“Soviet America”
“Совєтська Америка”

Відомий історик та публіцист Ніл Ферґюсон стверджує, що сьогоднішня Америка дуже нагадує пізній СССР: бідність, безвихідь, величезні неефективні витрати на оборону та геронтократія при владі.
Ніл Ферґюсон закликає Америку зглянутись і змінитися, доки не пізно.

• Niall Campbell Douglas Ferguson
• Ніл Ферґюсон — британський історик, письменник і журналіст, політичний оглядач.
Є одним зі 100 найвпливовіших людей Світу.
Професор історії в Гарвардському університеті і старший науковий співробітник Оксфордського університету, Гуверівського інституту та Стенфордського університету.

Наукові дослідження Ніла Ферґюсона присвячені всесвітній історії, економічній історії, а також британському та американському імперіалізму.

Ніл Ферґюсон відомий своїми поглядами на цілий ряд історичних питань, які називають спірними або провокаційними. Зокрема, Ферґюсон стверджує, що для подальшої світової історії було би краще, якби Першу Світову війну виграла Німеччина; підтримує британський колоніалізм, піддає різкій критиці іслам, підтримує війну в Іраку, різко негативно ставиться до росії та порівнює сучасну "рф" з нацистським Третім Райхом, часто критикує США.

У 2000 році Ніл Ферґюсон увійшов до списку 100 найвпливовіших людей Світу за версією “Time”. З 2011 року є автором-редактором “Bloomberg Television” і оглядачем “Newsweek”. У 2008 році був радником Джона МакКейна в ході його президентської кампанії. Відомий як послідовний критик політики президентів США Барака Обами і Джо Байдена, негативно ставиться до Трампа.

Niall Ferguson
“Were all soviets now?”
“Ми тепер всі совки?”

Уряд із постійним дефіцитом і роздутою армією. Фальшива ідеологія, яку просувають еліти. Погане здоров'я у простих людей. Старі лідери. Звучить знайомо? — запитує Ніл Ферґюсон у читачів “The Free Press” в своїй публіцистиці “Were all soviets now” — “Ми тепер всі совки”.

Дотепний вислів “пізня совєтська Америка” вигадав принстонський історик Гарольд Джеймс ще у 2020 році. Відтоді він став лише більш доречним, оскільки друга Холодна війна, в якій ми перебуваємо, розпалюється.

Вперше я звернув увагу на те, що ми перебуваємо у Другій Холодній війні, ще 2018 року. У статтях для “The New York Times” і “National Review” я намагався показати, як Китайська Народна Республіка зараз займає простір, звільнений Совєтським Союзом після його розпаду в 1991 році.

* — СССР, РФ, КНР, КНДР — квазідержавні утворення.
** — У Світі існує 2 Китаї — не варто плутати комуністичне квазідержавне утворення КНР (Китайська Народна Республіка) з леґітимною Республікою Китай на Тайвані.
[примітка — «Порохівниця»]

Зараз ця точка зору є менш суперечливою, аніж тоді.
КНР, очевидно, є не лише ідеологічним суперником, твердо відданим марксизму-ленінізму та однопартійному правлінню. КНР також технологічний конкурент — єдиний, якому США протистоять у таких сферах, як штучний інтелект і квантові обчислення. КНР також військовий суперник, з флотом, який вже більший за флот США, і з ядерним арсеналом, який швидко наздоганяє ядерний арсенал США. І КНР — це геополітичний суперник США, що заявляє про себе не лише в Індо-Тихоокеанському регіоні, а й через маріонеток у Східній Європі та інших регіонах.

Але лише нещодавно мене вразило, що в цій новій Холодній війні ми, а не китайці, можемо бути Совєтським Союзом. Це трохи схоже на той момент, коли британські коміки Девід Мітчелл і Роберт Вебб, граючи ролі офіцерів Ваффен-СС наприкінці Другої Світової війни, ставлять безсмертне запитання: “Ми поганці?”

Я уявляю собі двох американських моряків, які одного дня запитають себе — можливо, коли їхній авіаносець буде тонути десь біля Тайванської протоки: “Ми — Совєтський Союз?”

Так, я знаю, що ви збираєтеся сказати.

Існує величезна різниця між дисфункціональною плановою економікою, яку побудував сталін і заповідав своїм спадкоємцям, і яка розвалилася, як тільки міхаіл ґорбачов спробував її реформувати, і динамічною ринковою економікою, якою ми, американці, пишаємося.

Совєтська система розтринькувала ресурси і майже гарантувала дефіцит споживчих товарів. Совєтська система охорони здоров'я була скалічена напівзруйнованими лікарнями і хронічною нестачею обладнання.
В СССР панували злидні, голод і безкоштовна дитяча праця.

Сьогодні в США такі умови існують лише в нижньому квінтилі економічного розподілу — хоча масштаби їхнього існування справді жахливі.
Дитяча смертність у пізньому СССР становила близько 25 на 1000.
2021 року цей показник у США становив 5,4, а для матерів-одиначок у дельті Міссісіпі чи Аппалачах — 13 на 1000.

Порівняння з Совєтським Союзом, скажете ви, все ж є ризикованим.
Погляньмо уважніше.

Хронічне "м'яке бюджетне обмеження" в державному секторі, яке було ключовим недоліком совєтської системи? Я бачу версію цього в тому, що дефіцит бюджету США, за прогнозами Бюджетного управління Конгресу, перевищить 5% ВВП в осяжному майбутньому, а до 2054 року невблаганно зросте до 8,5%. Включення центрального уряду в процес прийняття інвестиційних рішень? Я теж це бачу, незважаючи на галас навколо "промислової політики" адміністрації Байдена.

Економісти продовжують обіцяти нам диво продуктивності завдяки інформаційним технологіям, останнім часом — штучному інтелекту. Але середньорічні темпи зростання продуктивності у несільськогосподарському секторі США з 2007 року застрягли на рівні 1,5%, що лише трохи краще, аніж у похмурі 1973–1980 роки.

Економіка США сьогодні може бути предметом заздрощів для решти Світу, але згадайте, як американські експерти переоцінювали совєтську економіку в 1970-х і 1980-х роках.

І все ж, ви наполягаєте, що СССР був радше хворою, аніж наддержавою, тоді як США незрівнянні у сфері військових технологій і вогневої потужності.
Насправді, перше — так, друге — не зовсім так.

США мають армію, яка одночасно є дорогою і не відповідає завданням, що стоять перед нею, як це чітко показано в нещодавно опублікованій доповіді сенатора США Роджера Вікера. Коли я читав звіт сенатора Вікера, я не переставав думати, про що до самого кінця говорили совєтські "вожді": що "красная армія всєх сільнєй" і, відповідно, найбільша й найбільш смертоносна армія в світі.

На папері це було так. Але совєтський ведмідь виявився зробленим із паперу. СССР навіть не зміг виграти війну в Афґаністані, незважаючи на 10 років смертей і руйнувань. (А тепер, чому це звучить знайомо?)

На папері оборонний бюджет США дійсно перевищує оборонні бюджети всіх інших членів НАТО разом узятих. Але що нам насправді дає цей оборонний бюджет? Як стверджує сенатор Вікер, недостатньо, щоб протистояти "коаліції проти демократії", яку агресивно будують РФ, КНР, КНДР та Іран.

За словами сенатора Вікера, „Армії США бракує сучасного обладнання, недостатньо коштів на навчання і технічне обслуговування, а також величезне відставання в розвитку інфраструктури. … вони надто розтягнуті й надто погано оснащені, щоб виконувати всі покладені на них місії з розумним рівнем ризику. Наші вороги це усвідомлюють, і це робить їх більш агресивними“…

І, як я вже зазначав в іншому місці, федеральний уряд США майже напевно витратить цьогоріч більше на обслуговування боргу, аніж на оборону.

І це ще не все.

Згідно з даними “CBO” ("сі-бі-о"), до 2041 року частка валового внутрішнього продукту, що йде на виплату відсотків за федеральним боргом, буде вдвічі більшою, аніж ми витрачаємо на національну безпеку, частково завдяки тому, що зростаюча вартість боргу призведе до скорочення витрат на оборону із 3% ВВП 2024 року до прогнозованих 2,3% через 30 років. Таке скорочення не має жодного сенсу в той час, коли загрози, які несе нова вісь на чолі з КНР, явно зростають.

Ще більш вражаючими для мене є політичні, соціальні та культурні подібності, які я виявляю між США та СССР. Геронтократичне лідерство було однією з характерних рис пізнього совєтського керівництва, яке уособлювали старечість лєоніда брєжнєва, юрія андропова і константіна чєрнєнка.

Але за нинішніми американськими стандартами, пізні совєтські "вожді" були не такими вже й стариганями. Брєжнєву було 75, коли він помер у 1982 році, але свій перший серйозний інсульт він переніс за сім років до цього. Андропову було лише 68, коли він став наступником брєжнєва, але він переніс повну ниркову недостатність всього за кілька місяців після приходу до влади. Коли чєрнєнко обійняв посаду генсека ЦК КПСС, йому було 72. Проте він уже був безнадійним інвалідом, страждав від емфіземи, серцевої недостатності, бронхіту, плевриту та пневмонії.

Той факт, що їхні американські колеги сьогодні є старшими і здоровішими, є відображенням якості охорони здоров'я. Тим не менш, Джо Байдена (81 рік) і Дональда Трампа (78 років) навряд чи можна назвати чоловіками в розквіті сил. І як із жахом констатує видання “The Wall Street Journal”: перший — не може відрізнити двох своїх еспаномовних секретарів кабінету міністрів — Алехандро Майоркаса і Ксав'єра Бесерру; другий — плутає Ніккі Гейлі та Ненсі Пелосі. Якщо Камала Гарріс ніколи не дивилася фільм “Смерть сталіна” — ще не пізно.

Ще однією помітною рисою пізньо-совєтського життя був тотальний суспільний цинізм щодо майже всіх інституцій. Блискуча книга Леона Арона “Дороги до храму” показує, наскільки жалюгідним стало життя у 1980-х роках.

Під час великого "повернення до правди", спричиненого горбачовською політикою гласності, совєтські громадяни змогли вилити своє невдоволення в листах до раптово вільної преси. Дещо з того, про що вони писали, було специфічним для совєтського контексту — зокрема, викриття реалій совєтської історії, особливо злочинів сталінської епохи. Але перечитати скарги росіян на своє життя у 1980-х роках — означає натрапити на більш аніж кілька моторошних передвісників американського сьогодення.

У листі до "комсомольской правди" від 1990 року, наприклад, читач засуджував "жахливу і трагічну втрату моралі величезною кількістю людей, що живуть у межах СССР". Симптоми моральної деградації включали апатію і лицемірство, цинізм, сервілізм і доноси. Вся країна, писав він, "задихалася в міазмі відвертої і безперервної публічної брехні і демагогії". До липня 1988 року 44% опитаних газетою "московскіє новості", відчували, що їхнє суспільство було "несправедливим".

Подивіться на останні опитування “Gallup” і ви побачите подібне розчарування серед американців. Частка населення, яка довіряє Президенту, Верховному суду, банкам, державним школам, великим технологічним компаніям та організованій праці, знаходиться десь між 25 і 27 відсотками. Щодо газет, системи кримінального правосуддя, телевізійних новин, великого бізнесу та Конґресу, цей показник не перевищує 20%. Для Конґресу США — 8%. Середній рівень довіри американської громадської думки до основних інституцій США приблизно вдвічі нижчий, аніж 1979 року.

Зараз добре відомо, що молоді американці страждають від епідемії психічних розладів, в якій Джон Хайдт та інші звинувачують смартфони і соцмережі, тоді як старші американці піддаються "смертям від відчаю" — фраза, яку прославили Енн Кейз та Анґус Дітон. І хоча Кейз і Дітон зосередилися на сплеску смертей від відчаю серед білих американців середнього віку — їхня праця стала соціологічним доповненням до "Сільської елегії" Дж. Д. Венса — нещодавні дослідження показують, що афроамериканці наздогнали своїх білих сучасників, коли йдеться про смерть від передозування наркотиків. Лише у 2022 році від передозування фентанілом померло більше американців, аніж було вбито у трьох великих війнах: у В'єтнамі, Іраку та Афґаністані.

Останні дані про смертність в США шокують. Очікувана тривалість життя за останнє десятиліття скоротилася так, як ми не бачимо в порівнянних розвинених країнах. Основними поясненнями, за даними Національних академій наук, інженерії та медицини, є вражаюче зростання смертності від передозування наркотиків, зловживання алкоголем та самогубств, а також збільшення кількості різних захворювань, пов'язаних з ожирінням. Якщо бути точним, то упродовж 1990–2017 років наркотики та алкоголь стали причиною понад 1,3 мільйона смертей серед населення працездатного віку (від 25 до 64 років). Самогубство стало причиною 569 099 смертей — знову ж таки, серед американців працездатного віку — за той самий період. Метаболічні та серцеві причини смерті, такі як гіпертонія, діабет 2 типу та ішемічна хвороба серця, також різко зросли в тандемі з ожирінням.

В інших розвинених країнах такої зміни тривалості життя просто не відбувається.

Пітер Стерлінг і Майкл Л. Платт у своїй нещодавній статті стверджують, що "це відбувається тому, що західноєвропейські країни, а також Велика Британія й Австралія, роблять більше для надання суспільної допомоги на кожному етапі [життя], тим самим сприяючи різноманітним шляхам розвитку та захищаючи окремих людей і сім'ї від відчаю. У США, навпаки, кожен симптом відчаю визначається як розлад або порушення регуляції всередині людини. Це неправильно формулює проблему, змушуючи людей боротися з нею самотужки. Це також наголошує на фармакологічному лікуванні, пропонуючи незліченну кількість ліків від тривоги, депресії, гніву, психозів і ожиріння, а також нові препарати для лікування залежності від старих ліків".
"Ожиріння? Спробуйте `Оземпік`".

Масове самознищення американців, відображене у фразі "смерть від відчаю", роками дзвенить у моїй голові слабким дзвіночком. Цього тижня я згадав, де бачив це раніше: у пізньо-совєтській та постсовєтській росії. У той час як тривалість життя чоловіків у всіх західних країнах наприкінці ХХ століття покращилася, в СССР тривалість життя почала скорочуватися після 1965 року, ненадовго зросла в середині 1980-х, а потім впала з обриву на початку 1990-х і знову впала після фінансової кризи 1998 року. Наприклад, рівень смертності серед російських чоловіків у віці від 35 до 44 років збільшився більш аніж удвічі між 1989 і 1994 роками.

Пояснення настільки ж зрозуміле, як і водка "столічная". У липні 1994 року два російські вчені, Алєксандр Нємцов і Владімір Школьніков, опублікували в щоденній газеті "ізвестія" статтю під пам'ятною назвою "Жити чи пити?" Нємцов і Школьніков продемонстрували "майже ідеальний негативний лінійний зв'язок між цими двома показниками". Їм не вистачало лише продовження – "Жити чи курити?", оскільки рак легенів був іншою основною причиною ранньої смерті совєтських чоловіків. Культурі пияцтва та затяжного куріння сприяли низькі ціни на сигарети за совєтської влади та низькі ціни на алкоголь після розпаду комунізму.

Статистика шокує так само, як і сцени, які я пам'ятаю наприкінці 1980-х на початку 1990-х років в москві й санкт-петербурзі, після яких навіть мій рідний Ґлазґо здавався непитущим. Аналіз 25 000 розтинів, проведених в Сибіру в 1990–2004 роках, показав, що 21% смертей дорослих чоловіків від серцево-судинних захворювань пов'язаний зі смертельним або близьким до смертельного рівнем етанолу в крові. 2001 року куріння стало причиною приголомшливих 26% усіх смертей чоловіків у росії. Кількість самогубств серед чоловіків у віці від 50 до 54 років досягла 140 на 100 000 населення в 1994 році — порівняно з 39,2 на 100 000 для неіспаномовних американських чоловіків у віці від 45 до 54 років у 2015-му. Іншими словами, "смерть від відчаю" Кейса і Дітона є своєрідною блідою імітацією російської версії 20-40-річної давнини.

Самознищення homo sovieticus було гіршим.
Хіба схожість із самознищенням homo americanus не вражає найбільше?

Звичайно, дві системи охорони здоров'я зовні виглядають зовсім по-різному. Совєтській системі просто не вистачало ресурсів. В основі катастрофи американської системи охорони здоров'я, навпаки, лежить величезна невідповідність між витратами, які не мають собі рівних у світі по відношенню до ВВП, і результатами, які є жахливими. Але, як і совєтська система в цілому, американська система охорони здоров'я розвивалася так, щоб ціла група зацікавлених осіб могла отримувати ренту. Роздута, дисфункціональна бюрократія, яку блискуче пародіює "Південний парк" у нещодавньому епізоді, є чудовою для номенклатури, але паршивою для простих людей.

Тим часом, як і в пізньому СССР, селюки — власне, робітничий клас і значна частина середнього класу — спиваються і колються до смерті, тоді як політична і культурна еліта подвоює зусилля, пропагуючи химерну ідеологію, в яку ніхто насправді не вірить.

В СССР великою брехнею було те, що партія і держава існують для того, щоб служити інтересам робітників і селян, і що США та їхні союзники були імперіалістами, не кращими за нацистів у "Великій Вітчизняній війні".
Правда полягала в тому, що номенклатура (тобто члени еліти) партії швидко сформувала новий клас зі своїми власними, часто спадковими привілеями, прирікаючи робітників і селян на бідність і рабство, а сталін, який розпочав Другу Світову війну на одному боці з гітлером, абсолютно не передбачив нацистського вторгнення в СССР, а потім став найжорстокішим імперіалістом у своєму роді.

У пізньо-совєтській Америці так само поширеною є брехня про те, що, мовляв, "інституції, контрольовані Демократичною партією – федеральна бюрократія, університети, великі фонди та більшість великих корпорацій – присвячені просуванню досі марґіналізованих расових і сексуальних меншин", і що головними цілями зовнішньої політики США є боротьба зі зміною клімату та допомога іншим країнам у захисті їхніх інтересів, "не посилаючи американські війська на війну" (за висловом джейка саллівана).

Насправді ж політика сприяння "різноманітності, рівності та інклюзивності" не допомагає бідним меншинам. Натомість єдиними бенефіціарами виявляються орди апаратних "офіцерів". Тим часом ці ініціативи явно підривають освітні стандарти, навіть в елітних медичних школах, і заохочують каліцтво тисяч підлітків в ім'я "гендерно-підтверджуючої хірургії".

Стосовно нинішнього напрямку зовнішньої політики США, то він полягає не стільки в тому, щоб допомогти іншим країнам захистити себе, скільки в тому, щоб підбурювати інших воювати з супротивниками США як маріонеток, не надаючи їм достатньої кількості озброєння, аби мати шанси на перемогу.
Ця стратегія — найбільш помітна в Україні — має певний сенс для США, які виявили в "глобальній війні з тероризмом", що їхня хвалена армія не змогла перемогти навіть талібів після двадцяти років зусиль. Але віра в американські запевнення може зрештою приректи Україну, Ізраїль і Тайвань на те, що вони підуть у небуття слідом за Південним В'єтнамом і Афґаністаном.

Стосовно зміни клімату, то світ зараз завалений китайськими електромобілями, акумуляторами та сонячними батареями, які масово виробляються за допомогою державних субсидій та вугільних електростанцій. Принаймні ми намагалися протистояти совєтській стратегії накидання марксизму-ленінізму на країни Третього світу, людські жертви якої майже не піддаються обчисленню. Заклопотаність нашої політичної еліти зміною клімату призвела до абсолютної стратегічної непослідовності у порівнянні з цим. Справа в тому, що КНР несе відповідальність за три чверті від 34% збільшення викидів вуглекислого газу з моменту народження Ґрети Тунберґ (2003 рік) і дві третини від 48% збільшення споживання вугілля.

Щоб побачити глибину прірви, яка зараз відділяє американську номенклатуру від робітників і селян, розглянемо результати опитування Расмуссена, проведеного у вересні 2023 року, яке мало на меті відрізнити погляди Ліги Плюща від поглядів пересічних американців. Опитування визначило перших як "тих, хто має аспірантський ступінь, дохід сім'ї понад 150 000 доларів на рік, проживає в населеному пункті з населенням понад 10 000 осіб на квадратну милю" і відвідував "школи Ліги плюща або інші елітні приватні школи, зокрема Північно-Західний, Дюк, Стенфорд і Чиказький університет".

На запитання, чи підтримують вони "нормування газу, м'яса та електроенергії" для боротьби зі зміною клімату, 89% членів Ліги Плюща відповіли ствердно, у порівнянні з 28% звичайних людей. На запитання, чи готові вони особисто заплатити на 500 $ більше податків і збільшити витрати на боротьбу зі зміною клімату, 75% представників Ліги Плюща відповіли "так" проти 25% усіх інших. "Вчителі повинні вирішувати, чого навчати учнів, а не батьки", — з цим твердженням погодився 71% Ліги Плюща, що майже вдвічі більше, аніж серед пересічних громадян. "Чи надають США занадто багато індивідуальної свободи?" Більше половини членів Ліги Плюща відповіли "так", тоді як серед простих смертних — лише 15%. Еліта приблизно вдвічі більше, аніж усі інші, любила членів Конґресу, журналістів, профспілкових лідерів та юристів. Можливо, не дивно, що 88% членів Ліги Плюща сказали, що їхні особисті фінанси покращуються, на відміну від кожного п'ятого серед населення загалом.

Фальшива ідеологія, в яку мало хто насправді вірить, але всі змушені повторювати її, якщо не хочуть, щоб на них повісили ярлик — вибачте, я маю на увазі жалюгідних людей? Так. Населення, яке більше не вважає патріотизм, релігію, народження дітей чи участь у житті громади важливими? Так. А як щодо масштабної катастрофи, яка оголила б повну некомпетентність і брехливість, що пронизує всі рівні влади? Про Чорнобиль читайте у статті "Ковід". І хоча я не претендую на юридичну експертизу, думаю, що впізнаю совєтське правосуддя, коли бачу в залі суду в Нью-Йорку, як зловживають правовою системою в надії не тільки ув'язнити, але й дискредитувати лідера політичної опозиції.

Питання, яке не дає мені спокою: Що, якщо КНР засвоїла уроки першої Холодної війни краще, аніж ми? Я боюся, що сі цзіньпін не лише зрозумів, що за будь-яку ціну він повинен уникнути долі своїх совєтських товаріщєй. Він також, більш глибоко, зрозумів, що нами можна маніпулювати, щоб ми самі стали Совєтським Союзом. І що може бути кращим способом досягти цього, ніж "карантин" острова неподалік від його узбережжя, а потім кинути нам виклик і відправити військово-морську експедицію для проведення блокади, з очевидним ризиком початку Третьої Світової війни? Найгірше в наближенні Тайванської напівпровідникової кризи те, що, порівняно з Карибською кризою 1962 року, ролі поміняються місцями. Байден або Трамп стануть хрущовим, а сі цзіньпін — Кеннеді. Тільки подивіться, як він готує наратив, розповідаючи президентці Єврокомісії Урсулі фон дер Ляєн, що Вашинґтон намагається підштовхнути Пекін до нападу на Тайвань.

Ми можемо сказати собі, що багато наших сучасних патологій є результатом зовнішніх сил, які вели багаторічну кампанію підривної діяльності. Вони, безсумнівно, намагалися, так само, як ЦРУ робило все можливе, щоб підірвати совєтську владу під час Холодної війни.

Але ми також повинні розглянути можливість того, що ми самі зробили це із собою — так само, як і СССР. Під час Холодної війни серед лібералів було поширене занепокоєння, що через потреби гонки ядерних озброєнь ми можемо стати такими ж безжальними, потайливими і непідзвітними, як і СССР. Мало хто підозрював, що ми врешті-решт станемо такими ж деградуючими, як СССР, і мовчки відмовимося від перемоги у Холодній війні, яка зараз триває.

Я все ще плекаю надію, що ми зможемо уникнути програшу у Другій Холодній війні, що економічні, демографічні та соціальні патології, які вражають усі однопартійні комуністичні режими, врешті-решт приречуть "китайську мрію" товаріща сі на поразку. Але чим більше зростає кількість смертей від відчаю і чим ширшою стає прірва між американською номенклатурою та всіма іншими — тим менше я відчуваю впевненості, що наші власні доморощені патології будуть діяти повільніше.

Озирніться навколо.
Ми тепер всі совки?