше Українець, ніж Бразилець. Коли я прибуваю сюди, я відчуваю себе як вдома, немов я жив тут завжди і ніколи не залишав цю країну, — каже він.

Столиця Парани Куритиба, в якій живе чимало українців, вважається одним з найбільш зелених міст Бразилії

“BarBaran Ucrânia” в Куритибі популяризує українські страви серед бразильців

Український бар в Куритибі

Ігор Мазепа Баран не тільки співає у хорі “Барвінок”, а й готує вареники, голубці та борщ у Куритибі — столиці штату Парана, де живе найбільше Українців.

Бразилець відкрив у місті ресторан “BarBaran Ucrânia”, де проходять фотовиставки, поетичні фестивалі, концерти української музики.

Пан Ігор Мазепа свою місію бачить не тільки в тому, щоб бразильські Українці пам'ятали кулінарні традиції своїх предків, але й в тому, щоб знайомити з ними інших бразильців. Ті, за словами Ігоря, охоче куштують українські страви.

Ігор Мазепа Баран є власником ресторану української кухні “BarBaran Ucrânia” в Куритибі. Він каже, що хоче зробити українські страви популярними серед всіх бразильців

Єдина проблема — немає в барі української горілки, і саме її везе з собою підприємець до Бразилії.

— Купив я тут багато української горілки, на деякий час вистачить. Адже в нас там немає такої горілки, везти її далеко", — пояснює Ігор.

Він в захваті від поїздки до України і воркшопів з українськими хорами. Народних пісень Ігор хоче навчити і свої маленьких доньок Наталю та Валентину.

Луїс Рафаель Матіас Лепчак

„Український танець — моє життя“

— Танець для мене — це моє життя, все, що я роблю в особистому чи професійному житті, стосується танцю, — каже танцюрист “Барвінку” Луїс Рафаель Матіас Лепчак.

Луїс отримав освіту з фізичного виховання і танцює українські танці вже 23 роки, тому майстеркласи за участі українських танцюристів для нього надзвичайно важливі.

— В переважній більшості вони є нашими кумирами. Досвід співпраці є фантастичним, у нас з'являється більше розуміння щодо специфіки танцю, постави, почуття, інтерпретації — вчимося з практичних порад професіоналів, — каже танцюрист.

На його думку, доба інтернету наблизила Україну до бразильських українців, але ці можливості використовуються не в повній мірі. Луїс Рафаель Матіас Лепчак вважає, що варто більше використовувати здобутки доби інтернету для зв'язків між Україною та заокеанською діаспорою.

Наприклад, у діаспорі мало слухають сучасну українську музику. Знають Руслану, “Океан Ельзи”, “Даха Браха”, але найбільш відома частина української музики — народні пісні.

— Письменників з нового покоління я не знаю. Хоча наша спільнота за межами України має символом Тараса Шевченка, але навіть його поеми ми маємо лише в перекладі португальською мовою, — розповідає він.

Луїс каже, що в дитинстві батько намагався навчити його української, але хлопець соромився говорити іншою мовою в португаломовній школі, тому зараз не може вільно розмовляти українською і шкодує про це.

— Безумовно, мої діти братимуть участь у діяльності фольклорних осередків Курітіби і я їх заохочуватиму розмовляти українською мовою та відвідувати Україну, — обіцяє він.

Луїс вже не вперше в Україні.
Взимку 2017 року він навіть три місяці жив у Києві.
В Українцях його найбільше захоплює, як вони протистоять труднощам.
— Люди тут борються і шукають свій хліб, як в палюче літо, так і у тріскучий мороз! Нічого не зупиняє цей народ", — каже Луїс.
— А от що мене дратує — це російське втручання у будь-які аспекти життя Українців за першої можливості", — додає він.

Наразі в Луїса є мрія пожити кілька місяців у Луцьку.

— Взагалі улюблене моє місце в Україні — Майдан Незалежності, відчуваєш приналежність до великого. А пожити хочеться у Луцьку, бо спокій міста більше схожий на українську Бразилію, — зазначає він.

На запитання, чи не виникало в нього бажання переїхати до України, Луїс відповідає:
— Ніколи не говори ніколи! Це можливість, яка завжди існує, навіть якщо моя душа в Україні, а коріння в Бразилії, ніколи не можна відкидати цю можливість. Можливо, одного дня.