“Прірва”…

В українському суспільстві утворюється прірва…
Свідомі Українці самовіддано постали на захист України, або всіляко допомагають Захисникам України, або ж страждають від обстрілів…
Інші ж або не помічають війни, бо "ватэта нє іх вайна", або ж потікали з України під час війни, бо "оні нє раждєны для вайны".
Певно, на відміну від втікунів, ті хто лишається в Україні або другий рік воює в шанцях — мабуть "раждєны для вайны"?…
Два письменники — Дмитро “Калинчук” Вовнянко і Артем Чех — як Захисники України, які воюють на фронті, — розмірковують у есеях щодо тієї прірви, що утворилася в суспільстві…
Чи не стане ця прірва нездоланною?…

[спецтема: “Велике утікáцтво” 2023]

✠ ✠ ✠

✠ ✠ ✠
“ПРІРВА”…

· Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Чим більше дивлюся на бурну істерику навколо теми мобілізації, тим більше розумію, що підтверджуються найгірші мої припущення щодо Українців…

Ні. zєлєнскоґо обрали не тому, що 73% раптом очманіли. Його обрали саме тому, що на противагу “Армії. Мові. Вірі” він висунув тезу "сойтісь посєрєдінкє" і "просто пєрєстать стрєлять". Тому що чимала частина осіб с паспортом України були готові віддати москві шмат української території — тільки аби не опинитися в окопах самим. Точніше так, були і патріоти що повірили Зє, але ударний його виборець був саме такий.

Ні. Порошенка обрали у 2014 Президентом не тому, що Українці несподівано прозріли, аби зразу засліпнути. Простіше. Порошенка обрали САМЕ ТОМУ, що він олігарх — в свідомості значної частини громадян. Бо ті хто голосували за Порошенка були переконані, що зараз "цей олігарх" про все домовиться з москвою, щось москві віддасть — і його самого буде комфортно потім звинувачувати. Звісно були й патріоти які розуміли переваги Порошенка як організатора — але один тур забезпечили саме вищезгадані типи.
(До речі, олігархат з промислово-фінансових груп і кланів саме на це й робили ставку — що "цей олігарх" піде на домовленості з москвою, але щось пішло не так — Порошенко виявився політиком-державником!)

Так, правда така. Тризуб для чималої кількості осіб з українським паспортом має цінність лише поки він зроблений з ковбаси та сала. Тільки-но Тризуб починає складатися з мечів — така Україна їм не подобається. Бо за таку Україну треба жертвувати. А жертвувати вони ду-у-уже не хочуть.

Що там? Держава не забезпечує? Чиновники крадуть? Політики домовляться, а ветеранам залишаться лише їхні рани? Яка дивина! Те ж саме говорять про це скабеєва і соловйов, з очевидною метою — примусити нас до поразки.

Важко? Та що ви кажете? Я весь 2022-й рік пробігав у однострої, який мав від часів добробату. Я вилизував волонтерів аби здобути БПЛА які водив — і забезпечити бригаді очі. Я з кінця в кінець з коптером і автоматом пройшов Павлівку та дачі біля Вугледару — що свистіло біля нас, то доведеться довго перелічувати…
Проте. Я знаходив час вести блог. Я на відпочинку в смартфоні роман писав — скоро видам.
Це їм важко?

Коли я йшов до ЗСУ, незрозуміло було геть чисто все.
Ми не знали як далі піде війна… Ми не знали важко буде чи ні? Ми знали лише одне — це на рік, як мінімум… А можливо — набагато довше… Ми вже бачили Київщину — поранених, контужених, вбитих… Ми чудово розуміли, що від долі не втечеш…
Це їх зараз лякає мобілізація?

Панове, варто чесно визнати. Частині нашого суспільства Україна потрібна рівно до того часу поки вона дає їм можливості НЕ платити податки (за що на Заході шкіру з дупи на вуха натягнуть) і при цьому вільно користуватися безвізом та статусом людини з країни що опирається москві — який вигризли взагалі то ті, хто був поранений та убитий на Майдані… І от ми — ті хто воює зараз…
Тільки-но заходиться не лише про права, а й про обов'язки, такі громадяни випаровуються. Вони зразу волають: "Дайте можливість здати паспорт і уїхати!" — до речі, я дав би таку можливість. Я пропонував дати право не захищати Україну в обмін на згоду ніколи більше не брати участь у виборах. Бо нащо країні такі громадяни? Ця моя пропозиція найбільше збурила якраз ідеологів агресивних ухилянтів — явно тому що москві потрібно не це.

Коротше. Я кажуть, сніг зійде — буде видно хто де гидив.
Війна як раз стала тим фактором який чітко показав — кому Україна потрібна як вища цінність, а кому так — поруч погрітися.
Маю хороші новини — це назавжди…
Між тими хто воював, волонтерив, працював у критичних галузях та хто просто допомагав чим міг — і тими хто втік, бо Україна йому байдужа, — між цими людьми уже прірва на віки…
Це вже не змінити…
Завершиться війна — а прірва залишиться…
Повторюю, хтось Україну рятував, а хтось тікав геть.
Поки що можна обрати — з якого боку прірви конкретно ти. Наразі — ще можна. Прийде час коли вікно можливостей закриється назавжди…
Своє майбутнє я планую будувати з тими, хто був небайдужий.
З ними надійніше.

А всі інші?
Скажіть, а їх сильно цікавлять мої проблеми?

Як я відрізнятиму тих хто рятував від тих хто був байдужий?
Просто. Очима. І вухами. Завжди був той, хто бачив і чув. Завжди…

✠ ✠ ✠

✠ ✠ ✠
“ЗАПИТ НА СПРАВЕДЛИВІСТЬ”…

· Артем Чех

Наївний наратив про запит на справедливість від чоловіків у цивільному дуже наївний.

В цій м’ясній дійсності не може бути справедливості. Її не може бути там, де гинуть тисячі. А гинуть тисячі. Там взагалі нічого не може бути, окрім бажання кричати… Та це не опишеш в жодному тексті про криваве багно та обгорілі рештки тіл в медеваках, що не доїхали… Можна лише написати про криваве багно та обгорілі рештки… Але не відчути. А відчути — коли прожити…
І це охуєнно страшний досвід. І корисний він лише для сильних…
Звісно, війна це страшно і неприємно…
І в службі — будь-якій — психологічно зріла і сучасна людина знайде мало привабливого.
Так є, бо так є…

Але. Наша кількість переростає в якість. Більше нас — менше кривавого багна. Так працює війна. Так працюють комп’ютерні стратегії. “Козаки”, “Старкрафт”, “Герої”.

І якщо ми не тягнутимемо за гриву до війська тих, хто може тримати зброю, то ми скоро закінчимося. А коли ми закінчимося, то вже нічого не буде. Хіба митці в екзилі писатимуть і читатимуть статті на тему: "як ми все проїбали".
Навіть не розвиватиму цю банальщину.

Чому одні мусять уже майже два роки двіжувати, а інші ремонтують прорив каналізації, барижать телефонами на Кардачах і мутять мутки, покладаючись у питаннях свого виживання на безсмертя і безстрашшя інших?
Так ми не домовимося. І прірва не звузиться.
Бо той, хто не бачив війну не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи. Ну от ні. І жодного аргументу не прийму. І не буде "після війни", якщо не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна війна скрізь, куди дотягнуться орки. І вже тоді виїдуть усі, хто зможе виїхати. А зможуть не всі… А в їхніх квартирах житимуть… ми вже проходили це, і знаємо, хто там житиме.
Якщо сантехніки і клерки не підуть до війська, тоді орки-окупанти прийдуть до сантехніків і клерків. І їхня пацифістсько-сциклива позиція не врятує їх від трудових таборів, тортур заради розваги, кулі в потилицю або знову ж таки — мобілізації…
Це вже було… Це є там, за лінією… Просто мало хто це бачить…

Не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той очманівший від надзвичайного тиску умовний мільйон його тримає. Чи довго цей умовний мільйон триматиме на собі війну? Півроку? Менше? А далі? А далі цей мільйон почне ламатися… А що війна? Розсмокчеться? Не розсмокчеться. Це ж не герпес. Це саркома. Таке не розсмоктується.
Інфантильний оптимізм залишився в позаминулому році.

Чи хочу я служити далі?
Не хочу. Я втомився. Я банально заїбався від несвободи й тиску.
І це я пишу вже з Києва, не з окопів. Але я заїбався поєднувати службу, волонтерство, інформаційну роботу. Я хочу ремонтувати прорив каналізації та писати романи. І вірити в ЗСУ… Я хочу вірити в ЗСУ, а не щоб вірили у мене… Я хочу їздити на фестивалі без рапортів, виїжджати за межі гарнізону без дозволу, давати інтерв‘ю без дозволу, спати досхочу, поїхати в тур Штатами і Європою, а не рахувати дні відпустки, куди я мушу увіпхнути написання текстів, редагування роману і ремонт у квартирі…

Я мав можливість усі ці довгі воєнні місяці жити на європейських резиденціях і не знати усього того, що пізнав. Я міг стояти 24.02 у заторі на виїзд з Києва. Я міг піти у внутрішню еміграцію і випірнути десь влітку 22-го й почати говорити від імені всієї країни на міжнародних майданчиках, не маючи на те підстав. У мене було безліч можливостей уникнути війни. Була навіть можливість не помітити її. Як це вдалося деяким моїм колегам.

В цій війні немає справедливості…
І найбільше це відчувають зараз ті військовики, що добровільно взялися рятувати країну в перші дні… І тим дивніше чути запит на справедливість від цивільних чуваків, які ще не готові.
Поняття справедливості було випалено тоді, коли одна частина чоловічого населення пішла двіжувати, а інша — з‘їбалася або залягала на дно своєї совісті під тиском страху і нерішучості. От і вся справедливість…
А я не кадровий військовик і хочу відпочити…
Чи справедливе моє бажання? Чи маю право казати: я не вивожу? Чи цивільне населення далі віритиме в ЗСУ і щиро захоплюватиметься мільйоном, завдяки якому все тримається, й ігноруватиме його потребу у відпочинку?…
Що я думаю про все це?
Вірте. ЗСУ не розчарують. Не мають вибору…
Але ЗСУ потребують нових юнітів.
Повірте нарешті й у себе.

Але коли тягнуть за гриву — соромно.
Навіть якщо про це ніхто не знає, окрім вас і воєнкома.

Щодо іншого.
Мій головний підсумок 2023 — банальний до нудоти. Я вижив… У прямому сенсі вижив, хоч і з певними наслідками, які почали проявлятися.
Бажаю нам усім вижити. Бажано без наслідків.
Бо навіть тут, у прекрасному мирному Києві виживають не всі…

***
І фото — як нагадування — зроблено у перші дні війни з окопу…

✠ ✠ ✠
“ПРІРВА БІЛЬШАЄ”…

· Артем Чех

А все ж прірва більшає… Між нами і ними… Між ними і мною… Між усіма…

Нікого ні в чому не хочу звинуватити (звинуватити — в останню чергу), ні на кого не натякаю. Це загальні спостереження. Прірва є. Розширюється, більшає, поглиблюється. Нерозуміння того, як же воно тим, хто ТАМ, викликає ряд дивних питань, а відтак умовиводів. Ні, це не ображає, не тисне на криваві мозолі і не запалює в голові ветеранські флешбеки. Насправді, більшості тим, хто ТАМ — байдуже. Вони охоче діляться тим, що пережили, що бачили. Ніжки і ручки в траншеях, смерті друзів, тваринний страх… Про це можна говорити… Не всі можуть, звісно… Але більшість говорять… Спокійно, нерідко з гумором — печальним і чорним, як очі полоненого цигана… Але дратує — якщо це слово тут доречне… швидше дивує — інше.

— "Що ви відчували?"
Це нормальне питання. Ти не перенесеш свої емоції в голову іншій людині, але зможеш описати це. Це норм. Багатьом норм. Я відчував страх. Мені було боляче. Я хотів додому. Я весь час хотів спати.
З цим добре ділитися.

— "Як це було?"
Це нормальне питання. Тут все просто. Ми прийшли — побачили море мертвих тіл, зачистили залишки, одного взяли в полон, двоє наших втратили кінцівки на пепеемках, потім нас накрили, думали не втримаємо, але втримали. Підтягнувся танчик — всіх врятував.
З цим добре ділитися.

Є прості питання і прості відповіді, на які хочеться відповідати.
Але от що помітив — коли з простого роблять складне — дратує (дивує).
Коли ходять довкола, говорячи до тебе як до діда з деменцією, що замочив останні штани. Або як до дитини, що втратила довіру до дорослих. Обережний такий підхід, слизенький, мов у переговорників.

І тут більшає прірва…
Ця обережність — вона копає глибоко і широко. І всі ці круглі столи туди ж.
Обережність… "Ми не хочемо завдати вам болю, але нам важливо почути… та ви можете не відповідати, якщо вам боляче".
Та ніхуя не боляче. Своє боляче я потім виплачу.
Кажіть конкретно: що вас цікавить?

Туди ж усі ці навколофілософські танці.
"Давайте проговоримо ротом ці їхні травматичні досвіди, тобто наші. Тобто їхні. Все-таки наші, бо ж ми всі в одному човні. Й задумливо схилимо голови". Така собі спокута цивільного. Анамнез душевнохворого. Давайте поговоримо про це ще й на книжковій ярмарці, сидячи, фактично, на проході. Може якесь чудо з коктейлем в руках зупиниться і послухає цю їбану філософію про досвіди, що руйнють, про пошук правди через кризу особистості, про точки перетину наших і ваших.
Та це не працює… Це дратує! Соплива лівацька літургія, обережненьке таке вичавлювання наративчиків з досвіду інших.

А потім там же після круглого столу зустрічаються двоє комбатантів і говорять, не підбираючи слів. Бо їм піхуй на все це. Бо бачили м’ясо. І лише вони вдвох можуть говорити між собою, не думаючи про криваві мозолі одне одного… А інші не можуть…
От і прірва… І глибшає… І ширшає… Але ніхто не винен… Так є…

І круглі столи потрібні, бо там говорять ротами. І питання треба ставити, бо якщо не питати — не розкажуть. І просто говорити, щоб зрозуміти. Але не зрозуміють. Ні ваші наших, ні наші ваших. Прірва більшає… І так буде…

А тим, хто повернеться, буде важко, але буде найлегше. Бо вони нікому нічого не винні, їм піхуй і вони в привілейованому становищі тих, хто там був. І це теж соціальний виклик, прірва і печаль. І всім нам, тим, хто дотягне до миру, доведеться з цим жити…
І вирішення цієї проблеми немає… І не буде…
А може й буде… Колись…

Фото: Юра "Капрал".