“Совина мудрість”

 
Напередодні свята Миколая виходить в світ книга відомого письменника Мирослава Дочинця “Пастух цвіркунів”, ілюстрації до якої створив не менш відомий тернопільский художник Олег Кіналь.

“Совина мудрість”

— Чий ти, хлопче?
— Банясів.
— Пощо прийшов?
— По розсіл.
— У що націдиш?
— У горнятко.
— Чим прикриєш?
— Паленятком.

Простягаю йому глиняний глек, прикритий сирим млинцем. Баба Олена не любить пластикових кришок. А пелюстина з тіста, зсихаючись, гарно обтягує шийку посудини, і під нею трунок «дихає». І навіть шепче, як оця дідова киселиця. Її він готує просто: кидає в діжу фрукти-падалиці, пахуче зілля і назбирані в лісі ягоди. Заливає криничною водою і додає мед. Можна пити як квас, а можна готувати на цьому холодний борщ-кришеник. Моя бабуся називає той напій ягідним розсолом. Каже, що він свіжить утробу і холодить кості в жару. Смішна.

Виряджаючи мене до діда Ворона, баба наказувала:
— Привітайся, поговори з чоловіком.
— Про що я буду говорити з чужою людиною?
— По-перше, він не чужий. Мій хрещений. А по-друге, з людьми треба розмовляти, навіть із чужими.
— І що я маю казати?
— Запитай як здоров’я, поцікався, що він робить на ту годину.
— А що він скаже?
— Ніхто не знає, що він скаже. Такий він кручений чоловік, — каже баба.

І ось я тут і питаю його:
— Що ви робите, діду?
— Та пасу цвіркунів. Хіба не бачиш?
Я не бачу. Лише чую: “Сюр-сюр-сюр…”

Він направду схожий на пастуха. Сплетені руки зіперті на високу білу палицю, а поверху борода, теж біла. Цвіркуни сюрчать у живоплоті — аж навісніють. І в кожного своя музика, наче тнуть на різних крихітних скрипках. Я цілюся вухом у кожен звук.
Дідо тупнув ногою:
— Ану цить, мізеріє! Не заважайте мені з гостем бесідувати.
Цвіркуни вмовкли. Тихо. Треба далі про щось говорити, здогадуюся. І тут я вгледів
на піддашші дідової хижі опудало сови. Велика сиво-ряба птаха з чорними китичками вух і блискучими бурштиновими очима.

— Що то за сова? — питаю.
— О, то була знаменита сова! Можна сказати, нанашка лісового птаства.
— Чим же вона знаменита?
– Мудрістю. Совиною мудрістю.

Я спантеличено мовчу. Що тут скажеш, я не дуже тямлю на пташиному інтелекті.
— Розумію тебе, — каже дідо. — Можна засумніватися в мудрості птаха, який став опудалом… Але запевняю тебе, що сова померла не від якогось безглуздого випадку, а від старості.
— Сови довго живуть, — мовив я.
— Так. Гадаю, що вони живуть стільки, скільки хочуть.
— А ця скільки жила?
— Не скажу достеменно, бо я вже застав її старою. Але ще встиг спізнати її натуру.
— Цікаво, — кажу я, бо мені справді цікаво.
— Вона жила в окраїнному осокорі моєї садиби. Мабуть, нароком вибрала сірий стовбур, аби її не було видно, коли визирала з дупла. Спершу я частіше її чув, ніж бачив. Можна сказати, що вона замінювала мені пса. Давала знати, коли хтось наближався до обійстя. Якщо це була людина, то сова завзято клацала дзьобом. Якщо забрів із хащі лис, то вона сердито хавкала. Якщо почула в траві змію, то шипіла тоненько. Якщо вгледіла гризуна, то озивалася щурячим писком. А коли залітав яструб, ласий на курчата, сова навісно верещала. Аж у мене кров холонула, не те що в домашньої птиці. Треба визнати, що то була дуже шляхетна хижачка – вона не полювала поблизу гнізда. Тому перната дрібнота почувалася безпечно під її покровительством. А якось у мене вилетів з вулія рій, то сова так кашляла, аж захлиналася — поки я не згріб бджолину сім’ю в міх. А бувало просто веселила мене — реготала, весело фуркала, свистіла і навіть намагалася тьохкати солов’єм, коли той затято мовчав. Ти знаєш, що солов’ї не співають, коли мало комашні, себто корму для нього… Полювати вона відлітала в дальні хащі. Міркую, що добиралася й до самої Скляної гори, бо, повертаючись, приносила в очах особливий блиск. Загадковий, наче мерехтіння самоцвітів на дні криниці. Така в мене була сердечна приятелька сова. Який у неї був слух! Чула як карасик сопе на березі ставка — мій гостинець для неї. І безшумно прилітала за лакоминою. Сови, знаєш, у п’ятдесят разів краще чують за людей. А бачать, що діється і спереду, і збоку і ззаду водночас. Але старіючи, помічав я, моя совиця ставала мовчазнішою. Відкривала дзьоба хіба щоб з’їсти мишу. Що більше вона жила — тим більше вона знала. Чим більше вона знала — тим більше мовчала. І чим більше вона мовчала — тим більше вона знала. Ось чого мене навчила та сова. Ти господар своїх слів доти, поки їх не виповів. А коли виповів — то вже вони твої господарі…

— Мабуть, сова — наймудріша істота, — захоплено мовив я.
— Ні, наймудріший камінь.
— Камінь? А хіба він живий?
— Звісно. Під цим небом усе живе. А камінь найдавніший з усього сущого на землі. А отже, й наймудріший… Бачиш отого валуна, вкритого мохом? Жаби під ним ховаються, комашки на ньому ярмаркують, птиці сідають, аби напитися з виїмки дощової води, плазуни гріються на осонні. І я, коли довго дається якесь рішення, не приходить на гадку слушна думка, сідаю на камінь і мовчу, дослухаю. Камінь мовчить – і ти мовчи. Камінь слухає — і ти слухай. Камінь знає більше. Камінь вічний». Сиджу, мовчу, слухаю — і обов’язково прийде рада-порада. Це перевірено на собі не раз… Зате я й догоджаю цьому каменю. Чищу його від болота й пташиного посліду, поливаю водою в спеку — хай п’є, хай росте.
— Ого! — вигукнув я. — Камінь п’є?
— Звичайно. Хіба твоя баба в духоту не п’є мій ягідний розсіл?! Отож. Але не грій його на пупці, а біжи неси їй, доки не вихолонув.

І я підстрибом пустився додому, притискаючи до шийки глека м’який коржик, аби не розхлюпати напій. А в голові кружляв і поривався на волю цілий рій думок.

— Що тобі повідав той старий мудрій? — зустріла мене на воротях баба Олена.
Я коротко переповів.
— Чи я тобі не казала, — засміялася вона. — Це ще та птиця…
— Ти про сову, бабусю?
— Про діда Ворона.

Тієї ночі мені снилися два птахи — ворон і сова. Сиділи собі рядком на гілці осокора і про щось жвавенько бесідували. Я хотів прислухатися, та цвіркуни не дали. Цілу ніч грав мені їхній цвіркунячий оркестр…

* * *

Перша глава повісті для середнього шкільного віку "Пастух цвіркунів", яка виходить у світ у видавництві «Апріорі» напередодні Миколая. Всуціль ілюстрована унікальним художником Олегом Кіналем.
Оголошено передзамовлення.

© «Апріорі»
Мирослав Дочинець “Пастух цвіркунів” “Совина мудрість”
художник Олег Кіналь
© Мирослав Дочинець
© Олег Кіналь